Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Примітки.

Читайте также:
  1. Примітки
  2. Примітки
  3. Примітки
  4. Примітки
  5. Примітки
  6. Примітки
  7. Примітки
  8. Примітки
  9. Примітки
  10. Примітки

1) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 20-1.

2) Акты Зап. Р. І ч. 120 і Акты Ю. і 3. Р. II ч. 108.

3) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 81-2, 95.

4) Винниця — Архивъ VII. І с. 602, пор. тамже с. 610: „Село пана Аксака Стрыжовка, домовъ 80, хто коня маєтъ, каждый на войну Ђдетъ при пану и безъ пана”. Теж саме було і в Браславі, і ревізор нарікав тільки, що бояре і міщане не тримають коней до служби, тим часом як давнїйше міщане, що мали пасїки, обовязані були їздити „о двуконь” кождий (Źródła VI с. 125). Житомир — Архивъ VII. І с. 145.

5) Переклад в Записках одеських VI т. 333.

6) Źródła VI с. 141.

7) Архивъ III. І ч. 2, ibid. VIII. V ч. 24, Акты Ю. З. Р. II ч. 127 і спеціальна статя А. Яковлева: Бунтъ Черкасцевъ и Каневцевъ въ 1536 г. — Україна 1907, І.

8) Себто: „зваснивши ся”, посваривши ся.

9) Про сей бунт маємо в кількох документах: В. князь повідомляючи земян, що він заберає кн. Пронського з уряду, коротко згадує про бунт (Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 15, кор. 17); з відповіди кор. Бони на реляцію маршалка волинського кн. Фед. Сангушка, довідуємо ся, що він не міг зайняти ся роздїлом маєтностей кн. Острозьких наслїдком того браславського повстання, яким мусїв займатись; він був скликав князїв і панів волинських іти на ратунок кн. Пронському, але потім передумав, боячи ся, щоб Браславяне і Винничане не відповіли ще різше на такий похід: „доведавши ся, замку не спалили, а сами где до земли неприятельскиє не пошли”, і вважав за лїпше через одного з винницьких земян намовляти їх добрим способом, „абы они таковыхъ речей понехали” (Archiwum Sanguszków IV ч. 223, пор. лист в. князя в тійже справі — іb.ч.224). Претвич в своїй записцї згадує теж про се: Natenczas gdy Winniczanie i Bracławianie oblegli byli xiedza Prunskiego na Winnicy, byłem przy iego mosci (c. 54). І тут як і в Черкасах в. князь забрав старосту, хоч і подтвердив йому осібним листом, що той бунт не повинен шкодити його добрій славі (Архивъ VIII. V ч. 16). Може в звязку з сим бунтом стоять і пізнїйші скарги браславських обивателїв на своїх старост (Archiwum Sanguszkow IV ч. 361, Архивъ VIII. V ч. 26 і Любавского Сеймъ с. 504 і далї), як і спори черкаської людности з старостами.



10) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 85.

11) Źródła VI с. 62.

12) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 275.

13) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 103.

14) Архивъ Ю. З Р. VII. І с. 85 і 103.

15) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 112.

16) ibid. VII. І с. 84-5.

17) Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 86. Пор. в процесї 1536 р. міщанські „пасїки звічнсті на Тясмени”.

18) „Апольоґія” Претвича, с. 49.

19) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 83, 86, т. II ч. 18.

 

 

КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: НЕБЕЗПЕЧНІ ОБСТАВИНИ УХОДНИЦЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ, ПЕРЕХОД УХОДНИЦТВА В ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ, ДОБИЧНИЦТВО, ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ. ПОХОДИ НА ТАТАР 1493-1523 Р., НАБІГ НА ОЧАКІВ 1528 Р., ПАРТИЗАНЬСЬКА ВІЙНА ЯК СПОРТ І ПРОМИСЛ, ОПОВІДАННЯ ПРЕТВИЧА, ПОГРАНИЧНИКИ ЗАХ. УКРАЇНИ, РОЗВІЙ ПОГРАНИЧНОЇ ВІЙНИ.

