Примітки. 3) Pułaski Stosunki z Mendli-girejem, док

¹) Див. т. IV ² с. 318-9.

²) Перегляд нападів 1482-1506 рр. див, в т. IV ² с. 326-334.

³) Pułaski Stosunki z Mendli-girejem, док. 84.

⁴) Див. т. IV ² с. 327.

⁵) „За панованя славної памяти Александра короля є. м. самъ єго милость персоною своєю господарскою со всею землею литовскою рачилъ тутъ до Браславля приЂзджати и оный замокъ своимъ накладомъ и людми литовскими, которыхъ зъ собою мелъ, велелъ при собЂ заробити — Źródła dziejowe VI с. 117. Лїтопись т. зв. Биховця (Полн собр. лЂт. XVII с. 554-5) оповідає се так, що Олександр ішов властиво походом на Волощину по умові з братом, але що пани-рада спротивились тому походу й не хотїли перейти р. Богу, то Олександр мусїв зайняти ся відбудованнєм браславського замку. Оповіданнє се, в тій формі, як маємо в лїтописях, без сумнїву, розмальоване в панських кругах, і Каро мав всяке право відкидати сю історію про спротивленнє панів під час походу (Geschichte Polens IV с. 135-7). Завважу, що місцева браславська традиція кладе се на трохи ранїйші роки, нїж молдавська кампанїя 1497 р. — десь на самі початки Олександрового пановання (Архивъ VII. II с. 19-20, пор. Źródła dziejowe VI c. 117.

⁶) Виказ дарунків див. в публїкації: Литовскіе упоминки татарскимъ ордамъ, вид. Д-Запольский, с. 52-74.

⁷) За в. кн. Олександра ішла мова про 10 тис. золотих річної дани; Жиґимонт пробував виторгувати і знизити її до 5-6 тис., покликуючись на те, що його дорого коштує удержаннє в неволї Менґлї-ґераєвого ворога і страшила Шах-Ахмета (про його див. т. IV с. 333) — инакше сказавши просив знижки за сю гречність (Пулаский док. 107). Але Менґлї-ґерай не поступав, і кінець кінцем прийшло ся згодити ся на річну данину 15 тис. золотих.

⁸) Перипетії сих переговорів у Пулаского Stosunki c. 123 і далї. Ханське потвердженнє трактату й присяга тамже ч. 145 і 146.

⁹) Źródła dz. VI с. 29.

¹⁰) Децій с. 34, Рус.-литов. літоп. Познанський кодекс с. 346, Стрийковский 344 і 351, Бєльский с. 940, 949-50.

¹¹) Ваповский с. 86.

¹²) Кореспонденція в Acta Tomiciana I ч. 78-82.

¹³) Acta Tomiciana I ч. 98-9.

¹⁴) Децій с. 47, Познанський кодекс с. 346, лист Жиґимонта у Пулаского ч. 116 й ин.

¹⁵) У Пулаского док. 120.

¹⁶) Поборовий унїверсал в Corpus iuris polonici ч. 54, пор. Ваповского с. 100.

¹⁷) Кореспонденція в Acta Тоmісіаnа І ч. 136 і далї.

¹⁸) Ibid. ч. 204, 212.

¹⁹) Стрийковский II с. 362; про гіперболїзм сеї звістки Пулаский с. 158-9.

²⁰) Acta Tomiciana I ч. 240.

²¹) Zbior praw litewskich c. 115 (дата справлена у Любавского Сеймъ с. 189).

²²) Кореспонденція в Acta Tomiciana I ч. 250-2, 260-3.

²³) Ibid. ч. 271, пор. II ч. 6.

²⁴) Acta Tomiciana І ч. 303: accepimus nuncium, quod Palossz circa Owrucze nonnihil Tartaronum profligavit. Згадка про Овруч не лишає сумнїву, що тут мова про Сенька Полоза (Полозовича), що в 1510 р. звісний як намістник овруцький (Бонєцкий с. 252).

²⁵) Acta Tomiciana II ч. 6.

²⁶) Реляція Кшиского в Acta Tomiс. II ч. 64 й иньші листи тамже; Ваповский с. 106-8; Познанський кодекс с. 346 (за Ваповским); Децій с. 59-64 (він признає сїй побідї великий моральний вплив на Поляків).

²⁷) Acta Tomiс. II ч. 15, 79, 80, 81.

