Сутність організації управління підприємством. Цілі , завдання та функції управління підприємством.

Тема 10.Антикризова діяльність підприємства.

ПЛАН:

1.Сутність організації управління підприємством. Цілі , завдання та функції управління підприємством.

2.Поняття про банкрутство. Сутність реструктуризації підприємства, її завдання і форми.

Сутність організації управління підприємством. Цілі , завдання та функції управління підприємством.

Сучасне підприємство та його основна організаційна структура — виробництво належать до категорії складних систем. Ця обставина повинна бути врахована в аналізі особливостей функціонування підприємства, оцінці його економічної ефективності й економічного управління. Поняття “система” передбачає цілісність об’єкта,що складається з багатьох взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів. Функціонування цього об’єкта визначається сформульованими місією та цілями.

Окрім цілісності система характеризується структурою, певними властивостями (параметрами), зв’язками між елементами як всередині системи, так і зовні.

Більшість підприємств належить до багаторівневих ієрархічних структур з такими характерними рисами:

• автономність окремих підсистем (елементів);

• пріоритет вищих за рівнем підсистем порівняно з нижчими;

• керованість нижчих за рівнем підсистем з боку вищих.

З умови пов’язаності підсистем підприємства між собою, а також із системою-резидентом можна визначити певні вимоги до відносин між підсистемами, що суттєво впливають на ефективність управління підприємством:

• необхідність чіткого узгодження цілей між рівнями підсистем та системою загалом;

• забезпечення інформаційної сумісності підсистем, можливості оперативної обробки та передання даних у наступні ланки системи;

• застосування єдиної формалізації структури інформації у вигляді типових документів, форм обліку, показників контролю функціонування підсистем і підприємства загалом;

• обробка інформації, що надходить у режимі реального часу.

Організація управління підприємством залежить від складності його структури, масштабу й виду діяльності, наявності зв’язків з іншими суб’єктами господарської діяльності. Для більшості підприємств характерні три основні види управління їх діяльністю: виробниче, організаційне й економічне.

У складних умовах України відбувається процес становлення нового для неї корпоративного управління, для якого характерною є корпоративна організація власності. Це —об’єднання фінансових і промислових підприємств, промислових і торговельних підприємств, створення банками лізингових фірм, венчурних компаній, спільна участь кількох підприємств у створенні акціонерного капіталу одного підприємства. Права учасників таких об’єднань залежать від відсотка акцій, що їм належать.

Основні завдання виробничого управління:

• управління розвитком підприємства (розширення асортименту продукції, що випускається, за рахунок випуску якісніших виробів, тобто поліпшення їх якісних та споживчих характеристик,

застосування вдосконалених технологій виготовлення продукції, автоматизації виробництва);

• підвищення конкурентоспроможності продукції;

• забезпечення більш ефективного використання устаткування, наявних виробничих площ;

• систематичний контроль технічного стану устаткування, забезпечення його технічного обслуговування й ремонту;

• забезпечення підвищення продуктивності праці основного та допоміжного персоналу;

• зниження всіх видів виробничих витрат;

• оптимальне планування, чіткий облік та нормування основних технологічних операцій;

• управління технологічною підготовкою виробництва продукції;

• оперативне диспетчерське регулювання всіх матеріальних потоків та технологічних операцій починаючи від складів із сировиною, матеріалами, напівфабрикатами і закінчуючи процесами збирання, контролю готової продукції та її виходом з виробничих цехів

на склад готової продукції.

Основні завдання організаційного управління:

• вибір форми організації управління підприємством і виробництвом;

• визначення відносин і зв’язків між структурними підрозділами підприємства;

• визначення функцій кожного елемента структури для підтримання нормальної діяльності підприємства;

• розподіл основних функцій управління між управлінськими підрозділами та окремими працівниками підприємства;

• забезпечення необхідної координованості дій підрозділів підприємства;

• підбір, розстановка та навчання кадрів;

• здійснення контролю за якістю та ефективністю роботи підрозділів управління підприємством;

• формування механізму відносин з іншими організаціями, постачальниками сировини, матеріалів, комплектуючих, зі споживачами продукції, джерелами фінансування.

Основні завдання економічного управління:

• виявлення впливу основних економічних показників (обсягу випуску продукції, постійних та змінних витрат, ціни, прибутку) на забезпечення беззбитковості, прибутковості підприємства, його самоокупності та самофінансування розвитку виробництва;

• обгрунтування доцільності обсягів виробництва, співвідношення постійних та змінних витрат у собівартості кожного виду продукції;

• обгрунтування найраціональнішої для підприємства форми організації виробництва (кооперації, спеціалізації тощо);

• вибір найдоцільнішого варіанта оснащення підприємства машинами та устаткуванням;

• обгрунтування ефективності інвестиційних проектів з реконструкції підприємства, модернізації устаткування й оновлення продукованої продукції;

• пошук наявних резервів підвищення економічної ефективності виробництва;

• розробка шляхів поліпшення якості продукції;

• обгрунтування й подальший розвиток нормативної бази підприємства (матеріальних, фінансових та трудових витрат на виготовлення одиниці продукованої продукції);

• обгрунтування ціноутворення продукованої підприємством продукції;

• систематичний аналіз господарської діяльності та фінансового стану підприємства з визначенням показників рентабельності виробництва й оборотності капіталу;

• аналіз використання матеріальних ресурсів, розробка пропозицій щодо зниження матеріаломісткості, енергомісткості продукованої продукції, витрат на матеріальні ресурси;

• планування розподілу прибутку за фондами накопичення та споживання, розробка перспективного, поточного та оперативного планів діяльності підприємства;

• організація обліку й контролю економіко-виробничої діяльності за окремими видами продукції та по підприємству загалом.