Щоб зрозуміти, як сї промисли уходничі переходили в зачіпки з Татарами, розбої й партизанську війну, ми повинні перенести ся в ті обставини, коли оті українські замки були укріпленими таборами на воєнній території, де все жило на воєнній нозї, й виходячи за ворота свого острогу чи замку, чуло себе виставленим на всяку небезпеку з боку „людей неприятельських". Ще при кінцї XVI в., коли обставини українського житя вже значно змінили ся на лїпше, завдяки зросту народньої самооборони, подорожник Лясота описує нам, як всяка рільна робота вела ся „оборонною рукою". Переїздячи через Прилуку (подільську), на пограничу Браславщини й Київщини, отже вїздячи в територію, яка в другій половинї XVI в. що йно кольонїзувала ся на осело, він записує: „місто се має гарні, родючі поля й рілї, а серед них з часта виднїють ся дивні малі, відокремлені домки з стрільницями: туди тїкають селяне, коли на їх нагло й несподївано нападуть Татари, і боронять ся звідти, бо кождий селянин, ідучи в поле, бере на плече свою рушницю, а при боцї свою шаблю або тесак (Tessaken), тому що Татари тут дуже часто крутять ся, і майже нїколи нема від них безпечности" 1). Звісна народня пісня описує ту небезпечну обстанову, в якій приходило ся господарити навіть в сусїдстві осель:



 

Ой в недїленьку рано пораненьку

Тай ізібрав женцїв Коваленко,

Хлопцї, дївчата, та все молодиї,

Поробив їм серпи та все золотиї.

Ой повів женцїв долом-долиною

А на тую пшениченьку на озимую:

„Ой жнїте, женцї, розжинайте ся

І на чорную хмару оглядайти ся,

А я піду до дому та поснїдаю

В недїлю раненько пообідаю.

О і жнуть женцї розжинають ся,

На чорную хмару озирають ся,

Ой тож не хмара — то Орда іде,

А Коваленко передок веде.

Вязали руки та скрипицею,

А залили очі та живицею 2).

 

Тим з більшим риском були звязані промисли по далеких уходах, яких кільканадцять або й кількадесять миль від замку. Користаннє з тутешнього дозвілля часто оплачувало ся смертю або неволею; не дурно в черкаських постановах про одумерщину як звичайна альтернатива виступає: ,,который мещанинъ тамошний умретъ або єго Татарове возмутъ" 3). ,,Нї оден рік не пройде без того, щоб не побрали десь Татари в неволю рибалок", згадує Претвич в своїх записках, та оповідає, як він оден раз зробив Татарам засїдку: вислав рибалок браславських на Бог, а сам пішов за ними слїдом, і як дали йому знати, що Татари справдї погромили тих рибалок „на живій водї", він погнав за ними з своїми служебниками і погромив Татар. Иньшим разом згадує він про Татар, що йшли з земель в. кн. Литовського (поднїпрянських), „позабиравши людей по уходах, пасїки повибивавши" 4).

Таким чином уходництво вимагало великої відваги й знання степу та його обставин, татарських звичок та навичок. Відважних людей не бракувало: як ми бачили, в другій четвертинї XVI в. уходників напливало все більше, і вони одні перед другими набивали вкупну цїну й старостинську вить за дозвіл на уходництво, за нїщо рахуючи й невигоду й небезпечність супроти богацтва здобичи. Для безпечности, як і для потреб самого промислу, вязали ся вони в ватаги, більші або меньші, розумієть ся узброєні на випадок стрічи з Татарами, а для охорони ставляли часом на своїх уходах подібні „городцї", які бачив Лясота на Побужу, або инакші засїки („сїчи") й укріпляння. (В 1541 р. черкаські міщане й слуги скаржили ся між иньшим на свого старосту, що він їм не позволяє ставити чи уживати „городцїв" в тих уходах) 5).

