Політичні засоби забезпечення національної безпеки.

Завдання забезпечення національної безпеки не мають права на девальвацію за будь-яких умов. Радикальні трансформації, що відбуваються сьогодні в Україні заради розбудови всіх сфер розвиненого демократичного суспільства, у тому числі і оборонної, досягнення високого добробуту і якості життя тощо, вимагають наявності комплексної стратегії на перспективу, проведення на певних засадах скоординованої і послідовної політики національної безпеки з урахуванням прогнозу еволюції усіх параметрів внутрішнього і зовнішнього середовища держави.

Найголовніші засади забезпечення національної безпеки визначено сьогодні у Законі України „Про основи національної безпеки України”. Стан і перспективи забезпечення національної безпеки України на початку нового століття обумовлюються складною взаємодією системи чинників. Серед них є загальні, універсальні за своєю природою виклики і загрози глобального характеру: регіональні конфлікти і проблеми міграції, зростання міжнародного тероризму і злочинності, поширення наркобізнесу, глобальні екологічні та демографічні проблеми.

Не менш значним є вплив внутрішніх загроз, пов’язаних з проблемами і труднощами поточних трансформаційних процесів, особливостями геополітичного положення і пострадянським рецидивами. Причому вага і нагальність вирішення внутрішніх питань не тільки не зменшується, а подекуди зростає і здатна поставити під загрозу саме майбутнє України.

Варто лише зазначити, що з ряду стратегічних питань нашого розвитку ще не досягнуто широкого суспільного консенсусу. В різних соціальних групах існують часто конкурентні уявлення щодо національних інтересів і пріоритетів національної безпеки. На практиці це об’єктивно веде до зниження рівня національної безпеки. В результаті країна не може реалізувати навіть наявний економічний, інтелектуальний потенціал, що поглиблює економічні і політичні негаразди та заважає реальним трансформаційним перетворенням.

Тому консолідація суспільства є сьогодні чи не найголовнішим завданням на шляху розбудови розвиненого демократичного суспільства і базовою засадою національної безпеки України. Це також повною мірою відповідатиме принципу дотримання такої важливої засади забезпечення національної безпеки України, як додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їхньої взаємної відповідальності.

Серед інших пріоритетних засад забезпечення нашої національної безпеки слід розглядати прискорення інтеграції до систем європейського і євроатлантичного економічного та політичного співробітництва, а також структур безпеки. Усе це повинне супроводжуватись широкою програмою заходів по всебічному входженню в європейський соціокультурний простір, відкритістю країни не тільки до економічних інвестицій, але й до інвестицій культурних і інформаційних, цілеспрямованим формуванням в масовій свідомості відповідних соціокультурних орієнтацій.

Стимулювати цей процес можливо лише через посилення дієздатності держави, нарощування її економічного та політичного потенціалу за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, активізації участі в європейських структурах тощо. Одне з головних завдань середньострокової перспективи –повноцінне здійснення Спільної стратегії ЄС – Україна як механізму інтеграції України в європейський простір. Поглиблення спеціального партнерства України з НАТО має супроводжуватися розширенням співробітництва у сфері безпеки з ООН, ЄС та ОБСЄ, що посилюватиме і міжнародні гарантії нашої національної безпеки.

У контексті викладеного, надзвичайно актуальним стає питання про спільну розробку, у тому числі і на двосторонньому рівні, низки інших стратегічних документів і програм по прискоренню європейської інтеграції України. Одним із базових компонентів загальної стратегії, покликаної зміцнити незалежність і політичне значення України, повинно стати більш предметне співробітництво як з НАТО, так і з державами – членами Альянсу у сфері безпеки.

Це створюватиме умови для подальшого просування України в сторону західної моделі розвитку, незалежно від питання про членство в Альянсі. З політичної точки зору і Україні, і Заходу важливо продемонструвати, що наша держава є активним суб’єктом творення усіх компонентів нової європейської архітектури безпеки. Стратегічний курс України і розклад сил в геополітичному просторі дають їй таку можливість і цей шанс не має бути втрачений.

