Механізм та методи реструктуризації зовнішньої заборгованості

Перехід питань управління зовнішнім дер­жавним бор­гом у розряд першо­чер­гових зумов­лю­ють необхідність розробки і про­ве­дення систе­ми за­хо­дів щодо врегулювання проблеми зов­ніш­ньої заборго­ва­­нос­ті. Враховуючи те, що проблема надмірного зовнішнього боргу стала досить відомим і поши­рен­им явищем другої половини ХХ ст., світова практика нагромадила значний до­с­­від щодо управління бор­го­вим тягарем вирі­шен­ня проблеми за­бор­го­ва­нос­ті: від найгіршого – абсолютний дефолт (повна від­мо­ва від своїх зобов’язань), до дещо кращого, при якому частко­во списуються борги (однак бор­жник втрачає час­тко­во полі­тич­ну самостійність та тимча­со­вий доступ до між­на­род­ного ринку капіталів), та до найкра­що­го із варі­ан­тів – рес­­трук­ту­ризації, що передбачає перео­фор­­млен­ня бор­гу в тій чи іншій формі.

Під реструктуризацією боргу розуміють прийняття за згодою боржників і кредиторів заходів, спрямованих на під­трим­ку платоспроможності боржників у середньо- та довго­стро­ковій перспективі.

В існуючій системі управління зовнішнім боргом, яка має інтер­на­ці­ональ­ний характер використовуються різно­ма­ніт­ні мо­делі реструктуризації, що реалі­зу­ються в залежності від типів кредиторів і боржників і можуть здійснюватися на базі однієї або комбінації наступних схем (див. рис. 3.2).

МОДЕЛІ
СХЕМИ
Рис. 3. . Основні моделі та схеми реструктуризації заборгованості

В залежності від типів кредиторів і боржників роз­різ­ня­ють декілька варіантів реструктуризації зовнішнього бор­гу. Один із цих варіантів – реструк­ту­ризація міжуря­дових позик і позик, гарантованих урядом у рамках Па­ризь­кого клубу офіцій­них кредиторів.

Реструктуризація у рамках Паризького клубу базу­єть­ся на так званому меню (рис. 3), що пе­ред­ба­чає вибір між зменшенням боргу (шляхом списання частини основного боргу) чи скороченням його обслуго­ву­ван­ня за ра­ху­нок зни­жен­ня ставок поточних пла­те­жів. Важ­ли­вою умов­ою ре­алі­зації цих схем є узгод­жен­ня з МВФ країною-боржником прог­рами економічного розвитку і наявність достатньо перекон­ли­вого платіжного ба­лан­су, який би під­твер­джу­вав, що у май­бут­ньому реструк­ту­ри­за­ція заборгованості прово­ди­ти­ся більше не буде.

Перші умови переоформлення заборгованості у рамках Па­ризького клубу були прийняті главами держав і урядів “ве­ли­кої сімки” у червні 1988 року і нази­ва­лися Торонто­ськи­ми. Торон­тські умови, що лягли в основу реструк­ту­ри­за­ції офі­цій­но­го зовнішнього боргу країн з низьким доходом і надмірною забор­го­ва­ніс­тю у рамках Паризького клубу передбачали зни­жен­ня відсоткової ставки на 3,5 відсоткових пункти нижче ринкової, або до ½ ринкової, значне про­дов­жен­ня пільгового періоду і періоду погашення (за комер­цій­ни­ми ставками), або частко­ве списання зобов’язань щодо обслуговування боргу (на ¹/₃) в період консолідації разом з переглядом умов погашення решти суми за комерційними ставками і на коротший термін, а також поєднання зазна­че­них заходів.

У грудні 1991 року Торонтські умови замінено Лон­дон­ськими, які дозво­ля­ли боржникам 50%-е списання боргу, або зниження відсоткової ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скоротилося на 50%.

Сучасний варіант програми, що пропонується у рам­ках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу регла­мен­ту­єть­ся Неапольськими умовами, що вступили в дію з січня 1995 року. Ці умови дозволяють суттєво змен­ши­ти борго­вий тягар найбідніших країн шляхом списання ос­нов­ного боргу, або відсоткових виплат на 67%. З 1996 року у рідкісних випадках практикуються Ліонські умови, що пере­дба­чають списання боргових зобов’язань на 80%.

