Життя та творчість набідів

Поль Серюзьє народився у Парижі 9 листопада 1864 року у респектабельній буржуазній родині. Він отримав чудову освіту у одному з кращих ліцеїв Франції — ліцеї Кондорсе. Батьки довго пручалися тому, щоб їх талановитий син присвятив себе малоперспективному, з їх точки зору, ремеслу живописця. Але в кінці кінців гаряча переконаність сина у правильності вибраного шляху винудила їх поступитися. Серюзьє почав відвідувати Академію Жюліан, де навчався під керівництвом викладачів із Школи витончених мистецтв. Ось як казав про Серюзьє його приятель Моріс Дені: «У майстерні Жюліан, у відносно примітивному і, взагалі-то, нечемному оточенні Серюзьє здавався мені світочем духа високої культури, натхненником, інтелектуальним і художнім ватажком… Володіючи масою достоїнств, він ніколи ними не хизувався, а навпаки, завжди був веселим і товариським, вірним другом і захисником слабких».

Влітку 1888 року Серюзьє прямує у подорож по провінції Бретань. Він і не здогадується тоді, що ця поїздка поставить усе його життя з ніг на голову. В Понт-Авене молодий художник знайомиться з Гогеном, у котрого переймає метод «клуазонізму». Цей метод дозволяє художникам добитися абсолютно нового синтезу лінії і кольорової плями, не відображати натуру, а перетворювати її силою художньої фантазії. Результатом зустрічі з тим, кого Серюзьє захоплено називає «визволителем живопису», стане «Талісман» — картина, що стала поштовхом до заснування руху набідів. Крім цього, Серюзьє захоплюється бретонським фольклором, котрий виявляється настільки близьким йому по духу, що пізніше художник не раз назве цей регіон своєю «духовною батьківщиною». Інтелектуальний початок у творчості Серюзьє усе частіше подавляє власне художнє — не випадково його теоретична діяльність одного часу була більш відома, ніж його живописні праці. З 1908 року Серюзьє стає професором Академії Рансона, а у 1912 року одружується на одній із своїх студенток — Луїзі Маргариті Габріель-Клод.

Один з близьких друзів Серюзьє стверджує: «(Це був) містик, що не втрачав віри у чисте мистецтво. Скромний, але впевнений у собі, він завжди знав, чого хоче. Мудрий філософ, видатний вчений, він зволів зійти на околицю зі жвавої дороги нашого марного часу. Усім серцем він прив’язався до одного регіону…» Саме там, у бретонській глибинці, Серюзьє помирає 7 жовтня 1927 року.

Моріс Дені народився 25 листопала 1870 року у Нормандії. Скоро після народження сина Констант Дені, по професії — інженер-залізничник, отримує нове призначення, і уся родина переїжджає з приморського Гранвіля у містечко Сен-Жермен-ан-Лайє, недалеко від Парижу. З ранніх років Моріс був «одухотвореним та чутливим хлопчиком», що не раз помічали оточуючі. Будучи, крім цього, дуже працьовитим та цілеспрямованим, він вступає у престижний паризький ліцей Кондорсе, де швидко стає одним із кращих учнів. Під час навчання у ліцеї Дені зближується з Едуаром Вюйяром, Полем Серьзьє і Ксавьє Русселем. Дуже скоро це знайомство переростає у міцну дружбу, і у 1888 році молоді люди усі разом поступають у Академію Жюліан. Тоді ж Моріс Дені відкриває для себе поезію Поля Верлена (1844—1896) і Стефана Малларме (1842—1912), а також авангардні для того часу драми Ібсена (1828—1906) і Стріндберга (1849—1912) Він отримує солідні знання у області літератури, відвідує лекції з філософії, захоплюється працями Бергсона (1859—1941) і Шопенгауера (1788—1860). Покликання художника і активні заняття живописом не заважають Дені систематично публікувати у пресі та наукових виданнях свої теоретичні статті. Щоденник живопису, який він вів усе життя, починаючи з 14 років і до самої смерті, говорить про серйозні наукові роздуми, що торкаються саме теорії мистецтва.

