Сутність концепції національної безпеки.

Національна безпека держави

1. Сутність концепції національної безпеки.

2. Політичні засоби забезпечення національної безпеки.

Національна безпека України в сучасних умовах не може розглядатися окремо від розвитку міжнародних процесів на європейському континенті та у світі, а загальні риси геополітичної ситуації навколо її кордонів багато в чому визначають напрямки і завдання зовнішньої політики України.

Виникнення та ствердження України як молодої незалежної держави пов’язане, насамперед, із забезпеченням її власної національної безпеки. Виклики безпеки, що виходять як з її внутрішнього середовища, так і з зовнішньополітичного оточення, потребують розробки та реалізації певної державної політики в сфері безпеки, особливо в тій її частині, яка забезпечує захищеність особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Політика України в сфері воєнної безпеки є по-своєму унікальною і тому заслуговує на пильну увагу аналітиків, учених, професійних політиків, усіх тих, хто цікавиться проблемами міжнародної безпеки.

Унікальність цієї політики полягає в тому, що Україна, володіючи третім за своєю потужністю ядерним потенціалом у світі, відмовилася від нього, керуючись, насамперед, інтересами міжнародної безпеки. Формулу цієї політики можна описати наступною фразою: „Ядерне роззброєння в обмін на міжнародні гарантії безпеки і глобальну стабільність”.

Політика безпеки України являє собою особливе бачення майбутньої архітектури загальноєвропейської безпеки, в якій вона вважає себе активним творцем. Крім міжнародних інструментів, важливим гарантом воєнної безпеки України є Збройні Сили. Реформування Збройних Сил України відповідно до нових завдань щодо захисту не тільки суверенітету країни, а й підтримки міжнародного миру, складають один з основних напрямків української політики в сфері воєнної безпеки. Яскравим прикладом реалізації Збройними Силами України нових функцій є їх участь у міжнародній діяльності країни з підтримання миру. Заслуговує на увагу також досвід України у врегулюванні внутрішніх проблем і конфліктів.

Сутність концепції національної безпеки.

Відомо, що основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформульовані у „Законі про національну безпеку”, прийнятому у Сполучених Штатах Америки у 1947 році. Законом передбачалося вирішення трьох головних завдань: зміцнення координації між зовнішньою і військовою політикою, підвищення можливостей розвідки, раціоналізація „оборонного співробітництва” періоду „холодної війни” у сполученні з діяльністю збройних сил. Тобто національна безпека розглядалася, головним чином, у воєнно-політичному аспекті, в першу чергу стосовно питань оборони.

У наступні десятиріччя проблематика національної безпеки значно поширилася і перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках „стратегічних досліджень” і загальної теорії міжнародних відносин. Нині національна безпека, як системне поняття, включає особисту, громадську та державну безпеку. Ці основні підсистеми можна розглядати у площинах державно-політичної, соціально-економічної, національно-культурної, екологічної та інших видів безпеки.

Сьогодні через цілий ряд об’єктивних причин дослідженню та вивченню проблем національної безпеки як у світі, так і в Україні, приділяється все більше уваги.

Які ж сфери життєдіяльності держави і суспільства вимагають посиленої уваги і захисту, за якими зовнішніми і внутрішніми загрозами доводиться боротись ледь не кожній державі? Назвемо найважливіші:

v Захист державної цілісності і суверенітету, суспільно-політичного і економічного устрою не лише від зовнішньої воєнної і інших загроз, а й від внутрішніх деструктивних сил;

v Захист внутрішнього ринку від зовнішньої економічної експансії. Сильна країна може нав’язати слабкій правила „вільної торгівлі” і „завалити” її своїми дешевими товарами і цим підірвати місцеве виробництво, а разом з тим і соціальну стабільність;

v Протистояння економічним санкціям (заборони на торгівлю, на поставку певних товарів), що накладаються рішенням ООН, але досить часто без вагомих підстав, а той без рішення ООН;

v Сфера культури в широкому її розумінні. Пропаганда насилля, наживи за будь-якої ціни, соціальної розпусти та інших примітивних інстинктів знижують життєві цінності, калічать світогляд;

v Інформаційна безпека. Сучасні засоби комунікації дозволяють втручатися у внутрішні справи інших держав, впливати на масову свідомість без згоди урядів, дезінформація населення, спонукання їх на дії протилежні національним інтересам держави;

v Діяльність терористичних організацій, що набула глобальних масштабів;

v Діяльність „миротворчих операцій” під прапором ООН, а то й без її санкцій. Жодна з цих операцій не вирішила задач „примирення”. Миротворці ставали на бік однієї сторони на шкоду іншій. Результати – сотні, тисячі загиблих.