Безумовно, що одним із вагомих геополітичних центрів сили залишатиметься Росія. В цьому зв’язку у числі важливих засад нашої національної безпеки треба відзначити необхідність подальшого розвитку рівноправних економічних і соціокультурних відносин з Російською Федерацією.

Зокрема, нової якості потребує розширення сфер співробітництва, звуження сфер конкуренції та подолання конфронтаційних мотивів.

Особливо це стосується сфери енергетики, питань делімітації та демаркації лінії державного кордону, тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на території України. У цьому ж контексті принципово важливо наповнити конкретним змістом Договір про економічне співробітництво між Україною та РФ на період до 2007 року та відповідну Програму, розглядаючи їх водночас як вагому передумову повноцінної імплементації положень Угоди між Україною та ЄС про партнерство і співробітництво.

Водночас, повернення України в світовий цивілізаційний простір в якості активного суб’єкта геополітики передбачає активну імплементацію в життя суверенного зовнішньополітичного курсу, заснованого на національних інтересах і пріоритетах, рішучу протидію неконтрольованому іноземному економічному, інформаційному, культурному та політичному проникненню в цілісний соціокультурний простір нашої держави.

Така протидія має базуватися на такій засаді забезпечення національної безпеки України, як адекватність заходів із захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам.

Це також пов’язано з питаннями реформування власне Збройних Сил та інших військових структур України, що залучаються до виконання завдань оборони. Сьогодні принципово важливо сформулювати єдині погляди на їх перспективний розвиток, на приведення їх у відповідність потенційним або ж існуючим загрозам і викликам безпеки України, нашим економічним і науково-технічним можливостям.

Збройні Сили України повинні чітко визначати й усвідомити свої власні завдання і частку своєї власної відповідальності за забезпечення національної безпеки України в цілому.

В цьому контексті завдання Збройних Сил як суб’єкта забезпечення національної безпеки України можна визначити у вигляді таких основних положень:

v Прискорення реформування Збройних Сил України з метою виведення на рівень європейських і євроатлантичних стандартів, що дасть їм як суб’єкту забезпечення національної, регіональної і глобальної безпеки змогу діяти як самим, так і в складі міжнародних сил безпеки. Головна мета полягає не стільки в підготовці їх до інтеграції в євроатлантичні військові структури, скільки в забезпеченні здатності на сучасному рівні гарантувати захищеність держави і с суспільства від воєнних загроз.

v Підготовка умов і механізмів переходу до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі, що в свою чергу, сприятиме формуванню їх професіоналізму як провідного чинника бойової готовності і бойової здатності частин і підрозділів. Одночасно в умовах практично змішаної системи комплектування необхідно приділяти більше уваги підготовці частин і підрозділів, що комплектуються на основі військового обов’язку, і забезпеченню достатнього рівня їх професійної підготовки для виконання завдань за призначенням.

v Посилення контролю за станом озброєнь і захищеність військових об’єктів. Актуальність цього завдання полягає в тому, що на території України зосереджено велику кількість бойової техніки, озброєнь, боєприпасів та вибухових речовин колишньої Радянської армії. Все це потребує великих витрат на збереження й обслуговування.

v Впровадження демократичного цивільного контролю у Збройних Силах України. Впровадження демократичного цивільного контролю в Збройних Силах України гарантує не відчуженість громадянських прав і свобод військовослужбовців як громадян, а це є не що інше, як реальний прояв їх безпеки. Прозорість життєдіяльності Збройних Сил, що є суб’єктом забезпечення безпеки і суспільства і держави, забезпечує зацікавленість і турботу суспільства і держави у підтриманні їх на рівні, достатньому для практичного виконання їх функціонального призначення. Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами унеможливлює втягування їх у політичну боротьбу й використання якоюсь політичною силою поза межами конституційне визначених завдань і повноважень. Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами демократизує і гуманізує їх внутрішнє життя, забезпечує реалізацію суспільних демократичних принципів у повсякденному житті військ. Звичайно, перелічені завдання Збройних Сил України як суб’єкта забезпечення національної безпеки потребують подальшої конкретизації і розкриття, бо вони визначають не стільки конкретні завдання, скільки комплекси завдань.