²⁸) Pułaski док. ч. 133.

²⁹) Acta Tomiс. II ч. 88.

³⁰) Див. т. V с. 329.

³¹) Acta Tomiciana II ч. 226, 276, Пулаский (витяг з листу) с. 192

³²) Децій с. 101, Ваповский с. 136-7, Бєльский с. 986.

³³) Децій с. 119, Ваповский с. 141-2, Бєльский с. 989-90.

³⁴) Децій с. 131-2, Ваповский с. 144 і 146-7.

³⁵) Acta Tomiciana IV ч. 221: ut homines finitimi se in custodia continerent et ad arces transportarent, impossibile enim fore tantam multitudinem et familiam a se posse retineri, quin huc excurrat et predetur. Пор. ч. 265.

³⁶) Acta Tomiciana IV ч. 258, 261, 267, 270, Ваповский с. 153.

³⁷) Corpus iuris polonici ч. 192-194, пор. Ваповский с. 153.

³⁸) Ваповский с. 157.

³⁹) Реляція Томіцкого — Acta Tomic. V ч. 76, також королївські листи ч. 71-2, 73, Ваповский ч. 159-162.

⁴⁰) Acta Tomiciana V ч. 78 i 81

⁴¹) Витяг листу у Пулаского Machmat-Girej c. 320.

⁴²) Acta Tomiciana V ч. 109 (с. 113), 110.

⁴³) cum toto suo comitatu ac nobilibus et plebeis, quos ipsi educere poterint.

⁴⁴) Corpus iuris polonici ч. 232.

⁴⁵) Pulchris et compositis verbis — Acta Tomic. V ч. 283.

⁴⁶) Acta Tomiciana V ч. 284 (qualiter ingens vis Tartarorum fl. Dniepr transnatavit et stationes suas ab hac parte illius fluvii collocavit expectans opportunitatem, ut dominia et terras nostras Podolie, Russie aggrediatur).

⁴⁷) Ваповский c. 172.

⁴⁸) Ваповский с. 182. Витяги з невиданих литовських актів у Любавского Сеймъ с. 221.

⁴⁹) Acta Tomiciana VI ч. 20, 72, пор. ч. 107 і 177 (с. 197).

⁵⁰) Ваповский с. 186-7, Бєльский с. 1022, Corpus iuris pol. ч. 264.

⁵¹) Acta Tomiciana VI ч. 107 i 177.

⁵²) Див. т. V c. 329.

⁵³) Acta Tomie. VI ч. 109.

⁵⁴) Ваповский с. 191, пор. Acta Tomiciana VI ч. 226, 257, 267 і VII ч. 21, 29, 44 (згадки про торішнє спустошеннє Руси).

⁵⁵) Acta Tomic. VII ч. 21 і 23, пор. 28, 30.

⁵⁶) Acta Tomic. VIІ ч. 31 і 36, пор. 24.

⁵⁷) Ваповский с. 194. У Бєльского сей похід звязаний до купи з попереднїм (с. 1027).

⁵⁸) Acta Tomiciana VIII ч. 51.

⁵⁹) Acta Tomiciana VII ч. 44, 49, 50, 51, 60-1, 74. Докум. архива юстиціи I с. 518-20. Ваповский с. 195-6. Познанський кодекс с. 349.

⁶⁰) Acta Tomiciana VIII ч. 44.

⁶¹) Пор. Acta Tomiciana IX ч. 50.

⁶²) Ваповский с. 213, Acta Tomiciana VIII ч. 70-3, 131-3 і IX ч. 202.

⁶³) Acta Tomiciana IX ч. 49-51, 56, 147. Ваповский с. 218. Бєльский с. 1040 (тут знову два татарські напади злучені в одно). Познан. кодекс с. 350.

⁶⁴) Acta Tomiciana IX ч. 202, 214, 215, 218, 222-3.

⁶⁵) Ваповский с. 223.

⁶⁶) Acta Tomiciana XII ч. 136.

⁶⁷) Tatari perecopenses, qui ob intestinam discordiam hoc аnnо non potuerunt vastare dominia mtis regiae in magna copia, iam tandem inierunt concordiam et cum savolensibus perpetuae concordiae foedera tractare et conficere dicuntur... quo... dominia mtis r. mаіоrі potentia ferro et igne vastare et ex illis praedas agere more suo jossent, читаємо в пропозиції на сойм 1529 р. — Acta Tomic. Xl ч. l.