Якщо своєрідним каталізатором виникнення набідів був Серьзьє, то головним теоретиком набізму є Моріс Дені. Приятелі люблять Дені за його життєрадісність і відкритість, цінять його дружню вірність. Йєн Веркад (1868—1946) пише, що «очі Дені — звичайно милі, як у дівчини, і чисті, як у дитини, запалюються вогнем гніву і непримиренності, коли хто–небудь насмілюється критикувати групу»… У червні 1893 року художник одружується з Мартою Мерьє, котра пізніше стане матір’ю його сімох дітей. У травні 1895 року художник відкриває для себе Італію; у 1903 році він подорожує до Германії, у 1905 — до Іспанії. У 1909 році він направляється о Росії, де по замовленню купця Морозова приймає участь у оформленні інтер’єру його палацу у Москві, на Пречистеньці. Однак чим більше Дені подорожує, тим частіше згадується йому Бретань — саме там художник отримує насолоду від спілкування з природою та той стан душі, яке відповідає потребам його внутрішнього світу. Художник віддає перевагу тиші і спокою провінції, мріючи провести у скромному усамітненні залишок життя. Однак доля розпоряджується інакше: у листопаді 1943 року Моріс Дені гине під колесами автомобілю у самому серці Парижу.

Пьєр Боннар народився 3 жовтня 1867 року у передмісті Парижу у сім’ї високопоставленого чиновника Міністерства оборони. Пьєр — дуже талановита дитина і відмінно навчається у ліцеї. У 1885 році, після отримання атестату зрілості, він вступає до університету на відділення права і у липні 1888 року отримує диплом юриста. Роком раніше він записується на курси живопису при Академії Жюліан, так як у дитинстві виявляв талант до живопису. Багато років поспіль, приїжджаючи на канікули у рідний маєток і ледве переступивши поріг свого дому, Пьєр тут же оголосив батькам: «Я привіз з собою полотна і фарби, оскільки маю намір мазати зранку до вечора».

Як багато молодих художників його покоління, Боннар часто відвідує Лувр, вивчаючи полотна видатних живописців, намагається пізнати секрети їх майстерності. Однак власне основи живопису він пізнає у Академії Жюліан, де у той же час вчаться Поль Серьзьє, Моріс Дені и Едуар Вюйяр, з якими Боннар дуже швидко потоваришував. Разом вони захоплюються мистецтвом Гогена, творчість якого відкривають для себе набагато раніше, ніж стикнуться з імпресіонізмом взагалі. Крім цього захоплення, Боннара цікавить мистецтво Сходу. Він х ентузіазмом вивчає японські гравюри, техніка виконання яких накладає глибокий відбиток на його подальшу творчість. Друзі, спостерігаючи за таким фанатичним відношенням Боннара до всього орієнталістичного, спочатку жартівливо, а потім уже серйозно називають його «Дуже японським набідом». Художник приймає активну участь у створенні і діяльності групи, однак при кожному зручному випадку не впускає можливості підкреслити свою творчу незалежність: «Я не належу ні до однієї школи. Єдине, до чого я прагну, — це створити щось своє». Стриманий і часто похмурий Боннар, однак, залишається вірним другом. Особливо тепло він відноситься до Едуара Вюйяра, з яким він буде підтримувати зв’язок до кінця життя. У кінці 90-х років вони багато подорожують. У серпні 1896 року вони відправляються у Швейцарію, де їх тепло приймає Фелікс Валлотон. У 1899 році, разом з іншим набідом, Кер Ксавьє Русселем, Боннар відвідує Венецію, а влітку 1909 року з захопленням відкриває для себе південь Франції. З тих пір він неодноразово побував у цьому регіоні, особливо у Ніцці, де знаходилась майстерня Анрі Матісса (1869 — 1954). У 1925 році художник купує віллу у Каннах, щоб можна було у будь-який час приїхати туди і працювати вдалині від столичної метушні. Художник не міг і припустити тоді, що рівно через 15 років, у 1940 році, рятуючись від німецької окупації, він оселиться на цій віллі і залишиться там до кінця своїх днів. У повній самоті, вдалині від обожнюваного Парижу і нових художніх віянь, Боннар помирає у Каннах 23 січня 1947 року.

Фелікс Валлоттон народився у 1865 році у швейцарському місті Лозанна у сім’ї аптекаря. Батько сімейства, Андріан Валлоттон, був істинним протестантом, тому Фелікса виховували у строгості і релігійності. Як згадував він сам, «єдиною радістю були щотижневі походи у міський музей». Ще у навчальній школі Фелікс виявив талант до малювання і доволі рано вирішує присвятити життя мистецтву. Суворий батько не заперечує бажанню сина, а навпаки — у 1882 році він особисто супроводжує юнака у французьку столицю, щоб допомогти влаштуватися у престижну художню школу.