Управління підприємством відображає сукупність взаємопов’язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.

Методи управління на підприємстві — це способи впливу на окремих працівників і трудовий колектив загалом, необхідні для досягнення цілей підприємства. Оскільки методи управління спрямовані на людей, то основою класифікації цих методів є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності.

За змістом ці мотиви поділяються на економічні, соціальні та примусові.

Відповідно розрізняють економічні, соціально-психологічні та адміністративно-правові (організаційні) методи управління.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини: матеріальне заохочення, змістовний характер праці, можливості для прояву ініціативи, кваліфікаційне зростання тощо.

Адміністративно-правові (організаційні) методиуправління реалізують мотиви примусового характеру. Їх існування зумовлюється зацікавленістю у спільній організації праці. Ці методи поділяються на регламентуючі (подання методичної, інструктивної, законодавчої допомоги працівникам) і розпорядчі (розподіл завдань, контроль за їх виконанням, застосування в разі потреби адміністративних, матеріальних та карно -правових санкцій).

Система управління підприємством складається з певних елементів, структурованих по вертикалі й горизонталі залежно від взаємовідносин і взаємо підпорядкованості суб’єктів управлінського впливу. Створена в такий спосіб ієрархічна структура управління називається організаційною.

3.Поняття про банкрутство. Сутність реструктуризації підприємства, її завдання і форми.

Незадовільний фінансово-економічний стан підприємства спричиняється його збитковою діяльністю або низьким рівнем рентабельності, нераціональним розміщенням фінансових ресурсів. Усе це може призвести до банкрутства. В загальних рисах явище банкрутства визначено в Законі України “Про підприємства в Україні”, де розглянуто також питання організації процедури банкрутства, створення ліквідаційної комісії, її повноваження, умови роботи тощо.

Під банкрутством розуміють пов’язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність підприємства в установлений термін виконати свої зобов’язання перед державою або іншими кредиторами. Рішення про банкрутство підприємств приймає арбітражний суд.

Визнання підприємства банкрутом спричинює негайне припинення його функціонування як юридичної особи, а всі права щодо розпорядження його майном, майновими правами і обов’язками переходять до ліквідаційної комісії, яка займається реалізацією майна банкрута, здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кредиторів.

Сучасний стан економіки України на макро- і мікрорівні характеризується деформованою структурою виробництва. Для ефективного розвитку виробничого потенціалу потрібна його структурна перебудова. Її можна здійснювати за допомогою здійснення політики реструктуризації та фінансового оздоровлення потенційно конкурентоспроможних підприємств або через ліквідацію тих, що є збитковими і неперспективними.

Реструктуризація — це процес здійснення організаційно-економічних, правових і технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності, організаційно-правових форм, з метою фінансового оздоровлення підприємства,

збільшення обсягу випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення ефективності виробництва.

Реструктуризація підприємства покликана розв’язати два основних завдання: забезпечити виживання підприємства та відновити його конкурентоспроможність на ринку. Основні форми і види реструктуризації підприємств наведено в табл.

При оперативній реструктуризації підприємство розв’язує дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та поліпшення результатів діяльності.

Період оперативної реструктуризації зазвичай триває три-чотири місяці і охоплює заходи зниження всіх видів витрат (без одержання будь-яких інвестицій) і швидкого збільшення обсягу збуту продукції та обороту капіталу.

Стратегічна реструктуризація підприємства забезпечує його довготермінову конкурентоспроможність. Тому спочатку аналізується і оцінюється стан підприємства, потім визначається його стратегічна мета, розробляється стратегічна концепція розвитку, а також напрями її реалізації.

Часткова реструктуризація здійснюється для досягнення встановлених значень окремих показників (переоформлення боргів, додаткова емісія цінних паперів, переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості тощо).

Якщо проблеми підприємства суттєвіші, то воно потребує комплексної реструктуризації, насамперед фінансової, а також зміни трудової, технічної та технологічної політики, менеджменту тощо.

Управлінська реструктуризація пов’язана з підготовкою та перепідготовкою персоналу підприємства з орієнтацією на конкурентоспроможне його функціонування, зміну організаційної структури, менеджменту, інноваційної та маркетингової політики.

Технічна реструктуризація спрямована на досягнення високого рівня виробничого потенціалу, технології, застосування ноу-хау, технічних інновацій, що дає змогу підприємству вийти на ринок з конкурентоспроможною продукцією.

