Регіони підвищеної екологічної напруги.

У березні 1998 р. Верховна Рада України затвердила “Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”. Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем України.

В умовах наявності значної кількості екологічних проблем різного рівня ї складності та вкрай обмежених ресурсів для їх вирішення до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та покращення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецького і Придніпровського регіонів; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану.

Восени 1990 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха. Насправді ця постанова мала лише світоглядний характер, приковувала увагу до гострих і чисельних екологічних проблем України. І в цьому полягає її виключно важливе методологічне значення. Жодних практичних заходів, в т.ч. і додаткового фінансування по оздоровленню довкілля вона не передбачала. В цьому ж руслі була прийнята Постанова про оголошення мораторію на будівництво і введення в дію нових енергоблоків на атомних електростанціях України. Треба зауважити, що ця постанова пізніше була визнана помилковою, оскільки загальмувала розвиток енергетики, зокрема атомної енергетики в Україні на кілька років і цим нанесла відчутної шкоди економіці держави. Пізніше в 1993 р. вона була скасована, а мораторій відмінено. Проте з того часу зрушень в атомній енергетиці країни майже не сталося. Хіба що вивели з експлуатації без компенсації потужності Чорнобильської АЕС.

Разом з тим старі екологічні проблеми, прив’язані до окремих територій республіки, залишилися. Більше того їх розв’язання ускладнилося через глибоку економічну кризу, а отже відсутність фінансових та матеріальних ресурсів.

Найбільш загрозлива екологічна ситуація, підвищенні екологічні ризики характерні насамперед для регіонів, що постраждали внаслідок радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській атомній електростанції; індустріального Придніпров’я та Донбасу; Чорного та Азовського морів, особливо їх північно-західної зони; Карпат і Полісся та зони регіонів півдня України, на території яких свого часу широкого розмаху набуло зрошувальне землеробство з його численними екологічними проблемами. Крім названих просторових екологічних проблем чимало складних екологічних ситуацій є і в інших регіонах України, зокрема в Східному, Подільському та Центральному регіонах. Нижче розглядаються території, які вважаються найбільш техногенно навантаженими.

Регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС, займають більше 7% території, 15% лісів і 5% сільгоспугідь України, є територіями, розвиток яких з 1986 р. визначається цілим комплексом обмежень екологічного і соціального плану. Однак саме екологічні і соціальні пріоритети розвитку забруднених територій з потужним природно-ресурсним і людським потенціалом були та повинні залишатися надалі основою державних, регіональних і галузевих програм їх реабілітації та відновлення нормальних умов життєдіяльності населення.

Екологічні проблеми басейну Дніпра. Ріка Дніпро з притоками забезпечує во­дою ряд областей Росії, Білорусі, а також є основним джерелом водопостачання України. Водні ресурси Дніпра складають близько 80% водних ресурсів України. Середній багаторічний об'єм стоку в гирлі становить 53,9 км3/рік. Максимальний стік у 1933 р. склав 71,5, мінімальний у 1921р. — 19,0 км3. Із середньорічного об’єму стоку Дніпра близько 32 % формується на території Росії, до 31 % – Білорусі.

Басейн Дніпра займає 49% території Ук­раїни, де зосереджено 42% населення країни, 45% її про­мислового потенціалу. Дніпро забезпечує водою не тільки водоспоживачів у межах власного басейну. Він є головним, а подекуди і єдиним джерелом водопостачання великих промислових центрів півдня і південного сходу України. З урахуванням водо­постачання окремих регіонів через канали Дніпро-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Каховський, ІІівнічно-Кримський водними ресурсами Дніпра користується майже 2/3 господарського потенціалу країни,

Основним джерелом поверхневих вод є річки. У басейні Дніпра налічується 15380 приток різного порядку, загальна довжина яких становить 67156 км. Збудовано 504 водосховища із загальною площею водного зеркала 767 км² та об’ємом акумульованої води 43,8 км³. Майже ніде у водоохоронних зонах не витримується режим господарювання. Землі цих зон розорюються до урізу води. Тут розміщуються тваринницькі ферми, літні табори для худоби, пункти для приготування розчинів мінеральних добрив та пестицидів. Це призводить до того, що водоохоронні зони майже повсюдно не виконують відведену їм роль буфера на шляху забруднень, а часто навпаки, самі перетворюються на джерело забруднень.

