РОЗДІЛ I. Михайло Старицький – видатний український драматург

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. Михайло Старицький – видатний український драматург……….9

1. Трактування творчості Михайла Старицького з різних критичних поглядів………………………………………………9

2. Драматичний доробок письменника……………………………11

РОЗДІЛ 2. «Маруся Богуславка» як оригінальна пам’ятка усної

народної творчості…………………………………………………15

1. Передумови написання драми і погляди автора………………...15

2. Історичне минуле народу – джерело драми М. Старицького «Маруся Богуславка»………………………………..……………16

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...23

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...25

ВСТУП

У новій українській літературі драма з’являється ще на початку XVII століття («Володимир» Ф.Прокоповича, «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» М. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Якова Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського). Проблема у тому, що Ви до купи ліпите драми написані у різні століття. "Володимир" Прокоповича – 17 ст., "Наталка…" – 1 половина 19 ст. Тому теза "У новій українській літературі драма з’являється ще на початку XVII століття" помилкова. Якщо взагалі говорити про жанр драми – то була ж і вертепна драма, і творчість мандрівних дяків і т.д. Перше речення вбивче за своєю безграмотністю. Або напишіть про щось інше, або вивчайте історію драматургії.

3’явившись у середині позаминулого століття, історична драма утвердилася в українській літературі як один із провідних різновидів епосу, як актуальний проблемно-тематичний комплекс. Будучи явищем історичним, цей жанр має свій початок, але не має кінця. Ніякі суспільно-економічні зміни не можуть спричинити втрату її актуальності в ближчому чи далекому майбутньому. Бо доки живий народ, доти живе пам’ять століть.

У пам’яті кожного народу зберігаються імена найвизначніших історичних постатей, котрі відіграли важливу роль в утвердженні національного самоусвідомлення. У свідомості українців глибоко вкорінилися образи Володимира Великого, Ігоря, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Дмитра Вишневецького (Байди), Івана Підкови, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Сулими, Дмитра Гуні, Петра Сагайдачного, Самійла Кішки, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Семена Палія, Івана Мазепи, Максима Залізняка, Івана Гонти, Петра Калнишевського, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Степана Бандери та багатьох інших, які стали світочами складної й трагічної долі українського народу і закарбувалися в народній пам’яті як національні герої, закумулювавши найхарактерніші риси української вдачі.

Осмислення видатних історичних постатей і всього того, що оточувало їх, – «це перехрещення різних часових планів, виявлення точок дотику між минулим і сучасним, утвердження неперехідної цінності соціальних, філософських, етичних, естетичних уроків, здобутих попередніми поколіннями, і усвідомлення історичної ваги нашої сучасності як ланки зв’язку минулого з майбутнім», – підкреслював Микола Ільницький [2; 279] .

Українську історичну драму започаткував Феофан Прокопович трагедокомедіею «Владимир всіх словеноросійских стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ евангельський Духом Святим приведен в літо от рождества Христова 988, нині же в преславной Академії Могило-Мазеповіанськой Кіевськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська запорозького обоїх стран Дніпра, гетьмана і славного чину святого Андрея-апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого свого, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі зде воспитуемих, дійствіем, еже от поетов нарицается трагедокомедія, літа Господня 1705, іюля 3 дня показаний» (1705) [14; 354].

У 1728 році з’явилася ще одна трагедокомедія «Милость Божія, Україну от неудобносимих обид лядськик чрез Богдана Зіновія Хмельницького, преславкого войськ запорозьких гетьмана, свободившая, і дарованними ему над ляхами побідами воавеличившая, на незабвенную толиких его щедрот палять репрезентованная в школах кіевських 1728 літа» невідомого автора.

Після великого успіху цих драматичних творів, які возвеличували постаті князя Володимира і гетьмана Богдана Хмельницького, укази, акти і заборони московського царизму на українське слово, українську літературу й театр надовго загальмували не тільки розвиток історичної драми, а й драматургії взагалі. І тільки в кінці ХІХ і на початку ХХ століття з’явилися історичні п’еси «Федько Острожський» (1882), «Гальшка Эстрожська» (1887), Омеляна Огоновського, «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1892) Осипа Барвінського, «Олег Святославович Овруцький» (1877), «Ярополк Святославович, великий князь київський» (1877) Корнила Устияновича, «Байда, князь Вишневецький» (1885), "Наказний гетьман Северин Наливайко», «Гетьман Петро Сагайдачний» (1900) Пантелеймона Куліша, «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841) Миколи Костомарова.