Промисел мусїв вести ся таким чином оружною рукою, і вів ся дїйсно, а ватага уходників, чи цїла ґрупа ватаг, яка промишляла на певнім уходї, де небудь в сусїдстві татарських кочовищ, на нижнїм Днїпрі, Богу або Інгулї, представляла з себе заразом і промислову компанїю і певну воєнну силу. Виставлена на неустанну небезпеку від Татар, раз у раз поносячи від них шкоду, вона з свого боку не пропускала нагоди дати Татарам реванш за ті „перекази", які терпіла від них в своїх промислах. Розвивав ся певного рода пограничний спорт: хто кого — Татари наших, чи наші Татар, як висловляєть ся сучасник, описуючи українське пограниче 6). Як для тих, так і для других се було так само питаннє чести, так сказати, як і зовсїм реального „заробітку, і заробіток сей навіть був, як я вже сказав, отаксований і оподаткований місцевою адмінїстрацією. „Кгды ся придастъ Черкасцомъ бутынокъ або языки (невільники) з людей неприятельскихъ, тогды старосте з бутынку того одно што лепшоє: кони, або зброя або языкъ, а иншии языки и бутынокъ имъ; такъже кгды козаки з земли неприятельской здобывши ся приходять, з добытку того старосте одно што лепшоє".

Тут виразно відріжняєть ся здобича з воєнного походу від більш принагідного „луплення" татарських людей, що вже з кінця XV віка стає звичайним явищем українського житя на сих пограничах. В 1489 р. „люде" київського воєводи Юрия Паца розбивають торговельний караван московських купцїв на днїпровім перевозї, на Тавани 7). З 1492 р. маємо скаргу кримського хана на такі дрібні зачіпки: „Кияне і Черкасцї, пришедши Днїпром, под Тягинею корабель (татарський) розбили і чоловіка одного взяли і багато річей і грошей побрали; потім иньшого чоловіка взяли і кілька волів з ним забрали; і потім під Тягинею ж Черкасцї десять коней взяли й три чоловіки в неволю забрали" 8). В пізнїйших 1490-х роках Черкасцї граблять московського посла коло Тавани, йдучи на Очаків, і знов кілька років пізнїйше „київські Черкасцї", як називає їх московський меморіал, воюють Татар під Очаковим 9). З уходів нижнього Днїпра в початках XVI в. прокрадають ся „козаки" рукавом Днїпровим, обминаючи татарські городки на Тавани, щоб шарпати Татар, і хан наказує той рукав „лїсою переплести й каміннєм засипати" 10). 1524 р. доносить Дашкович в. князю про велике невдоволеннє хана з поводу, що черкаські козаки погромили й побили купцїв з Кафи 11). В 1540-х рр. хан, відповідаючи на скаргу литовського правительства на татарські напади, з свого боку скаржив ся, що литовські люде „на Тавани на Днїпрі, на Бургунї (тамже переправа, коло Тавани), на Чорній Криницї, на Дробних Криницях, на Самарі людей наших бють, купцїв громять, иньших забивають, а иньших живих в неволю беруть, товари їх забирають, улуси громлять, худобу й стада беруть без числа; соляники, що приходять до Кочубієва, забирають в неволю і забивають людей наших, кого тільки спіткають: торік соляники, прийшовши по сїль, зловили Татарина Саричору на ймя, й повели з собою. Також торік ваші люде перейнявши убили на Тавани слугу (ханського, післаного гонцем) Джан-Ґільдея, і з ним був оден купець Атока — товари його забрали, і через те нїхто з наших слуг не смів їхати в посольстві" 12). В серії тих скарг був також звістний епізод, як козаки погромили на Санжарові купецький караван турецько-татарський 13).

Се була неустанна дрібна партизанська погранична війна, якою зривала українська людність своє серце на Татарах за вічний страх і небезпеку, в якій держали вони Україну, за їх вічні пустошення і грабовання. Се лупленнє Татар, як я сказав, ставало спортом і — заразом певним джерелом доходу для сеї передової стражі української кольонїзації. Від часу до часу в тім же дусї робили ся значнїйші експедиції на татарські кочовища й укріплення — часом самою тою ж українською людністю на власну руку, часом орґанїзовані самими українськими старостами чи иньшою адмінїстрацією.