Успіх реалізації сучасної концепції національної безпеки залежить від багатьох обставин, в тому числі від комплексного використан­ня економічних, науково-технічних, політичних, соціальних, духовних і воєнних факторів. Зміна концептуальних основ політичного і воєнно-політичного мислення з об’єктивною необхідністю зажадала переосмислити місце і роль кожного з них, визначити їх взаємозв’язки. Це торкнулося співвідношення політичних і воєнних засобів забезпечення безпеки. це не випадково.

На протязі всієї історії існування людського суспільства воєнний фактор є основним, а іноді і єдиним засобом вирішення політичних суперечностей міжнародних конфліктів. Причому склалися жахливі історичні тенденції, що виражаються у стійкому характері зростання кількості жертв, питомої ваги руйнівності та деструктивної масштабності воєнних конфліктів. За останні три століття спостерігається збільшення кількості війн, в яких щорічно загинуло 1000 і більше людей.

В ХVІІІ ст. війн і конфліктів було 66, які забрали 4,4 млн. людських жертв, у XIX ст. – 205 і загинуло 8,3 млн., а у XX ст. – 237, а жертви вже склали 98,8 млн. Криваві жнива молоха війни зростають. З очевидним зростанням кількісних показників трагічної статистики відбувається істотне зростання питомої ваги руйнівності та масштабності війн. У XIX ст. велося 14 війн з людськими втратами 100 тис. і більше, у XX ст. війн стало в 3 рази більше. У XX ст. розв’язано 2 війни з жертвами більше 1 млн, людей. Війни супроводжуються зростанням прямих втрат серед цивільного населення відносно загальної кількості людських жертв. В період першої світової війни втрати цивільного населення склали 5%, а в другу світову війну – 48%, у війні в Кореї – 84%, а у війні у В’єтнамі – 90% жертв складало мирне населення. Особливо маловивченою сферою воєнно-демографічних наслідків війн є побічні і віддалені втрати. Внаслідок мобілізації молодих чоловіків відбувається різке падіння шлюбів і народжуваності, а це істотно знижує природний приріст населення (в першу світову війну падіння народжуваності в російській імперії склало до 73%).

Значно зростає число інвалідів. В першій і другій світових війнах більш 40 млн. людей стало інвалідами, при цьому росло їх число серед цивільного населення; на кожних 100 мобілізованих в першу світову війну приводиться 11 інвалідів, а в другій світовій війні – 28.

Відбувається істотне зниження якості населення, зв’язане з погіршенням матеріальних умов життя (в другу світову війну в Європі 60 млн. людей залишилися без даху); і як наслідок – падіння моралі, інтелектуального потенціалу, поява епідемій та інші негативні явища.

Зростання витрат на війни набуло важкоуявлювані масштаби. Від творчої діяльності відчужувалася найбільш цінна самодіяльна частина суспільства: в першій світовій війні безпосередньо брало участь більш 1 млрд. людей з 33 держав, тобто 62% населення планети, а в другій світовій війні – вже близько 2 млрд. людей з 61 держави, або близько 80% населення планети.

Формування концепцій політичного мислення, основаних на ідеї переходу до ненасильницького миру, неминуче викликало радикальну суспільну переоцінку поглядів на роль військової сили в суспільному розвитку. Відбулася переоцінка політичних засобів забезпечення безпеки. Ідея ненасильницького миру, по суті, в конкретній реалізації допускає використання саме політичних засобів забезпечення миру.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки – це сукупність діяльності держави, що дозволяє – без використання воєнно–насильницьких засобів забезпечити міцний і надійний мир, вирішити завдання відвернення війни і створення мирних умов для розвитку держави.

Структура політичних засобів складна і різноманітна. Існує, система політичних засобів, що охоплює:

по–перше, гуманістичність і прогресивність характеру панівних у масовій суспільній свідомості цінностей збереження миру і засобів досягнення безпеки. Гуманність, як один з складових елементів системи політичних засобів, допускає не тільки формування ідеалу захисту миру, але й формування комплексу науково обґрунтованих шляхів відвернення війни.

По–друге, загальнополітична ситуація в світі, характер системи міжнародних відносин, глобальна розстановка і співвідношення політичних сил, які визначають організаційно-економічні, політичні (воєнно–політичні), науково-технічні, духовно-ідеологічні і гуманітарні відносини. Досягнутий рівень співвідношення сил в інтересах захисту миру формує основи певного політико-правового, морально-психологічного, організаційного механізму блокування війни. Об’єктивні умови в значній мірі визначають характер і результати будь-якої діяльності, що включені в систему політичних засобів.

По-третє, – власне політичні засоби, що виражаються в зовнішній політиці та дипломатії. Це ті конкретні засоби, методи, способи, що забезпечують розв’язання без використання насильства проблем у взаємовідносинах держав з приводу забезпечення миру і безпеки. До них відносяться: розробка міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; укладання договорів і угод; політичні консультації та особисті контакти лідерів; конкретні практичні заходи по роззброєнню, встановленню контактів і взаємний контроль за ходом процесу роззброєння, який сприяє відкритості і встановленню довіри у воєнній сфері. Особливе місце належить народній демократії.

В значній мірі політичні фактори реалізуються і виражаються в дипломатичній діяльності, але не вичерплюються нею. В структурі політичних факторів забезпечення безпеки виділяються дві складові; по-перше, характер, спрямування і результативність зовнішньополітичної діяльності; по-друге, політична вага, місце і авторитет держави в системі міжнародного співтовариства.

Політичні засоби забезпечення міжнародної та національної безпеки мають певну специфіку; які виражаються в характерних рисах: широкі можливості їх ефективного використання для вирішення найскладніших проблем; складність, гнучкість і різноманітність застосування; діапазон політичних засобів надто широкий – від встановлення політичних контактів і переговорів по конкретним питанням до кардинального перегрупування політичних сил, глобальної зміни характеру політичної ситуації по всій системі світового співтовариства; інтегруючий і структурно–організуючий, по відношенню до інших засобів, характер; підвищення їх ролі в міжнародних відносинах, що виражається в тому, що вони знаходять дедалі більше прихильників серед широких мас громадськості, впливових політичних сил.

Деякі структурно–змістові особливості сучасної концепції безпеки прямо впливають на виявлення характеру взаємозв’язку політичних і воєнних засобів.

В сучасних умовах діалектика політичних і воєнних засобів має особливості.

По-перше, пріоритет ненасильницьких засобів не виключає, а допускає використання в сучасних умовах воєнних засобів і воєнного механізму блокування війни; по-друге, успіх використання політичних і воєнних засобів залежить від їх комплексного застосування; по-третє, успіх реалізації воєнних засобів значно залежить від збройних сил. Збройні сили миролюбних держав – могутнє знаряддя відвернення війни. В збереженні миру їх основна функція і основна соціальна роль. І поки існує воєнна небезпека, збройні сили, розвиваючись в напрямку оборонної достатності, безпосередньо братимуть участь у підтриманні необхідних умов для розгортання сучасної моделі безпеки.

Висновки

Реалії сьогодення полягають у виникненні значного обсягу нових суперечностей між окремими державами та регіонами. Надзвичайно гострі політичні, економічні, конфесійні, етнічні та інші протиріччя, які були приглушені та дрімали в період „холодної війни” всередині деяких держав, намагання переоглянути існуючі кордони, перерозподілити сфери впливу призвели до ряду кровопролитних конфліктів. Набули рис міжнародного характеру такі загрози міжнародній стабільності, як тероризм, контрабанда наркотиків, незаконна торгівля зброєю, організована злочинність. Тому вирішення проблем національної безпеки можливе лише в рамках всеосяжної системи міжнародної безпеки. Відтворення такої системи можливе лише на основі політичних, а не силових методів і засобів. Така тенденція в світі знову набирає силу, однак вона пробиває собі дорогу в майбутнє з величезними труднощами, в боротьбі із значною питомою вагою силового вирішення міжнародних проблем.

Важкий і відповідальний шлях в забезпеченні надійної національної безпеки, як найважливішої умови незалежного і прогресивного розвитку, належить пройти і нашій державі – Україні.