Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів

ТЕМА. ЗАБОРГОВАНІСТЬ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ

Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів.

Зовнішня заборгованість: сутність, причини виникнення та соціально-економічні фактори формування.

Критерії оцінки зовнішньоборгової залежності держави.

Механізм та методи реструктуризації зовнішньої заборгованості.

Мобільність міжнародних потоків позичкового капіталу та формування зовнішньої заборгованості в системі міжнародних фінансів

Характерними ознаками початку ХХІ сторіччя у фінан­со­вій сфері світової економіки з одного боку є, висока мобільність капіталу в наслідок чого більшість країн вдається до лібералізації своєї валютно-фінансової політики, а з іншого – світова спільнота вже стала свідком зростання частоти та посилення валютно-фінансових криз, при яких національні економіки країн по­тра­пля­ють під спекуля­тив­ний удар, а інвестори впадають у паніку, побоюючись мож­ли­вого дефолту держав-позичальників. Уже з початку 80-х років ХХ століття стала чітко про­гля­да­тися тенденція до різкого збільшення обсягів світо­во­го зов­ніш­нього боргу і платежів щодо його обслуго­ву­ван­ня, що ство­рю­вало проблеми не лише для країн-боржників, але і для всієї світової економіки. А з початку 90-х років світова економіка уже страждала від дефляції – спочатку через американський борг, пізніше в наслідок негараздів у європейській валютній системі у 1992-1993 рр., після цього під впливом мексиканської кризи 1994-1995 рр., у результаті азіатських потрясінь у 1997-1998 рр., і на кінець, наприкінці 2001 р. – від найбільшого в історії сві­то­вої валютно-фінан­со­вої системи дефолту, який оголосила Ар­ген­тина. Кожного разу крах було прийнято пояснювати по­мил­ка­ми у внут­рішній політиці. А разом з тим, дедалі чіткіше вима­льо­ву­єть­ся те, що економічний розвиток і активність на фі­нан­со­вих ринках залежать уже не стільки від рівня суспільного до­бро­­буту і зростання зайнятості, скільки від спекулятивних і бір­жо­вих операцій.

На рубежі тисячоліть практично в усіх країнах склалася боргова економічна система, а зовнішня заборгованість надійно увійшла в механізм функціонування глобальної економіки, ставши її характерною рисою і важливим аспектом сучасної фінансової гло­ба­лі­за­ції. Інтенсивність переливу фінансових потоків, підвищення ролі позичкового капіталу та його масові міграції, а як наслідок – незбалансованість сучасного фінансового середовища, міжнародні фінансові кризи та низка дефолтів щораз провокують фінансову нестабільність, яка стала в кінці ХХ ст. характерною рисою глобальної економіки.

У наукових економічних дослідженнях другої половини ХХ ст. зовнішня забор­го­ва­ність трактується як повоєнний феномен, і до недав­ньо­го часу, як проблема лише країн, що роз­ви­ва­ють­ся. Однак, зов­нішня заборго­ваність, як фінансо­во-еко­но­міч­­не явище, ві­до­ме ще з часів капіталізму вільної кон­ку­рен­ції.

На сучасному етапі, що розпочався з середини 90-х років, і характе­ри­зу­єть­ся вченими як період фінансової гло­ба­лі­зації, зростає роль позичкового капіталу. Су­час­ні ро­сій­ські вчені Л.Фе­дякіна, А.Саркісянц констатують неза­пе­реч­ний факт і на великому фактичному та статистичному ма­те­рі­алі доводять, що процес фінансової глобалізації, який роз­ви­ва­ється, формує і забезпечує функціонування боргових на­ці­ональ­них економік, дефіцитних за внутрішніми інвес­ти­ці­я­ми та поточними пла­те­жа­ми, які систематично по­пов­ню­ють настачу національних ре­сур­сів залученням зару­біж­них зао­щаджень в умовах їх загаль­но­сві­то­вої нестачі. Зовнішня заборго­ваність, як наслідок фі­нан­со­вої вза­ємо­­за­лежності держав, перетворю­єть­ся в один із важливих аспектів фінансової глобалізації. Вона на­бу­ла глобального характеру ставши невід’єм­ним еле­мен­том сучасного меха­нізму функці­о­ну­ван­ня світової економіки. Практично у всіх країнах сформувалася бор­го­ва еконо­мічна сис­те­ма: “світо­ва економіка дефіцитна і має яскраво виражені боргові риси”. Біль­ше 200 країн формують світовий борг, який на рубежі тисячоліть до­сяг­нув майже 4 трлн. дол.

Сьогодні фактично усі країни залучають позичкові ре­сурси і мають зов­ніш­ні непогашенні борги; більшість із них є нетто боржниками, у тому числі і серед розвинутих країн. Хронічний дефіцит поточного платіжного балансу ма­ють Шве­ція, Іспанія, Австра­лія, Нова Зеландія та ін.

