РОЗДІЛ 2. «Маруся Богуславка» як оригінальна пам’ятка усної народної творчості

2.1 Передумови написання драми і погляди автора.

Героїчна боротьба українського народу проти колонізаторів породила величезну кількість народних пісень та дум, сповнених справжньої поезії життя та звитяги. Тривалий час на ці перлини народного мистецтва не звертали належної уваги, лише окремі записи дум належать до ХVIII ст. І тільки у ХІХ ст. науковці та літератори звернулись до цих невичерпних скарбів народної мудрості, використовуючи їх як у своїх наукових дослідженнях, так і в художніх творах.

Одним з таких творів, написаних на матеріалі історичних дум, є драма М. Старицького «Маруся Богуславка» (1897). Виняткова поетична цінність думи про Марусю Богуславку захоплювала багатьох українських письменників, викликаючи прагнення використати багатства народної творчості. Є. Згарський написав поему «Маруся Богуславка», але твір не набув популярності.

Значну художню цінність становить собою велика за розміром однойменна поема П. Куліша, який широко використав не тільки думу про Марусю Богуславку, а й цілу низку пісень та дум, що належать до того ж циклу народних творів про неволю.

Найбільшої популярності з усіх переробок набула драма М. Старицького, яка успішно обійшла багато сцен українських театрів і досі не зникла з репертуару. Безперечно, жодна інтерпретація думи не відбиває величі того народного героїзму, яким сповнена дума і завдяки якому образ Марусі став своєрідним символом національної героїні. Проте тонкий знавець сцени, М. Старицький досяг блискучого успіху в створенні широкого сценічного видовища, сповненого неповторної краси народної пісні й танцю [1;7].

«Дума «Маруся Богуславка», – відзначає літературознавець Л. Мороз, –належить до особливої групи творів про дівчат-полонянок, яких змушують «потурчитися», перетворивши їх у наложниць. Ставлення до героїні загалом не містить у собі безперечного осуду – і в цьому приховане розуміння складності ситуації, в якій опинилася дівчина» [10;3].

І. Нечуй-Левицький також створив п'єсу «Маруся Богуславка», яка є, по суті, лібрето музичної вистави, тому значною мірою складається з текстів весільних, козацьких пісень та фрагментів народних дум. Письменник переосмислив ліро-епічний фольклорний твір. Жанрові ознаки його «оперети» формуються досить активною взаємодією епічного й драматичного начал з істотним елементом ліричного [5;1].

Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький» (1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народної думи – «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком, у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка», музику до якої збирався писати М. Лисенко.

Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році [7;6].

Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».

Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. [11;45].

2.2. Історичне минуле народу – джерело драми М. Старицького «Маруся Богуславка».

Дума чи народна пісня щодо тлумачення подій є найвірогіднішим історичним і неповторним поетичним джерелом творчого натхнення для драматургів, які художньо осмислювали той чи інший період героїчного минулого України. Елементи народної творчості в драматичних творах часто виступають у вигляді цілих епізодів і картин героїчного, казково-фантастичного чи сатирично-гумористичного характеру. Такі картини зустрічалися ще у шкільній драмі у вигляді інтермедійних сцен розважального характеру, а в ХІ столітті, коли фольклор вливається у п'єси багатьох українських драматургів, ці сцени вже стають складовими компонентами твору (сцена вечорниць у драмі Т.Шевченка «Назар Стодоля», сцена сватання у п'єсі Г.Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», численні епізоди із «Різдвяної ночі», «Сорочинської ярмарки», «Утопленої» Т.Г.Шевченко, «Вія» М.Гоголя та ін.) [6;138].

Іноді історична пісня, дума чи казка є основою п'єси і підпорядковує своїй структурі увесь розвиток подій. За цим принципом створено значну кількість класичних п'єс («Сава Чалий» І.Карпенка-Карого, «Маруся Богуславка» М.Старицького та ін.).

Історична драматургія М.Старицького відкриває славні сторінки життя українського народу - його боротьбу проти татаро-монгольського нашестя. Цій темі присвячена героїко-романтична драма «Маруся Богуславка».

Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми [17;10].

В народній думі Маруся –попівна Богуславка –визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується.

Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах, –

Мов марево далеке вирина,

Хвилюється, прозоре та хорошее[8;111].

Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм.

В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі, –Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:

Маруся:

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле? Хіба свого не можна вже й забути, А край чужий не можна полюбить? Та вся любов єдина звичка, й годі... То тільки кіт звика до місця; так, –Бридня усе.

(Дія II, вихід 3)[13;123].

Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те, що "ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокості на ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать... За те, що дав еси мені двох діток Любесеньких, гарнесеньких... та ще За те, що ти поклявсь мені пророком, Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати»[13;130].

Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться, що коріння її «в турецькій вже землі» [18;270].

І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі два явори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття, здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистий спокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу:

Горить... пече... Україна моя Озвалася сльозами... застогнала! [16;270].

Велика любов у серці Марусі повела її без вагань до невільників, хоч вона й не знала ще, кого вона там побачить, але несхибно вже рішала, що -

Повинна я забуть себе для них...[13;198].

Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душі героїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'я батьківщини.

Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалі загострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась з Лесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась в зрадливості Гірея, – розгортається дія драми «Маруся Богуславка».

Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні, бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку – визволення козаків-невільників – вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всій силі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити [9;40-41].

В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконує святий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея, але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом в Україну.

Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тоді виникає найбільша для неї суперечність:

Тут діточки... тут батько любий їх... Там мати, люд, дружина, край коханий...[13;206].

Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженій боротьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що «єдина порада – смерть».

І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять про попівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «на ясні зорі, на тихі води» – «на Україну».

Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-то безпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвої правди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає її тимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народ і вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідає художньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше, ворогом, а мати зовсім не «символізує... матір Україну» [4;5].

В. Чаговець пробував перекомпонувати драму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деяких театрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна й мати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалі відвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменька козаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьми відпливає на Україну[12;78].

Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечила класичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.

М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопним ямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але й ряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна – мати Марусі, Степан – брат її, Сохрон – її наречений, Леся – подруга її, Гірей — її чоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.

Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для них пишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривок з монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):

Хіба тобі, мій орле, мало раю?

Хіба тебе і він не вдовольнив?

Чого ж ждать прийдешньої хвилини,

Коли оця сучасна чарівна?

Коли б моя була над часом воля,–

Я б крикнула цій миті; «Зупинись

В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,

Ти радістю мені сповняєш світ!»[13;230].

Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М. Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу, його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників [4;7].

До найсильніших реалістичних картин належить масова сцена українських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свого оптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сцена зустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гама відчуттів героїв і зокрема безодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких у найвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.

Історична драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основне ідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, що боролись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночасно прояви відступництва від батьківщини [3;298].

«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичну спадщину української драматургії, досить широко використовувалась для постановки на сцені і, по праву користуючись великим успіхом у широкого глядача [3;297].

Отже, героїчне минуле українського минулого є невичерпним скарбом з української літератури. Впродовж багатьох років воно замовчувалось та перекручувалося. Оповіданя народні та думи почали передавати тому з уст в уста, щось додавати, щось викидувати. Тому до нас вони вже дійшли у видозміненому вигляді. Але на щастя знайшлися такі люди як П.Куліш та М.Старицький, що записали ці думи, зокрема таку як «Маруся Богуславка».