⁶⁸) Acta Tomiciana XI ч. 303 i 314.

⁶⁹) Acta Tomiciana XII ч. 312 i 331.

⁷⁰) Див т. VI c. 243.

ТАТАРСЬКІ НАПАДИ І ВОЄННА ОБОРОНА XVI В.: РЕЗУЛЬТАТИ ТАТАРСЬКИХ ПУСТОШЕНЬ. ОРҐАНЇЗАЦІЯ ОБОРОНИ — ЗАМКИ, ЇХ УСТРІЙ І ОБОРОННІ ЗАСОБИ, ХИБИ КОНСТРУКЦІЙНІ І ИНЬШІ ПРИЧИНИ МАЛОЇ ЗДАТНОСТИ ДЛЯ ЛЮДНОСТИ, БРАК ВОЄННИХ ЗАЛОГ, ЛИХИЙ СТАН ЗАМКІВ.

Я перерву тут перегляд нападів і спустошень, які терпіла Україна. В зібраних вище звістках переважно фіґурувала Україна Західня — Поділє, Галичина, Волинь. Се в значній мірі залежить від того, що звістки наші приходило ся черпати головно з джерел коронних. Але сей катальоґ нападів і спустошень навіть для західньої України, без сумнїву, не повний, і в дїйсности вона терпіла їх ще більше. І такими ж „майже рік річними ворогами” ¹), якими були Татари для Поділя, були вони так само для України Поднїпрянської. Коли в західню Україну мусїла їх вабити надїя на багатшу здобич, бо там край був густїйше залюднений і лїпше загосподарений, то Східня Україна спокушала меньшим риском, більшою безкарністю, і сюди особливо дрібнїйші ватаги татарські мусїли часто ходити.

В західнїй Українї густїйша людність — між нею добре уоружена, дуже численна шляхта — була значною оборонною силою, а ще й правительство тут більше робило для оборони. Правда, сї оборонні заходи кінець кінцем оборонили і західню Україну дуже ілюзорично. В результатї чвертьвікових дуже енерґічних заходів (так, розмірно енерґічних!) і короля, і його ради, і сойму, що пересилюючи свою крайню неохоту стільки разів ухваляв надзвичайні кредити „на оборону Руси”, — і шляхетської суспільности, місцевої й замісцевої, і адмінїстрації — „вся Подільська земля і більша частина Руси лежала спустошеною”, так що й Татарам було трудно в нїй чим поживитись. Правда і те, що кінець кінцем оборонна тактика зводила ся до безконечного обертання в безконечнім колесї. Утриманнє наємного війська являло ся палїативом, бо на значнїйше військо не вистачало засобів; а полк з яких 800-1800 жовнїрів не міг забезпечити від скільки небудь серіознїйшого нападу. Приходило ся помагати шляхетським походом, але сей шляхетський похід звичайно все виявляв спою непридатність в боротьбі з таким рухливим ворогом як Орда, і наслїдком частих закликів шляхта попросту переставала їх слухати, збирала ся дуже неповно або повільно. І що далї, то гіркійші й загальнїйші нарікання викликала ся орґанїзація оборони. Шляхта нарікала на правительство, що невважаючи на всї побори, побирані з людности, не може орґанїзувати порядної оборони. Король і його рада нарікали на шляхту, що вона така лїнива до походів і неохоча до кредитів: не хоче їх ухваляти і не платить ухваливши. Нарікали на адмінїстрацію, на начальників пограничного війська, що вони не можуть устерегти краю перед Татарами ²). Начальникам приходило ся вопіяти на неакуратність коронного скарбу в виплатах та раз у раз роспускати за браком грошей своїх жовнїрів і полишати границї майже без усякої оборони.

В східнїй Українї справа стояла далеко простїйше. Правительство обмежало ся тим, що своїм коштом утримувало і в потребі відбудовувало кілька своїх замків, які мали служити передовими стражницями держави в сїй ,,українї”, та тримало невеликий віддїл війська на Поднїпровю — в Київі, почасти в Канїві й Черкасах, щоб оборонити тутешнї замки від серіознїйшого нападу Татарів. По за тим — в повній свідомости своєї безрадности і безсильности лишало воно сї українські землї божій опіцї й промишленню самої місцевої людности.