Приїхавши до Парижу, Валлоттон записується у Академію Жюліан. А уже через два роки скромний лозаннський аптекар отримує листа від професора Жюлі Лефевра, одного з вчителів Фелікса, зі словами, які зігріють серце кожному батькові: «Я думаю, якщо б у мене був такий талановитий син, як у вас, мені не довелося б непокоїтися про майбутнє». У цей час Фелікс Валлоттон старанно займається, намагаючись організувати своє життя таким чином, щоб нічого не відволікало його від його праці. Днем він трудиться над у майстерні над своїми першими серйозними полотнами, вечори ж проводить у бібліотеці Сен-Женевьєв, де вивчають основи теорії мистецтва. Кожен тиждень молодий художник з нетерпінням чекає суботи, щоб відправитися у Лувр, очікуючи нової зустрічі з кимось із великих. Вечорами Валлоттон часто прогулюється по Парижу, милуючись його чудовою архітектурою та знайомлячись з жвавими бульварами та вузенькими вуличками. Один із приятелів художника часто згадував: «Щоденно, у будь-яку погоду, як тільки наступали сутінки, художник відкладав пензлі, закривав майстерню і відправлявся у подорож по місту».

У 1890 році Валлоттон знайомиться з Тулуз-Лотреком (1865 — 1901) и Едуаром Вюйяром, котрі незабаром стануть його друзями і введуть у коло художників-авангардистів. Валлоттон швидко отримав славу талановитого графіка. Відомі письменники довіряють йому оформлення своїх книг: Валлоттон ілюструє збірники віршів Поля Верлена і Жюля Ренара. Найбільш активну участь у русі набідів Валлоттон приймає з 1893 по 1894 рік.

У першому десятилітті ХХ століття слава Валлоттона стає міжнародною: художник виставляє свої роботи у Вені, Берліні, Венеції. Музей в Цюриху організовує його персональну виставку на батьківщині. До речі Валлоттон ніколи не забував про своє коріння, однак це не заважало йому у 1900 році прийняти французьке громадянство. З 1903 року Валлоттон живе у престижному районі, недалеко від Булонского лісу. До своєї смерті у 1925 року художник залишається вірним власному стилю. Його більше не цікавлять «революції у мистецтві», не дивлячись на те, що у складі групи «Набі» він був одним із самих активних учасників цих «революцій».

Йозеф Ріппл-Ронаі народився 23 травня 1861 року в місті Капошвар. Батько його був вчителем, а пізніше директором місцевої церковно-приходської школи. У майбутнього художника було три молодших брата - Еден, Лайош і Шандор.

У 1881 році, будучи помічником аптекаря, Ріппл-Ронаі створив свій перший твір: зображення молодої жінки у вечірній сукні з тканини з квітковим візерунком. Картина була виконана пастеллю, до якої художник зберіг прихильність протягом усього свого життя. Відомо ще одне, раннє, датоване 1883 роком, творіння Ріппла-Ронаі, не дуже високої якості копія ймовірно роботи якого-небудь тірольського живописця. Словом, перші починання Йозефа Ріппла-Ронаі не були занадто обнадійливими.

Але він не сумував. У 1882 році його запросили в сім'ю Едена Зічі вчити двох хлопчиків угорської мови. В Австрії він бере уроки живопису у одного художника-полуділетанта, жертвуючи на це значну частину своєї репетиторської платні. Нарешті, ясно усвідомивши своє покликання, Ріппл-Рона робить рішучий крок. Він їде до Мюнхена, де його приймають в Академію мистецтв, на відділення живої моделі. Навчався він у професора Йоганна Каспара Гертеріха. Гертеріх був дуже задоволений успіхами свого угорського учня. Судячи зі збережених від того часу малюнкам, ескізами та гравюрам Ріппла-Рона, він відмінно опанував реалістичним методом зображення. Ріппл ясно бачив, що Мюнхен вже перестав грати роль великого мистецького центру. Новий центр, розбурхуючий уяву, - Париж; туди-то і прагнув відтепер молодий художник.

Трьох років, проведених у столиці Баварії, було для Ріппла-Ронаі цілком достатньо. Під враженням репродукцій з картин, що демонструвалися на художніх виставках Парижа, він сідає в поїзд і в лютого 1887 приїжджає до Франції, країну своїх мрій.

В яскравих спогадах художник докладно розповідає про зустріч з Міхаєм Мункачі і їх відносинах. Після кількох тижнів перебування у Парижі Ріппл-Ронаі з'явився до великому угорському живописцю з проханням дати пораду, до кого йому варто звернутися, з чого починати. Мункачі, що знаходився на вершині слави, прийняв молодого земляка з несподіваною сердечністю; він дав йому місце у своїй майстерні і, що теж було важливо, - за своїм столом. Два роки Ріппл-Ронаі працював поруч з Мункачі.

