Суть і основні прояви глобалізації

Найважливішим, найвпливовішим процесом у середовищі фо­рмування стратегій розвитку нині є глобалізація. Дослідники в галузі економіки, соціології й політології пов'язують з глобалізацією принципово новий етап у розвитку людства, що якісно відрізняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в економічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. Якщо так, то стратегії економічного розвитку країн, що знаходяться ще на аграрній або індустріальній стадіях, повинні бути націлені саме на постіндустріальні перспективи. З глобалізацією одні фахівці пов'язують надії на поширення соціального прогресу в масштабах усього людства, а інші виступають з песимістичними прогнозами щодо майбутнього розвитку світового суспільства. Така суперечливість у поглядах на глобалізацію має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.

І головною з них є те, що глобалізація як процес суперечлива в своїй основі, має неоднозначні прояви й наслідки. Що ж до суб’єктивних підходів до оцінки глобалізації, то розбіжності ґрунтуються на відсутності усталеного й чіткого визначення самого поняття цього процесу. Існують вузькі й широкі трактування глобалізації: від обмеження її тільки сферою економіки до поширення на всі прояви людської життєдіяльності. Часом будь-яке нове явище в розвитку світового суспільства оголошується формою вираження або наслідком глобалізації.

Уперше термін «глобалізація» з'явився в науковому обігу два десятиліття тому, в 1983 р., в статті Т. Левіта, опублікованій у журналі «Гарвард бізнес рев'ю». Ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціона­льні корпорації. З того часу поняття глобалізації значно розши­рилося й збагатилося дефініціями. Одне з найбільш розширених, але точних за основною ідеєю тлумачень глобалізації належить У.Т. Андерсону. В книзі «Все тепер пов'язано. Життя в першій глобальній цивілізації» він розглядає глобалізацію як «систему систем»,що прискорено змінюється. Ця система охоплює не тільки економіку, але й політику, культуру і навіть біосферу.

Аналогічне тлумачення глобалізації надає американський до­слідник Р. Кеохане, який розглядає її як «стан світу, для якого характерні мережі взаємозалежності, що простягаються на транс­континентальні відстані. Складовими частинами цих мереж мо­жуть бути рух і вплив потоків капіталу й товарів, інформацій та ідей, людей і насильства, а також пов'язані з екологією біологіч­но ефективні субстанції» . Відповідно до цього відокремлюються чотири виміри глобалізації: економічна, військова, екологічна і соціально-культурна.

Отже, глобалізація — це метасистема,що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя, — економічної, соціальної, політичної, духовної. В основі глобалі­зації лежить інтернаціоналізація людської діяльності. Глобаліза­цію часто розглядають як ускладнену стадію або форму прояву інтернаціоналізації. При цьому слід зауважити, що глобалізація означає не тільки прискорення розвитку соціально-економічних процесів, а й виводить їх на новий якісний рівень. Взаємозалеж­ність між країнами, соціальними спільнотами, ринками, суб'єк­тами економіки набуває планетарного плану й становить суціль­ну систему.

Найвиразніше глобалізація проявляється у сфері економіки, тут її вплив найбільш очевидний. Вона охоплює насамперед фі­нансову сферу, переважно в галузі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей». На відміну від національних економік, становлення яких ґрунтується на торговельно-промисловому капіта­лі, глобалізація формується переважно на фінансовому капіталі. Глобалізація супроводжується легкістю переміщення капіталу, лі­бералізацією руху товарів і послуг, безпрецедентно швидкому впровадженню електронних засобів у валютно-кредитну і фінан­сову діяльність, внаслідок чого здійснення міжнародних операцій із капіталом і валютою набуло нечуваного прискорення наприкінці XX ст. Глобалізація створює сприятливе середовище для поширення діяльності транснаціональних корпорацій та банків.

Американський професор Пітер Ратленд виокремлює шість ключових, на його думку, ознак глобалізації, чотири з яких безпосередньо стосуються економічної сфери.

1. Революція в інформаційних технологіях.Глобальна ера пов'язана з комунікаційними системами— телебаченням, реак­тивними літаками, супутниками, комп'ютерами, мікросхемами, мобільними телефонами, Інтернетом, контейнерними перевезеннями тощо.