У 1990 році відбулися радикальні зміни у політиці Па­ризького клубу сто­сов­но країн із середнім доходом і над­мір­ною заборгованістю. Прийняті у цьому році Х’юстонські умови допускають можливість погашення країнами-боржни­ка­ми кон­со­­лі­до­ва­них позик у рамках офіційної допомоги розвитку у продовж 20-и років, враховуючи 10-річний піль­го­вий період. Консолідовані експортні кредити і офіційні по­зики, отримані в рамках офіційної допомоги розвитку, під­лягають погашенню у продовж 15 років з періодом від­строч­ки плате­жів до 8-и років.

Другий варіант – реструктуризація комерційного боргу у рамках Лон­дон­сько­го клубу приватних креди­то­рів.

Лондонський клуб – міжнародне об’єднання приватних комер­цій­них банків. Спормо­ва­ний у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проб­лем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню забор­го­ва­ність. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається пи­тан­нями забор­го­ва­ності перед приватними комерційними банками, кре­дити яких не га­ран­ту­ються державою. Перше засідання Лондон­сь­ко­го клубу було скликане в 1976 році у зв’язку з пробле­мами Заїру. Всього в 1981-1983 рр. укладено чотирнадцять угод на 10 млрд. дол. США; наступні два роки, після світової боргової кризи 1982 року со­рок сім угод на 130 млрд. дол. США. В 1994-1996 рр. Лондонський клуб здійснив реструктуризацію зовнішньої заборгованості Польщі, Бол­гарії, Румунії, Угорщини, а також деяких кра­їн, що розвиваються (наприклад, Бразилії і Габону). У клуб сьогодні вхо­дить близько 600 ко­мер­цій­них банків індус­трі­аль­но розвинутих країн світу на чолі з бан­ківським консультативним комітетом (БКК). Бан­ки-члени БКК Лон­­дон­ського клубу: Німеччина (Deutshe Bank AG (голова БКК), Dres­dner Bank, Kommerzbank AG), Італія (Banca Commerciale Italiana, Me­dio­credito Centrale), США (Bank of America), Великобританія (Midland Bank), Японія (Bank of Tokyo Mitsubishi, Dai-Ichi Kangyo Bank, Indus­trial Bank of Japan (співголова БКК)), Франція (Credit Lyonnais SA (спів­голова БКК), Banque Nationale de Paris SA), Австрія (Creditanstalt-Bankverein). (Дані глобальної сітки Інтернет. Сервер Лондонського клу­бу.)

Переоформлення заборгованості ко­мер­цій­ним креди­то­рам здійснюється двома основними способами:

- скороченням заборгованості у результаті викупу борго­вих зобов’язань з дисконтом з вторинного ринку краї­на­ми з низьким рівнем доходу за рахунок коштів Фонду ско­рочення заборгованості Міжнародної асоціації роз­вит­ку (МАР) (дане положення стосується лише кре­ди­тів, отри­маних по лінії МАР); чи конвер­сії боргів (рис. 3).

Необхідність створення Фонду (1989 р.) було зумов­ле­не наступними причи­на­ми: нездатністю боржників об­слу­го­ву­вати зовнішню заборгованість через важке економічне ста­новище; діючі механізми реструктуризації боргів не давали ніяких позитивних зрушень у даній групі країн; від­бу­вався постійний відтік кредиторів через погіршення ситу­а­ції.

Програми переоформлення заборгованості по лінії Фонду скорочення забор­гованості МАР мають без по­во­рот­ний разовий характер, тобто шляхи подаль­шої реструк­ту­ри­за­ції не розгля­да­ють­ся. Розмір коштів, що виділяються Фон­дом, обмежений 10 млн. дол. (у деяких випадках більше), а опе­рації вва­жа­ють­ся доцільні, якщо вони дають можливість погасити не менше 85% заборго­ва­нос­ті приватним кре­ди­то­рам. Кошти Фонду використовуються для викупу лише основного боргу у формі середньо- і довгострокових державних зобов’­язань приватним кредиторам, а відсотки, нараховані по боргу, пога­ша­ються бор­жни­ком. Кошти Фон­ду МАР можуть вико­рис­то­вуватися на конверсію боргу у прог­рами розвитку націо­наль­ної економіки.

