Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Анотований зміст




Читайте также:
  1. IV Зміст навчання.
  2. IV. Зміст навчання
  3. IV. Зміст навчання
  4. V. Зміст навчання
  5. V. Зміст навчання
  6. Б) Показники маршу. Особливості здійснення маршу зимою, в горах, зміст бойового наказу
  7. Біржова угода: смисловий зміст, умови, реєстрація на біржі, основні ознаки.
  8. Вимоги до обсягів та змістового наповнення кожного з розділів
  9. Вони існують практично у всіх сферах суспільної життєдіяльності, а їх юридичний зміст закріплюється в різних галузях як національного права України так і міжнародного.

ТЕМА 5

ЗНАКОВА ТЕОРІЯ МОВИ

 

План

1. Семіотика – наука про знакові системи. Поняття про знак.

2. Специфіка мовного знака. Мова як особлива знакова система.

3. Унілатеральна та білатеральна теорії знака. Типологія мовних знаків. Слово як знак.

4. Типологія знаків.

5. Поняття про паралінгвістику і паракінесику. Невербальна семіотика.

 

Анотований зміст

1.Знаковий характер мовних одиниць обговорювався протягом усієї історії мовознавства, починаючи з античних часів. Давньогрецькі філософи стоїки з’ясували ті умови, які необхідні для функціонування знака. Такими умовами є наявність предмета, його уявного образу та звукового позначення.

Теорія знака створювалася протягом ХІХ-ХХ століть зусиллями лінгвістів (В. фон Гумбольдт, О.О. Потебня,Пилип Федорович Фортунатов (1848–1914), Чарльз Огден (1889–1951), логіків і філософів (Георг Гегель (1770–1831), Чарльз Пірс (1839–1914), Чарльз Морріс (1901–1979), Едмунд Гуссерль (1859–1938), психологів (Вільгельм Вундт (1832–1920), Герман Гельмгольц (1821–1894), фізіологів (Іван Михайлович Сєченов (1829–1905), Володимир Михайлович Бехтєрєв (1857–1927).

На початку ХХ століття до вивчення питання про знакову природу мови звернувся визначний швейцарський лінгвіст Фердінанд де Соссюр. Для нього мовний знак – це двостороння психічна сутність. Мовний знак пов’язує поняття й звучання (акустичний образ). У багатьох працях мовний знак визначається за Ф. де Соссюром як єдність “позначаючого” і “позначуваного”. Знак перебуває в мозку, у свідомості людини. Знак довільний стосовно позначуваної думки, але обов’язковий стосовно мовного колективу. Ф. де Соссюр вважав, що мовний знак не відрізняється від безлічі інших знаків, якими користуються люди, і тому він повинен вивчатися в спеціальній науці про знаки – семіології. Термін семіологія є тотожнім до терміна семіотика.

Засновником семіотики вважається американський логік і математик Чарльз Пірс, який сформулював основні принципи семіотики та типологію знаків. Ідеї Ч. Пірса були розвинуті Чарльзом Моррісом, праця якого “Основи теорії знаків” (1938) стала першим систематизованим викладом семіотики. У дослідженнях американського вченого Ч. Морріса в 40-60-ті роки ХХ століття (“Знаки, мова і поведінка” 1964 р.) і відбулося становлення нової науки про знаки – семіотики.



Семіотикавизначається як наука про знакові системи в природі й суспільстві. Предметом її вивчення є природа знаків і знакових систем, види знаків і знакових систем, знакова ситуація, структура та функціонування різних знакових систем. У семіотиці не враховується специфіка окремих знакових систем, особливо мови. Навпаки, підкреслюється те спільне, що є в усіх знакових системах. При широкому розумінні знака виявляються прирівняними знаки людини й тварини, природи й машини.

У рамках семіотики сформувалося кілька напрямів: біосеміотика, що вивчає сигнали тварин; етносеміотика, що вивчає знаки-предмети й ритуали примітивних суспільств; абстрактна семіотика – галузь математичної логіки й штучних знакових систем; семіотика літератури, що виявляє символіку літературних творів, лінгвосеміотика, що досліджує специфіку мовного знака, а також політична семіотика, семіотика театру тощо.

Семіотика – наука, що займається порівняльним вивченням знакових систем від найпростіших систем сигналізації до природних мов і формалізованих мов науки; аналізує функції знакових систем (передачі повідомлення або вираження змісту, а також спілкування) [Культурология 2002, 504]. Відповідно до концепції знакової ситуації Ч. Морріса, виділяють три основних аспекти семіотики: 1) семантика, що вивчає знакові системи як засіб вираження змісту; 2) синтактика, або вивчення внутрішньої структури знакових систем безвідносно до виконуваних ними функцій (у лінгвістиці синтактиці відповідають одночасно парадигматика (різноманітні опозиції позначуваних і позначаючих) і синтагматика (лінійна сполучуваність знаків), які є структурними вимірами мови); 3) прагматика, що вивчає відношення знакових систем з тими, хто їх використовує. Німецький філософ Георг Клаус із першого аспекту виділив ще сигматику, тобто відношення знака до відображуваного об’єкта.



Вагомий внесок у розвиток семіотики зробили російські вчені Лев Семенович Виготський (1896–1934), Михайло Михайлович Бахтін (1895–1975), Юрій Михайлович Лотман (1922–1993). Останнійдля позначення універсального семіотичного простору він запропонував поняття семіосфери, яка, на його думку, існує за певними закономірностями поєднання та функціонування значної кількості різнорідних знакових систем.