Територія басейну Дніпра зазнає значного антропогенного навантаження: на 60% розорана, на 35% сильно еродована. Після Донбасу це один з найбільш урбанізованих регіонів України. 4/5 території басейну зазнало трансформації первинного природного ландшафту у зв’язку з будівництвом гідротехнічних споруд, штучних водойм. Водосховища змінили гідрологічний режим Дніпра, стали одним з основних факторів погіршення якості води, призвели до поширення негативних геологічних процесів.

У 2001 р. у р. Дніпро потрапило 685,9 млн.м³ забруднених зворотних вод. З цими водами надійщло 1,2 тис.т нітритів, 31,4 тис.т нітратів, 462,4 т нафтопродуктів, 1129,0 т фенолів. 30,2 тис.т завислих речовин, 329,8 тис.т сульфатів, 450,9 тис.т хлоридів. Найбільшими забруднювачами водних об’єктів басейну Дніпра є комунальне господарство, чорна та кольорова металургія, коксохімія, сільське господарство.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 р. Верховною Радою України затверджена “Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води”. Основною метою програми є відновлення і забезпечення сталого функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення і виснаження. Особливістю Національної програми є комплексне вирішення екологічних проблем басейну: від створення правової бази та економічного механізму реалізації програми до виконання конкретних природоохоронних заходів у 20-ти її пріоритетних напрямах.

Загрозливий екологічний стан в Донецькому (Донецька, Луганська, області) та Придніпровському (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області) промислових регіонах склався вна­слідок високої концентрації металургійної, хімічної, енергетичної, машинобудівної, гірничорудної, вугільної та інших ресурсомістких галузей промисловості. Цей регіон було перетворено на центр видобутку сировини та важкої промисловості з її первинної переробки. Техноген­не навантаження природного середовища регіону підсилюється недосконалістю технологій, неефективністю очисного устаткування та його перевантаженням.

Серед найактуальніших проблем регіону перш за все, надмірні викиди забруднюючих речовин в атмосферу, скиди стічних вод у водойми, розміщення виробничих та побутових відходів, проблеми відтворення деградованих природних ресурсів.

Територія Донецького вугільного басейну освоєна давно і продовжує інтенсивно освоюватись. Поєднання вугледобування і підприємств важкої промисловості призвело до формування складної екологічної ситуації (забруднення атмосфери, порушення земель гірничими виробками та ін.). Сільськогосподарські землі, які прилягають до промислових центрів, (приміське господарство з високим рівнем хімізації), використовуються досить інтенсивно. Вони мають ознаки деградації (хімічне забруднення, дегуміфікація). Надзвичайно гостро стоїть проблема втрати продуктивності земель за рахунок наступу ареалів промислової і міської забудови на сільськогосподарські землі.

Дніпровсько-Криворізько-Запорізький промисловий регіон характеризується одним з найбільш високих рівнів забруднення атмосфери, що є результатом сумарного впливу трьох промцентрів, які мають великі об’єми шкідливих викидів і розташовані недалеко один від одного. В зоні їх впливу знаходяться великі масиви цінних сільськогосподарських земель. Хімічне забруднення цих земель пов’язане не тільки з інтенсивною хімізацією сільського господарства, але й з промисловим забрудненням навколишнього середовища.

Викиди забруднюючих речовин в атмосферу становлять 77,9% від викидів в цілому по Україні, скиди забруднюючих стоків у водойми – 73,3% від загальноукраїнських, а територія Донецького та Придніпровського промислових регіонів становить всього 22,7% території України. У згаданих регіонах питоме техногенне навантаження на одиницю площі по різних небезпечних речовинах у 5-10 разів вище середньоукраїнського.