Цей перелік можна продовжувати, але й цього короткого аналізу вистачить для розуміння того, що нові умови розвитку цивілізації змушують по новому вирішувати проблеми національної і міжнародної безпеки.

19 червня 2003 року Президент України підписав закон України „Про основи національної безпеки України”, який включає преамбулу і 12 статей. Розглянемо основні положення цього Закону

Національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно–правові акти. Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України

Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України; Закон України „Про основи національної безпеки України” і Воєнна доктрина України є документами, обов’язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки.

Об’єктами національної безпеки є: людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально–етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб’єктами забезпечення національної безпеки є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об’єднання громадян.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Національні інтереси – життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.

За своєю спрямованістю вони орієнтовані на гарантування прав і свобод людини, розвиток громадянського суспільства, захист державного суверенітету. Тому це альфа і омега системи національної безпеки. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні розглядатися проблеми створення системи національної безпеки, її головна мета, цілі, завдання, принципи функціонування, усі внутрішні параметри. При цьому особливе значення мають життєво важливі національні інтереси. Це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує саме існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства, держави.

Основними (базовими) життєво необхідними національними інтересами є: територіальна цілісність, державний суверенітет, намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві, добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.

Оскільки з просторово-географічною взаємодією країн та народів пов’язана наявність трьох геополітичних рівнів безпеки – міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово- географічному плані сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією. Процеси, які розгортаються у різних регіонах ближнього і навіть дальнього зарубіжжя, можуть безпосередньо впливати на стан нації, можливості та перспективи її розвитку і, таким чином, на розуміння та визначення національних інтересів. Відповідно до цього розрізняють внутрішню та зовнішню безпеку. Для розуміння і забезпечення останньої винятково важливе значення має геополітичне та геостратегічне уявлення про місце і роль нації (країни) у світі.

Найважливішим критерієм національної безпеки є дотримання балансу життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави і особливо їх взаємна відповідальність у забезпеченні безпеки. Останнє є наріжним каменем національної безпеки, і тому повинно перебувати в центрі уваги державної політики національної безпеки.

Таким чином, у загальному вигляді національні інтереси – це усвідомлені суспільством та виражені в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, в Законі Україні „Про основи національної безпеки України” чи якомусь іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливі потреби існування та розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси – це фундаментальні цінності народу і їх пріоритетність визначається конкретною ситуацією, яка складається в державі та за її межами.

Пріоритетами національних інтересів України є: гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенне безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних і відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Небезпека національним інтересам – це практичні дії однієї держави (або їх групи), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання шкоди національним інтересам іншої країни, тобто процес безпосереднього практичного завдання шкоди національним інтересам держави. Таким чином, небезпека – це об’єктивно існуюча і цілком реальна можливість негативної дії на об’єкт, зокрема, соціальний організм, у результаті якої йому може завдаватися яка-небудь шкода, погіршуватися його стан, в результаті чого розвитку об’єкта надається небажана динаміка або він набуває небажаних параметрів (характеристики, темпи, напрями, форми розвитку тощо).

За розмахом та масштабами можливих наслідків загрози і небезпеки можуть бути глобальними, регіональними, національними, локальними, поодинокими. Крім того, їх можна класифікувати за сферами суспільного життя (функціональними сферами вияву).