Надзвичайно напру­женою борго­ва ситуація збе­рі­га­єть­ся на Афри­кан­сько­му конти­ненті, особливо у тро­піч­ній його частині, еконо­мі­ка якої підтри­му­єть­ся в основ­но­му залученими, піль­го­вими і безповорот­ни­ми ресурсами збоку міжна­родних фі­нан­сових організацій і держав-кре­ди­торів. 80% боргу всіх афри­кан­ських країн припадає на най­бід­ні­ші країни півден­ні­ше Саха­ри, з якого ²/₃ – зобов’­язання перед офіційними кре­ди­то­ра­ми. На початку другого тисячо­літ­тя рівень боргу біль­шос­ті афри­кан­ських країн став неке­ро­ваним. Вирішальну роль в цьому віді­грали зовнішні фак­то­ри, і зокрема, ко­ро­тко­термінова політика МВФ і Світового банку.

Аналізуючи сучасні тенденції зовнішньої забор­го­ва­нос­ті у рамках наці­ональ­них господарств, доцільно вра­ху­ва­ти низку но­вих обставин глобального масштабу:

По-перше, ще до недавнього часу можна було чітко роз­ме­жу­вати два по­лю­си світової боргової системи: велика група країн боржників (переважно серед країн, що роз­ви­ва­ють­ся) і невелика група країн – кредиторів (до середини 70-х роках США очолювали кредитне донорство у світі) з участю міжнародних кре­дит­них установ. У сучасній світовій бор­го­вій системі дуже важко провести чітке розмежування між потенційним бор­жни­ком і кредитором. Сьогодні доцільно говорити про встановлення між країнами відносин нетто бор­жників і нетто кре­ди­торів, що породжують проблеми не лише фінансово-економічної, але й по­лі­тичної залежності.

Суб’єктами боргів світової економіки є і самі (в особі урядів) промислово розви­­нуті країни, які одночасно висту­па­ють один відносно одного в якості бор­жника і кредитора. Таким же чином вони діють відносно міжнародних кре­дитно-фінансових організацій, будучи одночасно і їх до­но­ра­ми, і боржниками. З по­зи­цій більш конкрет­но­го підходу, боржниками у сучасній системі світової зовніш­ньої заборго­ваності є: промислові та інші приватні компанії, уряди, міс­це­ві орга­ни державної влади, під­при­­єм­ства державного сек­то­ру, банківські установи, цен­траль­ні банки; а кредиторами виступають: банки та інші фінансово-кредитні установи, міжнародні фінансові органі­зації, уряди, інди­відуальні під­при­ємці, що купують облігації іноземних пози­чаль­ників.

По-друге, подальша лібералізація фінансової сфери та наростаюча фінан­со­ва глобалізація посилюють і зміцнюють за­ле­жність національних господарств (які зберігають на сьо­год­ні ще часткову ізольованість) від зовнішнього фінансу­ван­ня. Пояс­нен­ня таких прогнозів базується на сучасних тенденціях розвитку світового ринку капіталів та виз­на­ча­ють­ся нарос­та­ю­чою мобільністю і масштаб­ністю світових по­то­ків капіталів, що стимулюються:

- дефіцитністю державних бюджетів;

- нерівномірністю економічного розвитку;

- нерівновагою поточних платіжних балансів;

- гострою нестачею у більшості країн власних ресурсів для здійснення внутрішніх інвестицій та соціально-економічних перетворень;

- потребою коштів для виконання боргових зобов’­язань щодо внутріш­ніх та зовнішніх позик.

По-третє, глобалізація фінансових потоків в цілому, а також політика не­обме­­же­ної відкритості внутрішніх ринків капітальних активів десятків країн для зару­біж­них інвес­ти­цій (перш за все так званих короткотермінових портфель­них), які у біль­шості випадків мігрують під впливом чисто спекулятивних факто­рів, необме­жений доступ до ринку позичкових фінансових ресурсів зумовили сво­го роду від­мо­ву країн-учасниць від суве­ре­нітету у сфері фінансів, втрати кон­­тро­лю за формуванням зовнішнього боргу, забез­пе­че­но­го капітальними акти­ва­ми наці­ональ­ної економіки та посту­по­во­го усунення “кордонів” між внут­ріш­ньою і зовнішньою заборгова­ніс­тю, формування так званих зовнішніх “квазі бор­гів”.

По-четверте, прослідковується наростаючий взаємо­зв’­язок державних зо­бов’­язань і зобов’язань самостійних гос­по­да­рю­ючих структур, що мають сис­те­мо­­утво­рююче зна­чен­ня для наці­ональ­ної економіки. Зазвичай, держава не несе відпо­ві­даль­ності за зобов’язан­нями приватних фінан­со­вих та господарських струк­­тур. Однак банкрутство значної кількості великих струк­ту­ро­утворюючих господарську сис­те­му установ може провокувати катастрофічні наслідки для всієї фінансової системи кра­їни.