Стан повітряного басейну на 60% тери­торії регіонів характеризується як небез­печний та надзвичайно небезпечний для здоров'я населення. Максимальні концен­трації забруднюючих речовин в приземно­му шарі атмосфери Донецько-Макіївського, Горлівсько-Єнакієвського, Алчевсько-Стахановського, Дніпропетровського промвузлів, містах Маріуполі, Запоріжжі, Кри­вому Розі в 5—21 раз перевищують грани­чно-допустимі по сірководню, в 5-13,8 разів по фенолах, в 24-33 рази по бензапірену, в 3-10 разів по завислих речо­винах, двоокису сірки, в 2-7 разів по окис­лам азоту, окислу вуглецю тощо.

У 2001 р. підприємства Донецького регіону здійснили викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення в обсязі 2028,3 тис.тон, Придніпровського регіону - 1129,1 тис.тон (табл.12.2). Високу питому вагу в них займають газуваті та рідкі викиди. Найбільшого антропогенного впливу в зазначеному році зазнали міста Дніпропетровськ (викинуто у повітря від стаціонарних джерел 118,9 тис.т), Дніпроджержинск (111,2 тис.т), Кривий Ріг (454,9 тис.т), Маріуполь (363,6 тис.т), Донецьк (165,9 тис.т.), Дебальцеве (131,9 тис.т), Макіївка (103,0 тис.т), Запоріжжя (125,7), Луганськ (129,9 тис.т).

Таблиця 12.2

Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних

джерел забруднення

(тис.т.)

* Стистичний збірник “Довкілля України” за 2001 р.- К.: Держкомстат України, 2002.- С.29

Серед екологічних проблем регіону однією з найбільш гострих є рекультивація земель, зайнятих під териконами та відвалами гірських порід, що утворилися при будівництві і експлуатації шахт. В ландшафті регіону досить поширені кар’єри, які виникли в результаті видобутку корисних копалин відкритим способом.

Питоме навантаження на територію ре­гіону твердих відходів, особливо гірничо­промислового комплексу, сягає від 8 до 18 тис. т/км², що перевищує середньорічні показники по Україні (3 тис. т/км²) майже в 6 разів.

У 2001 р. 95 % промислових токсичних відходів утворено в Донецькому та Придніпровському індустріальних регіонах (відповідно 36 та 57 % загальнодержавного). В цілому на території цих регіонів у сховищах організованого складування знаходиться 2,6 млрд.т промислових токсичних відходів. Серед областей виділяється Дніпропетровська область, де зосереджено 1,7 млрд. т цих відходів (табл. 12.3).

Таблиця 12.3

Утворення промислових токсичних відходів у 2001 р.

(тис.т)

* Стистичний збірник “Довкілля України” за 2001 р.- К.: Держкомстат України, 2002.- С.134

Екологічна обстановка ще більше ускладнюється внаслідок того, що більшість накопичувачів не відповідає санітарно-екологічним вимогам, не гарантує від попадання токсичних елементів у довкілля.

Внаслідок господарської діяльності в цих регіонах зменшуються запаси підземних вод, змінюється їхній якісний склад. У Донецькій, Луганській, частково Дніпропетровській областях зміні гідрохімічного режиму сприяє розробка вугільних родовищ та скиди високомінералізованих шахтних вод у численні накопичувачі. Зменшення запасів і погіршення якості підземних вод відбувається також через негативний вплив накопичувачів промислових відходів та шкідливі викиди в атмосферу підприємств хімічної промисловості Донбасу. За даними геологічної служби України, з 21 млрд. м³ запасів прісних підземних вод уже забруднені й непридатні для пиття 3 млрд. м³, тобто 15 %.

Скид шахтних вод призводить до підвищення мінералізації річкових вод (рр. Лугань, Сіверський Донець, Самара та ін.). Через такі скиди мінералізація води в річках Самарі і Вовчій в окремі маловодні періоди досягає 4 г/л, що перевищує ГДК у 4 рази.

