Розвиток інтеграційних процесів у Європі

Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися у Західній Європі, де в другій половині минулого століття починає формуватися єдиний господарський простір цілого регіону. Ідею єдиної Європи висунули ще Кант, Гюго та розробляли сучасні політики – Ш. де Голь тощо.

Свій початок західноєвропейська інтеграцій бере з 1951 р., коли була підписана угода про Європейське об'єднання вугілля та сталі, у яке увійшли 6 держав – Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу. Але це була передісторія. Реально західноєвропейська інтеграція розвивається з 1957 р., коли названі країни підписали угоди про створення Європейського Співтовариства ("Спільного ринку") та Європейського Співтовариства з атомної енергії, так званого Євроатому. Згідно з Римським договором, фундатори угруповання фактично вели мову про "Сполучені Штати Європи", хоча рух до політичного союзу ще не був відображений у цьому договорі.

Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-их рр.. і до сьогодення перебігав нерівномірно, часом складно та суперечливо.

Процеси Європейської інтеграції мали наступні етапи:

1) На першому етапі (кінець50-их – середина 70-их рр.) основну увагу було приділено усуненню перешкод формування Спільного ринку. В Римському договорі містився чіткий погоджений графік ліквідації тарифних бар'єрів і кількісних обмежень у торгівлі країн-учасниць. Було створено єдиний митний тариф, єдину сільськогосподарську політику. Приєднались – Великобританія, Данія і Ірландія;

2) На другому етапі (середина 70-их – друга половина 80-их) посилилась тенденція до дезінтеграції країн-учасниць. Причини – сепаратистські настрої окремих країн, розмежування рівнів розвитку, фінансові кризи. Приєднались - Греція;

3) Третій етап характеризувався подальшим розширенням складу співтовариства. Приєднались – Іспанія, Португалія. Було прийнято Єдиний європейський акт. Було створено єдиний ринок 12-ти країн. Але країни все таки мали багато розбіжностей у своїх політиках;

4) Сучасний етап (початок 90-их) є етапом існування Європейського Союзу, в межах якого виник єдиний економічний простір у відповідності з вимогами Маахстрихського договору (лютий 1992 р.). Приєднались – Австрія, Швеція та Фінляндія у 1995 р.. Створено єдиний валютний та економічний союз. Створено єдиний європейський банк.

5) Сьогодні відбувається розширення ЄС. Згідно із стратегією розширення ЄС, на першому етапі (у 2005 р.) членами ЄС стали Польща, Словенія, Чехія, Угорщина, Естонія та Кіпр, а на другому етапі (у 2007 р.) – Болгарія, Румунія, Словаків, Литва, Латвія та Мальта.

Починаючи з 1 січня 2002 р. в 12 країнах євро зони нова європейська валюта стала єдиним законним платіжним засобом. Із запровадженням Євро і в населення Німеччини, були пов’язані з одного боку ейфорійні, а з іншого боку песимістичні очікування. Це стосувалося як динаміки цін, так і динаміки зовнішньої вартості євро. Перший досвід готівкового обігу Євро заперечує як оптимістів, так і песимістів, після проведеного технічно бездоганного вводу євро виявилось, що Євро прив’язаний до низького тренду рівня інфляції, який існував у період до його введення. Сьогодні ще не можна дати серйозну оцінку того, чи буде Євро і буде далі використовувати нові шанси. У всякому випадку дорога до стабільної європейської валюти є вільною.

До головних інституцій ЄС належать:

1) Європейська комісія (виконавчий комітет) - до основних завдань Європейської комісії належать подання пропозицій та ведення переговорів, нагляд за виконанням угод, вирішення загальнополітичних та адміністративно-технічних питань. (складається з 20 членів – колегія комісарів і обирається на 5 років з 1 січня 1995 р. з огляду на термін дії мандату Європарламенту. Вона є вирішальною інстанцією). Європейська комісія відає загальнополітичними та адміністративно-технічними питаннями. Характерними рисами її діяльності є незалежність, колегіальність та відповідальність. Окрім колегії до ЄК входить 22 головних управління та адміністративні служби, наділені підготовчими та виконавчими функціями. Члени комісії діють в інтересах всього угруповання і формально не залежні від урядів своїх країн. Рішення приймаються простою більшістю голосів. Рішення комісії обов’язкові для всіх країн членів ЄС;

2) Європейська Рада є найвищим органом, який визначає політичні орієнтири ЄС. Робота Ради відбувається шляхом регулярних зустрічей керівників держав і урядів країн ЄС разом з міністрами закордонних справ. Цей орган не був передбачений угодами про ЄС (прийнятий Єдиним актом). З цього часу авторитет ради зростає. Вона означає головні вектори економічного та політичного співробітництва у Європі, вирішує спільні питання, що пов’язано із високим рівнем влади, якою голови держав і урядів володіють у своїх країнах;

3) Рада міністрів приймає та коригує пропозиції Європейської комісії, якій вона делегує виконання своїх рішень і певну нормативну діяльність (складається з представників 15 держав-учасниць). Уряд кожної країни делегує до ради одного із своїх міністрів. Існує спеціалізація за напрямами діяльності. Зміна головуючого відбувається кожні 6 місяців. Рішення приймаються кваліфікованою більшістю;