Економічна реструктуризація підприємства спрямована на підвищення рівня його рентабельності, що залежить від його капітальних та поточних витрат (собівартості) на виробництво продукції, обсягів продажу, а також ефективної цінової політики.

Після фінансової реструктуризації підприємство матиме таку структуру балансу, за якої показники ліквідності й платоспроможності задовольнять вимоги ринку, позбудеться проблем з виплатою кредитів, відсотків на них тощо.

Організаційно-правова реструктуризація характеризується процесами корпоратизації, зміни організаційної структури та власника.

Можливі такі варіанти виконання реструктуризації:

• об’єднання (злиття) підприємств з утворенням нової юридичної особи;

• перепрофілювання підприємства;

• виокремлення певних структурних підрозділів з метою подальшої діяльності;

• виокремлення певних структурних підрозділів з утворенням нових юридичних осіб;

• передання видокремлених структурних підрозділів у сферу управління іншого органу управління;

• створення холдингової компанії з дочірніми підприємствами.

Форми і методи реорганізації структурних підрозділів підприємства визначають на основі аналізу умов їх функціонування. Особливу увагу при цьому звертають на збереження підрозділів, які беруть участь у забезпеченні найважливіших державних потреб або соціально-економічних потреб регіону. Остаточно вибирають варіант реструктуризації в результаті оцінки реальних ринкових можливостей структурних підрозділів підприємства.

Санація— це комплекс послідовних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного та соціального характеру, спрямованих на виведення підприємства з кризи з метою відновлення або досягнення ним високого рівня прибутковості та конкурентоспроможності.

Оцінка фінансового стану підприємства та аналіз причин його фінансової кризи дають змогу дійти висновку щодо доцільності санації. Якщо виробничий потенціал підприємства зруйновано, капітал втрачено, а структура балансу незадовільна, то вірогідніше приймають рішення про консервацію або ліквідацію суб’єкта господарювання. Якщо ж підприємство може реально відновити зазначені характеристики, має підготовлений управлінський персонал, ринки збуту товарів, а виробництво продукції відповідає пріоритетним напрямам

економіки країни, приймається рішення про здійснення санації. Спочатку формулюються стратегічні цілі, а потім розробляється техніко-економічне обгрунтування санації та визначається тактика її здійснення.

Проект фінансового оздоровлення, як правило, розробляється у кількох варіантах. Для вибору певного варіанта застосовують такі критерії:

• максимальну прибутковість у поєднанні з мінімальними витратами;

• ризик неповернення вкладів;

• способи стягнення існуючої дебіторської заборгованості та варіанти списання власних кредиторських зобов’язань;

• підготовленість персоналу до пропонованих змін;

• можливості швидкого виходу на реальні та потенційні ринки збуту;

• конкурентоспроможність продукції та її частку в загальному обсязі продукції;

• гарантії соціального захисту персоналу;

• можливі екологічні наслідки (позитивні і негативні) реалізації певного варіанта проекту санації.

План фінансового оздоровлення (у формі бізнес-плану) містить такі основні етапи: обгрунтування варіанта санації, розрахунок загального обсягу фінансових ресурсів на здійснення санації, термін реалізації плану та погашення інвестованого капіталу, фінансові результати реалізації плану (чиста теперішня вартість, внутрішня норма дохідності, термін окупності проекту).

Першочерговими заходами для відновлення платоспроможності та підтримки ефективної господарської діяльності підприємства можуть бути такі:

• зміна складу керівників підприємства та стилю управління;

• інвентаризація активів підприємства;

• продаж зайвого устаткування, матеріалів і залишків готової продукції;

• оптимізація дебіторської заборгованості, зниження витрат на виробництво;

• продаж дочірніх фірм і часток у капіталі інших підприємств;

продаж незавершеного будівництва;

• обгрунтування необхідної чисельності персоналу;• реструктуризація боргів шляхом перетворення короткотермінової заборгованості в довготермінові позики або іпотеки;

• запровадження прогресивної технології, механізації та автоматизації виробництва;

• вдосконалення організації праці;

• капітальний ремонт, модернізація основних фондів, заміна застарілого устаткування.

Для визначення підприємств, які потребують державної фінансової підтримки, здійснюють державну експертизу санаційних проектів.

Державна підтримка надається насамперед таким підприємствам:

• продукцію яких можна швидко реалізувати на споживчому ринку;

• які забезпечують обороноздатність та безпеку держави;

• характер виробництва яких пов’язаний з міжнародними нормами щодо техніки безпеки та екології (енергетичного атомного комплексу, виробництва радіоактивних матеріалів, зброї тощо);

• які необхідні для технологічної перебудови інших виробництв (створення та розвиток мереж зв’язку, інформаційних систем, сучасних транспортних систем);

• які випускають імпорто замінну або експортну продукцію;

• які забезпечують випуск енерго зберігаючої техніки або працюють у галузі освоєння нових прогресивних технологій з метою підвищення продуктивності праці й екологічності виробництва;

• з широкими кооперованими внутрішньогалузевими та міжрегіональними зв’язками.