2. Економічна революція.Під нею П. Ратленд розуміє полі­тику економічного зростання, що укладається в парадигму «Ва­шингтонського консенсусу». Вона включає такі елементи:

♦ плаваючі обмінні курси;

♦ пом'якшення торговельних перешкод;

♦ «зелена революція в сільському господарстві»;

♦ дешева енергія ( зокрема, завдяки атомній енергетиці);

♦ прискорений розвиток сфери послуг;

♦ зростання значення транснаціональних корпорацій і заохо­чення їх випереджаючого розвитку;

♦ зменшення регулюючої ролі уряду в національній економіці.

3. Регіоналізація світової економіки.Поряд з глобалізацією міжнародних економічних відносин поширюється утворення ре­гіональних інтеграційних угруповань (ЄС, НАФТА, СНД та ін.), значення яких у світовій економіці зростає.

4. Поляризація.Глобалізація, на думку П. Ратленда, поглиблює прірву в економічних рівнях високорозвинутих країн та країн менш розвинутих.

Така оцінка основних рис глобалізації в дечому суб'єктивна, і не всі дослідники сприймають її однозначно. Проте ця схема вказує на найбільш істотні напрями розвитку процесу, що зветься глобалізацією.

Найхарактернішою ознакою глобалізації є посилення взає­модії і взаємозалежності в сучасному суспільстві,завдяки чому формується, за думкою відомого соціолога М. Кастельса, «світо­ве суспільство». Ядром цього суспільства є глобальна економіка, яка працює як єдина система в режимі реального часу і в масшта­бі усієї планети.

Економіку як основу глобалізації визначає один з відомих ро­сійських дослідників глобалізації — В. Медвєдєв. Він вважає, що глобалізація є ніщо інше, як прояв сучасної постіндустріальної стадії розвитку економіки й суспільства у відносинах між країна­ми світу. Це — новий ступінь інтернаціоналізації суспільного життя — економічних, політичних, соціокультурних, екологіч­них, демографічних зв'язків між народами. У його розумінні, ос­новні імпульси глобалізації йдуть від економіки. Без врахування економічної складової втрачається основний аргумент, що під­тверджує об'єктивність глобалізації як процесу неминучого й прогресивного у своїй основі, хоч і суперечливого.

Як основні ланки глобалізації МВФ визначає світову торгів­лю, транснаціональні фінансові потоки, перетоки технологій, ін­формаційні мережі й взаємодії культур. ЮНКТАД наголошує увагу на глобалізації виробничих процесів через міжнародну ви­робничу кооперацію.

Крім суто економічних проявів глобалізації дослідники визна­чають також такі їх форми, як зміцнення взаємодії різних куль­тур, формування системи глобальних соціальних взаємодій як основи становлення планетарного соціуму, зростання чисельнос­ті державних і недержавних міжнародних організацій, руйнуван­ня адміністративних перепон між країнами.

Таким чином, підсумовуючи наведені нижче ознаки глобалі­зації, можна висловити таке узагальнення щодо її змісту.

Глобалізація — це процес прискорення розвитку взаємо­зв'язків в усіх сферах людської діяльності і перетворення їх у суцільну планетарну метасистему.Глобалізація має в своїй основі інтернаціоналізацію суспільної діяльності, насамперед економічної, але суттєво від неї відрізняється. Принципова рі­зниця полягає в такому: якщо інтернаціоналізація — це поси­лення зв'язків між країнами світу при збереженні повної наці­ональної суверенності (міжнаціональний рівень), то глобалізація означає перехід через національні кордони ( наднаціональ­ний рівень).

Найважливіші прояви глобалізації:

♦ бурхливий розвиток системи засобів інформації, формуван­ня єдиної світової інформаційної мережі і системи комунікацій;

♦ прискорене зростання значення фінансової сфери в міжна­родній економічній діяльності;

♦ поширення діяльності ТНК, посилення транснаціоналізації світової економіки;

♦ формування системи міжнародних організацій, які разом з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа недержавних суб'єктів міжнарод­ного життя;

♦ посилення «відкритості» національних економік;

♦ у процесі трансформації співвідношення « національне — наднаціональне» змінюється роль держави в управлінні націона­льною економікою;

♦ виявляється тенденція нерівномірності розвитку найбільш розвинутих і менш розвинутих країн;

♦ регіоналізація світової економіки;

♦ соціальна трансформація в планетарному вимірі, яка вира­жається в інтеграції окремих елементів суспільства в глобальні снігові структури, в ослабленні традиційних зв'язків та орієнтації на уніфіковані цінності;

♦ прискорення взаємодії культур.

