Ключові поняття та терміни: сакральне, профанне, містика, містик, містерії, посвячення, ініціація, психотехніка, релігійний культ, теїзм, атеїзм, політеїзм, монотеїзм.

Література

Основна

Аляєв Г.Є. та ін. Лекції з релігієзнавства. – К., 1996.

Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – Розд.ІІ. – К., 2000.

Радугин А.А. Введение в религиоведение. – М., 2000.

Релігієзнавство / За ред. А.Бублика. – К., 1998.

Релігієзнавство / В.І.Лубський та ін. – К., 2000.

Додаткова

Блаватская Е.П. Тайная доктрина. – СПб., 1991.

Вивекананда С. Христос-посланник // Наука и религия. – 1990. – №6.

Бессерман П. Каббала и еврейский мистицизм. – М., 2002.

Борхес Х.Л. Письмена Бога. – М., 1992.

Гроф С. За пределами мозга. – М., 1993.

Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії. – К., 1996.

Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. – М.,1992.

Маркова Л. Наука и религия: проблемы границы. – СПб., 2000.

Мень А. История религии: В 7т. – Т.1. Истоки религии. – М., 1991.

Самыгин С.И. и др. Религиоведение: социология и психология религии. – Ростов-на-Дону, 1996.

Философско-религиозные истоки науки: [Сб. ст.]. – М., 1997.

Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1991.

Фромм Э. Психоанализ и религия. – М., 1990.

Шиммель А. Мир исламского мистицизма. – М., 2000.

Штайнер Р. Теософия. – Ереван, 1990.

Элиаде М. Очерки сравнительного религиоведения. – М., 1999.

Элиаде М. Миф о вечном возвращении. – М., 2000.

Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

Яковлев Е.Г. Искусство и мировые религии. – М., 1985.

Ясперс К. Философская вера. – М., 1992.

Тема 1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГУМАНІТАРНА НАУКА.

СУТНІСТНА ХАРАКТЕРІСТИКА РЕЛІГІЇ.

Об’єкт і предмет релігієзнавства.

Структура релігієзнавства.

Категорії, принципи та риси академічного релігієзнавства.

Релігія як суспільно-історичне явище.

Сутнісні особливості релігії, ії функціональність та структура.

1. Об’єкт і предмет релігієзнавства. Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Молода тому, що його складові почали складатися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях, давня, бо ж окремі знання про релігію (переважно у богословській формі) виникають уже в стародавніх країнах. В тоталітарну добу релігієзнавству взагалі було відмовлено в праві на самостійне існування. Воно включалося в контекст т. зв. наукового атеїзму і було зорієнтоване на філософське, історичне та природничонаукове заперечення релігії. Ось лише в демократичній Україні виникла можливість конституювання єдиної академічної науки про релігію. Це актуалізувало питання здолання тих заідеологізованих установок ленінізму, які розглядали релігію як опіумне явище, що, як гальмо суспільного розвитку, підлягає спростуванню, а зрештою – і подоланню.

Будь-яка гуманітарна наука вивчає специфічний аспект відносин людини. Об’єктом вивчення релігієзнавства є такий особистнісний стан людини, який можна назвати станом самовизначення її в світі, здобуття самої себе на основі віднайдення в собі того, що єднає її з трансцендентним, божественним. Його ще прийнято називати релігійним досвідом індивіда. Проте в своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, входить в різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх, по-своєму при цьому організаційно оформляючись. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті. Предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, її функціональність в трьох формах – віроповчальній, обрядовій та організаційній.

Визначитися з об’єктом свого дослідження релігієзнавству виявилося значно важче, ніж іншим гуманітарним наукам. Справа в тому, що описати релігію – цей потаємний феномен духовності людини в усьому обсязі його сутності за допомогою звичних понять і категорій не можна. Особливістю релігії є те, що вона виступає як засіб позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, зазнають впливу якихось вищих сил, які не піддаються логічному вираженню та пізнанню.

Проте релігія – це не лише віра людини в Абсолют, що є сутністю, законом світу, не лише віра в реальну присутність в її житті і світі якоїсь вищої Розумної Реальності, а й засіб прилучення людини до цього Вищого Начала не за допомогою розуму чи обрядової дії, а шляхом якоїсь містичної інтуїції, так званого ейдетичного бачення. Це внутрішнє бачення, внутрішній досвід індивіда, скажемо тут словами відомого німецького філософа І.Канта, є та річ-в-собі, що, маючи індивідуальне значення, не піддається зовні об’єктивованому вираженню, об’єктивному формулюванню.

Релігія орієнтує людину не на відхід від життя, гостеве перебування у цьому світі, а на вироблення практичних рецептів, які дають можливість їй пом’якшити, компенсувати негативні вияви своєї життєдіяльності. Навіть К.Маркс відзначав, що релігія не просто вияв безсилля людини, а й протест її проти свого становища як стражденної істоти, своєрідний енциклопедичний мінімум, логіка світу в популярній формі, моральна санкція життя людини в ньому. Відтак релігія не забирає, а навпаки – стверджує в людині людське.

Релігія – це форма осмислення людиною фундаментальних проблем свого існування. Осмислення людиною самої себе, тобто самоосягнення, виступає в ролі форми її релігійного досвіду. Дійсний релігійний досвід полягає не в формальному дотриманні обрядових приписів і визначених регламентацій способу життя, а, як це слушно зауважує Е.Фромм, у “відновленні людиною божественного образу своєї особистості”. Релігія все більше починає відігравати в житті людини роль символів, ціннісних орієнтирів і морального еталону життєдіяльності.

Релігієзнавство - комплекс наукових академічних (теоретичних, дослідницьких та навчальних) дисциплін, що вивчають суспільно природу релігії - її історію, розвиток та місце в культурі та соціумі, типологію та таке інше.Як галузь гуманітарного знання релігієзнавство виникло в Європі у другій половині 19 століття.