Образ оратора. Риторичний ідеал.

· З давніх часів склалося стійке уявлення про те, яка особистість здатна ви­кли­кати інтерес публіки. В класичній риториці Греції й Риму поняття „образ ора­тора” стало визначальним. Для того, щоб переконувати слухачів, до про­мов­ця висувався ряд вимог, перш за все, морально-етичного характеру (етос). Так, щоб впливати на людей, необхідно було мати такі риси, як добро­чес­ність, здатність викликати довіру. Оскільки серед основних категорій ри­то­ри­ки був і логос, оратор також мав бути освіченою, талановитою й фізично роз­винутою людиною. Цицерон так писав про це: „Найкращим оратором є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження. Вчити – обов'язок, давати насолоду – честь.., справляти ж сильне враження – необхідність”. Талант як якість, на думку багатьох, врод­жена, також має свої особливості. Той самий Цицерон так говорить про це: „ Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, а двічі, й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди; а обробка таланту – це досвід, це звичка слухати, читати, писати...”.

· Різні погляди мислителів на призначення ораторського мистецтва доз­во­ли­ли сформувати таке поняття як „риторичний ідеал” – ті характерні гар­мо­ній­ні риси, якими володіє справжній ритор, погляди на риторичну діяльність, її мета. Сучасний включає такі аспекти:

- дотримання певного ідеального зразку, якого прагнуть досягнути в риторичній практиці;

- моральний обов'язок стосовно людей;

- висока освіченість;

- виразний індивідуальний стиль мовлення (усвідомлення потреби і виховання свого мовомислення, власна манера використання мовних засобів, поведінка в аудиторії і вміння переключати увагу слухачів, міміка і характерні жести, техніка вимови і дикція);

- національна свідомість;

- зовнішня культура оратора.

У класичній риториці їх було два: сократівський – істинність і перекон­ли­вість мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впоряд­ко­ваність; софістичний– формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираження і корисливість оратора.

Сучасні ритори говорять про існування трьох ідеалів: 1 – близький до со­фіс­тичного, але дуже американізований, нав’язливий, рекламний, сфера ЗМІ і вплив на свідомість слухача; 2 – несе цінності давньоукраїнського ідеалу, ха­рак­терні ознаки якого – честь, благородство, смиренність, милосердя, шля­хет­ність, духовність, побожність); 3 –тоталітарний, пропагандистський (то­та­літарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, влад на слово, підкорення співрозмовника) – політизована псевдориторика.

У слов'яно-українському (найповніше сформований у 10 книгах „Про риторичне мистецтво Феофана Прокоповича, 1706) риторичному ідеалі переважала така гармонійна триєдність:

- ідея, думка, задум, істинність;

- спрямованість на добро, благо, справедливість;

- краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довершеність.

Наприклад, уривок з повчання дітям Володимира Мономаха: “Сидячи на санях, подумав я в душі своїй і похвалив Бога, що до сих днів мене допровадив (…). Перш за все , бога ради і душі своєї , майте страх божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, – бо то початок всякого добра (…). Навчися, праведний чоловіче, поступати благочестиво, за євангельським словом (…). Слово мовлячи, і про погане, і про добре, не кляніться Богом і не хреститься, бо в тому нема потреби ніякої. Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь-кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому і кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши клятву, не погубили душі своєї (…). Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн. Лінь-бо – мати всьому: що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається. Добро діючи, не лінуйтеся ні на що добре, найперше – до церкви: най не застане вас сонце в постелі…”.

“Повість времяних літ”, С. 352 – 364.

Сучасний підхід до риторичної майстерності передбачає не лише оволодіння загальними практичними навичками риторичної діяльності, але й активний розвиток індивідуального авторського стилю виступу. Завдяки йому промова ніколи не буде звучати шаблонно і нецікаво. В багатьох роботах, присвячених ораторській майстерності, вказано на таку необхідність. Разом з тим, дослідникам вдається типізувати стильове розмаїття публічних висловлювань, що допомагає осягнути психологічні складові індивідуальної манери висловлювання. Так, С.Ф.Іванова в роботі «Специфіка публічної промови» (М., 1978) виявила такі індивідуальні мовні типи:

Раціонально - логічний. Оратори цього типу схильні до аналізу явищ, до міркувань і строгої аргументації своїх і чужих учинків. Їхня підготовка до будь-якого виступу відрізняється послідовним добором і суворою систематизацією матеріалів, обмірковуванням і розробкою докладного плану. Цей виношений план ніби «сидить у них усередині», і оратори під час виступу не користуються ним. Їх часто турбує інше: як зробити свою промову більш яскравою , емоційною, які дібрати приклади, щоб зацікавити аудиторію. «Логіками» найчастіше бувають сангвініки.

Емоційно - інтуїтивний. Представники цього типу говорять жагуче, захоплено, пересипаючи свою промову гострими словами, каламбурами, але не завжди можуть устежити за твердою логічною послідовністю промови і «звести кінці з кінцями». План своїх виступів пишуть не завжди, вважаючи, що він їх сковує. Спостерігається збіг емоційного мовного типу з холеричним темпераментом.

Філософський. Оратори-«філософи» більш-менш емоційні, схильні до аналізу, іноді бувають дуже організовані у своїй роботі, а іноді без усякої видимої організації розкривають яке-небудь одне питання, добираються до кореня, і раптом, як променем світла, опромінюють усе знайденою ідеєю. Їхня загальна риса - прагнення до дослідження, глибокого осмислення явищ прямо на очах у слухачів, бажання й уміння втягнути в цей процес аудиторію. Найчастіше дану групу складають люди флегматичного темпераменту.

Ліричний, чи художньо-образний. Глибока емоційність, ліризм, внутрішнє хвилювання, гостра вразливість, проникливість - риси, характерні для цього типу. Найчастіше в основі його - характер витончений, меланхолійний.

Ігор Родченко, у свою чергу, характеризує гуманітарний (поети та вожді) татехнічний (мислителі і системними) тип промовців тощо.