Ці характерні прояви глобалізації впливають досить істотно на світові економічні процеси і на національні економічні полі-піки, їх необхідно враховувати при розробці стратегій економіч­ною розвитку. Тому доцільно складові метасистеми глобалізації розглянути докладніше. Пам'ятаймо, що кожна із складових є системою, що знаходиться в динаміці.

Прогрес у системі інформатики і комунікацій.Чому саме з цього слід починати аналіз механізму глобалізації, адже «серцевиною» її є економіка як світова система? Справа в тому, що су­часна трансформація економічних процесів була б неможливою без інформаційної революції і опанування комунікаційної систе­ми новими засобами транспорту й зв'язку. Саме блискавичність, з якою інформація, наприклад, про валютні курси поширюється з будь-якого фінансового центру на протилежний бік планети, уможливлює швидке перекачування величезних валютних коштів між країнами й валютними ринками. Сучасні засоби зв'язку, Інтернет набагато збільшили масове залучення населення планети до взаємних контактів, у тому числі ділових. Розвиток автотран­спорту й реактивної авіації дає можливість здійснити безпосере­дні контакти між діловими партнерами різних країн без суттєвих витрат часу на переміщення у просторі.

Революція в інформатиці й телекомунікаціях розпочалася в останній чверті XX ст. Протягом тридцяти років минулого сто­ліття потужність загального числа комп'ютерів у світі подвоюва­лася пересічно протягом вісімнадцяти місяців. Обсяг інформації на кожному квадратному сантиметрі дисків, починаючи з 1991 р., збільшувався в середньому на 60 % за рік. Вартість перенесення інформації зменшилася в багато разів.

Завдяки розвитку сучасних телекомунікаційних засобів здійс­нюється фактично руйнування національних кордонів для поши­рення інформації. Утворюється єдиний світовий інформаційний простір, у межах якого формуються єдині культурні, світоглядні, етичні стандарти, що оволодівають широкими масами населення планети ( з позитивними й негативними наслідками). Утворюєть­ся, за висловом У. Андерсона, світовий «кіберпростір», у якому зберігається й обробляються інформація, йде інтенсивний обмін нею. Намагання деяких урядів перекрити доступ до інформації обертаються для їхніх країн істотними економічними втратами. Цей простір зростає прискореними темпами. За деякими підраху­нками, тільки за перші три роки XXI ст. було створено бі­льше інформації, ніж за попередні 300 тис. років людської історії.

Інформаційна революція ґрунтується на розвитку науково-технічного прогресу, насамперед на удосконаленні й здешевленні інформаційних технологій. Так, за десятиліття (1985—1996 рр.) вартість одного мегабайта комп'ютерного диска зменшилася в 2 тис. разів, витрати на виробництво однієї операції за двадцять років (1975-1995 рр.) знизилися в 23 тис. разів .

Щорічний приріст світового ринку інформаційно-комуні­каційних технологій протягом 90-х років становив пересічно 6—8 %, а в таких країнах, як Китай, В'єтнам, Польща, —- на­віть 25—27 %. Проте розподіл цього ринку між різними регіо­нами світу досить нерівномірний. Так, на США припадає 34 % світового ринку ІКТ, на Європу— 29%, Японію— 12 % і на решту країн — 25 %.

Інформація - це, насамперед, знання. Роль знань як фактора економічного розвитку швидко зростає. За даними Світового банку, в країнах ОЕСР протягом останніх 15 років минулого століт­тя зростання додаткової вартості в галузях, що базуються на знаннях, пересічно складало 3 % (темпи загального економічного зростання не перевищували 2,3 %). Частка цих галузей у суку­пній додатковій вартості збільшилася в Німеччині з 51 до 60 %, у Великій Британії— з 45 до 51 %, у Фінляндії— з 34 до 42 %. Але 85 % сукупних світових інвестицій у науку здійснюють краї­ни ОЕСР, 11 % — нові індустріальні країни, а на решту країн (се­ред них і Україна) припадає лише 4%.

Інформатика, крім того, це засіб комунікації. Найбільш вираз­но вона виявляється у сфері телекомунікацій, яка стрімко розши­рюється. Тут також спостерігається досить великий розрив між регіонами. На США й Канаду припадає 66 % Інтернет-вузлів, на Західну Європу— 22%, на Японію, Австралію, Нову Зелан­дію— 6 %, на решту країн— 6 %. Рівень охоплення населення фіксованими телефонними лініями в Україні в 2000 р. становив 30 %, у Європі — 40 %; мобільними телефонами в Україні — 5,5 %, в Європі — 50 %; Інтернетом в Україні — 4,5 %, в Євро­пі 36%. Проте становище в нашій країні не найгірше. На по­чатку XXI ст. 80 % людей у світі ні разу не користувалися теле­фоном і 93 % не використовували комп'ютер.