4) Європейський парламент - це консультативний орган, з яким Рада і Комісія зобов’язані консультуватися до прийняття рішень із найбільш важливих питань. Депутати національних парламентів можуть бути і членами Європейського парламенту шляхом голосування. Розширення ЄС призвело зараз до збільшення кількості депутатів – від 567 до 626 голосів (консультації, співробітництво, спільні рішення);

5) Суд Європейського Союзу –виконує роль органу контролю над законністю і дотриманням правових норм Співтовариства. Він забезпечує правомірність тлумачення Римського договору. Юрисдикції не підпадає кримінальне право. Суд складається із 15 судів, яким асистують 9 генеральних адвокатів, а також судовий секретар. Вони обираються на 6 років. Дотримання спільного права ЄС.

6) Комітети ЄС - економічний і соціальний комітет (222 члени – підприємці, трудящі, представники різних інтересів: аграрії, ремісники, комерсанти, особи вільних професій, споживачі тощо); комітет регіонів (33 члени – представництво визначається економічною могутністю країни-учасниці – Німеччина – 24 члени, Бельгія – 12, Данія - 9). Мають консультативний характер;

7) Лічильна палата (15 членів) – контроль фінансів ЄС.

У червні 1994 р. Україна підписала з ЄС угоду про партнерство та співробітництво, яка набрала сили 1 березня 1998 р. Визначено 28 сфер співробітництва. Прийнята у м. Хельсінкі 1999 р. Спільна стратегія ЄС щодо України не містить положень щодо вступу України навіть на правах асоційованого члена (можливо, лише за умов позитивних зрушень в Україні). 9 жовтня 2000 р. Рада міністрів вилучила Україну з переліку країн із неринковою економікою. Україна отримує міжнародну технічну допомогу –у 2000 р. 115,6 млн. дол. (ТАСІС – 95 млн. дол.). Інші програми ІНТАС, ТАСІС-ЄБРР, Європейська експертна програма, Програми сприяння демократії (ЛІЄН – неурядові організації, поріднені міста, ТЕМПУС, БІСТРО, Програма підвищення менеджменту).

3. Розвиток економічної інтеграції у північній Америці та Азійсько-Тихоокеанському регіоні

Передумови – проникнення американських ТНК в економіку Мексики, американізація канадської економіки, вільна торгівля між США і Канадою у 1988 р. Американці контролюють 40% обробної промисловості Канади, США залежить від канадського імпорту сировинних ресурсів. У Мексиці на частку американських ТНК припадає 79% всіх іноземних інвестицій у провідних галузях.

Консультації починались з початку 80их-років.

У вересні 1992 р. було підписано угоду між США, Канадою та Мексикою про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА).

Специфічні риси НАФТА:

1) ця зона вільної торгівлі має континентальні масштаби;

2) країни, що об’єдналися в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку;

3) яскраво вираженим центром зони вільної торгівлі є США;

4) угода має широкомасштабний характер (тобто поширюється на питання виробничої сфери, міжнародної торгівлі та інвестицій, міжнародної міграції тощо);

5) країни-члени НАФТА є майже рівновіддаленими від двох інших найбільших світових економічних регіонів (Зах. Європи та АТР).

Створення спільного ринку цих країн передбачено завершити у 2009 р.

Основними групами країн Азійсько-Тихоокеанського регіону є:

1) США та Японія (80% ВВП країн АТР);

2) Інші розвинуті держави – Канада, Австралія, Нова Зеландія;

3) Нові індустріальні країни Східної Азії – Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг;

4) Країни АСЕАН (Асоціації країн Південно-Східної Азії;

5) Китай.

Найефективнішим регіональним угрупованням, створеним в АТР в 1967р., є АСЕАН. До АСЕАН входять: Бруней, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни. На даному етапі члени АСЕАН ще не створили зони вільної торгівлі, але було запроваджено преференційний режим міжнародної торгівлі.

У 1989 р. в Австралії було підписано угоду про створення Організації азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Засновниками цього угруповання є 12 країн: Японія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Бруней та Південна Корея. Поступово до них приєдналися ще 9 країн – Гонконг, Тайвань та Китай (1991 р.), Мексика та Папуа-Нова Гвінея (1993 р.), Чилі (1994 р.), Росія, Перу та В’єтнам (1997 р.).

У Програмі спільний дій АТЕС (1995 р.) було визначено 2 головні напрями діяльності:

1) співробітництво у сфері міжнародної торгівлі з метою її лібералізації та розширення масштабів;

2) співробітництво у галузі технологій та створення високорозвинутої технологічної інфраструктури.

Принципи АТЕС:

1) принцип відкритого регіоналізму, згідно з яким заходи з лібералізації мають поширюватися і на країни, що не належать до об’єднання;

2) сітьова організація співробітництва, згідно з яким кожний учасник АТЕС може взяти на себе реалізацію того чи іншого напряму роботи об’єднання.

3) Орієнтація на співробітництво на рівні приватних підприємств