Невідкладного розв'язання потребує проблема покращання якості вод Кривбасу, які характеризуються підвищеною мінералізацією. Якщо в верхній течії рр. Інгулець і Саксагань мінералізація води знаходиться в межах норми, то в середній і нижній течії вона досягає 1200 мг/л, а в зимовий період - 3100 мг/л, що в 3-5 разів перевищує допустимі норми і потребує значних об'ємів води для розбавлення. У районі Кривбасу загальна площа забруднених підземних вод становить близько 300 км², найбільш забруд­нені вони в районах проммайданчиків та хвостосховищ гірничо-збагачувальних комбінатів. Внаслідок зниження якості води, інтенсивного відбору стоку, через недостатність потужностей та відсутність досконалих тех­нологій очищення стічних вод ускладнюється водопо­стачання населення та господарських об’єктів регіону, особливо в басейні Сіверського Дінця.

Необхідно вирішити, перш за все, проблему запобігання викидів окислів сірки при спалюванні та коксуванні вугілля. Для Донбасу з його великими обсягами спалювання і коксування такого вугілля, що містить до 40 % сірки, ця проблема є найважливішою. Необхідно також запобігти скиду високомінералізованих шахтних вод в поверхневі водойми, запровадити пошук ефективних і економічних способів обеззараження високотоксичних відходів (хімічних, коксохімічних та ін.), утилізувати непридатний для використання в сільському господарстві отрутохімікати, забезпечити рекультивацію порушених земель тощо.

Екологічні проблеми Чорного та Азовського морів. Багатство природних ресурсів, сприятливі кліматичні умови приморських територій та прилеглих морських акваторій обумовлюють високий ступінь їх господарського освоєння. Особливо активно цей процес відбувається в галузях, тісно пов’язаних з морським середовищем та його ресурсами, рибогосподарській, рекреаційній та ін.

Морське середовище зазнає численного і різноманітного антропогенного впливу внаслідок господарської діяльності як на прилеглих територіях, так й на акваторіях. Зарегулювання стоку річок, подальше зростання безповоротного водоспоживання, особливо в зрошуваному землеробстві, що призводить до значного скорочення надходження прісних вод у пригирлові райони моря, екологічно необгрунтована інтенсифікація ресурсно-експлуатаційних галузей у морських і прибережних акваторіях, у тому числі вилов риби та інших морепродуктів, некерована індустріалізація, хімізація, урбанізація узбережжя – все це обумовлює посилення антропогенного навантаження в регіоні. Така діяльність призвела до неприпустимого зростання забруднення морського середовища побутовими, промисловими, сільськогосподарськими та іншими відходами, які містять небезпечні і шкідливі речовини та патогенні мікроорганізми.

Одним з основних факторів, які визначають екологічний стан морських вод, є забруднення, що надходить із стоками рік. Десятки великих і малих річок несуть води зі своїх водозбірних площ у Чорне та Азовське моря.

На морське середовище значно впливають скиди стічних вод з наземних джерел (населені пункти, промислові об’єкти, порти і портові споруди), що безпосередньо надходять у Чорне і Азовське моря. На Чорноморсько-Азовському узбережжі розміщено більше 20 адміністративних районів Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької областей та Автономної Республіки Крим, до яких належать десятки міст і великих промислових комплексів.

Господарсько-побутові стічні води за складом дуже різноманітні: крім органічних речовин вони містять багато інших сполук, значне місце серед яких займають детергенти, що присутні в миючих засобах. Такі стоки вносять в морське середовище в розчиненому і завислому стані речовини, концентрації яких не властиві природним водам, особливо органічні і мінеральні (біогенні) сполуки. Це концентровані стоки, не розбавлені річковими водами, більша частина яких безпосередньо випускається в море без будь-якого очищення або після часткового механічного очищення, до того ж у вузьку прибережну зону шириною 500–1000 м від берега, що призводить до її забруднення.

