Основні принципи виборчого права.

Принципи виборчого права – це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить їх справді народним волевиявленням. Виокремимо основні принципи.

Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.

Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, Італії, Польщі, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими – переважна частина Всекитайських зборів народних представників.

Участь у виборах розглядається як громадянський обов'язок кожного виборця. Але за неучасть у виборах не настає якої-небудь відповідальності. Проте далеко не у всіх зарубіжних країнах участь у виборах вважається тільки громадянським обов'язком (Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди та ін.). Там установлюється відповідальність за ухилення від участі у виборах. Наприклад, в Австрії особа, яка ухилилася від участі у виборах, піддається штрафу в розмірі 1 тис. шилінгів, а в Пакистані передбачено кримінальну відповідальність у вигляді каторжних робіт до б років і штрафу в розмірі 5 тис. рупій. Разом із тим слід визнати, що й у нас помітно знижується активність виборців, зростає абсентеїзм, тобто ухилення від участі в голосуванні, що варто розглядати як результат утоми від нескінченної політичної боротьби і як кризу довіри до нинішніх владних структур.

Під принципом альтернативності розуміється висування як мінімум двох кандидатів на виборну посаду або участь у виборчому процесі як мінімум двох політичних партій. Зняття учасниками виборчого марафону своїх кандидатур, внаслідок якого залишається один кандидат або одна політична сила, в демократичній державі веде до неможливості проведення виборів. У країнах тоталітарного соціалізму й суперпрезидентських республіках перехідного періоду влада заохочує ситуацію, коли у виборчому бюлетені є лише одна позиція.

31/Законодавча влада- це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Парламент - єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

Функції парламенту:

o представницька - реалізується через обов'язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер),

o законодавча - реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

o фінансова - реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

o установча - реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

o контрольна - реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

o політична - реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов'язок брати участь у її здійсненні.

32/Виконавча влада- галузь (гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Носієм виконавчої влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. Здебільшого уряд має офіційну назву - Рада чи Кабінет міністрів. Наприклад, у Швейцарії це Федеративна Рада, в Італії-Рада Міністрів, у Японії-Кабінет. Очолює уряд його голова. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад, у Франції) або голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія). У президентських республіках (США), де такої посади немає, головою уряду (адміністрація президента) є безпосередньо президент.

В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем'єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки "виконанням законів" (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

Основні функції органів виконавчої влади:

o виконавська - безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської діяльності є адміністративні (управлінські) послуги - публічно-правова виконавчо-зобов'язальна діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спрямована на юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є необхідними для належної реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, котрі звертаються до них з цією метою (реєстрація, ліцензування, сертифікація тощо);

* розпорядча - здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)

Оскільки на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій, вона діє безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової влади), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють чиновники структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів - вищого (уряду), центрального (міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим, місцевими державними адміністраціями - областей і районів, міст Києва і Севастополя). Задля запобігання можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами важливими є дієві механізми "стримувань і противаг" як з боку законодавчої (через розвинене законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

33/Судова влада- незалежна галузь (гілка) державної влади, що володіє виключним правом здійснювати правосуддя, ухвалювати рішення у процесі судочинства та доводити їх до виконання.

Судочинство - це процесуальна форма здійснення правосуддя; установлений законом порядок розгляду і вирішення справ судами; правова форма реалізації судової влади. В Україні судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами (господарськими, адміністративними) на основі норм процесуального права, а рішення у справах виносяться на основі норм матеріального права. Судочинство Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції є роздільним. Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Юрисдикція судів в Україні поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Основні функції судової влади:

o охоронна (профілактична) - охорона прав і свобод людини, винесення окремих ухвал щодо виявлення судом порушень прав громадян;

o контрольна - стримування інших галузей влади в межах права за допомогою судового контролю;

o правосудна (захисна) - захист прав і свобод людини у разі їх порушення, відновлення порушених прав, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;

o конституційного нагляду - нагляд за додержанням конституційної законності, тобто за відповідністю Конституції нормативних актів держави (Конституційний Суд),

Правосуддя - це форма захисту права судовою владою, що виражається в справедливому (доброякісному) розгляді і вирішенні судом цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою встановлення істини, чим забезпечується охорона прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Рішення суду є актом правосуддя щодо захисту порушеного або оспорюваного права. Якщо прийняте судом рішення реально не виконане, судові процедури по захисту прав людини не можуть вважатися завершеними.

Основні принципи правосуддя: незалежність - будь-яке позазаконне втручання в діяльність судів, судових засідателів, присяжних щодо здійснення правосуддя є неприпустимим і спричиняє передбачену законом відповідальність; винятковість - делегування функцій суду, а також присвоєння його функцій іншим органом чи посадовою особою не допускається.