У семіотиці дається широке визначення поняттю знака. Знакце матеріальний предмет (явище, подія), що виступає як представник якогось іншого предмета, певної властивості предмета, відношення між предметами й використовується для отримання, зберігання, переробки й передачі повідомлень (інформації, знань) [Культурология 2002, 499]. Знак, на думку Юрія Сергійовича Маслова (1914–1990), існує лише тоді, “коли, щось (якесь Б) спеціально ставиться кимось замість чогось іншого (замість А) з метою інформувати когось про це А” [Маслов 1987, 24]. При такому спеціальному обміні інформацією ми маємо справу зі знаками, адже “всі системи засобів, що використовуються людиною для обміну інформацією, є знаковими, або семіотичними системами” [там само].



Найсуттєвішими ознаками знака є: 1) матеріальність (чуттєва сприйманість); 2) позначає щось, що перебуває поза ним (об’єкт позначений знаком – денотат (від лат. denotatus – позначений), референт (від лат. referens, entis – той, що зіставляє); 3) не пов’язаний з позначеним предметом природним або причинним зв’язком, тобто має умовний характер; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність (знак отримує своє значення лише за умови входження до певної знакової системи); 6) знак складається з плану вираження (людина піднялася) та плану змісту (демонстрація поваги); 7) асиметричність знака (1 одиниця плану вираження – декілька одиниць плану змісту і навпаки). Функція знака залежить від його місця в системі, від співвідношення з іншими знаками (наприклад, у системі українських кольоропозначень жалобу символізує чорний, а у французькій культурі – білий; знак “!” в дорожній знаковій системі означає “небезпечна дорога”, у грі в шахи – “цікавий хід”, у пунктуації – “знак оклику”). Не може бути системи, яка складається тільки з одного знака, поза системою знак неможливий.

Отже, знаки, пов’язані спільною функцією чи метою, утворюють знакові системи. Мова, будучи найважливішим засобом спілкування, також є знаковою системою.

2. Основоположником науки про мовну знакову систему – лінгвосеміотики – є Ф. де Соссюр. Учений вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто відсутність між позначаючим і позначуваним якогось природного зв’язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними); лінійність – звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю; змінність. Однак, на думку багатьох мовознавців (А.О. Білецький, М.П. Кочерган, С.В. Семчинський та ін.), цих властивостей для повної характеристики мовного знака недостатньо.

Мовні знаки дійсно переважно є довільними (одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами: укр. обличчя, рос. лицо, англ. face;навпаки – однаковими словами позначають різні поняття: укр. магазин, англ. magazine), але вмотивовані знаки в мові також існують (наприклад, звуконаслідувальні слова бам, ку-ку, хіхікати, ляп тощо, в яких між природним звучанням і звуками мовлення існує об’єктивний зв’язок). Така мотивація називається зовнішньою (абсолютною). У мові існує і внутрішня (відносна) мотивація – морфемна вмотивованість похідних, складних слів: перекотиполе, пароплав, працездатний, вісімдесят тощо.

Щодо лінійності мовного знака, про яку стверджував Ф. де Соссюр, то необхідно зауважити про те, що вона здебільшого виявляється в тексті, зафіксованому графічно за допомогою письма. Проте, як зазначає С.В. Семчинський, “мовні знаки існують насамперед як акустичні й утворюються не лише послідовностями фонем, які називаються сегментами мовного ланцюга, а й ще так званими суперсегментними явищами, що «нашаровуються» на сегментні, проникають у них” [Cемчинський 1996, 43].

Стосовно змінності мовного знака, то вона може спостерігатися не лише в діахронії (Ф. де Соссюр), а й у синхронії (варіювання мовних знаків, як-от варіантні форми закінчень в іменниках і числівниках української мови: Семену – Семенові, декану – деканові, п’яти -пьятьох).

Специфічною особливістю мовного знака є непаралельність плану вираження й плану змісту (за термінологією російського лінгвіста Сергія Осиповича Карцевського (1884–1955) – асиметричний дуалізм мовного знака), коли позначаюче може мати декілька позначуваних (явища полісемії, синонімії, омонімії тощо: мовознавство – лінгвістика, башта – вежа); автономність розвитку позначаючого і позначуваного (змінюється лише план вираження (бъчела – бджола), або план змісту (міщанин – “житель міста” – «назва соціального стану людей» – “людина з обмеженими інтересами, обиватель”).

А.О. Білецький стверджує, що мовні знаки мають соціальний, а не індивідуальний характер, а також є спеціальними, тобто існують у певній мові, а не в усіх мовах. На думку вченого, знаки мови є первинними для багатьох інших систем, у більшості випадків вони є звуками, а також можуть одночасно передавати логічну та естетичну інформацію [Белецкий 1981]. Серед інших властивостей мовних знаків варто зазначити про їх легку відтворюваність (можна повторювати, не витрачаючи на це значних зусиль); замінність (різними словами можна передати один зміст; акустичні мовні знаки можна замінити графічними знаками на письмі); структурність (виділення складових елементів мовного знака); здатність сполучатися один з одним (з простих можна утворити складні мовні знаки); неоднорідність, або багатокласовість (у внутрішніх системах і підсистемах мови функціонують неоднорідні мовні знаки); дифузність (мовні знаки не завжди можна чітко розмежувати, вони мають властивість належати одночасно до різних класів) [Семчинський 1996, 44].