Він копіював його картини, на які знаходилися нові покупці. Мункачі сам, як це було прийнято в той час, наносив на полотно кілька завершальних мазків і ставив свій підпис. Природно, в ході цієї роботи Ріппл-Ронаі засвоював смак, манеру і навіть техніку письма Мункачі. Словом, зовні життя Ріппла-Ронаі складалася цілком сприятливо, проте він відчував, що шлях, на який він ступив, веде його в глухий кут, а тому необхідно якомога рішучіше звернути з нього.

Ріппл-Ронаі все ще наслідував Мункачі, коли в 1889 році, таємно від майстра, він відвідав Понт-Авен. Що ж тягнуло його в це село? У Парижі для художника не могло залишитися таємницею, якщо в області мистецтва намічалися нові тенденції. Поль Гоген відкрив для себе Понт-Авен вже в 1886 році; два роки по тому він познайомився там з Полем Серюзьє, який відразу ж підпав під його вплив. Сміливі колористичні шукання Гогена зробили сильний вплив на багатьох молодих художників з Академії Жюліан. У 1888 році двадцятип'ятирічний Поль Серюзьє засновує групу "набіди", і серед іноземних художників, що працювали в Парижі, першим в групу був прийнятий Ріппл-Ронаі.

Згадуючи про картини, написаних у той період, Ріппл-Ронаі не приховує свого розчарування. "Формально, - писав він, - я загубив рівновагу, працював бездумно, без належних знань і вміння писав великоформатні полотна, за які добре платили американці... Часто у мене виникало бажання викупити свої тодішні роботи і спалити їх... Виявися вони в моїх руках, я і сьогодні без великого жалю знищив би їх...". Ці слова художника добре ілюструють його душевний стан. Він все рідше з'являвся на званих вечорах у будинку Мункачі. Незабаром їх шляхи остаточно розійшлися.

Від романтичного реалізму, цього творчого методу Мункачі, він відразу ж, минаючи імпресіонізм, переступив у постімпрессионізм; правда, не в той, який пов'язаний з ім'ям і творчістю Сезанна, а в інше, декоративне його відгалуження, що отримало у Франції назву «art nouveau», в Австрії — « сецессіон», в Італії -«stile floreale». (За теоретика цього руху був Джон Рескін, ініціаторами - англійці і німці; у Франції в подібному напрямку працювали Гоген і художники групи "набіди", проте в їхній творчості воно набуло сильного індивідуалістичного забарвлення).

Теми, сюжети Ріппл-Ронаі знаходив всюди. На його картинах перед нами постають і поглиблені в свої думки старезні дами, і молоді жінки в кольорових капелюшках і модних ошатних сукнях, і народне святкування в Бретані, і кабачок з батареєю пляшок де-небудь на міській околиці (1893). А ось м'ясник з Неї, він стоїть перед своєю крамницею, в якій висять на гаках величезні м'ясні туші (1893). На одній з картин 1896 року з'являються соціалісти, але про цю роботу, на жаль, не відомо нічого, окрім назви. Серед мотивів, які привернули увагу художника, була і карусель, а на одному з полотен він увічнив величезну софору, гордість саду в Неї. (Щодо тем, мотивів для своїх композицій Ріппл-Ронаі був настільки ж невимогливий, як і Ван Гог, який вважав гідною увічнення тарілку з картоплею або пару зношених черевиків.)

У самому кінці століття рішучий перелом стався і в житті Йозефа Ріппла-Ронаі. У результаті поїздок до Угорщини, пов'язаних, крім іншого, з виконанням досить великих замовлень, у ньому визріло рішення остаточно повернутися на батьківщину. До цього кроку Ріппла спонукало ще й та обставина, що останні паризькі роки не принесли йому того матеріального успіху, на який він розраховував. Митець жив у вельми обмежених обставинах. Йому насилу вдалося продати лише кілька картин, тоді як вдома замовлення графа Андраші та придбання картин державою представлялися обнадійливим початком. Отже, Ріппл-Рона залишив Францію, цим закривши і перший, самий блискучий період своєї творчості.

Великий майстер, що ввібрав в себе творчий досвід багатьох поколінь, Ріппл-Ронаі знаходив багатющі мотиви всюди, на кожному кроці, розкриваючи в них своїм натхненним пензлем божественну сутність краси. [1]