- зниження боргу і його обслуговування в рамках “плану Брейді”, запро­по­но­ва­ного адміністрацією США у 1989 році, чи конверсії боргів для країн із серед­нім рівнем до­ходу (рис. 4).

Суть “плану Брейді” полягала в тому, щоб урізно­ма­ніт­­ни­ти форми фінан­со­вої під­тримки країн, що роз­ви­ва­ють­ся, розро­би­ти схеми, які дозволять зменшити борг комер­цій­ним банкам і платежі щодо його обслуговування. Першою ви­пробувала “план Брейді” Мексика, підписавши в липні 1989 року угоду, у відповідності до якої більша частина бор­гу іноземним банкам у розмірі 54 млрд. дол. була скорочена на 35% (майже на 19 млрд. дол.), у тому числі і шляхом об­мі­ну боргових зобов’язань на акції національних під­при­єм­ств.

Пе­ре­дба­чаються такі фор­ми:

- викуп боржником певної частини своїх боргових зобов’­я­зань із знижкою (дис­­кон­том) на вторинному ринку;

- обмін зобов’язань на цінні папери із меншим номіналом чи під більш низькі відсотки (облігації Брейді) з довшим (більше 10 років) періодом обертання і піль­го­вим періо­дом виплати відсотків;

- Облігації типу “Брейді” є державними облігаціями, еміто­ва­ни­ми в обмін на реструктуризований борг перед комерційними банками. Як правило, ці зобов’язання в частині номіналу гарантовані облі­га­ці­я­ми Казначейства США. Вже на сьогодні в облігаціях типу “Брейді” офор­млено більше ¹/₃ всіх зовнішніх державних зобов’язань країн Ла­тин­ської Америки.

- обмін частини боргових зобов’язань і відсотків на націо­наль­ну (неконвер­товану) валюту, або на акції наці­о­наль­них ком­па­ній країн-боржників.

Операції підтримуються коштами, отриманими із офі­цій­них джерел (кре­ди­та­ми МБРР, МВФ та іншими між­на­родними орга­нізаціями, коштами, отри­ма­ни­ми на двосто­ронній основі від країн-донорів). У якості невід’ємного еле­мен­ту “плану Брей­ді” передбачається прийняття країною-бор­жником ухваленої МВФ і Світовим банком (МБРР) наці­о­нальної програми економічного розвитку, яка, як правило, включає нас­туп­ні заходи: контроль за грошовою масою, ско­ро­чення бюд­жет­ного дефіциту і темпів ін­фля­ції; при­ва­ти­за­ція; у зовнішньоекономічній діяльності – лі­бе­ра­­лі­за­ція тор­го­­вого і валютного режимів.

Серед основних схем реструктуризації зовнішнього бор­гу найбільшого поширення набули такі:

1. Перенесення термінів платежів (пролонгація);

2. Нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів (за схе­мою “Ponzi”);

3. Списання боргу;

4. Викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку;

5. Обмін боргу на акції національних підприємств;

6. Обмін боргу на національну валюту;

7. Сек’юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове зна­чен­ня при вирішенні проблеми заборгованості. Перенесення термінів пла­те­жів дозволяє перетворити коротко­тер­мінові та середньотермінові борги у довго­тер­мі­но­ві, відклав­ши час оплати основної частини боргу. Але при цьому треба ма­ти на увазі, що така рес­труктуризація боргів здій­сню­єть­ся під досить високі відсот­ки, і можливість заощадити фінан­со­ві ре­сур­си сьогодні у подальшому приз­ве­де до підриву кредито­спро­мож­нос­­ті зі всіма можливими негативними нас­лід­ка­ми.

Ще більш ризикованою є схема реструктуризації через залучення нових кре­­ди­тів для оплати минулих боргів.