Одним із джерел надходження забруднюючих речовин в Чорне і Азовське моря є також поверхневий стік з сільськогосподарських угідь. Нераціональне застосування мінеральних добрив, пестицидів, гербіцидів, інсектицидів, фунгіцидів крім бажаних результатів призвело до значних негативних наслідків. Частина цих речовин трансформується, передається через ланцюг живлення, інша надходить у ґрунтові води, міститься в зливових стоках, потрапляє в річки та безпосередньо в море. З внесених на схилові землі добрив вимивається до 20 % азоту, 2–5 % фосфору, 10–70 % калію. Винос пестицидів з богарних земель становить 1 %, зі зрошуваних 1–4 % від внесеної кількості. В цілому стік малих річок вносить близько 11,6 % азотних добрив, що надходять до водних об’єктів басейнів Азовського та Чорного моря, 13 % фосфорних добрив та 6 % пестицидів.

Суттєвим джерелом забруднення Чорного моря є аварійні (залпові) скиди, що відбуваються головним чином внаслідок скидання стічних вод промислових підприємств та населених пунктів, а також при завантаженні танкерів.

Основна частка надходження забруднених вод спостерігається в північно-західній частині Чорного моря. З річковим стоком, який становить тут 79 % загального континентального стоку, в цей регіон надходить більша частина забруднених стічних вод. До них належать й безпосередні скиди в море з урбанізованих територій, промислових об'єктів, сільськогосподарських угідь.

Найбільш забрудненими ділянками прибережних вод Чорного та Азовського морів є Дунайська гирлова і Дніпро-Бугзька області, Севастопольська бухта, Керченський район, Дніпровський лиман, Маріупольський, Генічеський райони.

Під впливом навіть порівняно низьких концентрацій забруднюючих речовин в біоценозах моря відбуваються зрушення, які можуть мати критичні наслідки для стійкості його екосистеми. До таких змін можна віднести зменшення видового різноманіття, порушення темпів і співвідношення процесів продукування та розкладу органічних речовин, аномалії динаміки розчинення кисню, порушення системи біоакумуляції в угрупуваннях. Досить велика ймовірність виникнення так званого синергічного ефекту, тобто сукупної дії хімічних речовин при каталізуючому впливі забруднення.

Екологічні наслідки антропогенного забруднення становлять цілий комплекс явищ, найбільш суттєві з яких – прогресуюча евтрофікація, накопичення хімічних токсикантів у різних компонентах екосистеми, зниження біологічної продуктивності, мікробіологічне забруднення прибережних вод.

Масовий розвиток деяких видів планктонних водоростей іноді сягає сили «червоних припливів», коли їх концентрація в поверхневому шарі води перевищує 15–20 г/м³. При цьому угрупування зоопланктону, що розвивається в зонах такого «червоного припливу», як правило, не в змозі спожити і переробити масу органічних речовин, що продукує фітопланктон. Надлишок не споживаної зоопланктоном органічної речовини водоростей накопичується в товщі води і біля дна, створюючи загрозу вторинного органічного забруднення.

Вилови риб засвідчують істотні зміни у їх видовому складі. Значно збільшилася питома вага дрібної риби. При зниженні уловів осетрових, скумбрії, пеламиди, лосося домінуючого значення набуває шпрот, хамса. ставрида, які становлять більше 80 % загального вилову. Зараз через низьку чисельність припинено промисловий вилов саргача, камбали-калкану, луфаря, а такі промислові види, як осетр атлантичний, скумбрія зовсім зникли зі складу іхтіофауни Чорного моря. Причини зменшення запасів – погіршення якості екосередовища, природна смертність, тиск хижаків та перепромисел. Крім того, при поступовому зменшенні вилову цінних видів риб зростає видобуток менш цінних, але таких, що служать кормовою базою для цінних видів.