Державні, „господарські” замки таким чином ставали одинокою ґарантією безпечности, яку давала тутешнїм краям держава, одинокою підставою кольонїзації, одиноким прибіжищем місцевої людности. Супроти такого незвичайного значіння для кольонїзації і взагалї для цїлого житя сих величезних просторів, сї замки варті нашої уваги. Треба придивити ся їм дещо, щоб оцїнити, що вони могли давати й давали місцевому житю, місцевій людности. А що з середини XVI в. маємо описи сих українських замків, які дають добре понятє про вигляд, устрій і стратеґічне та кольонїзаційне значіннє їх, то варто трохи близше спинити ся коло них також і тому, що се багато поучить нас про тутешні кольонїзаційні й всякі иньші обставини взагалї ³). Отже варто війти трохи і в деталї сеї оборонної замкової орґанїзації.

Фортифікаційний тип, способи будови й охорони сих українських замків XVI в. тхнуть старою традицією, і такими, якими бачимо їх в серединї XIV в., вони без сумнїву були не тільки в початках сього столїтя, а й далеко ранїйше. Се давнїй староруський город, що дуже поволї тільки приладжуєть ся до новочасних способів війни, гарматної й ручної стрільби і т. п. — тим більше, що головний неприятель, з яким приходило ся рахувати ся — татарська орда звичайно орудовала майже тимиж боєвими засобами що й кочові напастники староруських часів.

Першу ролю в фортифікаційних засобах грала неприступна позиція — висока, стрімка гора, окружена ровами, по можности облита водою. Великокняжий ревізор так описує придатне на замок місце, знайдене ним: „лука одна протягнула ся між Богом, як шия — з одного й другого боку обливає її ріка, тільки на 50 сажнїв відійшла ріка від ріки; як би зробити на Богу став, а на тій шиї викопати два або три рови (наповнені водою з Богу), то вийшов би замок дуже сильний, якого не можна було б анї підкопати, анї стріляти на нього з гармат нї з якого боку не можна; а й на прибудованнє міста є дуже придатне, рівне місце, не таке як тепер (у Винницї), що з замку не видко всього міста, а з міста замку” ⁴). Зводний, рухомий міст лучив замок з містом і давав доїзд. Укріплення замкові по всїй східнїй Українї були деревляні. Вповнї задержала ся тут староруська технїка їх „рублення”. Стїни замка складали ся з поодиноких „городень”, себто деревляних вязань (зрубів), на 1 ¹/₂ до 3 ¹/₂ сажнїв довгих, наповнених землею; щоб зменьшити небезпечність від огню, їх мастили грубо глиною. На них робив ся деревляний поміст (бланки, бланкованнє) з парапетом, з проробленими отворами для стрільби (подсябитья), і накритєм від дощу. В кількох місцях над лїнїєю „бланковань” підіймали ся вежі, такіж деревляні, зрублені з брусів. На бланках і вежах стояли гармати, лежав ріжний гарматний і всякий иньший припас — колодки, камні, трезуби, призначені на те, щоб кидати на ворогів під час приступу; стояли корита з водою від огню. З середини до городень були прибудовані хати й комори, що служили сховками для місцевих людей. По старій традиції городнї були росписані між місцевою людністю — панами, міщанами, сїльськими громадами („людьми господарскими, мешаны и волощаны и людми князскими, паньскими и боярскими”) ⁵), і ті що мали обовязок ставити і утримувати в порядку певну городню, коло неї ставили комори й сховки, де могли б сховати своє майно безпечно від ворогів ⁶). Значнїйші пани мали свої двірки осібні. Замки були тїсні і все в них тиснуло ся одно до одного дуже тїсно. Овруцький замок напр. має 66 сажнїв вздовж і 43 вшир, житомирський 62х55 саж. остерський 37х31, иньші ще меньші: канївський 45.5х18, винницький 24х23, черкаський 30х17, чорнобильский 22х17.