Загрози національній безпеці – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є загрози у таких сферах:

v у зовнішньополітичній сфері: посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

v у сфері державної безпеки: розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб; загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян; поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності; злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму; загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об’єктів на території України; можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів; спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави; прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

v у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

поширення зброї масового ураження і засобів її доставки; недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; нелегальна міграція; можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності; повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України; накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин; незавершеність договірно-правового оформлення і недостатнє облаштування державного кордону України; незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

v у внутрішньополітичній сфері: порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України; можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад; загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України; структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці;

v в економічній сфері: істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку; ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки; нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики держави; відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам; зростання кредитних ризиків; критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об’єктів на території України; недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці; критична залежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку; нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості; велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргів; небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки; неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці; критичний стан з продовольчим забезпеченням населення; неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави; „тінізація” національної економіки; переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними;

v у соціальній та гуманітарній сферах: невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам; неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб; загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва;

v у науково-технологічній сфері: наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн; неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності; низька конкурентоспроможність продукції; нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії; зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності; відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України;

v в екологічній сфері: значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів; нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як не відновлюваних, так і відновлюваних; неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи; погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води; загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на р. Дніпро; неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необґрунтоване використання генетичне змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів; неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності; небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму; посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів, та біотехнологій; застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів;

v в інформаційній сфері: прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії; комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

З урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу і обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

Відповідно до Конституції і законів України: Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України.

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України.

Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці, вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки України та Воєнної доктрини України.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби із злочинністю.

Національний банк України відповідно до основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують виконання передбачених Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України завдань, здійснюють реалізацію концепцій, програм у сфері національної безпеки, підтримують у стані готовності до застосування сили та засоби забезпечення національної безпеки; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують вирішення питань у сфері національної безпеки, віднесених законодавством до їхньої компетенції.

Воєнна організація держави забезпечує оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидіє зовнішнім загрозам воєнного характеру. Воєнна організація держави це – сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Правоохоронні органи ведуть боротьбу із злочинністю і протидіють тероризму, забезпечують захист і врятування населення в разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характерів. Правоохоронні органи державице – органи державної влади, на які Конституцією покладено здійснення правоохоронних функцій.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство у справах про злочини, що завдають шкоди національній безпеці України.

Прокуратура України здійснює повноваження у сфері національної безпеки України відповідно до Конституції України та Закону України „Про прокуратуру України”.

Громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через об’єднання громадян привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку.

Набагато складнішою є проблема створення ефективної всеосяжної міжнародної системи безпеки. По-перше, повинна бути спільність людей, точніше, співпадіння інтересів переважної більшості країн світу, на основі яких визначались загальнолюдські інтереси; по-друге, повинне бути бажання і політична воля йти на компроміси, діяти відповідно до загальнолюдських, а не власних вузькоегоїстичних інтересі; по-третє, необхідні умови і фактори, які б визначали необхідність діяти саме в цих напрямках.

Цілком очевидно, що дійти ,навіть, приблизного консенсусу величезної множини інтересів двохсот країн світу, які мають різні рівні розвитку, в сучасних умовах, справа досить складна. Для цього необхідні серйозні компроміси, поступки, перш за все, провідних країн світу.

Проте, існує чимало факторів, які впливають на створення міжнародної системи безпеки:

v загрозу загибелі людської цивілізації можна усунути лише спільними діями держав;

v необхідність дотримання гуманістичних, загальнолюдських цінностей повинно відобразитись у масовій свідомості;

v подальший прогресивний економічний і соціальний розвиток неможливий без об’єднання зусиль усіх народів, без планування і координації цих зусиль у світовому масштабі на справедливій основі;

v створення надійної системи національної безпеки неможливо в межах однієї країни, чи блоку держав. В сучасних умовах така безпека можлива як всеосяжна, глобальна, або вона неможлива принципово;

v забезпечення всеосяжної безпеки неможливе без всебічного врахування всієї сукупності діючих чинників і збалансування інтересів різних країн, перш за все, тих, які впливають на стан міжнародних відносин;

v практична реалізація загальнолюдських інтересів, ефективне функціонування системи міжнародної безпеки неможливе в умовах насилля, диктату однієї чи групи провідних країн світу;

v на якісно новий рівень виходять проблеми воєнної безпеки. Об’єктивно, в сучасних умовах роль насилля, збройних сил повинна поступатись політичним методам забезпечення міжнародної безпеки.

Цей аналіз, зрозуміло, неповний і його можна продовжувати. Водночас очевидно, що в сучасних умовах постала проблема створення нової теорії національної і міжнародної безпеки, адекватної реальностям сьогодення.