Так уже в 1493 р., віддячуючись Татарам за напад на Черкаси, староста черкаський кн. Богдан Глинський напав на новопоставлену Татарами очаківську кріпость, здобув і зруйнував, побив Татар, а иньших забрав у неволю 14). З 1490-х рр., без близшої дати, маємо згадку про те, як „Черкасци кіевскіе" воювали Татар під Очаковим, і побрали в неволю Татар ріжних очаківських 15). Зимою 1502/3 р. згадуєть ся похід ,,київських і черкаських козаків" човнами по Днїпру, коли вони погромили десь коло тягинського перевозу воєнну ескорту татарську, що провожала послів 16). В дальших роках такі походи човнами Днїпром на Татар стали таки докучати Ордї, що хан збирав ся ставити новий городок на Днїпровім острові і перегородити Днїпро ланцюхами, щоб не можна було їхати нї вгору нї на низ 17). Звістки наші про сї експедиції на Татар дуже припадкові й неповні, тому про сї Днїпрові походи, що так Ордї докучили, нїчого близше не знаємо.

З 1516 р. маємо звісний похід Предслава Лянцкороньского старости хмельницького: досить дрібний сам по собі, очевидно — оден з досить звичайних таких нападів. Вояки польські, що стояли на Поділю, з ріжними охочими пограничниками під проводом Лянцкоронського пішли під Очаків і зайняли великі стада овець на нижнїм Днїстрі. З тими вівцями вони подали ся як скорше назад, але Турки з Білгорода догонили й звели з ними битву над Днїстровім лиманом, але Лянцкороньский відбив ся від них 18).

В 1523 р. мав бути значнїйший, але на жаль — дуже мало знаний в подробицях похід Дашковича в Крим; користаючи з замішань в Ордї, де наложив головою хан Магмет-ґерай, а може й виступаючи як союзник котроїсь з татарських партий, він спалив Очаків і наробив великого спустошення в Криму 19).

В 1528 р., при кінцї, згадуєть ся велика експедиція пограничних старостів на чабанів татарських під Очаків: ходив староста черкаський Дашкович, ,,старости виницький і браславський" — то значить, мабуть, намістники — підстарости кн. Конст. Острозького, що держав тодї Винницю і Браслав, і староста Хмельницький Предслав Лянцкороньский. Всього зібраного з ними „війська" польський хронїст рахує 1200 їздцїв, „Поляків і Русинів". Вони зайняли великі стада коней і овець; Татари пробували відборонити, але їх в трох бійках побито (розумієть ся, мусїли бути то якісь дрібні ватаги татарські), і старости з тріумфом привели з собою, як кажуть, 500 коней і 30 тис. овець! 20). Заохочені сим успіхом, на другий рік, подільські вояки задумали нову експедицію. На чолї їх стояли два молоді маґнати з України: Язловецкий і Пілецкий. Зібравши коло 2000 вояків з пограничного війська й ріжних иньших аматорів, Поляків і Українцїв 21), вони задумали використати тодїшню усобицю: боротьбу Іслам-солтана з ханом Сеадатом, і уложили напад на Очаківських Татар. На перед, на звіди, був висланий якийсь Русин, обізнаний з місцями і шляхами; він наїхав на татарські стада овець і користаючи з сеї нагоди, зайняв і погнав їх; але здибав ся на дорозї з чабанами волоськими, які погромили його, забрали стада й його самого вбили. Язловецкий, не діставши вістей, рушив з своїм військом, поїхав на татарські кочовища і заставши їх несподївано, погромив, побив, пограбив, і зайняв під Очаковом великі стада коней — коло трох тисяч, як казали. Але Очаків тодї був уже в руках Іслам-солтана; сього Язловецкий не знав, а Іслам, роздражнений нападом, задумав помстити ся над такими необачними союзниками. Він вислав післанцїв до Язловецкого, жадав вияснення сього нападу і закликав до себе на розмову. Язловецкий, збентежений таким несподїваним оборотом — що погромив він союзника, заявив, що готов дати всяку сатисфакцію, вернути забраних коней, і поїхав з иньшими панами до Іслама до Очакова. Але там їх арештовано, а полишене Язловецким військо погромлено несподїваним нападом. Іслам хотїв загамувати Татар, але се йому не вдалось, і мало хто лишив ся живий тодї з сього полку 22).