Ще однією особливістю мовних знаків є абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні. [Кочерган 2006, 178]. Абстрактний характер мовних знаків пояснюється тим, що необхідність слугувати посередником між знаковими системами вимагає від мови інтерпретації як “вічних” (з погляду термінів життя людини) знаків (наприклад, зображення), так і знаків, “зникаючих” у момент створення і сприйняття (наприклад, музика), а також знаків, поновлюваних при кожному застосуванні. Для реалізації цієї мети мові необхідні знаки із загальним характерним (понятійним) значенням. Як слушно зауважує Ю.С. Маслов, “тільки власні імена (Нева, Ельбрус, Саратов, Софокл) позначають (і, отже, віддзеркалюють у своєму змісті) індивідуальні предмети (певну річку, конкретну гору тощо). Усі інші мовні знаки позначають класи предметів і явищ, і зміст цих знаків є узагальненим відображенням дійсності” [Маслов 1987, 30].

Усі інші знакові системи є похідними від мовної знакової системи, оскільки мова – це найважливіший засіб спілкування і формування думки. Отже, мовні знаки виконують комунікативну і пізнавальну функції. Додатковими функціями мовного знака є номінативна (називання об’єктів фізичної і психічної дійсності або їх властивості чи ознаки: ім. стіл, дієсл. бігти, прикм. червоний, числ. шість, присл. повільно тощо), дейктична (вказівка на об’єкт дійсності або на їх орієнтацію в часі й просторі: займ. той; присл. там), експресивна (передача емоційного стану і ставлення до повідомлюваного адресанта: ім. пика), імпресивна (можливість впливу на поведінку адресата: дієсл. працюйте, йдіть, учитеся тощо).

Мова дійсно є особливою знаковою системою. Розглянемо, у чому полягає своєрідність мови як знакової системи.

Мова створюється природно, стихійно, поступово розвиваючись у процесі функціонування, має динамічний характер. Вона є конкретно-історичним утворенням, тому містить суперечливі явища. Інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю), статичними.

Мова первинна стосовно інших знакових систем, які виникають на її базі. Будь-які немовні знаки існують як самостійні предмети, явища, дії (форма, колір, звук і т.п.), а усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови, мають обмежені виражальні можливості, обмежену сферу спілкування. Система мовних знаків спеціально створена для спілкування, вона здатна репрезентувати будь-яку ділянку людського досвіду.

Мові властива універсальність функцій, вона є поліфункціональною знаковою системою. Інші знакові системи однофункціональні (система морської сигналізації, система дорожніх знаків тощо).

Жодній знаковій системі не властива така багатоярусність і складність ієрархічних відношень, як мові. З невеликої кількості елементарних знаків (морфем) мова може створити величезну кількість складних знаків.

Важливою особливістю мовної знакової системи є багатозначність її елементів. У інших знакових системах знак не може мати декілька значень (зелене світло світлофора має одне значення). Основна одиниця мови – слово – має не тільки звучання, але й значення (декілька значень).

 

3.Одні вчені (Юрій Сергійович Степанов (1930), Володимир Андрійович Звегінцев (1910–1988), Віталій Іванович Кодухов (1919–1996), слідом за Ф. де Соссюром, уважають, що знак складається з двох складових: позначаючого й позначуваного, а значення в такий спосіб входить у визначення знака. Цю теорію називають білатеральною (двобічною). Для її прибічників значення – це вид відношення знака до предмета позначення, і тому воно включено в знак.

Інші вчені (Вадим Михайлович Солнцев (1928–2000), Олександр Савич Мельничук (1921–1997), Зінаїда Данилівна Попова (1929) та ін.) виходять із того, що не можна ототожнювати слово й знак. Вони пояснюють, що значення як факт свідомості, як ідеальне відображення дійсності, існує в голові, а знак перебуває поза нею; значення не є складовою звукової оболонки слова. Звукові одиниці лише асоціюються із психічним відображенням у свідомості мовців. Слова утворюються завдяки асоціативним зв’язкам між звучанням і значенням. Значення є невід’ємною частиною слова як цілого, але в слові необхідно розрізнювати знаковий бік, звучання (лексему) і незнаковий, значення (семему). Такий підхід називають унілатеральним (однобічним). Відповідно до нього, мова не може бути визначена тільки як система знаків, оскільки в ній є ще особлива галузь – система уявних образів, значень. Цю теорію підтверджують дані нейролінгвістики про те, що акустичний і значеннєвий коди мозку закладені в різних його структурах.

З позиції унілатерального підходу однією з характерних особливостей знакової системи мови є асиметричне співвідношення між планом змісту й планом вираження (С. Карцевський, див. вище), коли в одного позначаючого може бути декілька позначуваних (омонімія) і навпаки (синонімія). До того ж, елементів плану змісту (значень) завжди набагато більше, ніж елементів плану вираження. Це протиріччя є однією з фундаментальних властивостей мови. На думку Н.О. Козельської та Й.А. Стерніна, це можна пояснити тим, що випереджальний розвиток думки викликає необхідність використання вже наявних одиниць (знаків) для нових значень. Знаків завжди буде менше, ніж значень [Козельская, Стернин 2004, 21].

Таким чином, як підкреслює З.Д. Попова, “у рамках семіотики можна зрозуміти один із аспектів мови – знаковий, але неможливо виявити всю складність системи мови. Лінгвістика звертається до семіотики, але не вичерпується нею, адже в ній, окрім мовних знаків, є й особливий об’єкт вивчення – галузь мовних значень” [Попова, Стернин 2004, 85].

