Трансформація ролі держави в умовах глобалізації

З формуванням національного рівня регулювання міжнарод­них відносин змінюються функції урядових структур у цій сфері. Ці зміни не можна оцінити однозначно, оскільки простежуються різні вектори трансформації — в одних напрямах функції держа­ви звужуються, в інших вони розширюються. У зв'язку з цим се­ред дослідників-глобалістів існують протилежні точки зору на майбутнє інституту держави в умовах глобалізації.

Більш поширеною є думка, що скорочення функцій держави незворотне і в кінцевому рахунку вони будуть вичерпані, при­наймні в економіці. Характерна в цьому плані оцінка перспектив держави, висловлена Ю. Шишковим: «Глобалізація об'єктивно веде до розмиву й знеціненню регулюючих функцій національної держави, яка вже не може, як раніше, захищати національну еко­номіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Вона тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні і культурні процеси, що виплескалися за межі національних кордонів, набу­ли самостійності, стають некерованими».

Досить значна кількість теоретиків глобалізації, зокрема аме­риканських, вважають, що держава вже не буде надалі доміную­чою силою на світовій арені, оскільки глобальні ринкові сили в особі багатонаціональних корпорацій і банків стають все сильні­шими й більш незалежними. Посилюється дія транснаціональних і локальних структур. Створюються нові форми соціальної орга­нізації, які замінюють нації-держави. Глобальний ринок послаб­лює основи суверенності й звужує сферу діяльності національних урядів. Економічна глобалізація є підґрунтям політичної глобалі­зації, яка завершиться утворенням єдиного світового уряду десь на початку XXII ст. Деякі дослідники, прогнозуючи зникнення інституту держави, говорять про «кінець географії», тобто про світ без національних кордонів. «Нація,— пише Р. О'Брайен,— стає недоречною, хоч вона ще існує. Чим ближче ми підходимо до глобального інтегрального цілого, тим ближче ми до кінця географії».

Такі оцінки й прогнози мають певні підстави в реальних еко­номічних відносинах, що трансформуються під впливом глобалі­зації. Збільшується число суб'єктів міжнародної економіки, зрос­тає їх потужність, і національні уряди змушені віддавати їм час­тину своєї влади. Цими суб'єктами є ТНК і ТНБ, міжнародні уря­дові й неурядові організації, а також регіональні інтеграційні об'єднання. Посилюються транснаціональні процеси, внаслідок чого суб'єкти внутрішньої економіки все менше залежать від рі­шень свого уряду і все більше — від міжнародних фінансових центрів або навіть від політики інших держав. Держава втрачає контроль над рухом капіталу. Навіть держави «Великої сімки» контролюють не більше ніж 30 % ринку цінних паперів.

Чим менше розвинута держава економічно, тим скоріше вона піддає свої функції наднаціональним силам. У світовій економіці, за висловом А. Неклесси, формується система глобального управління ресурсами планети, перерозподілом світового доходу, а також всією економічною діяльністю . Недержавні суб'єкти міжнародної діяльності часто володіють не меншими фінансови­ми ресурсами, ніж уряди багатьох держав. Більше того, великі функціонери фінансового ринку можуть «знекровити» валютну систему багатьох країн практично в одну мить, як це сталося в 1998 р., коли внаслідок спекуляцій з цінними паперами величезні суми грошей (портфельні інвестиції) покинули країни Південно-Східної Азії, а також Росію. Навіть у правовій сфері держава поступається своїми позиціями, оскільки міжнародне право має пріоритет над національним.

Але існують також інші напрями впливу глобалізації на функ­ціональну трансформацію інституту держави. Дійсно, наднаціо­нальні структури беруть на себе все більше регулюючих функцій у світовому економічному просторі; проте реалізують свою діяльність вони, використовуючи елементи державного управління, такі, як податкову, кредитну, митну політику, механізм регулю­вання цін, встановлення режиму для іноземних інвесторів тощо. Отже, світовий фінансовий ринок, його головні суб'єкти зацікавлені в чіткій організації державного управління економікою, і глобалізація, таким чином, цьому сприяє. Незважаючи на зрос­таючий вплив на міжнародні економічні процеси, олігопольні структури не в змозі регулювати стихію світового ринку, запобіг­ти кризові явища як в глобальному, так і в локальному масшта­бах; у цьому вони спираються на інститут держави. Формується і міцніє механізм співробітництва держави і наддержавних струк­тур. Це, насамперед, міжурядові міжнародні організації і нефор­мальні об'єднання провідних держав (наприклад, регулярні нара­ди «Великої сімки»). Спільно розробляються норми й методи ре­гулювання процесів світової економіки. Важливим важелем впливу держави на національну економіку і міжнародні економі­чні відносини є центральні банки, які перебувають під керівницт­вом урядових органів.

На внутрішньому рівні держава виступає як гарант соціально-економічної стабільності. Витрати на соціальні цілі в держбю­джетах безперервно зростають у розвинутих країнах. Так, витра­ти на «розвиток людських ресурсів» в США збільшилися з 49 % у 1990 р. до 62 % наприкінці XX ст. Частка державних сукупних витрат порівняно до ВВП у розвинутих країнах світу в 1999 р. становила 46 %, що є дуже високим показником. При цьому вона зростає від десятиліття до десятиліття.

Соціальні трансферти держави (соціальне забезпечення, до­помога безробітним, пенсії, охорона здоров'я ) зростали ще швидше. За період 1913—1999 рр. їх частка у відсотках до ВВП зрос­ла у США з 0,6 до 13,9, в Японії з 0,2 до 17,6, у Франції— з 0,8 до 28,2, у Швеції — з 1,0 до 28,1.

Державні органи надають гарантії для іноземних інвесторів, що не тільки сприяє інтенсифікації потоків міжнародного капіта­лу, а й забезпечує зростання національної економіки. Держава бере все більш активну участь у розвитку науково-технічного по­тенціалу; звичайно під реалізацію першої черги великих проектів надаються державні кошти. Таким чином, без ефективної держави стійкий розвиток, і економіч­ний, і соціальний, неможливий.