Так дрібна погранична війна на уходах і дрібні експедиції та напади роблені самою людністю, при прихильній невтральности або й заохотї місцевої адмінїстрації, та оборонні „погонї" за Татарами непомітними переходами сходили на воєнні походи на татарські землї, орґанїзовані репрезентантами місцевої адмінїстрації. Розбійничо-воєнний промисел Татар своїми прикладами впливав на орґанїзацію анальоґічного воєнно-розбійничого промислу серед української людности, з оборонної орґанїзації формуючи воєнне ремесло зачіпне, аґресивне, з мешканцїв обовязаних до оборонної служби — вояків-спеціалїстів, для яких війна ставала стихією.

Претвич в своїх цїкавих записках поясняє, що татарські напади стали хронїчним явищем, бо зробили ся джерелом прожитку для людности, джерелом зарібку для місцевих капіталїстів, джерелом доходів для адмінїстрації й правительства. Капіталїсти „Турки" в Білгородї й Очакові, і так само, очевидно, в Кафі або Козлові, давали ріжній татарській голотї коней на борг для нападів з умовою, що Татарин за се давав їм половину здобичи, яку в тім нападї здобуде; посилали з ними також своїх служебників і наємників на свій риск. Діставали таким чином частину здобичи, а решту її купували від тої голоти по чім хотїли. Адмінїстрація, поясняє Предвич далї, мала великі доходи з продажі добичи: при продажі невільника платив 300 аспр продавець і стільки ж купець до місцевого фіску, „і так кождого року діставав цїсар (султан) по кілька сот тисяч аспр з продажі людей в Очакові й Білгородї" 23). Подібно, як ми бачили, адмінїстрація українська побирала собі ріжні такси й оплати від здобичи, яку діставали тутешнї люде в погонях на Татар, в спільних походах з адмінїстрацією, або приводили з собою з степів, з своєї степової боротьби з Татарами. Почавши від листів Жиґимонта Старого до поднїпрянських старост 1541 р., де він гірко закидає їм, що вони позволяють козакам нападати на татарські улуси, а „тими їх добутками по половинї дїлять ся" 24), такі докори з боку литовсько-польського правительства стають „загальним місцем" в листах до пограничних урядів. Для вояків коронних, розложених на Поділю, і так само для ріжного воєнного люду на Поднїпровю був певний інтерес викликати татарський напад, щоб потім погромити Татар — і то не тодї як вони тільки йшли з порожнїми руками, а тодї як вертали ся обтяжені здобичею, бо здобич сю в такім разї вояки забирали собі й віддавали власникам її тільки за певний викуп, або й навіть зовсїм собі присвоювали 25). (Се може теж мабуть до певної міри нам толкували, чому Татар громять звичайно тодї, як вони вже вертають: се не тільки було лекше, але й інтереснїйше). І як з татарського боку дрібні наїзди стали звичайним явищем, ремеслом для прожитку, і практикували ся по кільканадцять разів до року, з меньшим риском і заходом 26), — так і з України розвивали ся наїзди на Татар — чи то в формі погони, викликаної татарським наїздом, чи то в формі реваншу, або застрашення на будуче. Послухаймо про се оповідання Претвича, одного з голоснїйших репрезентантів сеї воєвничої української адмінїстрації:

,,Перший похід його (Претвича) в степи на Татар був тодї як п. воєвода белзький (Сєнявский, гетьман польний) ходив до Дубової луки переймати Татар, що пішли були на в. кн. Литовське і йдучи по дорозї на Журнобродщинї позабирали людей в пасїках і меди повибивали, і обминули п. воєводу. А він довідавши ся, що вони вже завернули до дому, післав мене з своїми служебниками наздогін. Догонивши їх на Аджібеку (Хаджібейськім лиманї?), побив їх, забрав в неволю і відібрав від них людей королївських; коней при тім дістав 170, а між ними була половина турецьких, що дали їм за половину здобичи, як завсїди дають. Потім на другий рік прийшло татарське військо з султаном Еджібеком; воєвода белзький з воєводою подільським погромив їх коло Панькович, і вони вернули ся від Панькович, а я упросив ся у них ще за Татарами, і відправили мене з своїми служебниками. Пішовши, злучив ся в степу з людьми воєводи волоського і догонив Татар на Беримбою, в ночи; тої ночи бив ся я з ними трічи; були зо мною ще й Браславцї. А Татари були білгородські, очаківські й добруджські; коней нам дістало ся 560, а між ними було турецьких коней зо 200. Потім прийшло татарське військо і ,,брало" в винницькій волости — тодї взято пана Миська. Були Татари білгородські й очаківські, і з ними Турків зо триста. Зібравши ся йшов я побіч, щоб перейняти білгородських; оден улан, свояк царський звернув з білгородськими Татарами і я їх підстеріг на Чапчаклею й побив, а того улана й Атоку зловив живцем.

„На другий рік в осени приходило кілька сот Татар очаківських і білгородських, „брали" по Бар і під Хмельником. Я тодї стеріг шляхів, і теперішнїй воєвода київський, а тодї староста браславський (кн. Пронський), прислав до мене, що Татари граблять, отже, прошу вас, поспішайте до мене; і казав іти до нього на Мушурів 27). Зійшовши ся там з ним, пішли за ними і догонили тих що йшли позаду коло Чапчаклею. Ми половили їх живцем і вони дали нам знати, що переднї мали їх чекати на верховинах Березанських: мали відіслати вязнїв, а самі знову йти на державу королївську. Тодї перебравши людей своїх (за Татар) післали сьмо їх наперед, а самі йшли за ними і побили їх на голову: взяли вязнїв понад 50, а коней дістало ся нам більше як тисяча, а між ними було коло 1450 коней турецьких, на яких Турки висилають Татар на войованнє.

„Коли Винничане й Браславяне облягли були кн. Пронського в Винницї 28), був я з ним. Прийшов Білек мурза й ин., вибрали Димидівцї і у мене взяли півтретї тисячі овець, що був я взяв у буркалабів сороцьких, і трох служебників минї забрали. Післав я за ними наздогін служебників, але вони не могли їх догонити і вернули ся, але стріли ся з білгородськими Татарами, що йшли з в. кн. Литовського; побили їх, відібрали людей королївських і вязнїв живцем узяли. Потім білгородські Татари воювали в в. кн. Литовськім. Кн. Пронський пішов їх переймати в Нерубаю, а я з служебниками своїми стеріг їх на бродах під Кремінчуком. Поки ми прийшли під Нерубай, Татари вже проминули й пішли, але частина їх натрапила на моїх служебників, і ті їх побили або живцем побрали.

„На другий рік Татари білгородські й добруджські воювали під Овручом і під Хмельник заходили. П. воєвода (Сенявский), зібравши ся, пішов за ними, а кн. Пронський, не зходячи ся з ним, пішов за ними з своїми людьми по тій сторонї Богу. Татари піймали його сторожу, спостерігши, що люде йдуть за ними по обох боках Богу. П. воєвода стеріг їх на бродах, але не мігши підстерігти вернув ся сам назад, а мене з служебниками лишив. Я післав сторожу далї Богом, і дали минї знати, що переправляють ся низше Чапчаклею. Я тодї пішов за ними в погоню; прийшов під сам очаківський замок, а Татарів не знайшов. Післав до очаківського воєводи, питаючи його, де ті Татари. А він сказав: ви собі відайте ся з Татарами і робіть з ними що хочете; в містї їх нема, вони на верховинах Березанських. Я пішов тодї на них, побив їх там і багато живцем побрав, дїтей і жінок поколов, потоптав, мстячи ся за кривди. І коней у них узяв там понад 500" 29).