Із глобалізацією інформаційних технологій пов'язано явище, яке одержало назву « digitale divide», що приблизно можна перекласти як «поділ у засвоєнні». Це поняття використовується для описання нового поділу між державами і всередині суспільства щодо тих, хто має доступ до інформації, й тих, хто не має такої можливості з фінансових причин або за браком освіти.

Інформаційну революцію краще вважати не проявом чи слідством, а передумовою, чинником глобалізації. Без перевороту в інформаційно-комунікативних технологіях процес глобалізації був би неможливим.

Формування світового фінансового ринку. Його передумовою якраз і стала інформаційна революція. Нові інформаційні технології з'єднали основні фінансові центри і суттєво знизили трансакційні витрати фінансових угод і час, необхідний для їх виконання.

Важливим чинником глобалізації в фінансовій сфері стали зміни умов діяльності фінансових інститутів у зв'язку з дерегулюванням банківської діяльності. У процесі дерегулювання було знято перешкоди на проведення банками й іншими фінансовими закладами різноманітних фінансових операцій. Внаслідок цього виникають фінансові холдинги, що надають клієнту будь-які по­слуги в галузі фінансового посередництва. Саме холдинги нині домінують на світовому фінансовому ринку .

Особливістю фінансових ринків в умовах глобалізації стало зростання невизначеності відносно валютних курсів і курсів цін­них паперів. З'явилися нові види цінних паперів —деривати, які є похідними від інших цінних паперів. Це відкрило можливості для масових спекуляцій і прискорило процес відособлення валютно-фінансової сфери від реальної економіки. Щоденний обсяг опе­рацій на валютно-фінансових ринках у десятки разів перевищує реальні потреби фінансування міжнародної торгівлі; цей обсяг майже дорівнює сукупним валютним резервам усіх національних банків світу. Обсяг ринку вторинних цінних паперів у декілька разів перевищує світовий валовий продукт".

Про масштаби розвитку світової фінансової системи свідчать такі цифри. За останні 20 років минулого століття щоденний об­сяг угод на світових валютних ринках збільшився з 1 млрд. дол. до 1200 млрд. дол. (тобто в 1200 разів), тоді як обсяг світової тор­гівлі товарами та послугами— всього лише на 50 %. Капітал в усе зростаючих розмірах іде не у виробництво у вигляді прямих інвестицій, а в спекуляцію. Переважає транскордонне перемі­щення капіталу у вигляді короткострокових портфельних інвес­тицій. Це переміщення виходить з-під контролю урядових струк­тур; навіть у найрозвиненіших країнах тільки 30 % ринку цінних паперів контролюється державою. В економіці виникає ситуація «мильної бульки»: номінальна ринкова вартість цінних паперів перевищує їх реальне наповнення, а це призводить до економіч­ної нестабільності, а то й небезпеки для країни (ефект «мильної бульки» розглянуто на прикладі економіки Японії).

Є підстави вважати, що характерною рисою глобалізації є фо­рмування в масштабах усього світу не просто фінансового або інформаційного ринку, а й утворення фінансово-інформаційного простору, в якому дедалі більше здійснюється не тільки комер­ційна, а й уся діяльність людства .

Транснаціоналізація світової економіки.Одним з найвираз­ніших проявів глобалізації є утворення транснаціональних корпорацій і посилення їх впливу на світові економічні процеси. Можна навіть стверджувати, що система ТНК є головною рушій­ною силою глобалізації як метасистеми. Відкритість національ­них економік, що є одним з ключових вимог, згідно з Вашингто­нським консенсусом, найбільше відповідає саме інтересам ТНК. Інтернаціоналізація виробництва дає можливість ТНК захоплю­вати ринки, обминаючи митні перешкоди. Транснаціональні кор­порації все більше відриваються від країни базування в своїй діяльності, в них все менше залишається «національного» і все більше— «глобального». Так, американська компанія «Екссон» 75 % своїх доходів отримує за межами США. ТНК виходять з-під опіки своїх урядів і стають, по суті, незалежними суб'єктами економічної діяльності.

Наприкінці XX ст. транснаціоналізація відбувалася прискоре­ними темпами. У 1999 р. загальна сума злиття між фірмами різ­них країн і поглинання місцевих фірм іноземними становила 720 млрд. дол. Закордонні філії виробляли товарів на 5 трлн. дол. Очі­кується, що до 2020 р. інвестиції ТНК досягнуть 800 млрд дол., а вартість товарів, вироблених їх закордонними філіями, становитиме 20 трильйонів доларів.

