Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента України. Становлення та розвиток інституту президентства в Україні

Начальник кафедри конституційного та

Міжнародного права

Полковник міліції

А.М. Колодій

“__” ________2013 р.

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни “Конституційне право України”

на тему:

" Конституцiйно-правовий статус Президента України "

ПІДГОТУВАВ:

кандидат юридичних наук

Хальота А.І.

Обговорена і схвалена на засіданні кафедри “__” __. 201_ р. протокол № _

Київ – 2013 р.

Вид лекції: інформаційна.

Дидактичні цілі:

Навчальні: ознайомити слухачів з конституційно-правовим статусом Президента України; сприяти їх активному засвоєнню знань для формування у них загального світогляду.

Розвиваючі: сприяти розвитку у слухачів прагнення стати високоосвіченими й розвиненими особистостями з чітко визначеними морально-етичними та професійно-діловими якостями.

Виховні: розвивати у слухачів творчо-критичне мислення щодо державних процесів, які відбуваються у світі, країні, вміння й навички аналізувати державні події, користуватися цим в практичній діяльності.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючи дисципліни:«Державне право зарубіжних країн», «Державне будівництво та місцеве самоврядування», «Основи демократії».

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність: навчальні посібники, підручники, презентація теми лекції у програмі Power Point. (перелік наочних засобів, що планується застосувати)

Технічні засоби навчання: мультимедійний проектор

Методи викладання: бесіда, завдання для роздумів.

ПЛАН

Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента України. Становлення та розвиток інституту президентства в Україні

2. Вибори Президента України

Функції та повноваження Президента України

Підстави дострокового припинення повноважень Президента України

Адміністрація Президента України, консультативні, дорадчі та інші органи і служби при Президентові України

Рекомендована література:

1. Энгельс Ф. Анти-дюринг//Маркс К.,Энгельс Ф.-Соч.-2-е изд.-Т.20.

2. Сравнительное конституционное право /Ред. кол.: А.И.Ковлер, В.Е. Чиркин (отв. ред.), Ю.А.Юдин. - М.: Манускрипт, 1996. – 689.

3. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. - М.; Юристь, 1997.- 566с.

4. Васильев А.М. Правовые категории//Методологические аспекты разработки системы категорий права.-М.,1976.

5. Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. чл.-кор. РАН, проф. М.В. Баглая, д.ю.н., проф. Ю.И. Лейбо, проф. Єнтина.- М.: Издательство НОРМА, 2003.-832с.

6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.Учебник. В 4-х томах. Тома 1-2. Отв. Ред. Б.А. Страшун.-М.: Издательство БЕК, 1995.-778с.

7. Конституционное право: Учебник под ред. проф. В.В. Лазарева.-М.: Новый Юрист, 1998.-с.360.

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлюється відсутністю єдиних наукових підходів щодо ряду питань, пов‘язаних з функціонуванням інституту президентства в Україні та порівняно незначною кількістю наявних на сьогодні наукових досліджень в даному напрямку.

Окремим питанням теоретичних проблем інституту президентства в Україні на сучасному етапі були присвячені дослідження в галузі теорії держави і права, конституційного права та в інших галузевих юридичних науках. Ці питання розглядались, зокрема, у працях Ф.Г. Бурчака, В.Ф. Погорілка, Н.Г. Плахотнюк, Ю. М.Тодики, Н.Р. Ніжник, С.Г. Серьогіної, В.М. Шаповала та інших.

Проблеми інституту президентства вивчали також зарубіжні вчені М.В. Баглай, М. Дюверже, Девід П. Каррі, Крутоголов М.А., Л.А.Окуньков, Н. Сахаров, В.Є.Чіркін та інші російські вчені.

Метою даної лекції є комплексне наукове дослідження теоретичних проблем інституту президентства в Україні та підготовки рекомендацій щодо вдосконалення національного законодавства. Реалізація основної мети передбачає вирішення наступних конкретних завдань:

- здійснити аналіз концепцій інституту президентства як форми інституту глави держави;

- здійснити визначення поняття інституту президентства в Україні;

- здійснити дослідження конституційно-правових основ президентства в незалежній Україні;

- з‘ясувати місце Президента України в механізмі держави;

- визначити проблеми співвідношення функцій і повноважень Президента України з функціями і повноваженнями інших вищих органів державної влади;

- здійснити дослідження проблем нормотворчості Президента України і меж її здійснення;

- здійснити дослідження факторів, що обумовлюють розвиток інституту президентства тощо.

Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента України. Становлення та розвиток інституту президентства в Україні

Інститут президента (президентури) став важливим доктринальним і державотворчим здобутком буржуазно-демократичних революцій і війн за незалежність, які відбулися в США, Франції та інших державах наприкінці XVIII – початку XIX ст. Термін «глава держави» уперше конституювався у французькій Конституційній хартії 1814 р. Хоча у цьому конституційному акті він відносився до короля Франції, який визначався «верховним главою держави», але з часом став узагальнюючим і для монархів, і для президентів. Спочатку інститут глави держави був запроваджений до Конституції Баварії 1818 року, низки німецьких князівств і італійських королівств у XIX ст., а надалі й багатьох інших держав світу.

Ідея всенародно обраного та змінюваного глави держави як поборника та захисника прав і свобод людини стала конструктивною альтернативою тогочасним монархіям. До того ж, запровадження посади глави держави дозволило повною мірою використовувати потенціал принципу поділу влади та системи стримувань і противаг між гілками влади для державотворення.

Свого часу в рішенні Верховного суду США, прийнятому в липні 1974 року в справі United States vs Richard Nixon, суд висловив своє бачення принципу поділу влади: «Конституція не лише розосередила владу для кращого забезпечення свободи, але вона також передбачає, щоб на практиці розосереджена влада була об’єднана в ціле для ефективного управління. Конституція приписує, щоб гілки влади були водночас відокремлені одна від одної і взаємозалежні, були автономними і взаємодіючими одна з одною». Президент же є тим наріжним каменем механізму державної влади, що забезпечує та гарантує повновладдя держави (державний суверенітет) як усередині країни, так і поза її межами.

Щодо сутності інституту президентства та його відмінності від монархії відомий учений-конституціоналіст С. А. Котляревський в 1907 р. у роботі «Конституційна держава» писав: «Президент є главою держави, як і монарх, і цим відрізняється від міністрів та інших членів уряду; його влада безпосередньо випливає з конституції. Відмінність президента від монарха зводиться до виборності та тимчасового характеру»[1]. Це положення зберігає свою актуальність і донині, через 100 років після виходу цитованої праці С. А. Котляревського.

На сьогодні президент – це, як правило, одноособовий виборний глава держави у державах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4–7 років. Форма обрання президента залежить від форми державного правління: у парламентських республіках президент обирається парламентом, а в президентських і змішаних – народом і, відповідно, має більш широкі владні повноваження.

Інститут президента нині доволі поширений і конституйований у близько 150 державах світу зі 193, що існують на сьогодні в світі.

Уперше ж інститут президента виник у США як результат прагнення до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії.

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хоча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спостерігається в Лівії, Ірані та низці інших, як правило, теократичних республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) представницьких органів державної влади або безпосередньо представницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччині тощо), повноваження глави держави розподілялися між президентом і президією. Президії обиралися вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких державах: КНР, КНДР, Кубі.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Бразилії, Мексики, Польщі, РФ, Франції та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії).

Непрямі вибори президента здійснюються як колегіями виборщиків, які обираються населенням (США), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць із широкою автономією (ФРН, Індія, Італія).

У більшості парламентських республік (Греції, Ізраїлі, Чехії, Словаччині) президент обирається парламентом, у зв’язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями і конституційними актами відповідних держав, а іноді й окремими законами. Вони визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, його завдання, функції та повноваження, а також відповідальність за порушення конституції чи злочин.

У кожній окремо взятій державі світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної). Навіть якщо обмежитись країнами західної демократії, то президенти є й у президентських (США), і напівпрезидентських (Франція), і парламентських (Німеччина) республіках, але їх завдання, функції та повноваження суттєво різняться.

Якщо в Європі та Північній Америці дуже сильна президентська влада врівноважена парламентом і судами, то на інших континентах це зовсім не обов’язково. Так, у Латинській Америці глава держави нерідко одноособово домінує на політичній арені. Афро-азіатська модель президентства характеризується ще більшим авторитаризмом, що часто набуває диктаторських форм, де «батько нації» один у трьох ролях: глава держави, глава уряду і лідер правлячої партії[2]. Ця постколоніальна модель інституту президентури збереглася й у XXI ст.

Президент як глава держави утілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності й територіальної цілісності, а іноді – проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм державного правління президент є представником держави за її межами й усередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості держав світу президенти мають низку повноважень щодо організації та діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов’язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, наділені правом вето – правом повернення закону на повторний розгляд парламенту із вмотивованими зауваженнями. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з посланнями до народу та до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участі у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади тощо.

У низці зарубіжних держав президент може видавати правові акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом. Водночас президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити пряме президентське правління у суб’єктах федерації, автономіях чи окремих адміністративно-територіальних одиницях.

Значними є й повноваження президентів у сфері національної безпеки та оборони. У всіх країнах за конституціями президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи. За конституціями більшості держав світу президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримувань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стримувань і противаг щодо інших гілок державної влади, як: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето, право призначення референдуму, право дострокового припинення повноважень суддів, відкликання дипломатів тощо.

Президент, на відміну від монарха, не наділений абсолютним юридичним імунітетом і несе конституційну відповідальність за виконання своїх конституційних обов’язків, за свої дії та поведінку. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції та законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють правильність обвинувачення та додержання процедури). У деяких країнах (Франції, Польщі) парламент приймає лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд.

Інститут президента в його сучасному розумінні утвердився в Україні напередодні проголошення незалежності нашої держави в 1991 році. Перші вибори Президента України відбулися в один день із затвердженням на всеукраїнському референдумі Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. Тому інститут президентства України (президентури) або ж інститут Президента України традиційно вважається важливою складовою становлення та розбудови національної державності.

Інститут Президента України став порівняно новим, невідомим до 1991 р. явищем у політико-правовому житті та державному будівництві України. Тривалий час функції глави держави в Україні виконували переважно Верховна Рада Української РСР, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.

Доктринальною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді Української РСР в особі її постійно діючого органу президії Верховної Ради Української РСР була концепція «колективного президента», яким вважалася президія, а також вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становлять єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада Української РСР – це найвищий орган державної влади.

Інститут Президента України пройшов складний історичний шлях. Спочатку, з 1991 р. Президент України за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім – главою держави та главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією України, є главою держави. Разом з тим після набуття з 30 вересня 2010 р. чинності Конституції України у редакції від 28 червня 1996 р. функції та повноваження глави держави в Україні посилилися. Нині очевидною є тенденція до утвердження в державотворчій практиці України доктрини «сильний Президент – сильна держава», характерної для багатьох держав Європи, зокрема, Франції та ін.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка вперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Це зумовило введення інституту президентства. Приблизно через рік, 25 червня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.

Інститут Президента України мав трансформуватися з символічного «колективного глави держави» у реальний одноособовий позапарламентський інститут глави держави. Президент України мав обиратися не парламентом, а всенародно. Це зумовило необхідність законодавчого забезпечення відповідних реформ інституту глави держави.

5 липня 1991 р. було прийнято закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції Української РСР. Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою – 12-1, присвяченою посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції та названих законах визначався конституційно-правовий статус Президента України, його функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на цьому етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р., та її положення про Президента України як главу держави.

1 грудня 1991 р. відбулися перші в нашій державі вибори Президента, під час яких було уперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України. Проте конституювання інституту Президента України активно й усебічно тривало під час конституційного процесу, пов’язаного з підготовкою нової Конституції України і внесення змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України у редакціях 1992, 1993, 1995 рр. та Конституційний договір, укладений між Президентом України та Верховною Радою 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції України і Конституційним договором Президент України набував статусу глави держави і глави виконавчої влади. Остаточно правовий статус Президента України було визначено Конституцією України від 28 червня 1996 р.

Після набуття чинності Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року та утвердження парламентсько-президентської форми державного правління конституційно-правовий статус Президента України зазнав певних змін у частині обмеження низки повноважень глави держави у сфері виконавчої влади. Зазначене породило феномен «дуалізму виконавчої влади» та не завжди виправданої політичної конкурентності глави держави, уряду та парламенту щодо порядку формування та здійснення виконавчої влади у державі.

Після прийняття Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року був визнаний неконституційним і втратив чинність. Конституційний Суд України також зобов’язав привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. у редакції, що існувала до внесення в неї змін Законом «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. Це мало наслідком відродження президентсько-парламентської форми республіканського державного правління та посилання функцій і повноважень Президента України, насамперед у сфері виконавчої влади.

На сьогодні в Україні триває адміністративно-правова реформа, покликана оптимізувати систему органів виконавчої влади в Україні та привести законодавство в цій сфері, а також практику державного управління у відповідність до чинної Конституції України. Одним із наслідків цієї реформи стала реалізація положень Основного Закону про посилення функцій і повноважень Президента України у сфері виконавчої влади.

У подальшому розвиток конституційно-правового статусу Президента України буде пов’язаний із роботою Конституційної Асамблею, одним із пріоритетних напрямків діяльності якої є оптимізація конституційного механізму державної влади, керманичем якого, поза всяким сумнівом, є глава держави.