У зв'язку з забрудненням Чорного і Азовського морів різко погіршилися можливості господарського і рекреаційного використання узбережжя. Крім збитків для рибогосподарської галузі, антропогенна евтрофікація морських вод спричиняє великі втрати в інших галузях економіки та соціальної сфери. За експертними оцінками економічні збитки від порушення стану довкілля української частини Азовського і Чорного морів становить щорічно 1,7 млрд.грн.

Далеко не всі втрати ресурсного потенціалу й інші економічні та соціальні наслідки можливо оцінити в вартісній формі, так як через зв'язки між різними видами господарської діяльності, негативні результати у галузях, безпосередньо пов’язаних з ресурсним потенціалом морських екосистем, передаються галузям, менш пов’язаним з морським середовищем. Тому виникають не прямі, а опосередковані збитки.

Важливим кроком на терені охорони та раціонального використання природних ресурсів Чорноморського басейну стало підписання всіма причорноморськими країнами (Болгарія, Грузія, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна) 21–22 квітня 1992 р. в Бухаресті Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція), яка охоплює широке коло питань щодо покращання екологічного стану в цьому регіоні. Конвенція вступила в силу 15 січня 1994 р. після ратифікації її чотирма країнами. До лютого 1994 р. її було ратифіковано законодавчими органами всіх шести прибережних держав (Україна ратифікувала Конвенцію 7 лютого 1994 р.).

Головною метою Конвенції є створення міжнародно-правової бази для розгортання співробітництва причорноморських країн, спрямованого на реалізацію комплексу заходів щодо захисту Чорного моря від забруднення з морських суден, наземних джерел, внаслідок діяльності на континентальному шельфі. У рамках таких заходів передбачається проведення в Чорному морі спільних наукових досліджень та взаємний обмін інформацією.

6-7 квітня 1993 р. в Одесі на засіданні Міністрів охорони навколишнього природного середовища причорноморських країн була розглянута і прийнята Міністерська Декларація про захист Чорного моря. В ній головну увагу звернуто на заходи щодо зниження вмісту шкідливих речовин, забруднення з суден, припинення переміщення токсичних речовин через кордон, відновлення, збереження та регулювання природних ресурсів Чорного моря, введення системи обов’язкової процедури оцінки впливу на навколишнє середовище усіх проектів приватного та державного сектору відповідно до національних критеріїв.

У червні 1993 р. з метою запобігання катастрофічного знищення ресурсів Чорного моря і покращання його стану та для забезпечення фінансової підтримки Бухарестської Конвенції було започатковано Екологічну програму по Чорному морю (BSEP), яку офіційно затверджено в вересні 1993 р. Основна мета програми – створювати та зміцнювати регіональний потенціал управління екосистемою Чорного моря; розробляти відповідну політику і правову основу для оцінки, контролю та запобігання забруднення і для збереження біорізноманіття; сприяти залученню надійних інвестицій у навколишнє середовище.

Серйозним кроком у розвитку співробітництва причорноморських держав у галузі охорони екосистеми Чорного моря та використання його ресурсів було схвалення Стратегічного Плану дій для відновлення та захисту Чорного моря на Міністерській Конференції, яка відбулася 30-31 жовтня 1996 р. в Стамбулі (Туреччина). У Конференції брали участь делегації всіх причорноморських країн, очолювані міністрами та заступниками міністрів охорони навколишнього середовища, представники природоохоронних, донорських і громадських організацій причорноморських країн та представники BSEP.

Україна 10 липня 1998 р. прийняла “Концепцію охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів”. В розвиток цієї Концепції Верховною Радою України схвалено 22 березня 2001 р. Закон України “Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського та Чорного морів”. Він передбачає заходи щодо поступової ліквідації усіх причин забруднення, а також сприяння концентрації зусиль усіх суб’єктів управління і господарювання Азово-Чорноморського регіону та об’єднання в єдиний комплекс екологічних, економічних, науково-технічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на вирішення завдань його екологічного оздоровлення.

