Філософська думка в Україні.

Комплексне дослідження історії розвитку філософської думки в Україні бере початок на межі XIX—XX ст. Пріоритетні в ньому системний і культурологічний підходи, за допомогою яких з часом сформувалися як мінімум три погляди на історико-філософський процес у країні. Один з них належить відомому філософу, історику, філологу, слов'янознавцю Д.І. Чижевському (1894—1977). У працях "Філософія на Україні" (1926) і "Нариси з історії філософії на Україні" (1931) він оголосив суверенним суб'єктом філософії націю. Інша філософія —марксистсько-ленінська, —вважала таким суб'єктом робітничий клас. Основою третього погляду було протиставлення матеріалістичного та ідеалістичного філософських напрямів: матеріалістичне однозначно оцінювалося як позитивне, прогресивне, наукове" ідеалістичне — негативне, ненаукове і навіть вороже людям.

Всі ці позиції сьогодні видаються однобічними, але взаємопов'язаними і такими, що доповнюють одна одну. Філософія не може бути ні лише національною, ні лише класовою (інакше у світі було б стільки філософій, скільки є народностей, націй, суспільних класів і держав). Разом з тим людство не знає філософії, яка б не виражала потреби, інтереси, мсту, ідеали людей, отже, різних їх соціальних та етнічних спільнот. Історико-філософський прогрес завжди є рухом до об'єктивно іСТИННОГО знання і загальнолюдських цінностей, сукупність яких є сферою культури. Ступінь відповідності їм цінностей будь-якого народу є показником його цивілізованості.

Філософія — загальнолюдська цінність, однак її становлення, розвиток і функціонування у різні історичні епохи і в різних країнах специфічні. Щодо протиставлення матеріалізму та ідеалізму у філософії, то за межами вирішення її основного питання наукового сенсу воно не має. Філософські вчення оцінюються не за належністю їх творців до якогось напряму чи течії у філософії, а за реальним внеском у розвиток і вдосконалення духовності особистості та суспільства.

Становлення професійної філософії в Україні завершилось зі створенням в XVII ст. Києво-Могилянської академії. Однак і наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу, свободу, любов, надію, віру, добро, зло. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм, творчість, відповідальність, любов до рідного краю та своєї землі, прагнення до самопізнання та свободи. "Синопсис" (історіографічний твір XVІІ—XVIII ст. про найважливіші події на східнослов'янських землях від найдавніших часів до 1670 р.) висвітлює антропоморфічний і пантеїстичний характер світогляду майбутніх українців.

На становлення і зміст вітчизняної філософської думки суттєво вплинули і певні специфічні обставини, серед яких насамперед слід виокремити дві: введення в Київській Русі наприкінці X ст. (988) християнства як державної релігії, і створення слов'янської абетки уродженцями міста Салоніки в Македонії братами Кирилом (бл. 827—869, до прийняття на початку 869 р. чернецтва — Костянтин) і Мефодієм (бл. 815—885). Завдяки християнізації стародавня філософська думка в Київській Русі одразу долучилася до традиції філософствування, яка склалася в культурі Візантії, а утвердження слов'янської писемності сприяло поширенню в державі перекладної літератури античних, еміністських, візантійських, болгарських авторів, текстів із Біблії, творів "Отців Церкви".

Перші перекладачі цієї літератури і текстів були людьми творчими і самостійними, вони менше піклувалися про відповідність перекладів оригіналам, а більше— про трактування їх змісту і суті. Такого роду трактування та коментарі, очевидно, слід вважати попередниками вітчизняної філософії.

Київським книжникам — перекладачам були знайомі філософські твори Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арістотеля, Епікура, а серед представників патристики — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоаппа Златоуста, Афанасія Александрійського та in. В "Ізборнику Святослава" (1073) вміщено переклад уривка з "Діалектики" Іоанна Дамаскіна, в якому філософія визначалась як пізнання сущого, пізнання речей божественних і людських, як мистецтво мистецтв, наука наук, любов до мудрості.