У світі нараховується понад 800 тис. зарубіжних філій, якими володіють 63 тис. материнських компаній. З цього числа 270 тис. філій розташовані в розвинутих країнах, 360 тис. — в країнах, що розвиваються, і 170 тис.— у країнах з транзитивною економі­кою. Мережа філій невпинно розширюється. Якщо в 90-ті роки минулого століття число материнських компаній збільшилося в 1,7, то число філій — в 4,7 разу.

Показником транснаціоналізації може слугувати рух прямих іноземних інвестицій. Їх річний обсяг зріс із 57 млрд. дол. у 1980 р. до 1271 млрд. дол. у 2000 р., а накопичена величина за той самий період збільшилася з 615 млрд. дол. до 6314 млрд. дол. тобто більше ніж в десятеро.

Успішність, з якою ТНК просуваються на міжнародні ринки, ґрунтується на їх конкурентних перевагах, насамперед завдяки технологічному лідерству. ТНК мають можливість відраховувати значні кошти на утримання науково-дослідних закладів, на високу заробітну плату найкваліфікованіших інженерів, менеджерів. Найбільші компанії в світі створили понад 100 великих дослід­ницьких центрів, у тому числі й за межами країни базування.

Переважна більшість материнських компаній (79 %) розташо­вана в розвинутих країнах. Останнім часом вони почали виника­ти і в нових індустріальних країнах (Сінгапурі, Республіці Корея, Бразилії), а також у Китаї та Росії.

500 найбільших ТНК зосереджують понад 1/4 світового виробництва товарів та послуг, 1/3 експорту промислової продукції та 3/4торгівлі технологіями й управлінськими послугами.

Вплив транснаціональних корпорацій ґрунтується на фактичному контролюванні значної частини транснаціонального капіталу що функціонує на міжнародних фінансових ринках, які в своїй більшості мають олігополістичну структуру. Однією з переваг ТНК є можливість використати замкнений внутрішньофірмовий ринок, що забезпечує їм меншу залежність від економічної політики урядів, а також успішне обминання торговельних перешкод. Більше третини світових товарних потоків припадає на внутрішньофірмову торгівлю ТНК, яка здійснюється за трансфертними цінами.

Позиції ТНК міцні і в економічній політиці. У країнах базування вони формують потужне лобі, яке здійснює значний вплив на уряди розвинутих держав. На уряди держав, де розташовані їх філії, ТНК часто здійснюють тиск у жорстких формах, вимагаючи проведення економічної політики в своїх власних інтересах, нерідко на шкоду національним інтересам приймаючих країн.

Поведінка ТНК спричинює стурбованість у політичних колах світової громадськості. В керівництві ООН розглядається пропозиція про створення Світової конвенції з контролю за «демократичною репутацією» провідних ТНК. Дванадцять великих неуря­дових організацій США та Великої Британії розробили проект, який передбачає перевірку діяльності таких велетнів, як «Екссон», «Карбайд», «Монсанто», «Шелл», «Бенеттон» та інших.

Транснаціоналізація має як негативні, так і позитивні наслід­ки. До негативів, як уже відзначалося, належить ослаблення ре­гулюючої ролі держави в економічних процесах. Навіть у краї­нах базування материнських компаній (а це переважно високорозвинуті держави) економічний контроль над діяльністю ТНК стає все менш дієздатним. Однією з причин такого становища є те, що транснаціональна корпорація може уникати оподатку­вання в країні базування, переводячи виробничі потужності в ті країни, де рівень оподаткування нижчий. Позитивна сторона транснаціоналізації як складова процесу глобалізації полягає в інтенсифікації потоків інвестиційних і фінансових коштів, у прискоренні темпів міжнародної торгівлі, залученні все більшої кількості країн до світового економічного простору, нових тех­нологій. Не в останню чергу завдяки ТНК утворилися нові інду­стріальні країни, які зайняли досить помітне місце у світовій економіці.

Посилення ролі міжнародних організацій в регулюванні світових економічних процесів.Міжнародні організації, насам­перед економічні, почали здійснювати суттєвий вплив на міжна­родні економічні відносини з другої половини XX ст.; цей вплив дедалі зростає. Серед міжнародних економічних регуляторів слід особливо відзначити діяльність таких організацій, як Міжнарод­ний валютний фонд, Група Світового банку, Світова організація торгівлі, регіональні банки розвитку (зокрема, ЄБРР), деякі еко­номічні органи ООН (ЮНКТАД, ПРООН, ЕКОСОР).