Екологічні проблеми Карпат. Українські Карпати займають майже 4,0 % території України. Вони представлені передгірськими та гірськими ландшафтами з притаманним їм рослинним і тваринним різноманіттям, що має особливу цінність з природоохоронної точки зору. В Карпатах зосереджено 16 % державного лісового фонду і 33,4 % лісових запасів України. В Українських Карпатах ростуть 2110 видів квіткових рослин (50 % фітогенофонду держави). Тут відкрито 780 джерел мінеральних вод із дебітом 57,5 тис.м3/добу.

Давнє господарське освоєння регіону, пов’язане з веденням полонинського господарства, інтенсивним лісокористуванням, значним розвитком гірничовидобуваних робіт у другій половині ХХ ст.- видобуток нафти, газу, сірки, калійних солей, будівельних матеріалів тощо, спричинило суттєві антропогенні зміни в ландшафтних комплексах. В результаті різко загострилися, особливо в останні десятиріччя, екологічні проблеми, пов’язані із деструктивними процесами в ландшафтах. Наслідком зменшення лісистості регіону з 95 % до 53 % і знищення криволісся у високогір'ї стало порушення нормального гідрологічного режиму гірських річок, зниження захисної функції лісів, отже і екологічного балансу у водозбірних басейнах. Нагадаємо, що загальна лісистість у Карпатах становить 35%, а в Закарпатті – 51 %. Тому частіше стали виникати небезпечні повені, збільшились масштаби негативного їх впливу на навколишнє середовище. Найбільш руйнівними виявились повені 1998 і 2001 років, які призвели до людських жертв і супроводжувались руйнацією гідротехнічних, транспортних споруд та житлових помешкань. У Закарпатті, як відомо, 9426 гірських річок і потоків, довжина яких становить 19793 км. Тому водоохоронна функція гірських лісів має виняткове значення для підтримання нормального гідрологічного режиму.

На сьогодні територія Карпат – один з найбільш паводконебезпечних регіонів Європи. В Україні щорічно від повеней і паводків страждає в середньому 20 % загальної чисельності населення. Інтенсивне освоєння паводконебезпечних територій та недоліки у веденні лісового господарства призвели до зменшення площ та зміни структури лісів, що негативно позначається на їхніх водорегулюючих та водозахисних функціях.

Враховуючи те, що карпатські ліси знаходяться в центрі пе­ренаселеної Європи, з її значною мірою трансформованими під впливом людської діяльності ландшафтами, значення їх як "ле­генів" нашого континенту набуває глобального характеру. Але зараз саме карпатські ліси перебувають під загрозою. Головними чинниками є: перевантаження лісорозробками; порушення цілісності рослинного й ґрунтового покриву як наслідок використання важкої техніки для розробки та вивезення деревини, а також значне розширення доріг без спеціального покриву; перевипасання більшості полонин та розміщених нижче лісів; сусідство з промисловими центрами - хімічними забруднювачами Карпатського регіону (Калуш, Стебник, Надвірна, Новий Роздол, Дрогобич, Бурштин тощо) і звідси — постійна загроза кислотних дощів.

Поєднання згаданих факторів із вологим кліматом (800-1000 мм опадів за рік) інтенсифікує процеси водної ерозії в регіоні, а це призводить до значного помутніння стоку річок, які є джерелами водозабезпечення кількох областей і багатьох міст в Україні.

При обґрунтуванні екологічної стратегії заходів прийнято до уваги такі основні екологічні засади: у Закарпатській частині басейну Тиси (яка становить лише 8 % від площі річки усього басейну) зосереджено 30 % водних ресурсів річки. Таким чином Закарпаття має важливе значення для підтримання екологічної безпеки всього басейну Тиси в межах України, Румунії, Угорщини; існують потенційні можливості регулювання повеневого процесу як за допомогою гідротехнічних споруд, так і рослинного покриву і передусім лісових екосистем, які здатні затримувати від 25 до 37 % поверхневих вод і переводити їх у внутрігрунтові.

З метою запобігання проявам згубних наслідків природних явищ у Карпатах в 2000 р. був прийнятий Закон про мораторій на проведення суцільних рубок у ялицево-букових лісах.