Розділ дванадцятий

“З лікарні до лікарні, - сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в “ельдорадо” найновішої моделі. - З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце”.

Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п’ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика - Гайдн.

“В одну лікарню привезли каретою “швидкої допомоги”, в другу їду “кадилаком””, - подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився... тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.

Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед - Гарднер, Саббатас, Льюїстон...

Майже п’ять років, більше, ніж деякі засуджені вбивці проводять за ґратами.

Він заснув.

І йому наснилося...

- Джонні, - сказала йому мати в тому сні. - Джонні, допоможи мені, зціли мене. - На ній були жебрацькі лахи, і вона повзла до нього по бруківці. Обличчя її було бліде. З колін точилася кров. У ріденькому волоссі копошилися білі воші. Мати простягала до нього тремтливі руки. - Господь бог наділив тебе своєю силою, - казала вона. - Це велика відповідальність, Джонні. Велика довіра. Ти повинен бути гідним її.

Джонні взяв її руки, накрив їх своїми й сказав:

- Духи зла, полиште цю жінку.

Мати підвелася.

- Зцілилася! - вигукнула вона голосом, сповненим дивного, лиховісного тріумфу. - Зцілилася! Мій син зцілив мене! Хай славляться його земні діяння!

Джонні намагався заперечувати, сказати їй, що він не хоче вершити славні діяння, зціляти недужих, говорити чужими голосами, провіщати майбутнє чи знаходити загублені речі. Він намагався висловити це, але язик не корився наказам його мозку. Тим часом мати вже пройшла повз нього й віддалялася брукованою вулицею, раболіпно й смиренно згорблена, та водночас було в ній і щось зухвале, і голос її гучав, наче сурма:

- Він спас мене! Спаситель! Він спас мене! Спаситель!

Аж раптом він із жахом побачив, що за нею сунуть тисячі, а може, й мільйони інших - покалічених, скоцюрблених, смертельно переляканих. Була там і гладка жінка-репортер, що хотіла знати, кого демократи висунуть на президента в 1976 році; і якийсь убитий горем фермер у комбінезоні, з фотографією свого сина - усміхненого юнака у формі військово-повітряних сил, що не повернувся з нальоту на Ханой у 1972 році, - старий хотів знати, живий його син чи загинув; і схожа на Сейру заплакана молода жінка, що піднімала на руках немовля з величезною головою, на якій, мов фатальні письмена, голубіли вени; і якийсь дід з покрученими артритом руками; і ще сила-силенна людей. Вони розтяглися на багато миль, вони терпляче дожидатимуть і зрештою вб’ють його своїми розпачливими німими благаннями.

- Він спас мене! - долинав до нього переможний материн голос. - Спаситель! Він спас мене! Спас!

Він намагався сказати їм, що не може ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.

Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло - моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.

- Де це ми? - сипло запитав він.

- Біля лікарні, - сказав Сем. - Камберлендська терапевтична.

- А-а. Гаразд.

Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.

- Ви готові йти?

- Так, - сказав Джонні.

Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров’ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським - але тільки майже. І воно ніяк не минало.

Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.

- Синку... - мовив Герб.

Він увесь якось змалів, наче зсохся.

Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.

- Тату, - сказав Джонні. - Ну годі, тату, годі.

Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.

Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах - нічим не примітні акварелі місцевих художників.

Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:

- Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали “швидку”. Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.

- Та ну, ти що.

- Гаразд. - Герб випростав плечі. - То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб’язно з вашого боку, докторе Вейзак.

Сем знизав плечима.

- Пусте.

Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

- Тату, а вона...

- Згасає, - мовив Герб. Він начебто опанував себе. - При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

- .Не я винен, - сказав Джонні. - На мені вся в...

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким “ремблером”: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

- Ніколи не смій цього казати, - звелів Герб.

- Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

- Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

- Ніколи не смій себе винуватити.