Зростання ролі МВФ і Світового банку спричинюється без­прецедентним розвитком світового фінансового ринку й зростан­ням зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, та країн із транзитивною економікою. Сума боргу країн, що розвивають­ся, наприкінці 90-х років минулого століття становила 2 трлн. дол., а обслуговування цього боргу — 200 млрд. дол. за рік.

Найбільші за обсягом борги належать США та деяким новим індустріальним країнам. Проте вели­чезний економічний потенціал США дозволяє врівноважувати їхній борг. Більшість країн, що розвиваються, мають менші за абсолютними значеннями зовнішні борги, але зіставно з ВВП вони є відчутним тягарем для національної економіки.

У таких умовах МВФ і Світовий банк мають вигідні позиції для здійснення тиску на уряди країн-боржників. Авторитет цих організацій у міжнародних економічних відносинах такий великий, що він поширюється на великі міжнародні банки, які кредитують суб'єкти економічної діяльності (в тому числі уряди) в різних країнах. Отже, вирішення проблеми реструктуризації боргу, надання чергового кредиту країнам-боржникам залежить насамперед від позицій МВФ і СБ. Це дає їм можливість безпосередньо втручатися в економічну політику урядів і ще більше підсилювати свою роль як світових економічних регуляторів.

Щоб розв'язати або пом'якшити проблему міжнародної заборгованості МВФ, Світовий банк, а також ОЕСР розроблюють спеціальні плани. Керівна роль у їх розробці належить урядові США. У 1985р. було оголошено «план Бейкера», який передбачав як основну умову надання кредитів, проведення ліберальних еконо­мічних реформ країнами-боржниками. В 1989 р. з'явився «план Брейді», згідно з яким реструктуризація та часткове списання бо­ргів зумовлене проведенням реформ, схвалених МВФ і під його жорстким контролем. У 1999 р. «Велика Сімка» прийняла рішен­ня про списання 90 % боргу найбідніших країн за умови, що вони здійснять програму структурних реформ протягом шести років (це стосується лише 2 % загальної заборгованості країн, що роз­виваються).

Таким чином, МВФ, СБ, СОТ здійснюють свою діяльність не тільки на міжнародному рівні, а й на національному просторі су­веренних держав. Оскільки провідну роль у керівництві цих ор­ганізацій відіграють розвинуті держави, багато державних діячів і економістів вважають їх політику неврівноваженою. Так, один з експертів Комісії ЄС вважає, що міжнародні фінансові інститути перетворилися на провідників гегемонії розвинутих країн замість того, щоб бути інструментом регулювання ринку в інтересах усього світового співтовариства. На думку політиків лівого на­пряму, Світова організація торгівлі (СОТ) є найяскравішим ви­раженням усієї системи глобального корпоративного управління, і необхідно зупинити ескалацію її впливу на сферу міжнародних економічних відносин, оскільки діяльність цієї організації спря­мована на захист інтересів ТНК за рахунок більшості країн світу.

Аналогічну оцінку діяльності СОТ надають і деякі з наших ві­тчизняних економістів. Висловлюється впевненість у необ’єктивності дій організації, яка має «чіткі орієнтири відносно того, де, так би мовити, «її справи», а до чого їй немає діла». Тобто вона закриває очі на явні порушення встановлених правил лібералізації з боку найрозвинутіших держав і прискіпливо при­пиняє будь-які спроби менш розвинутих держав захистити свою економіку протекціоністськими заходами.

Проте існує й точка зору, що регулюючу роль міжнародних економічних організацій необхідно зміцнити. її прихильниками є, насамперед, керівництво цих організацій. Так, колишній дирек­тор МВФ М. Камдессю вважає за необхідне посилити політику Фонду. Він висловив упевненість, що колективні рішення, при­йняті під егідою міжнародних інститутів, повинні стати обов'язковими. А один з провідних керівників МВФ А. Уолтерс ствер­джував, що з глобалізацією фінансів світ має потребу в централь­ному банку, і МВФ— природна основа для його створення. МВФ необхідно звільнити від його гамівної сорочки, зробити йо­го незалежним від урядів.

