Економічна інтеграція країн СНД

СНД належить особливе місце серед організацій міжнародного співробітництва. Це пов’язано з політичними та економічними умовами її виникнення та подальшого розвитку.

СНД – унікальна за світовими параметрами організація, де на одного учасника – Росію – припадає 80 % сукупного ВВП, 60% промислового та 50% сільськогосподарського виробництва, 44% сукупного зовнішньоторговельного обороту. В інших міждержавних об’єднаннях – ЄС, АТЕС, МЕРКОСУР тощо – немає одного одноосібного домінуючого учасника. Певним аналогом СНД у цьому вимірі може бути лише НАФТА, але лідируюча в ній держава – США – має значні ресурси для підтримки партнерів та стимулювання їхньої участі в інтеграційних процесах, наочним підтвердженням чого стала допомога під час фінансової кризи в Мексиці в першій половині 90-их років.

Утворення СНД відбувалось на протязі таких етапів:

1) СНД було засновано на Алматинській нараді 21 грудня 1991 р. представниками 11 незалежних країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України).

Рішення цієї наради стали завершальним кроком на шляху ліквідації СРСР, початок якій був покладений Біловезькою зустріччю 8 грудня 1991 р. голів парламентів України, Росії та Білорусі Л. Кравчука, Б. Єльцина та С. Шушкевича. Три прибалтійські республіки (Естонія, Литва), суверенітет яких був фактично визнаний СРСР ще у вересні 1991 р., чітко визначили своє негативне ставлення до цієї організації.

2) Азербайджан перші два роки не брав участі у роботі СНД, і лише у вересні 1993 р. новий голова держави Г. Алієв підписав Алматинську декларацію.

3) Грузія приєдналася до СНД у 1994 р. – також після зміни політичного режиму в країні та приходу до керівництва Е. Шеварднадзе.

Нині у діяльності Співдружності з різним статусом беруть участь 12 суверенних держав, тобто всі колишні радянські республіки, крім країн Балтії.

Основними етапами розвитку інтеграції в рамках СНД є наступні:

1) прийняття Статуту Співдружності, який визначив її функціональні та організаційні основи (22 січня 1993 р.). Рішення про прийняття Статуту було ухвалено сімома делегаціями, але не підписано представниками Молдови, Туркменистану та України. Делегація України не погодилась з тими статтями документа, що стосувалися створення наднаціональних органів та порушували її статус як позаблокової держави.

2) Прийнято рішення про формування Економічного Союзу з метою активізації взаємного співробітництва у господарській сфері (24 вересня 1993 р.). Це рішення було прийнято на засіданні Голів держав та Голів Урядів СНД. У “Заяві України в зв’язку з Договором про створення економічного союзу” підкреслювалося, що “Україна із врахуванням нашого внутрішнього законодавства заявляє про свій намір співробітничати із економічним співтовариством в якості асоційованого члена на основі окремої угоди”. Тобто, цей договір не був підписаний делегацією України та Туркменистану.

3) Створення Міждержавного економічного комітету, завданням якого було посилення координації господарського співробітництва країн СНД (грудень 1994 р.). Україна підтримала ідею про формування цього органу, розраховуючи на можливість його використання проти погіршення умов взаємної торгівлі та економічного співробітництва в цілому.

Невисока результативність діяльності СНД у політичній та особливо економічній сфері спонукала окремих членів Співдружності до більш чіткого визначення позицій стосовно мети її існування, можливостей та моделей подальшого розвитку. Керівництво Росії розглядало СНД як інструмент прискореної інтеграції, що з певними відмінностями підтримувалося також владними структурами Казахстану, а з другою половини 90-их років – президентськими адміністраціями Білорусії та Киргизстану. Україна й Азербайджан, дещо менш активно Грузія, Молдова, Узбекистан, Азербайджан виступали за збереження співдружності, але як органу співробітництва суверенних країн, інструменту взаємодії у тих конкретних сферах, де існує взаємна зацікавленість у спільному розв’язанні складних економічних та політичних проблем.

4) останнім проявом більш менш спільних підходів до формування механізму СНД стала Угода про створення Платіжного союзу, підписана більшістю учасників наради Голів держав та Голів урядів Співдружності в жовтні 1994 р. Проте суперечності між закладеною в Угоду концепцією валютної інтеграції та об’єктивними інтересами країн-учасниць Співдружності, реальними передумовами їх входження до Платіжного союзу (низький рівень господарської та фінансової стабільності національних економік) призвели до того, що Платіжний союз СНД не функціонує до того часу.