Надзвичайно скрутна ситуація з українською історичною драмою була у ХХ столітті, коли про героїчне минуле України майже не говорили, історичні факти перекручували, а національних героїв паплюжили та дискредитували. Внаслідок цього поле для розвитку української історичної драми звужувалося, а її жанрова природа деформувалася. Тому українських історичних драм, які були написані у ХХ столітті, зовсім обмаль. Це – «Ярослав Осмомисл» (1917) Михайла Грушевського, «Роман Великий» (1918) Василя Пачовського, «Гетьман Дорошенко» (1910), «Іван Мазепа» (1929) Людмили Старицької-Черняхівської, «Про що тирса шелестіла» (1916), «Коли народ мовчить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) Спиридона Черкасенка, «Богдан Хмельницький» (1938) Олександра Корнійчука, «Ярослав Мудрий» (1944) Івана Кочерги та деякі інші.

Українська історична драма розвивалася епізодично, і п’єси з’являлися тоді, коли виникала нагальна потреба воскресити з історичної пам’яті українського народу національних геніїв, героїчний подвиг і подвижницькі дії яких могли спонукати до активних дій на шляху суспільного поступу. Це були епохальні, знаменні твори для українського народу. У зв’язку з цим неможливо вибудувати еволюційний ряд розвитку української історичної драми [14;276].

Треба зауважити, що далеко не всі історичні драми досягли належного художнього рівня. Особливу трудність відчували митці при творенні образів-характерів видатних історичних постатей. Для того, щоб втілити у творі образ національного героя, який вже вкорінився у свідомості людей, потрібен неабиякий талант художника.

Історична драма, як жанровий різновид має свою специфіку: прив’язаність до конкретного часу, зображення історичної постаті, зосередження уваги на історичних фактах і возвеличення національно-патріотичних поривань українського народу.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними змінами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. На XIX-XX ст. припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, - Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, «...а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу» [1;130].

Велику роль в українській драматургії зіграв М.П.Старицький. «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», – писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши українську професійну трупу в 1883 році, М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закладав міцні основи реалістичної драматургії.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п’єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція–1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898), «Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами – «Осада Дубна», «Гаркуша».

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п’єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Актуальність нашого дослідження зумовлена затребуваністю творчості М. Старицького у вітчизняному літературознавстві. Розробка даної теми дозволяє розкрити багатий морально-етичний потенціал творчості драматурга.

Мета курсової роботи: виявити художнє новаторство творчості М.Старицького.

Виходячи з поставленої мети, можна виділити наступні завдання:

1. Розглянути творчість автора узагальнивши суттєвий досвід вітчизняних літературознавців.

2. Проаналізувати своєрідність поетики М.Старицького і виявити художнє новаторство драматурга в драмі «Маруся Богуславка».

3. Дослідити вплив національних вірувань та традицій на творчість письменника.

Об’єктом дослідження стала історична драма М. Старицького «Маруся Богуславка».

Предмет дослідження – новаторство в історичній драмі «Маруся Богуславка».

Основними методами дослідження є історико-генетичний, історико-функціональний і лексико-семантичний, що дозволяють розглянути літературний твір в його багатоаспектних зв'язках з епохою, в обумовленості конкретно-історичною ситуацією, в зіставленні з іншими явищами літературного і мовного процесу.

Методологічною основою роботи є дослідження вітчизняних учених у галузі історії літератури Володимира Коломійця «Художня трансформація фольклорних образів у творчості Михайла Старицького» [], Капура О. М. «Фольклоризм драматургії Пантелеймона Куліша та Михайла Старицького» [], Тетяни Джурбій «Інсценізації та переробки М.П. Старицького: еволюція змісту» [].

Практичне значення: полягає в можливості використання концепції та матеріалів курсової роботи в читанні загального курсу історії літератури в школі.

РОЗДІЛ I. Михайло Старицький – видатний український драматург

1.1. Трактування творчості Михайла Старицького з різних критичних поглядів

На думку М.Т. Старицького, творчість М. Старицького це значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні у нашому письменстві реалізму.

Творчість М. П. Старицького на сьогодні відома далеко не в повному обсязі. У часи застою історичні твори, які порушували «заборонені питання» були вилучені із вжитку української літератури і культури. І тому на даний час нагально постала проблема комплексного художнього осмислення історичної драми відомого метра української літератури ХІХ століття М. Старицького. Його історична праця відзначається правдивістю зображення історичних подій, багатством і різноплановістю образів, постановкою актуальних питань. Старицький прекрасний майстер у змалюванні образів, він вдало відображає колорит даної епохи. У нього природа психологізована і воєдино зливається з психологією людини, вона переживає з героями, передає їх настрій, передчуває людські нещастя. Письменник майстер у змалюванні битви, при передачі колективних настроїв народу, при зображенні масових сцен. Важливе місце у його драмі займає розкриття психологічних переживань героїв. Отже, одним з найбільш цікавих і малодосліджених на сьогодні письменників української літератури, а зокрема його п`єси, є Михайло Старицький [13;7].

Драматична спадщина М. П. Старицького – видатного українського поета, перекладача, видавця, театрального і громадського діяча на сьогодні відома далеко не в повному обсязі й досліджена найменше. Причина цього полягає у дразливому для застійних часів витлумаченні деяких історичних осіб, історичної долі України в цілому.