Питання про типологію мовних знаків є дискусійним. Е. Бенвеніст, В.А. Звегінцев, Олександр Іванович Смирницький (1903–1954) вважають мовним знаком тільки слово. Ф. де Соссюр, американський лінгвіст Леонард Блумфілд(1887–1949), Л. Єльмслев, російський мовознавець Володимир Григорович Гак(1924–2004) та ін. визнають знаками всі двосторонні одиниці мови, тобто морфеми, слова, словосполучення, речення. Згідно з концепцією Ю.С. Маслова, усім критеріям мовного знака відповідають лише слово і морфема. Вирішення питання залежить від загальної теорії знака, якої дотримується вчений.

У навчальній літературі загальновизнаним є виділення слова як основного знака мови. Інші мовні одиниці вважаються допоміжними, так званими сигнальними знаками, напівзнаками. Чому ж слово є основною одиницею мови як особливої знакової системи?

Слово є двосторонньою одиницею, яка виконує всі функції знака і несе в собі інформацію про позамовну об’єктивну реальність. Слово, за визначенням С.В. Семчинського, – це складна єдність звучання і значення, що називає предмет чи явище об’єктивної дійсності і таким чином формує і представляє поняття [Семчинський 1996, 40].

У слові наявні обов’язкові загальні властивості знака: це матеріальний факт (звуковий або письмовий), який замінює поняття та сприймається органами чуття. Слово – це довільне, умовне позначення (у різних мовах ті самі предмети називаються по-різному). До того ж, у слова є принципові відмінності від інших знаків, адже слово як мовний знак має власне значення та існує в системі. Слово не мотивоване властивостями речей, але мотивоване тією системою, у якій воно створюється (тобто за законами фонетики й граматики кожної мови).

Умовним, невмотивованим, є, по суті, лише матеріальний бік слова (звучання), а ідеальний (значення) – відображає об’єктивний світ і знання мовців. Слово – це інформативний і комунікативний знак, здатний узагальнено передавати результати пізнавальної діяльності людини, зберігати суспільно-історичний досвід людства.

Розглянемо інші мовні одиниці та їх знаковість.

Фонеми – це односторонні одиниці. Як типові звуки мови вони слугують для матеріального розрізнення знаків. Так, фонема має лише план вираження, план змісту в неї відсутній, вона не виконує перелічених вище функцій мовного знака, слугує будівельним матеріалом для мовних знаків, а тому її не можна вважати знаком (Ю.С. Маслов, В.М. Солнцев, Л. Єльмслев) [Маслов 1987, 28]. Проте, окремі вчені (О.О. Реформатський) [Реформатский 2000, 31] зараховують фонеми до знаків мови. Потенційний зв’язок фонеми зі змістом реалізується у випадках, коли експонент морфеми або навіть слова складається з однієї фонеми (н-д, закінчення у різних формах слова: ворон – ворону – ворони; прийменники -у, -з та ін.; сполучники -і, -та тощо).

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і значення, яке реалізується не самостійно, а тільки в складі цілого слова: у слові ног-а дві морфеми, корінь ног- вказує на ідею ноги, а флексія –а має три граматичні значення: називний відмінок, однина, жіночий рід. Самі по собі морфеми не є носіями інформації. В.І. Кодухов пропонує називати морфему напівзнаком.

Суперечливими є думки вчених щодо знаковості речення як мовної одиниці. Так, В.І. Кодухов пропонує розглядати його як вищу знакову одиницю, в якій починають діяти всі знаки мови. М.П. Кочерган не вважає речення знаком, оскільки воно складається зі знаків (морфем, слів) і належить до рівня структур [Кочерган 2006, 179]. З погляду ж участі мовних одиниць у комунікативному акті, то повним знаком слід вважати речення, а слово – лише частковим знаком і морфему – напівзнаком, що бере участь у структурній організації мовних знаків [Семчинський 1996, 40].

Варто також зазначити, що представники лінгвістики тексту визначають текст як одиницю мовної знакової системи, первинний мовний знак, що складається з упорядкованої множини часткових знаків (морфем, слів, речень). Так, укладачі енциклопедичного словника-довідника “Культура російського мовлення” визначають текст як “білатеральний знак, що має план вираження й план змісту, як форму стану мови, як мовленнєвий завершений твір, як результат послідовності мовленнєвих актів, як найвищу одиницю синтаксису і основний об’єкт граматики” [Культура 2003, 706–708]. На думку Л. Єльмслева та його послідовників, не тільки слова і морфеми, але й мовленнєві висловлювання є одиницями, що мають дві сторони – план вираження та план змісту. Хоча М.П. Кочерган, Ю.С. Маслов, С.В. Семчинський переконані в тому, що текст не є мовним знаком, оскільки він не є так званою інвентарною одиницею мови та не може регулярно відтворюватися як певна єдність вираження й смислу [Кочерган 2006, 179; Семчинський 1996, 40].

 

4.У семіотиці існує декілька класифікацій знаків. Загальноприйнятою є класифікація знаків Ч. Пірса, доповнена К. Бюлером, за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом.