Таким чином, чітко простежується тенденція до перетворення міжнародних економічних організацій на цілком незалежних від національних урядів структур, що здійснюють регулювання світової економіки на наднаціональному рівні і набувають функцій світового уряду. Суверенні права держав при цьому обмежуються не тільки в проведенні власної економічної політики, а й на національну власність. В американських фінансових колах висуваються пропозиції щодо введення нового інструменту по боргах: «debt-for-nature swaps» — обмін боргу на право проведення екологічних програм у країнах-боржниках, тобто право контролювати їх територію; « debt-fог-equity swaps»— обмін боргу на майно. В керівництві МВФ і Світового банку розглядається концепція про застосування норм приватного комерційного права, на підставі яких держава-боржник може бути оголошеною банкрутом і щодо неї можуть вводити зовнішнє управління економікою.

Отже, міжнародні економічні організації разом з ТНК і ТНБ формують глобальний наднаціональний простір.Глобальна орієнтація транснаціональних корпорацій і банків зменшує для них значення національних економік. Нині вони роблять «еконо­мічну погоду». Середні ж і дрібні суб'єкти міжнародного бізнесу вимушені рівнятися на ТНК й пристосовуватись до їхньої політики. Як висловився один з відомих фахівців з міжнародної еко­номіки— професор Ю. Шишков, «рядові багатомільйонної армії мікроекономічних суб'єктів господарських відносин уважно прислухаються до того, як змінюються котировки акцій «блакитних фішок» на фондових біржах Нью-Йорка, Франкфурта або Токіо, як поводять себе світові ціни на нафту, пшеницю або золото, які тенденції проявляє курс долара, євро або ієни. Подібно до того, як кожний з нас прислухається до метеозведень і прогнозів погоди, яку ми не можемо ні змінити, ні ігнорувати, а вимушені лише пристосовуватись до неї.

Зпроцесом глобалізації тісно пов'язане таке поняття як від­критість національної економіки.Відкритість означає ступінь інтенсивності, з якою країна «занурюється» в міжнародні економічні відносини. Характеристиками відкритості є величина екс­порту та імпорту товарів та послуг, експорт та імпорт капіталу, лібералізація законодавства щодо зовнішньоекономічної діяльно­сті резидентів і нерезидентів тощо. Найпоширенішим показником відкритості вважається співвідношення суми експорту та імпорту до ВВП країни. В середині XX ст. цей показник становив в ціло­му по світу 16 %, в 2002 р. він досяг 48 %.

Ступінь відкритості національної економіки залежить від зов­нішньоекономічної політики, яку здійснює уряд країни. З другої половини XX ст. сформувалася тривала тенденція до лібераліза­ції зовнішньоекономічної політики більшості країн світу. Сталося це під тиском ГАТТ/СОТ, яка послідовно провадить у дію прин­ципи лібералізації торгівлі. Внаслідок цього значно знизилися ставки тарифів у світовій торгівлі: якщо на початку 50-х років вони перевищували 40 %, то наприкінці 90-х років становили ме­нше ніж 3 %.

Відкритість національних економік сприяє інтенсифікації міжнародних відносин, поглибленню міжнародного поділу праці і зростанню ефективності світової економіки в цілому. Дослі­дження Мічиганського університету (США) показують, що зме­ншення торговельних бар'єрів у галузі сільського господарства, товарів та послуг на одну третину привело б до зростання обсягу світової економіки на 613 млрд. дол. . Проте є розбіжності в оцін­ках впливу відкритості на економічний розвиток різних груп країн. Безперечно, що лібералізація міжнародних економічних відносин вигідна економічно розвинутим країнам, бо вона знімає перешкоди для просування їх товарів і капіталів на ринки інших країн. Так, США протягом 90-х років отримали від зростання експорту майже третину приросту свого ВНП. У країнах, що розвиваються, ситуація складніша. З одного боку, приплив інозе­мних інвестицій сприяє економічному розвитку цих країн, вони отримують деякі пільги щодо експорту своїх товарів на ринки США, ЄС, Японії. Але, з іншого боку, коли знято перепони на шляху імпорту товарів з розвинутих країн, національна економіка опиняється незахищеною від її конкуренції, а панування інозем­ного капіталу може зруйнувати оптимальну структуру економіки й порушити національні економічні плани. Така ж сама проблема стоїть і перед країнами з транзитивною економікою.

Глобалізація супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвиткуміж різними групами країн. Розвинуті держави збільшують свій відрив від бідніших країн; збільшується контраст між високорозвинутим центром, у якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса на­селення планети.