По-п’яте, в сучасних умовах активізуються позичкові операції на держав­но­му рівні, і особливо серед постсо­ціа­ліс­тич­них країн. Міжнародний державний кредит дуже широко вико­ристо­вується урядами та центральними банками окре­мих країн. В умовах дефіцитності державних бюджетів в останні роки спосте­рі­га­ється регулярний вихід багатьох урядів на міжна­род­ний ринок позичкових капіталів. Це пояснюється або недостат­ньою розвиненістю національних ринків, або більш сприятли­ви­ми умовами на міжнародному ринку. Окрім цього фінансу­ван­ня бюджетних дефіцитів за допомогою інструментів національного ринку позич­кових капіталів у деяких випадках може впливати на міжнародний ринок, на характер руху міждержавних потоків капіталів.

По-шосте, дефіцитно-боргова практика останніх років у світі свідчить про те, що значні бюджетні дефіцити і породжені ними державні борги, хоча і “не­смер­­тельні” для економіки, однак можуть створювати низку серйозних проб­лем. Тому уря­ди більшості Західних країн перейшли сьогод­ні від політики де­фі­цит­но­го фінан­су­вання (фінансового на­ка­чування економіки за рахунок бюд­жет­ного де­фі­циту) до бюджетної політики, що базується на неокласичній теорії. Ви­хо­дя­чи з того, що держава використовує націо­наль­ний до­хід менш ефективно, а ніж приват­ний сектор, масштаби його перерозподілу через бюджет повинні змен­шуватися. Знач­но скоро­чу­ють­ся темпи зростання як доходів, так і видатків бюд­жетів.

По-сьоме, прослідковується чітка диференціація країн за структурою забор­­го­ваності, яка за світовими параметрами фор­му­ється як комплексний агре­гат, що може включати такі потенційні елементи:

1. заборгованість, що виникає внаслідок міжнародного дер­жав­но­го кредиту на фінан­сування дефіциту державного бюджету (так звана державна заборго­ва­ність);

2. заборгованість, що виникає у результаті дефіциту по­точ­но­го платіжного ба­лан­су шляхом притоку позичкового ка­пі­талу;

3. заборгованість, що формується через залучення окре­ми­ми господарюючими суб’­єк­тами кредитів під гарантії уря­ду;

4. заборгованість, що виникає в наслідок отримання кре­ди­тів від міжнародних фі­нан­со­во-кредитних організацій;

5. заборгованість, що виникає у результаті отримання кре­ди­тів від приватних кре­­дит­но-фінансових інститутів;

6. заборгованість, що є результатом придбання зарубіжних активів приватним секто­ром (так звана “втеча” при­ват­но­го капіталу за кордон);

7. заборгованість, що виникає внаслідок трансформації внут­­ріш­нього боргу у зов­ніш­ній, шляхом продажу державних і приватних цінних паперів або на світовому ринку позич­ко­вих капіталів, або всередині даної країни з доступом (часто безконтрольним) для іноземних інвес­то­рів.

Хоча мова йде про світову заборгованість, по суті це за­бор­го­ваність, яка ви­ни­кає і зростає між національними еко­но­міками окремих країн і їх фінансово-кре­дитними сис­те­ма­ми, а також заборгованість національних економік між­на­­род­­­ним кредитним інститутам. У цьому розумінні струк­ту­ра світової забор­го­ва­нос­ті формується в основному як су­куп­ність заборгованостей окре­мих наці­о­наль­них еко­но­мік, тоб­то як сумарна величина зовніш­ніх заборгованостей держав.

По-восьме, кожна національна економіка має свою струк­ту­ру заборго­ва­нос­ті. Так, розвинуті країни Заходу відрізняються гомогенною структурою бор­гу, пере­важаюча частина якого припадає на державні облігації, якими уряди покри­вають бюд­жет­ний дефіцит. Більше того, значну частину державної забор­го­ваності у цих країнах формує внутрішній борг, а зовнішній формується пере­важ­но взаємо­обмін­ом боргових зобов’язань, які теоретично можуть бути вза­ємно погашені.

Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою мають полі­ге­нну структуру боргу як за борго­ви­ми інструментами (іноземні облігації, євро­облі­гації, фіду­ціар­ні позики), так і за кредиторами з явною перевагою зов­ніш­нього бор­гу західним офіційним кредиторам (на дво- та багато­сто­рон­ній основі, що офор­мля­ється певними уго­дами) та частково при­ват­ним кредиторам. Окрім цього, най­більш характерними особ­ли­востя­ми серед країн колишнього СРСР є значна існуюча про­стро­чена заборго­ва­ність підприємств по кредитах, які залучалися під гарантії держа­ви, а також ма­сова неконтро­льо­ва­на втеча приватного капіталу за кор­дон.

Виходячи із вище сказаного, зазначимо, що в останні роки суттєво змінюється структура зов­ніш­­ньої заборгованості, а механізм її форму­вання істот­но усклад­ню­ється внаслідок глобалізації фінансових потоків і масової міграції капіталів. Наведені вище характеристики структури джерел зовнішнього фінансування та сучасні тенденції зовнішньої заборгованості глобального масштабу цілком вірогідно пояснюють боргову природу фінансових криз, які періодично потрясають світ.