Отже, виділяють 4 типи знаків:

Знаки-індекси, або знаки-прикмети, знаки-симптоми пов’язані з позначуваними предметами як дії зі своїми причинами (дим як знак вогню, низька температура на вулиці як знак морозу тощо). Знаки-індекси є вмотивованими і виконують пізнавально-прагматичну функцію. Щоправда, вважати симптоми знаками немає достатніх підстав. Необхідно розрізнювати природні (спостерігаються в природі) та умовні знаки, які формуються для передачі інформації. Природні знаки (симптоми) не відповідають наведеному вище визначенню знака, адже вони не усвідомлюються як знаки тими, хто їх створив, а тлумачаться як знаки лише тими, хто їх сприймає: стогін хворої людини, плач немовляти виникають мимохіть як наслідок певних фізіологічних або патофізіологічних процесів. Проте, як хворі, так і діти можуть свідомо стогнати й плакати, і в такій ситуації ці стани можна кваліфікувати як усвідомлений знак вимоги [Семчинський 1996, 30].

Знаки-копії (іконічні знаки – від грец. h` eivkw,n – образ) представляють відтворення, репродукції, котрі подібні до позначуваних предметів [Кочерган 2006, 170]. Між знаком і об’єктом, представленим цим знаком, – денотатом, має бути певна спільна властивість (властивості), а тому знаки-копії є вмотивованими: фотографія, муляж апельсина, скульптура, сліди лап тварин, відбитки тощо.

Знаки-символи – знаки, в яких зв’язок між знаком і денотатом є умовним, а не вмотивованим. Вони виконують комунікативно-прагматичну функцію, адже їх використовують для передачі абстрактного змісту: тризуб як символ України; голуб як символ миру; національно-специфічна символіка кольорів, рослин, тварин тощо. Проте, як зауважує С.В. Семчинський, знаки-символи також бувають вмотивованими, якщо зберігають з позначуваними денотатами певну структурну схожість, передаючи їх образ окремими елементами позначення [Семчинський 1996, 28]. Знаки-символи орієнтовані на предмети і матеріальний зміст, а тому виконують репрезентативну функцію.

Знаки-сигнали – знаки, в яких позначення (екстероформа – зовнішня матеріальна форма) і значення (інформа) не диференціюються, а становлять єдине ціле [Семчинський 1996, 29]. Знаки-сигнали потребують певних дій, реакцій: ракета як знак атаки, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття тощо. Сигнали завжди прив’язані до певної ситуації та ситуативно обмежені, через що їх часто не кваліфікують як знаки. Знаки-сигнали є штучними та умовними й виконують комунікативно-прагматичну, а також апелятивну функції (звернені до адресата, поведінка якого ними скеровується) [Кочерган 2006, 171]. Проте, як зауважує С.В. Семчинський, в природі також можливі сигнали, за допомогою яких спілкуються тварини між собою. Саме тому вчений кваліфікує знаки-сигнали як такі, що залишаються незмінними, адже ті знаки, якими користуються люди, завжди опосередковані й змінні [Семчинський 1996, 29].

Необхідно також зазначити про те, що знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи знаком-символом, коли адресант і адресат домовляться про їх значення: дим – знак вогню – наступ ворога (в часи козаччини).

У науці існують і інші класифікації знаків. Так, польський учений Адам Шафф (1913–2006) усі знаки поділяє на природні (симптоми) та штучні, виокремлюючи зі штучних словесні та несловесні.

Знаки також класифікуються за способом сприйняття їх людиною, тобто з погляду їх фізичної природи: акустичні (вокальні, інструментальні, слухові); оптичні (зорові); дотикові (брайлівський алфавіт для сліпих); нюхові (запах газу як застережливий знак); смакові («кисіль-розганяй» на Поліссі – закінчення гостини; рос. «каша-разгонница» на Курщині – закінчення весілля) [Кочерган 2006, 173].

 

5. Мову супроводжують невербальні (немовні) знакові системи. Людина, переходячи від письмового мовлення до усного, включає другий канал інформації – несловесний, котрий надає часом більше інформації, ніж словесний. Несловесні види інформації досліджуються в спеціальних науках.

Паралінгвістика (від грец. para, – біля) вивчає всі ті способи передачі інформації, які пов’язані зі звучанням мовлення, його фонетичною стороною: акустичні характеристики голосу (тембр, висота, гучність), паузи, інтонація, особливості вимови звуків мовлення тощо. Не можна недооцінювати фонаційні властивості мови, роль інтонації. Недарма існує думка: важливо не те, що говорять, а як говорять. Знаменитий англійський драматург Бернард Шоу помітив: «Є 50 способів сказати «Так», 500 способів сказати «Ні» і лише один спосіб написати це слово». Саме завдяки можливості різного прочитання, різного «озвучення» тексту існує мистецтво декламації.

Паракінесика (від грец. h` ki,nhsij – рух) займається питаннями, пов’язаними з мімікою й рухами тіла в процесі мовлення, та слугує засобом підвищення інформативності мовлення, сили його впливу. Антропологи з’ясували, що людське тіло може приймати біля тисячі стійких поз. Частина з них має чітке комунікативне призначення. Особливе значення в системі спілкування має жест. Причому жестикуляція має яскравий національний характер, знання якого необхідне для правильного розуміння співрозмовника.

Науку, предметом якої виступає невербальна поведінка і взаємодія комунікантів, російський вчений Григорій Юхимович Крейдлін (1946) пропонує називати невербальною семіотикою, яка, в свою чергу, складається з окремих, але тісно між собою пов’язаних дисциплін. Основними з них є такі:

паралінгвістика – наука про звукові коди невербальної комунікації;

кінесика – наука про жести, міміку й жестові рухи, жестові процеси та системи;

окулесика – наука про мову очей і візуальну поведінку людей під час спілкування;

аускультація – наука про слухове сприйняття звуків і аудіальну поведінку комунікантів;

гаптика – наука про мову дотиків і тактильної комунікації;

гастика – наука про знакові і комунікативні функції їжі і напоїв, про культурні й комунікативні функції частування;

ольфакція – наука про мову запахів та їх роль у комунікативному процесі;

проксеміка – наука про простір комунікації, його структуру і функції;

хронеміка – наука про час комунікації, його структурні, семіотичні й культурні функції;

системологія – наука про системи об’єктів, які оточують комунікантів, про функції і значення цих об’єктів у процесі комунікації [Крейдлин 2002, 22].

