Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Поняття та особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористування є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну правоздатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Для земель сільськогосподарського призначення земельна, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житлової і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші земельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав власників земельних ділянок, а також орендарів.

Загальна земельна правоздатність притаманна всім громадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бути суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснення конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єктивне право сільськогосподарського землекористування.

Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну правоздатність стосовно земель сільськогосподарського призначення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізичні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спеціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.

Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних відносин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фізичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріплена Земельним кодексом України, а також спеціальним законодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися працею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебільшого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (переважно на засадах оренди) також для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п. З “а” ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського виробництва нині найпоширенішими є фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламентують їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські науково-дослідні установи та навчальні заклади; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські підприємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.

Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель іноземними громадянами, а також особами без громадянства. Проте, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюється особлива національна цінність цих земель, їх провідна роль для забезпечення земельних інтересів громадян України та інших українських землекористувачів.

Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподарської землекористування позначаються на системі їх прав та обовязків.

Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав і свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з них що стосуються земельних прав, проходять спеціалізацію V земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в кодексі України, а також у законодавчих актах, присвячених різним аграрним суб'єктам.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки. Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджував жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Ці права власників земельних ділянок враховують можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджалися своїми земельними ділянками, а також посівами і насадженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони мозжуть, за певних умов, використовувати і певні інші природні ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих власників зосереджена у сфері організації господарської діяльності на власних земельних ділянках.

Нарешті, всім земельним власникам належить право відшкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК України збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для інших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання доходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, підставами для відшкодування збитків можуть бути як правомірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок відшкодування цих збитків.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведення меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обмінювати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спеціалізуються залежно від конкретного виду землекористування (фермерського, кооперативного, особистого селянського тощо).

Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників земельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування. Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з них — раціонально використовувати землі сільськогосподарського призначення.

До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних вимог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охоронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р.

На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві.

Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регулюються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Видається доцільним доповнити Земельний кодекс України правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі надаються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) використовувати земельні ділянки відповідно до вимог і правил товарного сільськогосподарського виробництва.