«Батьком украïнського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Iван Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку вiтчизняноï драматургiï.

В iсторiю лiтератури вiн увiйшов як поет, прозаïк, видавець, перекладач творiв росiйських та захiдноєвропейських класикiв, але найяскравiше його талант проявився в украïнському театрi, де М.Старицький виступав i драматургом, i автором, i режисером, i органiзатором театральних труп.

Михайло Старицький, – казав Іван Франко, – належить до тієї когорти письменників, чия доля стала невід'ємною часткою долі народу, а твори – голосом його совісті й думки. Без глибокого осмислення їхньої творчості неможливо уявити визначальні етапи літературного процесу і усвідомити закономірності розвитку дійсності. У цьому плані особливою сторінкою творчої спадщини Старицького є його історична драматургія, в якій він високо підніс ідею самовідданого служіння Вітчизні, благородного подвигу в ім'я народу. Драми цієї тематики розкривають глибокий трагізм історії України, героїзм наших хоробрих предків, які в багаторічній жорстокій боротьбі за своє соціальне й національне визволення звершували безприкладні подвиги, йшли на самопожертву [3;5].

Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення» [8;54].

I. Франко першим, особливо в галузі поезії, з властивою йому науковою проникливістю визначив достойне місце і значення М. Старицького в історії української літератури і театрального мистецтва[19;5].

В 1940 році широко було відзначено сторіччя з дня народження письменника. В пресі з'явилося ряд статей і спогадів, в яких по-новому висвітлено творчість М. Старицького.

«Українська драматургія, слушно зауважує Л. Мороз, що зазнала істотного впливу фольклору, зокрема у його тематичному шарові, який пов’язаний з думами й піснями, продовжує їх епічну традицію і таким своєрідним шляхом включається до загальної тенденції епізації драми в кінці XIX ст.»[10;123]. Пробіли перед квадратними дужками я маю проставляти? Пробіли перед і після тире?

1.2. Драматичний доробок письменника.

Драматургія М.П. Старицького розвивалася протягом сорока років від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми «Владислав IV» [1;4].

Для того, щоб правильно визначити місце і значення драматичної спадщини М. Старицького в історії української драматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга,— а він почався майже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького,— українських драматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних творів, як «Щира любов» Г. Квітки-Основ’яненка, «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, але ці спроби не дали належних наслідків.

Тому-то, коли почала назрівати необхідність народження українського професіонального театру, одночасно виникла невідкладна потреба створити високомистецькі драматичні твори для репертуару.

На той час появились драматичні твори І. Нечуя-Левицького, які, щоправда, виявились малосценічними, виступив у драматургії Панас Мирний, І. Франко.

Для української прогресивної драматургії, особливо з 1876 року, крім загальних утисків, була створена подвійна й потрійна цензура. Вона нещадно чинила розправу над прогресивними драматичними творами українською мовою, навіть над дозволеними до друку. Вона, як правило, або категорично забороняла твір, або примушувала авторів змінювати текст твору в потрібному їй напрямку і, зрештою, дозволяла його до вистави в спотвореному вигляді.

Як свідчать документи цензурних архівів, зокрема в Санкт-Петербурзі, багато творів і варіантів їх було поховано в процесі наполегливої боротьби українських драматургів з царською цензурою. Жорстоку боротьбу з цензурними утисками витримував і М. Старицький. Чимало творів драматичної спадщини його теж поховано в архівах цензури, немало вийшло в світ спрямованих на вимогу її, а частина так і залишилась в чернетках, уривках і планах-задумах драматурга.

На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицького складають двадцять п'ять закінчених творів - (не рахуючи варіантів їх), а саме: один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять переробок. «Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних, зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяють встановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького – драматурга» [15].

Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, було створено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лише шість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праці на сцені.

Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованість драматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, що підтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єс драматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургії Старицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичних творів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з інших літератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утисками царської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творів української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже «непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широко популярних класиків, як М.В. Гоголь.

Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М. Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушення авторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не крився з переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріал для них.

М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславився як поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тож цілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почав перекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої був потім уміщений в виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.) [15].

Так само природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходився перекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українській сцені як зразок світової драматургії [1;12].

Драматичні переклади українською мовою, що призначались для сцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, як згадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький зміг видати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.

Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував під забороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко, але його було заборонено.

Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царською цензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вже завершити не встиг [1;2].

Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького, але їх не вдалось здійснити.

Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав (поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення в становленні М. Старицького – драматурга, що починав тоді розгортати свою власну драматичну творчість.

Отже, творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, але славний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значну поетичну, драматургічну та прозову спадщину.

Спадщина М. Старицького користується широкою популярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але й ставляться на сценах сучасних театрів, а кращі прозові твори, видані масовими тиражами, стали надбанням мільйонів читачів.