Згідно з даними Доповіді про світовий розвиток у 2000— 2001 рр., що була підготовлена Світовим банком, з 6 млрд. чол. населення планети 2,8 млрд. (тобто майже половина) живе менше ніж на 2 долари в день, а 1,2 млрд.— менше ніж на 1,0 долара. Середні доходи в 20 найбагатших країнах у 37 разів перевищують середні доходи в 20 найбідніших. У країнах з транзитивною економікою кількість людей, що живе менше ніж на 1 долар в день, збільшилася в 90-х роках у 20 разів.

Розрив у доходах між п'ятою частиною світового населення багатих країн і п'ятою частиною населення бідних країн за період 1960 — до 1997 рр. збільшився з 30 до 74 разів. При цьому верх­ня п'ята частина найрозвинутіших країн створює 86 % світового валового продукту, дає 82 % світового експорту і 68 % прямих зарубіжних інвестицій, а частка п'ятої частини найбідніших країн за всіма показниками не перевищує 1 %.

Синтетичним показником рівня розвитку країни є душовий доход. У Японії він у 10 разів вищий, ніж в Індії, у Швейцарії в 40 разів вищий, ніж в Ефіопії.

Розвинуті країни концентрують багатства, не тільки створені своїми силами, а й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. Так, на США з їх 5 % світового населення припадає 25 % викори­стання ресурсів світу, а всього на країни «золотого мільярда» — до 80 %. Йдеться про природні ресурси: паливо, руди, землю, во­ду, деревину. Обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях. Для того щоб підняти рівень життя більшості населення планети до сьогодніш­нього рівня країн Заходу, довелося б збільшити обсяг споживан­ня ресурсів десь у 20 разів, що перевищує граничну спромож­ність навколишнього середовища.

Але не слід вважати, що нерівномірність розвитку між розви­нутими країнами і такими, що розвиваються, є тільки наслідком процесу глобалізації. Причин більше, і вони досить серйозні. Це й різниця у вихідних, стартових рівнях розвитку: колишні колонії на момент здобуття незалежності (переважно 40—60-ті роки ми­нулого століття) були або зовсім не індустріалізовані, або мали тільки паростки індустріалізації. Це також демографічний вибух, пік якого прийшовся для цих країн на 60—80-ті роки; приріст заселення в багатьох країнах випереджав темпи зростання ВВП. Іншими причинами є брак кваліфікованих кадрів; соціальні заво­рушення й регіональні війни, які тривали десятиліттями; корупція чиновництва й правлячої верхівки.

Водночас в економічному середовищі країн, що розвиваються, спостерігаються й позитивні тенденції. Поліпшилася структура їх економіки. Частка обробної промисловості в матеріальному про­дукті збільшилася з 26% у 1950 р. до 55% в 2000 р., а частка сільського господарства зменшилася відповідно з 68 % до 20 %. З 1965 р. до 2000 р. обсяг промислової продукції цієї групи країн збільшився в 4,5 разу, тоді як у розвинутих країнах— тільки в 2,9 разу. За двадцять останніх років минулого століття обсяг реального ВВП країн, що розвиваються, збільшився в 2,4 разів, а розвинутих країн — в 1,6 разів.

Ці досягнення багато в чому якраз і стали можливими завдяки глобалізації. Іноземні інвестиції супроводяться впровадженням передових технологій в економіку країн, що розвиваються. ТНК переносять туди великі потужності трудомістких і матеріаломіс­тких виробництв. Найефективніше цим скористалися «нові інду­стріальні країни (НІК)». Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай уже у 80-х роках стали випереджати розвинуті країни за темпами зростання ВВП на душу населення вдвічі, а Індія, М'янма, Чилі — від 1,5 до 2 разів.

Проте у найменш розвинутих країн (49 країн з населенням, що становить 10 % від світового) ситуація значно гірша. Доходи на душу населення тут ростуть повільно або навіть скорочуються. Вони не мають ні привабливих для інвесторів природних ресур­сів, ні кваліфікованих кадрів, які могли б оволодіти сучасними технологіями. Ці країни потребують особливої допомоги від світової спільноти, зокрема через структури ООН, міжнародних організацій їм надаються пільги в зовнішній торгівлі, пільгові кредити. Але ця допомога поки що малопродуктивна. У 60-х роках минулого століття американський економіст, Нобелівсь­кий лауреат Дж. Тобін запропонував план — відраховувати з кожної міжнародної фінансової угоди податок в 0,1 % на ко­ристь найменш розвинутих країн. Але «план Тобіна» так і не реалізовано.