Слід зазначити, що різні вчені, залежно від того, якою сферою невербальної семіотики вони професійно займаються і до яких філософських шкіл себе зараховують, виокремлюють у якості центральних різні дисципліни та аспекти дослідження. Так чи інакше, на думку Г.Ю. Крейдліна, два розділи невербальної семіотики визнаються основними майже усіма дослідниками. Йдеться про паралінгвістику та паракінесику. Найменш дослідженими залишаються аускультація, гастика, ольфакція, хронеміка та системологія [Крейдлин 2002, 24]. Мінімальною одиницею невербальної семіотики є жест, вираз обличчя, погляд, поза, тон голосу в усному мовленні та їх номінації у писемному мовленні.

Ключові слова теми:

Укр.: семіотика, знак, лінгвосеміотика, мовний знак, білатеральна / унілатеральна теорія знака, асиметрія плану вираження і плану змісту, паралінгвістика, паракінесика, невербальна семіотика.

Рос.: семиотика, знак, билатеральная / унилатеральная теория знака, асимметрия плана выражения и плана содер­жания, знаковые свойства слова, паралингвистика, паракинесика, невербальная семиотика.

Англ.: semiotics, sign, bilateral / unilateral theory of signs, two sides of every sign: the signifier and the signified, paralinguistics, nonverbal communication, nonverbal semiotics.

Контрольні запитання:

1. Як Ф. де Соссюр розумів природу знака?

2. Хто з учених вважається засновником семіотики? Назвіть прізвища вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток семіотики.

3. Що вивчає семіотика як наука?

4. Які основні розділи семіотики Вам відомі?

5. Хто є основоположником лінгвосеміотики?

6. Надайте визначення поняттю знака. Які його основні властивості?

7. Назвіть основні риси мовного знака. Чи збігаються думки сучасних учених щодо властивостей мовного знака із думкою Ф. де Соссюра?

8. Які функції виконує мовний знак?

9. У чому полягає своєрідність мовної знакової системи?

10.У чому полягає принцип асиметрії мовного знака?

11.Які концепції структури знака Вам відомі?

12.Як визначається сутність знака в білатеральній та унілатеральній концепції?

13.Охарактеризуйте типологію мовних знаків.

14.Чому не можна ототожнювати слово і знак?

15.У чому полягає специфіка слова як знака?

16.Які основні типи знаків за класифікацією Ч. Пірса Вам відомі?

17.Охарактеризуйте класифікації знаків польських мовознавців А. Шаффа та Т. Мілевського.

18.Назвіть типи знаків за способом сприйняття їх людиною.

19.Що вивчають паралінгвістика і паракінесика?

20.З яких дисциплін, за твердженням Г.Ю. Крейдліна, складається невербальна семіотика?

Література:

Основна:

1. Білецький А.О. Про мову і мовознавство: навч. посібник / Андрій Олександрович Білецький. – К.: “АртЕк”, 1996. – С. 162–165; 176–187; 193–195.

2. Березин Ф.М. Общее языкознание / Ф.М. Березин, Б.Н. Головин. – М.: Просвещение, 1979. – С. 114–141.

3. Головин Б.Н. Введение в языкознание: учеб. пособие / Борис Николаевич Головин. – М.: Высшая школа, 1983. – С. 18–24, 151–152, 154–155.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: підручник / Юрій Олександрович Карпенко. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 18–30.

5. Кодухов В.И. Введение в языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М.: Просвещение, 1987. – С. 41–44; 78–80; 162–165.

6. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ “Академія”, 2002. – С. 29–31.

7. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: підручник / Михайло Петрович Кочерган. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 168–183.

8. Маслов Ю.С. Введение в языкознание / Юрий Сергеевич Маслов. – М.: Высшая школа, 1987. – С. 24–32.

9. Общее языкознание / Под. общ. ред. А.Е. Супруна. – Мн.: Вышэйшая школа, 1983. – С. 122–140.

10. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б.А. Серебренников. – М.: Наука, 1970. – С. 96–196.

11. Реформатский А.А. Введение в языковедение: хрестоматия / Александр Александрович Реформатский. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – С. 20–44.

12. Семчинський С.В. Загальне мовознавство: підручник / Станіслав Володимирович Семчинський. – К.: “ОКО”, 1996. – С. 26–55.

Додаткова:

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М.: Советская энциклопедия, 1966. – 608 с.

2. Баранникова Л.И. Введение в языкознание: учебник / Лидия Ивановна Баранникова. – Саратов: Изд-во Саратовск. гос. ун-та, 1973. – С. 16–18.

3. Белецкий А.А. Идеализм в понимании знаков и знаковых систем / А.А. Белецкий // Язык и идеология [Под ред. Ю.А. Жлуктенко]. – К.: Вища школа, 1981. – С. 80–100.

4. Волков А.Г. Язык как система знаков / А.Г. Волков. – М.: Изд-во МГУ, 1966. – 164 с.