Починаючи з 1995 р. керівництво Росії дедалі чіткіше визначає свою позицію щодо формування в межах СНД так званого “інтеграційного ядра”, поділяючи учасників співдружності на 2 групи – прихильників ідеї прискореної інтеграції під патронатом РФ – та на решту стосовно яких здійснюється більш жорстка економічна політика. У затвердженому Президентом РФ Б. Єльциним 14 вересня 1995 р. “Стратегічному курсі Росії з державами СНД” прямо формулюється модель “різношвидкісної інтеграції”. Також в цьому документі вказується, що в СНД зосереджені “головні життєві інтереси Росії, тому необхідне укріплення її провідної сили ... на території постсоюзного простору”. Тобто політична еліта РФ недвозначно розцінювала інтеграцію в межах СНД як засіб установлення панівного становища РФ на території колишнього СРСР, що неминуче викликає негативну реакцію з боку України та більшості інших суверенних держав Співдружності.

5) Наочним проявом втілення в життя російської моделі прискореної інтеграції стало підписання угоди про Митний союз РФ та Білорусії від 6 січня 1995 р., до якої через 2 тижні приєднався Казахстан, у березні 1996 р. – Киргизстан та в 1998 р. – Таджикистан.

Ця угода передбачала уніфікацію законодавства членів цього союзу не лише в суто зовнішньоекономічній сфері (валютний та експортний контроль, цінова політика тощо), а й відносно внутрішньо економічних умов господарювання в цілому. Фактично це означало необхідність перебудови національних економічних механізмів партнерів за зразком найбільш могутнього члена союзу, тобто Росії. При цьому передбачалося провести цей захід у дуже короткі терміни – всього за 4 місяці, тоді як в ЄЕС лише перший етап такої уніфікації був розрахований на 15 років.

Реально за 5 років існування Митного союзу вагомих кроків стосовно зближення умов господарювання його члени не зробили, а кардинальні зміни в національних економічних механізмах не дали змоги створити однорідний митний простір, забезпечити якісне поглиблення інтеграції між учасниками угоди.

Разом з тим, можливості Митного союзу дедалі більше використовуються РФ як засіб тиску на інші країни СНД, насамперед Україну. Після січня 1995 р. умови її торгово-економічних відносин із РФ та Білоруссю значно погіршились, зокрема, стосовно використання режиму вільної торгівлі з цими країнами. Водночас належність до Митного союзу не заважає її членам, передусім, Росії та Казахстану, здійснювати власну політику співробітництва зі США, країнами ЄС та іншими державами. При цьому це в багатьох випадках суперечить інтересам решти учасників митної угоди. Тобто Митний союз в рамках СНД має більш політичний ніж економічний характер.

Пріоритетністю політичного підходу визначається і організаційна структура СНД.

Усього в межах СНД функціонує близько 90 міждержавних та інших органів, у 58 з них представлена Україна. Більше половини цих органів розташовано в Росії (в тому числі такі важливі, як Міждержавний економічний комітет Економічного Союзу (МЕКЕС), Міжпарламентська асамблея (МПА), Об’єднане командування Колективних миротворчих сил), 10 – у Білорусії (в тому числі Виконавчий секретаріат), три в Україні – (два з них займається проблемами науково-технічного співробітництва та один – питаннями туризму), по одному органу СНД розташовано в Туркменистані та Таджикистані.

Організаційна структура СНД складається з наступних інституцій:

1) Рада Голів держав – найвищий орган СНД, який уповноважений вирішувати принципові питання у сфері спільних інтересів країн-учасників. Засідання відбуваються двічі на рік.

2) Рада Голів Урядів держав – її завданням є координація співробітництва органів виконавчої влади. Протягом року відбуваються 4 засідання Ради. Асоційований статус України в СНД, що визначено Статутом СНД, дає змогу її найвищим посадовим особам брати повноправну участь у роботі цих головних органів Співдружності.

3) Міждержавний економічний комітет Економічного союзу – його завданням є посилення координації господарського співробітництва країн СНД (грудень 1994 р.). Україна підтримала ідею про формування цього органу, розраховуючи на можливість його використання проти погіршення умов взаємної торгівлі та економічного співробітництва в цілому.