Наступний варіант – списання боргів. Практика списання боргів досить відо­ме явище у практиці фінансово-кредитних від­но­син. Однак, найчастіше подібні механізми застосовуються від­но­сно найменш розвинутих країн, нездатних по­гаси­ти свої зобов’­язан­ня навіть у віддаленій перспективі. При цьому, за певних умов, часткове спи­сання боргу економічно вигідне і кредиторам. Так, при незнач­них обсягах запо­зи­чень очікуваний обсяг виплат за боргом співпадає з обсягом зобов’язань, тобто очі­ку­єть­ся, що борг буде погашено повністю. Але з деякого часу величина боргу починає пе­ре­ви­щу­ва­ти обсяг очікуваних виплат за ним. Наростаюча ймовірність дефолту призводить до падіння вартості боргу. Із подальшим ростом обсягів запозичень разом із ринко­вою ціною падає і сумарна вартість боргу. Дестиму­лю­ю­чий вплив, який чинить надмір­ний борговий тягар на економіку країни і її фінансову систему, стає надзви­чай­но сильним. У цьо­му випадку, очевидно, необхідне списання частини боргу.

З середини 80-х років ХХ ст. отримали поширення рин­ко­ві методи регу­лю­ван­ня заборгованості, серед яких про­від­не місце займає конверсія боргів. Під конвер­сі­єю розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу ін­ши­ми видами зобов’язань, менш обтяжливими для боржника (наприк­лад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення то­вар­ними поставками, зворотній викуп боргу самим пози­­чаль­­ником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зо­бов’­язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік по­пу­­ляр­нос­ті схем конверсії бор­гів припадає на початок 90-х рр. ХХ ст.

Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40% усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% усіх операцій). Зупинимося і докладніше розгля­немо зазначені механізми.

Викуп боргу. Деякі країни-боржники мають у своєму ак­ти­ві значні обсяги золотовалютних резервів чи можуть дос­тат­ньо швидко їх нагромадити за рахунок стимулювання ек­спор­тних галузей. У той самий час, борги цих держав на ринку про­да­ються із значним дисконтом, що свідчить про насторогу інвесторів щодо плато­спро­мож­ності позичальника. У такій си­ту­а­ції можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власні борги на відкритому рин­ку. Це дозволило б на ринкових умовах скоротити загальний обсяг державного боргу без прий­нят­тя кредиторами яких-небудь узгоджених рішень. Через наяв­ність дисконту по боргах подібна стра­те­гія у чомусь аналогічна частковому спи­сан­ню боргу.

Обмін державного боргу на акції національних під­при­ємств. Однією із най­більш відомих ринкових схем реструк­ту­ри­за­ції державного боргу є надання кре­ди­то­рам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у резуль­та­ті можна придбати акції національних компаній. Частіше вико­рис­то­­ву­єть­ся безпо­се­ред­ній обмін (своп) боргів на акції компанії, що знаходяться у дер­жав­ній власності.

Вважаємо, що такий своп дозволяє одночасно вирішити дві проблеми – змен­ши­ти державний борг і забезпечити притік капіталу у реальний сектор економіки. З одного боку, така схема передбачає зміну графіку виплат і зменшує коротко­тер­мі­но­вий тиск на бюджет. А з іншого, якщо до свопу потік виплат за бор­гом був жорстко заданий у номінальному виразі, то після ньо­го – потік дохо­дів від компанії стає залежним від еконо­міч­но­го стану країни, рівня внутрішньої і зовнішньої інфляції та інших фак­торів. Таким чином, виплати за боргом прив’­язу­ють­ся до еко­номічного становища країни-позичальниці, що розширює мож­ли­вості досягнення компромісу.

Конверсія боргу в національну валюту (борг для роз­вит­ку). В останні роки поступово зростає (хоча і продовжує за­ли­ша­тися помірним) інтерес кре­ди­то­рів до конверсії боргів у роз­ви­ток національних економік боржників. Ця опе­ра­ція фак­тич­но відображає безкоштовну допомогу. Держави-кредитори роз­ро­били програми конвер­сії боргів у національні валюти з метою довгострокового фінан­су­вання проектів роз­витку. У світовій практиці виріз­ня­ють три види подібних програм: борг на охорону природи, борг на охорону здоров’я, борг на освіту.

Механізм операції полягає у тому, що міжнародна неуря­до­ва організація ку­пує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Пізніше борг обмі­ню­єть­ся на наці­ональ­ну валюту, найчастіше, щоб уникнути інфляційних коливань на­ці­ональної ва­лю­ти на отриману суму боргу випускаються спеціальні облі­га­ції у національній ва­лю­ті, які згодом використовуються для фі­нан­сування програм розвитку.