5. Гамкрелидзе Т.В. К проблеме “произвольности” языкового знака / Т.В. Гамкрелидзе // Вопросы языкознания. – 1972. – № 6. – С. 33–39.

6. Гумбольдт фон В. Избранные труды по языкознанию / Вильгельм фон Гумбольдт. – М.: Прогресс, 2000. – 400 с.

7. Ельмслев Л. Пролегомены к теории языка / Луи Ельмслев // [В кн.: Новое в лингвистике]. – М.: Изд-во иностранной лит-ры, 1960. – Т. 1. – С. 264–389.

8. Зубкова Л.Г. О соотношении звучания и значения слова в системе языка (К проблеме «произвольности» языкового знака) / Л.Г. Зубкова // Вопросы языкознания. – 1986. – № 5. – С. 55–66.

9. Касевич В.Б. Элементы общей лингвистики / Вадим Борисович Касевич. – М.: Наука, ГРВЛ, 1977. – 183 с.

10. Кодухов В.И. Общее языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М.: Высшая школа, 1974. – С. 123–133.

11. Козельская Н.А. Общее языкознание: общие проблемы языка / Н.А. Ковельская, И.А. Стернин. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 2004. – С. 18–23.

12. Крейдлин Г.Е. Невербальная семиотика: Язык тела и естественный язык / Григорий Ефимович Крейдлин. – М.: Новое литературное обозрение, 2002. – 592 с.

13. Культурология: учеб. для студ. техн. вузов / Н.Г. Багдасарьян, Г.В. Иванченко, А.В. Литвинцева и др.; Под ред. Н.Г. Багдасарьян. – М.: Высшая школа, 2002. – 511 с.

14. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику / Джон Лайонз. – М.: Прогресс, 1978. – 543 с.

15. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность / Алексей Алексеевич Леонтьев. – М.: Просвещение, 1969. – 214 с.

16. Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. Ярцева В.Н.]. – М. : Советская энциклопедия, 1990. – С. 167; 440–442.

17. Ломтев Т.П. О природе значения языкового знака / Т.П. Ломтев // Вопросы философии. – 1960. – № 7. – С. 127–134.

18. Мартине А. Основы общей лингвистики / Андре Мартине. – М.: УРСС, 2004. – 224 с.

19. Моррис Ч.У. Основания теории знаков / Чарльз Уильям Моррис // Семиотика [Под ред. Ю.С. Степанова]. – М., 1983. – С. 37-89..

20. Пирс Ч. Избранные философские произведения / Ч. Пирс. – М.: Логос, 2000. – 448 с.

21. Попова З.Д. Знаковая ситуация в лингвистике / З.Д. Попова // Вестник ВГУ. Серия “Гуманитарные науки”. – 2005. – Вып. 2. – № 2. – С. 208-216.

22. Попова З.Д. Общее языкознание: учеб. пособие / З.Д. Попова, И.А. Стернин. – Воронеж: Чернозем. кн. изд-во, 2004. – С. 100–116.

23. Реформатский А.А. Лингвистика и поэтика / Александр Александрович Реформатский. – М.: Наука, 1987. – С. 87–90.

24. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.

25. Солнцев В.М. Языковый знак и его свойства / Вадим Михайлович Солнцев // Вопросы языкознания. – 1977. – № 2. – С. 15–26.

26. Соломоник А. Язык как знаковая система / Абрам Соломоник. – М.: Наука, 1992. – 203 с.

27. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К.: Основи, 1998. – С. 18–33.

28. Тищенко К.М. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення / Костянтин Миколайович Тищенко // Мовознавство. – 1980. – № 1. – С. 30–34.

29. Штофф В.А. К вопросу о гносеологической природе знака и знаковой деятельности / В.А. Штофф // Методологические проблемы анализа языка. – Ереван: Изд-во Ереванского университета, 1976. – С. 77–89.

 

Цитати з першоджерел:

“Знак и значение не покрывают друг друга полностью. Их границы не совпадают во всех точках: один и тот же знак имеет несколько функций, одно и то же значение выражается несколькими знаками. Всякий знак является потенциально “омонимом” и “синонимом” одновременно, т.е. он образован скрещением этих двух рядов мыслительных явленийБудучи семиологическим механизмом, язык движется между двумя полюсами, которые можно определить как общее и отдельное (индивидуальное), абстрактное и конкретное…Если один и тот же звуковой знак, как мы видели, в разных рядах может служить для передачи различных значимостей, то и обратное оказывается возможным: одна и та же значимость внутри различных рядов может быть представлена разными знаками; ср. имя существительное множественного числа — столы, паруса, крестьяне и т.д. Омофония — явление общее, омонимия же является ее частным случаем и проявляется в понятийных аспектах языка; противоположное ей явление (гетерофония) проявляется в понятийных аспектах как синонимия. Однако это не что иное, как две стороны одного и того же общего принципа, который можно было бы сформулировать, хотя и не очень точно, следующим образом: всякий лингвистический знак является в потенции омонимом и синонимом одновременно. Иначе говоря, он одновременно принадлежит к ряду переносных, транспонированных значимостей одного и того же знака и к ряду сходных значимостей, выраженных разными знаками. Это логическое следствие, вытекающее из дифференциального характера знака, а всякий лингвистический знак непременно должен быть дифференциальным, иначе он ничем не будет отличаться от простого сигнала.

Омонимия и синонимия в том смысле, в каком мы их здесь понимаем, служат двумя соотносительными координатами, самыми существенными, поскольку они являются самыми подвижными и гибкими; они более всего способны затронуть конкретную действительность” [Карцевский 1965, 85–93].

