Етапи розвитку літературної української мови

Українська літературна мова має певні етапи розвитку. Традиційно дослідники виділяють такі основні етапи: 1)період Київської Русі, коли функціонували руська народна та старослов’янська (церковнослов’янська) мови; 2) XV ст. - староукраїнська мова використовувалася як мова світської літератури, літописів, а старослов’янська мова - як мова релігійна; 3)XVII ст. - коли функціонувала слов’яно-руська (релігійна) і власне “книжна”, “проста” або староукраїнська мова; 4) XVIII ст. - започатковано книгодрукування в Україні, починають видаватися граматики та словники, нормалізується й уніфікується писемна мова, розвиваються стилі мови.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньо-наддніпрянських діалектів з урахуванням мовних особливостей інших діалектів. Зачинателем української літературної мови вважається І.Котляревський, основоположником сучасної української літературної мови - Т.Шевченко.

За однією з концепцій писемність на території сучасної України існувала ще у дохристиянські часи, а просвітителі слов'янського народу вчені-філософи Кирило (Костянтин) та Мефодій удосконалили наявну вже на той час абетку. (Кирилиця) У дописемний період розвитку східнослов'янських племен формувалося наддіалектне мовлення. З об'єднанням племен в одну державу почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов'янська мова. Проте вона не витіснила давньоруську мову із законодавства, листування, художньої словесності. Старослов'янська мова фактично була державною. Після татар-монгол навали на території Гал-Вол князівства застосовувалась давньоруська мова. Після Люблінської унії 1569 р. українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, , але в офіційно-діловій сфері все активніше почали вживати польську та латинську мови. Сейм Речі Посполитої 1669 р. прийняв ухвалу, що все діловодство мало вестися тільки пол та лат мовами. Староукраїнська мова майже не вживалася. На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х рр. ХУШ ст., коли російський царат повністю ліквідував авт Ук. У XIX - на поч. XX ст. в офіційному та у шкільному вжитку українська мова була майже повністю витіснена російською. Згодом Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та інші митці почали застосовувати російську абетку для передачі українських слів. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш - його варіант було названо "кулішівкою". Лише після революції 1907 р. в Російській Імперії було знято обмеження на українське друковане слово, але в школах української мови не відновлено.

Проголошена після жовтневого перевороту 1917 р. політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною, забезпечувались також права національних меншин. У 1919 р. схожий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. У 1929 р. видано український правопис. Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі ЗО-40-х років. Ліквідація укр держ у 20-х pp. і 1939 р. (у Закарпатті) призвела до обмеження офіційної функції української мови. У період перебудови радянського суспільства усе наполегливіше ставилося питання про статус української державної мови. 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP": У 1990 р. виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема, з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями написання відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидали його у 1993 р.