Сек’юритизація. Основна ідея сек’юритизації полягає у тому, що країна-бор­жник емітує нові боргові зобов’язання у вигляді облігацій, які або безпо­се­ред­ньо обмі­нюються на старий борг, або продаються. У випадку продажу отри­ма­ні кошти ви­користовуються на викуп старих зобов’язань. Якщо нові цінні па­пери продаються на ринку з меншим дисконтом, така операція призведе до ско­ро­чення загального обсягу заборгованості. По­діб­на схема реструктуризації реалі­зу­ється на добровільній ос­нові лише у випадку, якщо нові зобов’язання визна­ються пріоритетними відносно старих боргів. В інакшому випадку очіку­ва­ні платежі за старим боргом екві­ва­лен­тні платежам за новим, який буде продаватися з тим же дисконтом, що й існу­ю­чий. Зменшення боргового тягаря не відбу­ва­ється. На практиці досягнути такої прі­ори­тет­нос­ті досить важко. Просте декла­ру­ван­ня переваги одних зобов’язань над іншими авто­ма­тич­но призводить до порушення міжнародних норм права. І тим не менше, у багатьох випадках це можли­во.

Останнім часом найбільшого поширення отримала сек’юритизація бан­ків­сь­ких боргів, тобто обмін зобов’язань перед банками-кредиторами на облігації.

[1] Під фінансовою заборгованістю вчений розуміє лише ту, що виникає у результаті покриття бюджетного дефіциту шляхом державних позик [18, С.384].

[2] Слово інституціональний має латинське походження (institutio – спосіб дії, настанова). У даному випадку інституціональна одиниця – це певна установа. Такими державними установами є, наприклад, Міністерство фінансів, Центральний банк.

[3] На зразок принципу розмежування у фінансовій науці категорій “державний бюджет” та “бюджет держави”.

[4] Кредитування міжнародними фінансовими організаціями здійснюється як кредитування членів цих організацій. До виділення коштів для кредиту робочі групи цих організацій відвідують країну позичальника з метою вивчення економіко-політичної ситуації. Спільно з представниками країни-позичальниці розробляється програма креди­ту­вання проектів, що сприяють макроекономічній стабілізації та розвитку. Упродовж усього терміну кре­ди­ту­вання робочі групи цих організацій постійно відвідують країну позичальника з метою контролю процесу реалі­зації програми.

Позика, що надається, ділиться на транші, виділення яких здійснюється лише при виконанні програми і умов кредитування, передбачених у кредитному договорі. Країна-позичальник представляє конкретні проекти, у випадку схвалення яких, міжнародними фінансовими організаціями виділяються кошти по позиці. Кошти поступають на кореспондентські рахунки центрального банку країни-позичальника чи спеціалізовані рахунки у першокласні іноземні банки, що мають категорію мінімум “АА”, які і надають кредити на реалізацію проекту.

[5] Борг МВФ не включають у категорію державного, оскільки кредити цієї організації зараховуються на рахунки Центрального банку для поповнення валютних резервів країни, а їх використання Урядом для платіжного балан­су показується як заборгованість Уряду Центральному банку.

[6] З метою аналізу причинно-наслідкових зв’язків у відкритій економіці, останню, як правило, поділяють на чо­ти­ри загальноприйнятих в макро­еко­но­мі­ці сектори:

- Реальний сектор (real sector), представлений домашніми господарствами та підприємствами, що забезпе­чує виробництво та пропозицію товарів на внутрішній та світовий ринок.

- Бюджетний сектор(fiscal sector), або фіскальний, що служить для перерозподілу доходів і у вузькому розумінні представлений державним бюджетом.

- Грошовий сектор(monetary sector), називається ще банківським сектором, представлений центральним і комерційними банками і забезпечує рух грошових потоків.

- Зовнішній сектор(external sector), що включає операції із зарубіжними країнами кожного із вище названих секторів і відображається у платіжному балансі.

[7] Global Development Finance 1997. Volume 1. Analysis and summary tables. The World Bank. Washington, D.C., 1997.

[8] Порогові значення використовуються від 1995 року. (Global Development Finance 1997. Volume 1. Analysis and summary tables. The World Bank. Washington, D.C., 1997.)