“Предполагается, что двусторонность знака есть его исконное свойство. С нашей точки зрения, эта двусторонность лишь отражает тот факт, что знак имеет, помимо чисто функциональной характеристики, некоторую иную характеристику, связанную с возможностью сознательных действий над знаком (а не только с ним). Если бы он не имел этой последней характеристики, то естественным образом изображался бы как односторонний. Именно так обстоит дело, по-видимому, с уже не раз упомянутыми мнемоническими средствами. Если подходить с этой точки зрения к языковому знаку, то ввиду присущей ему полифункциональности, причем иерархически организованной полифункциональности (более сложные функции не вытесняют более элементарные, а надстраиваются над ними), целесообразно, по-видимому, изображать его в виде не “двухэтажной”, а “многоэтажной” модели. Что представляют собой “этажи” этой модели? Это, если пользоваться математической аналогией, своего рода поля векторов, причем каждый последующий вектор прилагается к концу предыдущего… Наконец, необходимо ввести понятия простого и сложного знаков. Сложный знак есть любая организованная совокупность простых знаков, функционально отличная от каждого из этих знаков и от их простой суммы. Для языковых знаков различие простых и сложных знаков в общих чертах соответствует различию слова и высказывания.

Теперь можно ввести понятие знаковой системы. Природа такой системы будет принципиально различной для разных типов знаков. Начнем с языковых знаков. Они группируются по двум признакам: а) общность диакритических элементов, т. е. тех элементов, из которых состоит “тело” знака (на самом деле мы имеем здесь дело не с самим материальным “телом”, а с моделью, но этим можно сейчас пренебречь); б) общность функции знаков. Первый признак не является специфическим для знаковости; можно представить себе знаковую систему того же типа, не характеризуемую конечным набором диакритик (к этому типу близка спонтанная мимическая речь). Что касается второго признака, то функциональная общность знаков может быть различного характера.

Во-первых, это может быть “этаж” или “порядок”; ср. использование слова “стоп” как условного знака на улице и как обычного речевого высказывания, использование палки в обычной игре – как коня и в ролевой – как, допустим, Донкихотова Роосинанта.

Во-вторых, это может быть узуальная близость знаков. В свою очередь, такая узуальная близость может быть тоже различной, в частности ситуативной (возможность полной или частичной взаимозамены знаков в конкретной знаковой операции), контекстной (в сложных знаках типа высказываний: возможность взаимозамены простых знаков внутри сложного) и т. д.” [Леонтьев 1969, 26–27].

 

“Признание языка знаковой системой, – а такой взгляд на язык в настоящее время если не общепризнан, то весьма широко распространен, – требует всестороннего анализа понятия знака вообще и раскрытия специ­фики собственно языкового знака, поскольку знаковая система потому и называется знаковой, что состоит из знаков или, может быть, точнее ска­зать, включает в себя знаки. Несмотря на обширную литературу о знако­вых системах и знаках, а также несмотря на существование более или ме­нее принятого в науке (правда, очень общего) определения, согласно ко­торому знак – нечто используемое для обозначения чего-то, находящегося вне его самого, единства мнении о том, что такое знак и каковы его свой­ства, все же нет. К числу немногих общепризнанных свойств знака, по­жалуй, можно отнести отсутствие естественной или причинной связи меж­ду знаком и тем, что он замещает, и отсутствие детерминированности знака предметом, который он обозначает. Указанное выше определенна знака в силу своей общности вмещает весьма различные и даже противо­речивые конкретные интерпретации знака и его свойств.

Между тем, от того пли иного толкования понятия знака во многом зависит решение ряда важных теоретических проблем, как общесемиотических, так и частносемиотических. т. е. проблем, касающихся различных частных видов знаковых систем, например, языковых систем. Поэтому продолжение обсуждения вопроса о знаке и, в частности, о языковом знаке и его свойствах остается актуальной задачей.

Для того чтобы служить целям общения, знак должен быть чувственно воспринимаем. Поэтому материальность является обязательным свойством знака. При всей, казалось бы, бесспорности этого утверждения вопрос о материальности собственно языкового знака тем не менее требует спе­циального рассмотрения. В языке знаки «сделаны» из звуковой материи. Они воспринимаются органами слуха. Как материальные предметы язы­ковые знаки существуют вне головы человека. В голове говорящего имеют­ся идеальные обобщенные образы этих знаков (пли представления об этих знаках). Эти образы или представления по сути дела есть не что иное, как знание соответствующих знаков” [Солнцев 1977, 15–16].

Вправи і завдання:

1. Прочитайте наведену цитату з праці “Мова” французького мовознавця Жозефа Вандрієса (1875–1960). Чи погоджуєтесь ви із думкою автора? Яка інформація може приховуватися за тими знаками, що описані в цьому уривку?

“Так как знаки могут быть различной природы, то и языки могут быть различными. Все органы чувств могут служить базой для создания языка. Есть язык обоняния и язык осязания, язык зрительный и язык слуховой. Мы имеем дело с языком всякий раз, когда два индивидуума условно придают определенный смысл данному действию и совершают это действие с целью взаимного общения. Духи, которыми надушено платье, красный или зеленый носовой платок, торчащий из кармана пиджака, более или менее продолжительное пожатие руки – все это элементы языка, если только два человека условились использовать эти знаки для передачи приказания или сообщения”.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 59; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.066 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты