Художня література.

30-ті роки були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. їх незмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій». Розправи над письменниками й митцями розпочалися з кінця 20-х років. Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі десятиліть. Після прийняття у квітні 1932 р. постанови ЦК ВКГІ(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» були ліквідовані літературно-художні об’єднання і створено єдину Спілку радянських письменників України 1934 р. Відтоді літературний процес цілком підпадав під контроль партійних чиновників. Усі письменники у своїй творчості мали дотримуватись методу соціалістичного реалізму, що у практиці 30-х років зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославляння радянської дійсності. До тих, хто не міг чи не бажав пристосовуватися, було вжито репресії.

Весною 1933 р., у розпал голоду, розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був заарештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М. Яловий. М. Хвильовий, його особистий друг, покінчив життя самогубством, залишивши передсмертного листа, в якому писав: «Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров’ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен...» За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О. Слісаренко, О. Досвітній, Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревого. 1935 р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М. Зеров — один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка. З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників, які жили і працювали в Україні. Це — четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР у 20-50-ті роки. «Розстріляним українським відродженням» назвали дослідники 1922— 1933 рр. Жоден з тих, хто ще залишався на свободі, не був застрахований від розправи.

Незважаючи на величезний тиск репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. У деформованому, спотвореному вигляді література існувала й у 30-ті роки. Більшовицький режим прагнув використати авторитет красного письменства для зміцнення своєї влади над Україною. Публікувалися твори письменників П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, Івана Ле, А. Головка, Н. Рибака, Ю. Смолича, І. Микитенка, О. Копиленка й багатьох інших. Але це була особлива література. Жорстокі життєві реалії — примусова колективізація, голодомор 1932-1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму в Україні залишалися за межами художніх творів. Письменники змушені були без найменшого натяку на критику зображувати минуле й сучасне, прославляти більшовицьку партію, Сталіна, його найближче оточення. У 1933 р., у розпал голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого втілювалася в словах: «О прекрасний час! Неповторний час!». У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність» (1940) П. Тичина писав: «Корабль пливе річкою, що йому вир, любимо ми тебе, Сталін, дужий богатир». Сьогодні ця поетична «знахідка» оцінювалася б як зла пародія. Тоді ж сприйняття було зовсім інше. Подібне сталінославіє є й у творах М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, інших талановитих поетів тієї трагічної доби. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку змушені були платити майстри слова за саму можливість жити. Наслідком цього була глибока корозія таланту, особисті драми. Коментуючи з-за кордону згасання поета «божою милістю» П. Тичини, український поет-емігрант Є. Маланюк у вірші «Сучасникові» писав: «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась».

В умовах репресій українським письменникам нав’язувалось принизливе почуття «меншовартості», а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії. За цих надзвичайно складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а отже, і можливості для відродження української літератури в майбутньому.