БАНКІВСЬКОЇ КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ТЕМА 2. МЕХАНІЗМИ ЗДІЙСНЕННЯ

1. Джерела формування кредитних ресурсів банку

2. Принципи банківського кредитування

3. Кредитна політика банку

4. Методи банківського кредитування

1. Джерела формування кредитних ресурсів

банку

Здійснювати операції з кредитування господарських суб'єктів і населення банки можуть лише за наявності відповідних кредитних ресурсів, які формуються у процесі діяльності банків. Банківські установи можуть позичати однин в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів тощо. За недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати кредити у Національному банку України.

Банківська установа здійснює свою діяльність у межах сформованого банківського капіталу.

Банківський капітал - це сукупність банківських ресурсів у матеріально-речовій формі, у формі нематеріальних та фінансових активів, виражених у грошовій фор­мі, сформованих за рахунок власних коштів (внесків учасників і акціонерів), залучених, тобто вкладів суб'єктів господарювання та населення, і позичених коштів на грошовому ринку, що використовуються для здійснення повномасштабної банківської діяльності з метою одержання прибутку.

Сукупність грошових коштів, які перебувають у розпорядженні банківських установ і використовуються ними для здійснення кредитних операцій, становлять кредитні ресурси банку.

Банківський капітал можна класифікувати за різними ознаками. Найпоширенішою є класифікація банківського капіталу за джерелами утворення: власний, залучений та позичений.

Власний банківський капітал - це складова частина банківського капіталу, яка перебуває у власності банку, сформована за рахунок коштів власників, складається зі статутного і резервного капіталу, нерозподіленого прибутку та інших фондів, сформованих за рахунок прибутку.

Власний капітал банку використовується для гарантування фінансової стійкості та прибутковості, а також служить для забезпечення довіри до банківської установи й використовується для здійснення банківської діяльності з метою одержання прибутку.

На відміну від капіталу суб'єктів господарської діяльності виробничої сфери, власний капітал банків має невелику питому вагу в сукупному капіталі (20-30%).Власний капітал виступає в першу чергу гарантом прибутковості й стабільності банківських установ, а також формується на страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, покриття поточних збитків від банківської діяльності.

Залучений та позичений капітал - це мобілізовані кошти банківських установ. Теоретично банки можуть вкладати у свої активи власні та мобілізовані кошти, однак для збереження своєї ліквідності банки формують у себе кредитний потенціал, який визначається так:

КП = МК - КОР, (1)

де КП - кредитний потенціал банку;

МК- мобілізовані кошти банку;

КОР - кошти обов'язкового резервування.

Основне джерело кредитного потенціалу банку - це залучені кошти.Залучений капітал банку є суттєвою частиною пасивів банку, яка в кілька разів перевищує його власний капітал. У ринковій економіці банківські установи виконують роль фінансових посередників, що дає їм змогу залучати великі суми вільних грошових капіталів і заощаджень, вкладаючи їх у різні види активів, які дають прибуток. Отже, специфікою банківської діяльності є те, що банк оперує переважно залученими коштами, тобто чужими грошима.

Залучений банківський капітал - це найбільша складова частина і основне джерело формування банківського капіталу, яка складається із коштів суб'єктів господарювання і населення, залучених банком на депозитних та поточних рахунках, і використовується для формування кредитних ресурсів та здійснення банківських операцій і надання послуг з метою одержання прибутку.

Залучений капітал є найбільшою частиною зобов'язань банку - це кошти юридичних та фізичних осіб, залучені банком на вклади. Залучений банківський капітал можна класифікувати за різними ознаками.

До основних джерел залучення коштів, які складають кредитний потенціал банку, відносять кошти суб'єктів господарювання. При цьому банки зацікавлені у прийманні депозитів і наданні кредитів одним і тим же клієнтам - менші витрати на вивчення фінансового стану. Кошти населення останнім часом почали займати у банках значне місце у формуванні кредитного потенціалу. У зв'язку з цим банки повинні враховувати чинники, які б сприяли збіль­шенню обсягу саме таких коштів.

Зокрема:

- розробляти нові, привабливі для вкладників види депозитів;

- розширювати мережу банківських установ, що обслуговува­тимуть населення;

- вдосконалювати якість банківського обслуговування клієнтів;

- ставитися до кожного вкладника як до індивідуальної особистості тощо.

У випадку, якщо власного та залученого капіталів недостатньо для проведення всіх активних операцій, для банку виникає необхідність у позиченому банківському капіталі.

Позичений капітал банку - складова частина банківського капіталу, яка включає кошти, запозичені у кредиторів та інвесторів на грошовому ринку.

Основними джерелами запозичення коштів для банківських установ є:

- кошти, отримані від емісії та продажу боргових цінних паперів;

- кредити, отримані від НБУ;

- кредити, отримані від інших банків.

Загальна сума кредитного потенціалу зменшується після видачі нових кредитів. Тому для недопущення неправильного їх розподілу в банках щоденно розраховують вільні кредитні ресурси:

ВКР = КП - К_над, (2)

де ВКР - вільні кредитні ресурси;

КП - кредитний потенціал;

К_над. - кредити надані.

На формування кредитного потенціалу банку впливають різноманітні як внутрішні, так і зовнішні чинники. До основних чинників, що впливають на формування кредитного потенціалу, можна зачислити: збільшення кількості банківських клієнтів; збільшення коштів, наявних у банківських клієнтів; розширення мережі банківських установ; об'єднання коштів учасників банку та його клієнтів за цільовим призначенням (наприклад, створення загального фонду житлового будівництва) тощо.

Отже, для здійснення відповідного обсягу кредитних операцій банківські установи мобілізують вільні грошові кошти суб'єктів господарювання і населення та формують кредитні ресурси.

2. Принципи банківського кредитування (самостійно)

Принципи банківського кредитування - основні положення, правила й умови, яких повинні дотримуватися банки у процесі здійснення кредитування.

До принципів банківського кредитування належать такі загаль­новідомі принципи кредитування, як: поверненість, строковість, цілеспрямованість, забезпеченість і платність. Водночас науковці пропонують запровадити ще такі принципи банківського кредитування, як диференційованість та договірний характер (рисунок 1).

Рисунок 1 - Принципи банківського кредитування

Принцип поверненості кредиту полягає у тому, що кредит -це капітал банку, який надається у тимчасове користування і підлягає обов'язковому поверненню позичальником.

Принцип строковості кредиту відображає необхідність повернення отриманого кредиту у визначений строк, обумовлений кредитною угодою. У зв'язку з тим, що оборотність коштів на кожному підприємстві є індивідуальною і залежить від багатьох чинників, здійснювати дієвий контроль за поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків погашення кредиту. Термін кредитування є граничним часом знаходження кредитних коштів у користуванні позичальника. Для банку від дотримання цього принципу залежить можливість надання нових кредитів. Принцип строковості кредиту знаходить своє практичне втілення в погашенні конкретного кредиту через перерахування відповідної суми коштів на рахунок кредитора і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів.

У ринкових умовах господарювання принципу строковості надається особливе значення. Порушення його для кредитора є підставою для застосування до позичальника економічних санкцій У виді підвищення процента за кредит, а при подальшій несплаті - пред'явлення фінансових вимог у судовому порядку. Водночас, Додержання зазначеного принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих банківських установ, а для окремого позичальника відкриває можливість отримання у банку нових кредитів і дає змогу дотримуватися ефективного господарювання, не сплачуючи підвищених процентів за прострочення строку платежу.

Принцип цілеспрямованості, або цільового використання кредиту полягає в тому, що кредит має надаватися лише на визначені цілі, а саме на задоволення тимчасової потреби позичальника у додаткових коштах. На практиці цей принцип реалізується через надання кредиту на конкретні цілі (об'єкти) і знаходить відображення у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету використання кредиту і дає можливість здійснювати банківський контроль за дотриманням умови позичальником. Дотримання принципу цільового використання кредиту допомагає банку приймати більш зважене рішення про можливість та обґрунтованість надання кредитів, служить до певної міри гарантією забезпечення їх повернення. Порушення принципу цільового використання кредиту з боку позичальника може послужити підставою для дострокового повернення кредиту або введення штрафного кредитного проценту.

Принцип забезпеченості кредиту виражає необхідність забезпечення майнових інтересів кредитора, якщо позичальник порушує взяті на себе зобов'язання. Боргові зобов'язання, які забезпечують повернення кредиту, оформляються разом із кредитним договором і є додатком до нього.

Вибір засобів забезпечення виконання юридичного зобов'язання в кредитному правовідношенні передбачається його суб'єктами й обумовлюється у кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити свою незалежність і, таким чином, знизити кредитний ризик, що є досить актуальним у період загальної економічної нестабільності, притаманної ринковій економіці.

Принцип забезпеченості кредиту - це відповідність між вартістю майна, що є заставою кредиту, і заборгованістю за кредитом. Він має на меті захищати інтереси банку та не допускати збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника.

Принцип платності виражає необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, а й оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм кредитного процента, ставка (норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту і за своєю економічною сутністю є ціною кредитних ресурсів. Платність кредиту здійснює стимулюючий вплив на комерційний розрахунок підприємств, змушуючи їх збільшувати власні кошти й ефективно використовувати позичені. Водночас принцип платності забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних складових прибутку.

Диференційованість кредиту - це принцип, що означає зважений підхід з боку банку до різних категорій потенційних позичальників. Кредит надається суб'єктам господарювання на підставі оцінювання показників кредитоспроможності, що дає змогу проаналізувати фінансовий стан підприємства і мати впевненість у здатності й готовності позичальника повернути наданий кредит в обумовлений договором строк. Ці якості потенційних позичальників оцінюються через аналіз їхніх балансів з боку забезпеченості господарства власними джерелами, додержання рівня ліквідності, рівня рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, а й у подальшій діяльності. Такий аналіз і оцінювання кредитоспроможності позичальника дає змогу певною мірою знизити ризик несвоєчасного повернення кредиту. Практична реалізація цього принципу залежить від особистих інтересів конкретної банківської установи і загальної централізованої політики держави.

Договірний характер банківського кредитування проявляється у тому, що банківський кредит надається у тимчасове користування суб'єктам господарювання згідно із визначеними умовами і укладеним кредитним договором. Для укладення кредитного договору і отримання кредиту банківська установа разом із позичальником визначає основні параметри кредитної операції (суму кредиту, строк, проценти за користування, забезпечення кредиту тощо) і у письмовому виді укладає кредитний договір. Кредитні договори визначають взаємні зобов'язання і відповідальність сто­рін. Будь-які зміни до кредитного договору (договору застави, гарантії чи поруки) повинні мати договірний характер і здійснюватись за згодою обох сторін.

3. Кредитна політика банку

Вивчаючи сутність банківської кредитної політики, слід насамперед зазначити, що вона може розроблятись і провадитись як на макро-, так і на мікрорівні. На макрорівні банківську кредитну політику провадить Національний банк України, встановлюючи відповідні нормативи щодо здійснення кредитних операцій банками; рівень облікової ставки, яка є основою формування цін на кредитні послуги, тощо.

На мікрорівні кредитну політику щодо проведення кредитних операцій зі своїми клієнтами - юри­дичними та фізичними особами розробляють і здійснюють конкретні банківські установи.

Кредитна політика банку - це стратегія і тактика банку щодо спрямування коштів на кредитування клієнтів банку (позичальників) на основі принципів кредитування. Тобто, кредитна політика є системою засобів банку у сфері кредитування клієнтів та конкретних механізмів здійснення кредитних операцій для реалізації загальної стратегії банку в певний період часу.

У сучасних умовах не розроблено єдиної кредитної політики для всіх банківських установ. З метою забезпечення найефективнішої організації кредитної діяльності кожен банк визначає та реалізує власну кредитну політику, беручи до уваги всю множину ризиків (внутрішніх і зовнішніх), якими він обтяжений та які впливають на ефективність його діяльності, а також ставлення керівництва банку до ризику.

В Україні банківська політика загалом і кредитна політика банку зокрема, залежить від двох груп чинників - зовнішніх та внутрішніх (рисунок 2).

Відповідальність за розроблення кредитної політики та механізмів її реалізації покладається на кредитний комітет банку і затверджується, як правило, правлінням банку та формується в спеціальному документі

Основними етапами розроблення кредитної політики є (рисунок 3).

Рисунок 2 - Чинники, що впливають на кредитну політику банку

Рисунок 3 - Етапи розроблення кредитної політики банку

1) Формування цілей кредитування. Керівництво банку мусить чітко визначити цілі кредитування, з огляду на загальну політику і стратегію розвитку банку. Вони можуть бути сформульовані як у довгостроковому плані розвитку, так і в бюджеті банку на плановий період.

2) Визначення стандартів кредитування. Основним завданням стандартів кредитування є загальна характеристика практичних дій з реалізації кредитної політики. У стандартах кредитування мають бути відображені такі основні моменти, як: порядок збирання і аналізу фінансової інформації; вимоги щодо забезпечення кредитів; правила організації кредитного процесу; перелік видів кредитів, видача яких відповідає кредитній політиці банку; порядок оцінки кредитоспроможності позичальника; зразки документів (кредитна угода, договір застави, поруки тощо).

3) Розроблення вихідних документів кредитної політики включає формування відповідних внутрішньобанківських положень, кредитних інструкцій, технологічних карт здійснення кредитних операцій тощо.

Система документів з кредитної політики вводить внутрішньобанківські положення про:

- кредитування;

- кредитний комітет банку;

- заставу;

- оцінку майна, яке передається в заставу;

- аналіз фінансового стану позичальника-юридичної особи;

- оцінку кредитоспроможності фізичних осіб;

- гарантії;

- порядок створення і використання резерву на покриття можливих збитків від кредитної діяльності;

- моніторинг кредитних проектів;

- факторинг;

- кредитну лінію;

- кредитний договір;

- лізинг;

- порядок страхування кредитів тощо.

Таким чином, чітке і детальне викладення кредитної політики має важливе значення для будь-якого банку. Дотримання положень кредитної політики дає змогу банку досягненню цілей, поставлених у банківській діяльності, а саме: забезпечення прибутковості банку, контролю за управлінням ризиками, дотримання вимог законів у сфері банківництва.