Сьогодні для цього органу характерна невисока ефективність діяльності. На нього покладені такі завдання, як оперативне керівництво створенням зони вільної торгівлі та розвитком торговельно-економічних відносин, формування Митного та Платіжного союзів, удосконалення механізмів розвитку виробничої кооперації, створення фінансово-промислових груп та інших транснаціональних структур, розробка узгодженої структурної політики, здійснення інвестицій та спільних проектів, формування єдиного науково-технологічного простору, встановлення узгоджених тарифів на транспортні послуги, на постачання електроенергії, на послуги зв’язку тощо. На практиці ці завдання або не були реалізовані (зокрема, довгий час гальмувалося створення зони вільної торгівлі), або ж отримали часткове втілення (уніфікація систем статистики, бух обліку тощо).

4) Виконавчий секретаріат СНД на чолі з Виконавчим секретарем – займається організацією поточної роботи СНД. Місцезнаходження цього постійного органу, який забезпечує загальні умови функціонування співдружності – м. Мінськ.

5) Рада міністрів закордонних справ – носить характер координаційно-консультативного органу;

6) Міждержавний статистичний комітет;

У всіх вище перелічений органах Україна бере участь.

7) Міжпарламентська асамблея – створена згідно із статутом СНД – спеціальний орган, завданням якого є консультації між законодавчими органами, розробка спільних пропозицій щодо діяльності національних парламентів, а також підготовка так званих “модельних правових документів” (фактично – уніфікованих актів внутрішнього законодавства країн-учасниць МПА). МПА, що функціонує на основі співробітництва національних органів, не входить безпосередньо до загальної схеми організаційної структури СНД, яка заснована на взаємодії з національними органами виконавчої влади.

Питання про вступ України до МПА останні роки було предметом гострих суперечок у Верховній Раді між прихильниками вступу (лівими партіями) та його противниками (Рухом та іншими національно-демократичними фракціями). Через те український парламент приєднався до МПА лише у березні 1999 р., а його делегації почали брати участь у засіданні цього органу Співдружності, який розташований у Санкт-Петербурзі.

Разом з тим, як позаблокова країна вона не представлена у 2 інших важливих органах співдружності:

8) Рада міністрів оборони;

9) Рада командувачів прикордонних військ;

Принципово виступаючи проти створення в СНД наднаціональних органів, Україна не підписала угоди про створення (таку ж позицію зайняли Туркменистан, Молдова, закавказькі держави):

10) Об’єднане командування Колективних миротворчих сил та Рада колективної безпеки;

11) Економічний суд;

12) Інші міждержавні ради, комісії, координаційні комітети і центри, фонди, робочі органи спільних угод. – вже після затвердження статуту в межах Співдружності постали такі органи, як Міждержавна рада з питань агропромислового комплексу, Рада керівників зовнішньоекономічних відомств, Комісія з прав людини, Рада колективної безпеки, Міждержавна телерадіокомпанія “Мир” та ін. В роботі деяких з них Україна бере участь, але не порушуючи свого позаблокового статусу та загалом дотримуючись негативного ставлення до наднаціональних структур розпорядчого характеру.

Протягом свого існування СНД прийняла близько 800 документів, з яких Україна підписала 560, у тому числі понад 80 із певними застереженнями. Основна частина не підписаних документів містить такі підходи до військово-політичних та організаційно-правових питань, які не відповідають національному законодавству України. Незважаючи на велику кількість прийнятих документів, результативність діяльності цієї організації у порівняні з іншими інтеграційними угрупованнями світу невисока, особливо в економічній сфері.

Згідно із рішенням наради Голів урядів у вересні 1994 р. Україна оплачує 14% витрат на утримання штатних органів СНД, на що з бюджету нашої країни в 1998 р. було витрачено 4,8 млн. грн. (для порівняння, внески України до бюджету ООН становили 122,8 млн гривень, тобто у 27 разів більше).

В останні роки у рішеннях головних органів СНД переважають питання політичного характеру (значна частина цих рішень Україною не підтримується). До них належали рішення про надання військової допомоги керівництву Таджикистану, про формування колективних миротворчих сил (на базі російського контингенту), Концепція та Декларація про колективну безпеку від 10 лютого 1995 р. та ін.

Найбільш яскравим прикладом формування “інтеграційного ядра” на чолі з Росією є підписання президентами Росії та Білорусії – Єльциним та Лукашенком – угоди про утворення союзної держави Росії та Білорусії від 8 грудня 1999 р.