Розміри значного числа замків таким чином не більші були від звичайного подвіря — півморґа ґрунту ( ¹/₃ десятини), або й ще меньше. В такім замку не могло знайти захисту богато людей, анї було мови про те, щоб в такім стиску відсижували ся довго. Замок міг дати притулок тільки людности свого міста й найблизшій околицї, щоб перечекати хвилевий, раптовий татарський напад, і то не завсїди. Браславський замок, завважає ревізор, „велми єсть малый, не водлугъ достатку людей — не толко половица ихъ, але и третяя часть зъ статки своими часу пригоды не могутъ ся умЂстить” ⁷). Ріжні непорядки побільшали недогоди і зменьшали ще більше значіннє замка як певної ґарантії безпечности. В тім же браславськім замку для одного з передмістя доїзд був такий тяжкий, що людям приходило ся обїздити більше як чверть милї, й не могли в небезпечности скоро втїкти до замку. В Житомирі серед сварок, хто має поставити міст — місто чи староста, замок стоїть без мосту і до замку майже не можна було дістати ся: „не только возомъ въ замокъ не можетъ приЂхати, але и пЂшому трудно на взводъ взыйти. аниж поползкомъ”, і люде під час трівоги „въ таковой нерадности мусять до лЂсу втекати” ⁸). Винницький замок був так лихо і слабо побудований, що „не толко людемъ въ часъ пригоды отъ навалного непріятеля негдЂ заперти ся и оборони одколь вчынити, але и быдла страшно заперти” ⁹). Замки будовані з дерева, не пильновані, не обмазані часом і глиною, гнили й нищили ся взагалї дуже скоро, і скарги на лихий стан замків становить вічну пісню в тих часах: людність і адмінїстрація місцева старала ся спихнути їх будову й направу на правительство, страхаючи татарською небезпекою, виправдуючи ся своєю неспроможністю, а правительство силкувало ся зложити на плечі місцеві.

На тих хибах конструкційних справа не кінчила ся. Щоб замок міг служити ґарантією безпечности, треба було, щоб людність могла бути остережена про небезпеку, і то завчасу, аби мати час сховати ся в замку. На те була сторожа „замкова” і „польна”. Спеціальні „сторожі” й „кликуни”, по черзї посилані місцевою людністю з повинности, або удержувані з податку, даваного замість натуральної служби („сторожевщина” і „кликовщина”), мали ходити по замковому бланкованню і пильнувати ворожого нападу. Потім на певних урочищах, на татарських шляхах, на могилах або штучних вишках (,,на сохах”) стояли сторожі, маючи при собі коней, і вистерегали Татар, з тим щоб завчасу остерегти перед ними людність. Се теж було повинністю людности, досить тяжкою, так що її практикували переважно тільки „водлугъ часовъ потребы” — підчас роботи на полях, або „кды ся вистерегають людей непріятелскихь” ¹⁰). Але не завсїди вміли під час тої потреби знайти ся сї сторожі, і від часу до часу все повторяєть ся історія, що Татари захопили той чи иньший замок несподївано, бо сторожі польної не було. „Сидїли безпечно під той час, з огляду на перемирє нашого господаря з Татарами й Турками, оповідає ревізор про браславську катастрофу 1551 р., і покладали ся на те, що недавно й комісари виїздили на їх границї, й посли перекопського хана були під той час у нашого господаря в справі згоди і спокою; через те не журили ся людьми непріятельськими, не розвідували про них, анї жили обережно, анї не мали жадної сторожі на полї, а нї в острозї (при міських укріпленнях), і староста собі під ту пору геть поїхав”. В такій необережности їх прийшов на них несподївано тодїшнїй перекопський хан Девлєт, і підночувавши за три милї, над раном несподївано приступив під замок і без труду його взяв і знищив ¹¹). Але що не було якоїсь орґанїзованої сиґналїзації, не було якоїсь ширшої орґанїзації розвідів, а кождий замок мусїв сам думати про себе, висилаючи своїх сторожів на „татарські шляхи”, то й коли польна сторожа навіть не була занедбувана, від неї користи було не богато. „Сторожа не дуже потрібна”, доводили з гіркого досвіду Житомирцї, ,,бо нїколи вона не встереже, а як і підстережуть Татар, то не потраплять дігнати до замку перед Татарами” з татарського шляху, де вони стояли двадцять миль від сього замку. Кінець кінцем навіть в лїпшім випадку вість про Татар приходила звичайно в останнїй хвилї перед їх нападом, і треба було летїти з усїх сил, щоб поспіти сховати ся до замку. Так що коли браславським міщанам приходило ся об’їхати яку третину милї, щоб попасти до замку, то се вважало ся небезпечним, майже безнадїйним: „не могутъ ся такъ далеко к замку люди з статки своими поспЂшити и сами в руки неприятелю увойдут’’ ¹²).

Нарештї слабкі воєнні сили замків підтинали стратеґічне й кольонїзаційне їх значіннє. Артилєрія була невелика, переважно дуже лихо утримана і слабо обслужена. З виїмком Київа, богатшого на артилєрію, иньші замки мали по 4-5 гармат, а житомирський й винницький замок мали тільки по дві-три, та й ті не здалі були: в Житомирі як понищили ся під час пожежі 1520-х рр., так і лежали цїлком неужиточні в 1540 і 1550-х рр. ¹³), і реляції, ревізорів нїчого не помагали.

Воєнні залоги стрічають ся тільки в де-яких замках, і то мабуть часом тільки. Під час ревізії 1552 р. напр. була залога жовнїрська в Київі і сто „драбів” в Черкасах. Крім того воєнну силу замків становили старостині служебники — дуже не рівні числом (найбільші подані числа в Черкасах — 61, в Канїві — 46, але в Житомирі тільки — 11), і кілька пушкарів, спеціалїстів від стрільби з гармат. А без залога значіннє замку зводило ся до minimum-y. Браславяне, представляючи потребу відновлення звенигородського замку, щоб відновити старий тракт з Браслава в поднїпрянські замки, вважають неминуче потрібним для привернення давнїйшої комунїкації й кольонїзації уставленнє постійних воєнних залог. ,,Для всього того, над усї иньші потреби просять, аби наємні вояки („люде пенежныи”) неустанно тут мешкали — щоб і зимою й лїтом тут їх держали. Бо тепер неприятель не має страху, і як тільки наємні вояки відходять, приходять Татари й чинять шкоди. А колиб наємні вояки все мешкали тут, то й замок Звенигородський можна б було безпечно побудувати, й села могли б поосїдати, і староста та урядники його були б безпечні від тутешнїх ворогів. І козаки не сміли б на землю турецьку ходити і зачіпки чинити — бо й тепер козаків не можна б було спинити, коли б не мешкали „люде пенежні.”

Таким чином сам по собі замок місцевим людям представляв ся дуже проблематичною обороною: навіть саме відновленнє Звенигородського замку без вояцької залоги вони вважали мало можливим. Дїйсно, ще замки на Днїпровій артерії, більше пильновані правительством, були в першій полов. XVI в. лїпше трохи удержувані й богатші воєнними засобами ¹⁴). Але на лїнії київсько-волинського і браславського погранича — сама біда: тїсний і тяжко приступний для своїх замок браславський, незвичайно лихий і позбавлений всякої артилерії винницький (у одної гармати „конець увірвав ся,” а з другої гармати „небезпечно єсть стреляти”) і нарештї ще ориґінальнїйший житомирський — недавно вибудований державним коштом, але протягом кількох лїт зовсїм неприступний для місцевої людности за браком мосту ¹⁵), при тім також дуже небогатий оборонними засобами (ще в 1552 р. по всїх донесеннях попереднїх ревізорів було там тільки всього „дельце спижноє — две диры в немъ” та „сарпатиновъ железнихъ старыхъ, горилыхъ вже три разы, негожихъ ку стрельбЂ — два”, а з третього теж неможна стріляти, бо неокований, і такихже незданих гаківниць 13) ¹⁶). І катастрофа, яка спіткала Браслав в 1551 р., показала виразно, чого варті були сї замки, і як справедливі були доводи Браславян в 1545 р., що без воєнних залог тутешнї замки нїчого не варті. Вибравшись несподїваним походом на Україну, з турецьким військом і гарматами, хан захопив браславський замок зовсїм безборонним: люде були на роботах, на пасїках і на полях, в замку поховали ся тільки жінки та дїти, чоловіків було тільки 50, і то переважно нездалих до оборони. Турки з початку обстрілювали замок, потім пішли на приступ, але довідавши ся, що в замку нема води, занехали штурму, певні, що замок піддасть ся їм однаково. Замок дїйсно третього дня піддав ся, і забравши всїх з собою в полон, попаливши замок і місто, хан пішов собі. Люде, що зістали ся поза замком, захоплені несподїваним нападом, поховали ся в лїсах, але Татари їх переважно половили також.

„Лишило ся всього коло двіста душ, які були повтїкали, а й тепер на тім же місцї сидять і чекають, що замок наново побудують, бажаючи знову осїсти ся на своїх батьківщинах, з огляду на великі тамошнї пожитки”, кінчить своє оповіданнє ревізор ¹⁷).