Одним із перших давньоруських філософів вважають Іларіона — київського митрополита у 1051—1054 pp. Достовірно відомим його твором с "Слово про закон, через Мойсея даний, і про благодать та істину, які були Ісусом Христом, і про тс, як закон відійшов, і благодать та істина всю землю заповнили, і віра па всі народи поширилась, і нашого народу руського досягла". Цс богословсько-філософський твір, у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації, про переваги християнського світогляду, порівняно з язичницьким, про непримиренне ставлення до язичництва як комплексу місцевих дохристиянських вірувань, про краще майбутнє людства і людську волю, про джерела патріотизму князів, котрі постають у нього як носії слави, мужності і хоробрості. Зміст "Слова..." свідчить про надзвичайну обізнаність автора з культурними набутками візантійської, болгарської, чеської та західноєвропейської думки, його непересічний розум, здатність до суто філософського осмислення історії та сьогодення, виняткову красномовність, любов до рідної землі. У "Слові..." висунуто цікаві ідеї щодо сенсу буття, свободи та необхідності, старого і нового та багато інших питань філософсько-світоглядного характеру. Ідеї Іларіона суттєво вплинули па ідейний клімат Київської держави та подальші періоди розвитку вітчизняної історії.

Одним із відомих книжників — полемістів був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печорський (бл. 1008—1074)— автор одинадцяти творів. У "Слові про терпіння і любов", "Повчаннях про терпіння і смирення" він виступав ідеологом православ'я. Феодосій критикував язичництво, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту, різко засуджував тих, хто "називаючись християнами, поганськи жили". У соціальних поглядах ігумена інтереси церкви явно переважали над світськими: державна влада походить від Бога, а тому мас стояти па боці церковних інтересів, церква зобов'язана контролювати світську владу.

На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої традиційно вважають ченця Печорського монастиря Нестора (бл. 1056 — після 1113) — "батька руської історії". Вона постає не тільки як історично-літературний твір, а і як одна з пам'яток філософської думки. Уній містяться терміни "філософ" та "філософствувати". Справжній зміст і причини історичних явищ Нестор пояснював за допомогою Божого провидіння у моральному значенні, створивши своєрідну теологію моральної відповідальності. За її логікою, всі люди, утворивши співтовариство християн, страждають спільно і водночас мають можливість праведного життя. Таке життя настане, коли кожна людина, маючи вільну волю, буде обирати шлях, який веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання.

Відомий церковний і політичний діяч Никифор (пом. 1121), київський митрополит з 1104 по 1120 p., написав п'ять творів — послань і повчань. Вів намагався вирішити проблему пізнавальних можливостей людини, пов'язуючи їх з її психологією. Він розглядав людину як складну систему тілесної та духовної субстанцій, які перебувають в єдності та боротьбі. На думку Никифора, душа складається з трьох сил: словесної, лютої та бажаної. Перша (розсудок, розум, логос)— вища сила; друга (почуття, пристрасті, емоції) — стихійна сила, яка дає людині життєву енергію; третя (воля, прагнення)— цілеспрямована дія. Людина має розрізняти добро і зло, а для цього необхідні знання. У початковій формі їх дають органи чуття, але ці знання недосконалі, їх потрібно перевіряти, підкріпляти розумом. Зізнаннями та розумом Никифор пов'язував мудрість, доброчесність, порядність людини, іншими словами — її моральність. Це була одна з перших спроб в українській філософській думці розкрити механізм людського пізнання.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування в Київській Русі були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком став Володимир Мономах (1053—1125)— видатний державний і політичний діяч, талановитий письменник і мислитель. Найбільш, відомим його твором є "Повчання" — духовний заповіт дітям, князям, всім сучасникам, у якому він виклав роздуми про світобудову, принципи організації державної влади, сутність людини, її моральність; закликав творити добро, не забувати вбогих, допомагати бідним, не прагнути до накопичення багатства та скарбів; уникати клятвопорушення, неправди, гордині; поважати старших і менших; основою життя людини вважав працю.

Моральні, політичні і правові погляди Володимира Мономаха не узгоджувалися з багатьма догмами ортодоксальної церкви, оскільки він доводив, що Бог не вимагає від людини таких надзвичайних зусиль, як затворництво, строгий піст, чернецтво. Силу князів він вбачав у знанні, закликав їх учитися; різко виступав проти князівських усобиць в ім'я єдиної землі Руської.

Отже, погляди Володимира Мономаха постають не в абстрактно-теоретичному обґрунтуванні своїх думок, повелінь, а в практичному їх втіленні, де етичні норми нерозривно переплітаються з економічними і політичними перетвореннями. Однак у його "Повчанні" переважає моральний аспект і водночас чітко простежується протиставлення людської душі і всього світу, що виявилося перспективним, але творчо суперечливим. Розведені душа і світ утворили своєрідні полюси російської й української філософської думки наступних століть. З одного боку, вона з'ясовувала природу і сутність душі, з іншого, — природу і сутність світу. За межами її розгляду залишалось дослідження єдності душі і світу.

Особливе місце в історії філософської думки України належить твору "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), який довгий час вважався нефілософським. Сучасні вітчизняні дослідники проаналізували і виявили в ньому філософсько-світоглядні погляди, які панували в давньоруській культурі: проблеми людини і природи; бачення життя, подій того часу; зв'язок минулого і сучасного; співвідношення історії і вічності. У "Слові..." відобразилася закономірність зв'язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще збереглися значною мірою міфологічні уявлення східних слов'ян. Наскрізною у творі є думка про єдність Київської Русі.

Період із середини XII до середини XIII ст. став періодом занепаду київської державності, а в середині XIII ст. під ударами орд хана Батия Київська Русь узагалі припинила існування. Проте і цей період характеризується дальшою розробкою філософських ідей, яскравою діяльністю давньоруських книжників, серед яких чільне місце посідає церковний діяч, просвітник і філософ, київський митрополит Климентій Смолятич (пом. після 1154). До нас дійшов лише один твір, що безперечно належить його перу, — це "Послання, написане Климом, митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афаиасієм монахом". У цьому творі Смолятич прагнув осмислити проблеми віри; походження, сутності та змісту знання; співвідношення віри і розуму. Завдяки розуму людина має усвідомлювати премудрість Бога, здатна пізнавати істину. Із соціальних проблем він плідно розвивав ідею цілковитої незалежності Русі, започатковану Іларіоном та іншими мислителями Київської держави.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирила Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, філософа, майстра урочистого красномовства, за що його і назвали "Златоустом". Він створив безліч оригінальних творів — повчань, послань, урочистих слів тощо, найбільш відомі з яких: "Притча про людську душу і тіло", "Слово про премудрість", "Повість про білоризця", "Притча про сліпця та кульгавого". В них К. Туровський вирішував з позицій християнського антропоцентризму проблему співвідношення душі і тіла, наголошуючи на їх взаємодії у процесі життєдіяльності людини, надаючи провідну роль душі. Він також осмислював пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом для нього був весь світ. Людина і світ — це мікрокосм та макрокосм. Людина, володіючи розумом, має власну долю і не повинна повністю покладатися на небесного покровителя. Бог причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від "духовних недуг", "просвітлює". Однак людина не звільняється від розумового пошуку, зобов'язана сама робити вибір між добром і злом. Так К. Туровський підходив до проблеми "Бог — людина": сам акт олюднення Бога свідчить про його службу людині, про Боже людинолюбство.

Чудовою пам'яткою давньоруської культури останнього періоду існування Київської Русі е "Слово", або "Моління" Данила Заточника (кінець XII — початок XIII ст.) — натхненний гімн розуму і мудрості. Вперше у вітчизняній філософській думці Д. Заточник утверджував цінність мислячої особи не за її належність до вищих кіл, а за її особисті мудрість і розум. Розум важливіший за багатство, з ним не зрівняються ні фізична сила, пі хоробрість, ні слава, ні авторитет. Мудрість передбачає втілення знання істини в практику власного життя; вона є і життєвим досвідом, і практичним розумом.

Отже, вітчизняна філософська думка має глибокі історичні корені, її виникнення, розвиток і функціонування є закономірним результатом ускладнення й удосконалення різних форм суспільної свідомості. У Київській Русі вона була адекватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним релігій по -філософсько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмислення актуальних проблем поточного суспільного життя. Досвід моральності та практичного філософствування в Київській державі став надійним фундаментом вітчизняного філософського прогресу.