І. Східно-полуднева Україна в XV-XVI вв.

ТОМ VIІ

КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625

Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 7. — Київ-Львів, 1909. — 628 с.

Сьомий том розпочинає третій цикл «Історії України-Руси», присвячений часам козацьким. У ньому розповідається про початки козацтва від кінця XIV ст. до початку XVII ст., коли воно перетворюється з чисто побутового явища у суспільно-політичний стан, стає на чолі національно-визвольних змагань українського народу. У томі висвітлюються ключові події першої чверті XVII ст., участь козаків у релігійній боротьбі, Хотинська війна і відновлення православної ієрархії 1620-1621 рр., морські походи та військові дії гетьмана Сагайдачного проти турок і татар. Йдеться про зв’язки козацтва з київським культурно-громадським рухом цього часу, який очолювали митрополити Й. Борецький і П. Могила.

[Репринтне видання: Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. — . — (Пам’ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8.

Т. 7. — 1995. — 628 с. — ISBN 5-12-004784-X (в опр.).]

Вступне слово

Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало Грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутю. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землї плавало і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їx предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від Константинопольської церкви приймали".

(З характеристики козаків в манїфестї 1621 р., див. низше с. 391).

Сим томом розпочинаєть ся третїй круг (цікль) Історії України-Руси, присвячений часам козацьким, XVII-XVIIІ вв.

Перший круг (три томи, I-III) містив історію українського народу від перших початків його історичного житя до упадку його державности, докладнїйше сказавши — преісторію українського народу і української території, історію сформовання, розвою й упадку Київської держави та її епільоґа, держави Галицько-волинської, і тих форм соціального, культурного і національного житя, які розвинули ся в рамах сього державного устрою, до половини XIV віку.

Другий круг (теж три томи, IV-VI) містить історію розкладу і упадку українського житя під новим режімом Литовсько-польської держави, в XIV-XVI вв. Він слїдить за тими змінами, які вносив в українське житє новий суспільно-полїтичний устрій і чуже державне право, за процесом ослаблення або заникання соціальних і культурних форм, вироблених попереднїм періодом, витискання і заміни їх новими соціальними і культурними формами, і за наростаннєм тої реакції національних сил, яка прориваєть ся нарештї, в останнїх напруженнях суспільної і національної самоохорони, при кінцї XVI в.

Третїй круг, що мусить містити теж не меньше трьох або чотирьох томів (від семого до девятого або десятого включно), буде присвячений історії національного відродження за помічю нового соціально-національного чинника (фактора) — козачини. Буде се історія самої сеї нової національної сили перед усїм, далї її боротьби з ворожим польським режімом, відродження культурних і національних сил, проб відбудовання соціальних і національних відносин за помічю і під охороною козацької сили на ново, відповідно до бажань і ідеалів суспільности, аж до повного ослаблення й упадку козацької сили в стрічі з зверхнїми й внутрішнїми перепонами і перешкодами. Се велика траґедія народного житя, де вперше на памяти історії український народ виступає активно, творцем своєї долї й житя, зриваєть ся до боротьби на житє й смерть за здїйсненнє своїх мрій і бажань, але по вікових напруженнях облитий кровю, знесилений в боротьбі з непереможними перешкодами, упадає на бойовищі, на розбитих надїях і мріях. Найбільш яскравий і найбільш інтересний період українського житя і з погляду Українця — потомка тих поколїнь українських борцїв, і з погляду сторонього дослїдника історика-соціольоґа, він в історії українського народу з давна трактував ся осібно, як окрема цїлість. По сїй традиції я й виріжняю сю серію томів під окремим титулом „Історія української козачини”. Але заразом в історичній перспективі українського житя ся фаза його історії мусить бути докладно вияснена в своїх звязках з попереднїми стадиями, бо орґанїчна звязлість і тяглість народнього житя не перериваєть ся вповнї нї при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід. І включаючи сю добу в свій загальний образ історії українського житя, я не залишив вказати ті ріжнородні звязки, які звязують козачину з попереднїм житєм — давнїйшою і безпосередньою минувшиною. Сю звязь зазначив я й епіґрафом з ново-відкритого манїфесту українського духовенства 1621 р.: в памятний момент нового тїсного союзу всїх суспільних верств на українській національній плятформі, в імя того що в тім часї означало собою національний постулят, українська інтелїґенція в своїй характеристицї своєї козацької репрезентації з притиском підчеркнула сими словами орґанїчну звязь нового, козацького чинника з історичним життєм України, з її старими традиціями — в супереч пізнїйшим теоріям чужоземного походження козачини та чужих впливів на її сформованнє, і взагалї всупереч всяким разриванням української історичної традиції.

Те історичне тло, на якім зявила ся козачина, було представлене в попереднїх томах. Там вказані були ті суспільно-економічні, культурні, полїтичні обставини, в які поставила українську суспільність, український народ його історична еволюція в XVI-XVII вв., і вияснений був процес наростання народньої реакції, яка знайшла свій вираз і свої засоби в козачинї. Загальне представленнє українського житя в V і VI тт. було доведене до другого десятолїтя XVII в. Се той момент коли стає довершеним фактом перетвореннє української козачини з явища чисто — побутового, з спеціальности східноукраїнського житя, в новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує свою солїдарність з українською інтелїґенцією на пунктї релїґійних і національних змагань і з сього часу історія козачини стає центром українського житя більше як на столїтє.

Перша половина отсього тому (гл. I-IV) слїдить історію козачини до сього переломового моменту. В нїй насамперед представлені ті кольонїзаційні обставини і всякі иньші звязані з ними відносини східно-українського житя з кінця XV і в XVI столїтю, що покликали до житя і дали розвинути ся широко козацтву, як побутовому явищу (гл. І). Зібрані приступні нам відомости про козакуваннє з кінця XV і до пол. XVI в., про його розріст, розширеннє його полїтичного кругозору і розмах енерґії (гл. ІІ). Описані правительственні заходи коли приборкання козачини і реформи для її реґуляції, які мали такий вплив на відокремленнє козачини в певну привілєґіовану суспільну верству (гл. III), і перші серіозні конфлїкти її, в тім раптовнім зростї, з польсько-шляхетським режімом при кінцї XVI в. (гл. IV).

Друга половина тому (гл. V-VIII) вводить читача в ті обставини, які на початках XVII в. роблять з козачини орґан соціальних і національних змагань українського народу. Описуєть ся, як козачина, завдяки ідеї козацького імунїтету, виробленого протягом другої половини XVI в., притягає до себе великі маси селянського й міщанського елєменту, і через те сама здобуває відмінний характер — соціального протесту против польсько-шляхетського режіму (гл. V). Далї, представивши розріст козацької сили й екстензивної енерґії в перших двох десятилїтях (гл. VI), вияснюють ся ті обставини, в яких козачина входить в сучасну релїґійно-національну боротьбу, проголосивши своєю проґрамою сучасну національну проґраму української суспільности, і описують ся многоважні подїї 1620-1 рр., коли козачина поставила на карту свою участь і свої заслуги в Хотинській війнї для осягнення своїх національних і соціально-полїтичних постулятів (гл. VIІ). Потім ідуть розчаровання козачини і з нею всеї української суспільности в тих надїях, за ними авантуристичні пляни міжнародних комбінацій 1624-5 рр. (союз з Кримом, пляни православної лїґи з приводу Яхії, проєкт піддання Московщинї), і нарештї — історія Куруківської кампанїї 1625 р. — сього епільоґу хотинських заслуг і надїй, кінчить сей том.

Деякі моменти з описаного тут часу і з сих подїй були предметом більше або меньше докладних студій, але в цїлости се не було оброблене деталїчно в усїй своїй проґматичній звязи. Джереловий матеріал доповнений в значній мірі новим, ще не використаним, зібраним по части автором, по части иньшими членами археоґрафічної експедиції Наукового товариства імени Шевченка; частина його вийшла в VIII т. „Жерел”, частина цитована по рукописям, вийде в дальших томах „Жерел”. Лїтература вказана по части в нотках під текстом, по части в примітках. Коротко подана історія розроблення ріжних питань історії козачини. Ширше неможна було сього зробити в рамах сеї книги; щоб подати історію поглядів і відносин до козачини і ріжних сторін її в звязку з змінами в течіях і настроях нашої суспільности — на се треба було б другої такої книги як ся.

Як в деяких иньших питаннях нашої історії, прийшло ся минї значно розійти ся з популярними поглядами і в основнім питанню про звязки орґанїзацийних форм козачини з старшими суспільними традиціями, княжих часів. На мій погляд, ширше мотивований в гл. III, козачина не перейняла з тих часів готових орґанїзованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східно-української дезорґанїзації переходових столїть, під гнетом литовсько-польського режіму. Сї орґанїзаційні форми відроджували ся з тих основних клїтин громадського ладу, які зацїлїли в сїм часї упадку, й виростали з них поволї особливо на запорожськім Низу. В городовій території, („на волости”, кажучи термінольоґією XVI-XVII в.), придавленій польсько-шляхетським режімом, сей орґанїзацийний процес був прискорений заходами самого правительства, що для нагляду над козачиною та її приборкання творила козацькі уряди й власти, відокремлювала козачину, для контролї, в спеціальну верству, але сї орґанїзацийнї заходи правительства кінець кінцем служили козачинї опорними пунктами для своєї власної, вповнї неофіціальної орґанїзації. І сей процес використовування народньою стихією для кристалїзації своїх опозиціонних елєментів, для аккумуляції сили сопротивлення, самих тих опорних точок, які давали репресивні заходи ворожого режіму, має високий інтерес, і на нього я позволяю собі вперед звернути увагу читача.

Вкінцї приходить ся минї попросити його справити собі досить численні помилки, які позіставали ся в текстї, невважаючи на велике число авторських і коректорських корект.

Практика друкарської штуки в Київі зістала ся непереможною перешкодою на сїм пунктї; нею ж поясняєть ся значне опізненнє сеї книги, що мала вийти ще в лютім сього року, а виходить в червнї.

І. Східно-полуднева Україна в XV-XVI вв.