- Але ж вона дивилася ті кляті...

- Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся... коли бачу - лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. - Герб присунувся ближче до сина. - Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь “героїчні зусилля”. Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. - В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. - Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.

- Мені можна до неї?

- Так, вона в кінці коридора, у тридцять п’ятій палаті. Там знають, що ти маєш приїхати, і вона теж знає. І ще одне, Джонні. Хоч би що вона казала, ти погоджуйся. Не дай їй... не дай їй померти з думкою, що все було марно.

- Авжеж. - Джонні помовчав. - Ти підеш зі мною?

- Не тепер. Хай потім.

Джонні кивнув головою і рушив коридором. Світло було пригашене. І тепер та коротка мить серед лагідної теплої ночі здалась йому страшенно далекою, зате зринув у пам’яті отой моторошний сон, що привидівся йому в машині.

Палата 35. Віра Елен Сміт - сповіщала невеличка картка на дверях. Чи він знав, що її друге ім’я Елен? Мав би знати, але напевне пригадати не міг. Зате йому пригадалось інше: як одного сонячного літнього дня на пляжі Олд-Орчард мати, усміхнена й весела, принесла йому загорнутий у носову хустрчку брикет морозива. Як він, мати й батько грали-в карти на сірники - згодом, погрузнувши в релігії, вона забороняла в домі карти, навіть для гри в крибідж. Пригадався Джонні і той день, коли його вжалила бджола й він, ревучи на всю горлянку, прибіг до матері, а вона поцілувала набрякле місце, витягла пінцетом жало й приклала до ранки змочену в питній- соді полотнинку.

Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: “Отак і я лежав”. Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.

- Ви син місіс Сміт?

- Так.

- Джонні? - Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.

Від цього голосу - хай бог боронить! - у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.

Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. “Інсульт, - подумав Джонні. - Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару”.

- Це ти, Джоне?

- Я, мамо.

- Джонні! Це ти?

- Так, мамо.

Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.

- Мені потрібен мій Джонні, - жалісно промовила вона.

Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.

- Ви б не могли залишити нас самих?

- Та я, бачте, не повинна....

- Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, - сказав Джонні. - Як ви на це?

- Ну...

- Принеси мені соку, татусю! - хрипко закричала мати. - Я, мабуть, вип’ю цілу карафу!

- Та вийдете ви зрештою? - гримнув Джонні на сестру.

Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.

Сестра вийшла,

- Мамо... - промовив він, сідаючи біля ліжка.

Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, - і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.

- Мамо... - знову промовив він і поцілував її спотворену руку.

- Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, - сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. - Мені потрібен Джонні,

- Мамо, я тут.

- Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!

- Мамо! - сказав він, боячись, що повернеться сестра.

- Ти... - Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. - Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, - прошепотіла вона.

Він нахилився, як вона просила.

- Ти прийшов, - сказала вона. - Дякую. Дякую. - З її здорового ока потекли сльози.

Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.

- Ну звісно, прийшов.

- Я бачила тебе, - прошепотіла мати. - Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

- Атож, казала.

- Він призначив тобі справу, - провадила мати. - Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.

- Ні, не зроблю. - Він тримав материну руку-кліш-ню. В голові у нього гупало.

- Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам’ятай.

- Гаразд.

- Запам’ятай це! - різко промовила вона, і Джонні подумав: “Знову її повело на дурниці”.

А втім, ні; власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.

- Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.

- Гаразд, мамо, я дослухатимусь.

Вона трохи повернула голову на подушці і... невже всміхнулася?

- Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. - Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. - Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні... виконай свій обов’язок.

- Гаразд, мамо.

- Яка сила... - пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. - Яку силу дав тобі Господь... Я знала... Я завжди знала... - Голос їй урвався.

Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.

Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п’ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.

- Виконай свій обов’язок, Джоне.

- Авжеж, мамо.

Більш йому не випало поговорити з матір’ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п’ять хвилин на дев’яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.