Претвич пише свою записку як оборону супроти обвинувачень з турецької сторони й самих правительственних кругів Польщі, що його зачіпки з Турками грозять Польщі небезпечним конфлїктом. Тому він має всяку причину згадувати тільки про ті походи з свого боку, які були викликані Татарами, і волить промовчувати те, що робило ся з власної інїціативи; представити в усїй повнотї сю пограничну боротьбу отже він не мав причини, а тільки її найбільш лєґальну сторону — з становища польського правительства. І він кладе при тім натиск на оборонні інтереси сеї пограничної війни. По його словам лїпша орґанїзація сторожі й иньші улїпшення в оборонї (більша увага гетьманів польських до сеї оборони, поставленнє нових замків, особливо Бару) стримали Татар від більших походів на західню Україну в сих 1540-х роках; вони почали прокрадати ся дрібнїйшими ватагами, а на се було одиноким способом — не пропускати їм сих нападів, гонити ся, шукати тих розбійників в їх власних норах, під турецькими замками.

"Воєвода белзький, побачивши, що тих людей (татарських), які ходять малими ватагами та забирають людей, не може він підстерегти (в свій час), так щоб погромити ще тут, на землї королївський, а шкода і спустошеннє через те велике всїй Українї дїєть ся, — удав ся до гетьмана великого, просячи науки в тїй справі — чи можна за ними гонити ся в степи, де вони ховають ся в сусїдстві цїсарських (турецьких) замків, і п. гетьман наказав гонити ся за ними, як тільки можна далеко і бити їх, де тільки Бог дасть". „І так воєвода белзький став пильнувати і гонити Татар, а з ним і ми королївські слуги — намножило ся їх в в. кн. Литовськім: кн. Пронський, теперішнїй воевода київський, а тепер теж кн. Коренький (староста браславський в рр. 1548-50, перед тим житомирський), кн. Вишневецький (звістний Дмитро-Байда), кн. староста володимирський (Сангушко Федор, † 1547 р.). Як вони зявились та почали вправлятись при воєводї белзькім в рицарській службі, тодї почали заростати шляхи й тим дрібним ватагам в землї королївські, особливо білгородським і очаківським, що під ті часи найбільші шкоди чинили не вважаючи на згоду короля з цїсарем турецьким, а тепер їм положено кінець заходом п. воєводи белзького і нас слуг королївських 30)".

Претвич, з свого становища, як бачимо, кладе головний натиск на заходи адмінїстрації, і то адмінїстрації коронної, не зачіпаючи анальоґічної дїяльности намісників поднїпрянських, тим меньше — не входячи в справу розвою воєнних сил і воєнного ремесла, та пограничного українського спорту серед самої суспільности. І ми можемо доповнити поданий ним образ сеї пограничної війни такими замітками, що і в інтересах оборони, і в інтересах розвою воєнних сил взагалї, розвій сього воєнного ремесла серед людности мусїв серед місцевої адмінїстрації знаходити повне співчутє, бо се давало їй готові контінґенти для всяких воєнних потреб і плянів, не тільки в інтересах державних, а і в її власних — для всяких матеріальних і моральних ресурсів. Що в своїй боротьбі з Татарами, яка ставала все більше успішною в серединї і другій половинї XVI в. ся місцева адмінїстрація користувала ся власне сими воєвничими елєментами суспільности й на них опирала ся, як з другого боку — своєю протекцією й співучастю та поблажливістю й обороною в усяких вибриках помагала виробленню і зросту сих воєвничих елєментів суспільности. Що в міру того, як слабли татарські напади супроти риску і страху реваншу, сї воєвничі елєменти шукали виходу своїй енерґії і свойому замилованню до сього воєнного спорту у власних нападах на татарські й турецькі володїння. Коли татарські напади від великих масових походів переходили на дрібні грабівничі ватаги, українська людність навпаки від погонь і дрібних зачіпок переходила до більш сміливих екскурсій на татарські кочовища, а далї — до походів в більшім стилю на турецькі й татарські замки й городи. А розвій таких більших походів втягав все більші маси воєнного елєменту, школив і орґанїзував їх.

Се власне були ті обставини — суспільно-економічні, кольонїзаційні й воєнні, в яких росла протягом XVI в. і формувала ся українська козачина.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 2; Нарушение авторских прав


<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Примітки. 2) Оден тільки боярин значить ся поза містом — де він пробуває, не сказано; всї иньші, числом 28, сидять „въ острозе”. | Примітки. II. Початки української козачини.
lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2019 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты