КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Розділ шістнадцятий 1 страница
Сніг того року випав рано. Вже на початку листопада він укрив землю дюймів на шість, і тепер, вирушаючи в свою щоденну прохідку до поштової скриньки, Джонні мусив залазити в старі зелені гумові чоботи й надягати стару куртку-штормівку. Два тижні тому Дейв Пелсен прислав йому бандероллю підручники, за якими він мав викладати з січня, і Джонні вже почав накидати приблизні плани уроків. Йому не терпілося повернутись до школи. Дейв і помешкання йому підшукав - на Хауленд-стріт у Клівз-Мілзі. Хауленд-стріт, 24. Джонні сховав папірець з адресою в гаман, бо назва вулиці та номер будинку, на його досаду, щораз вислизали з пам’яті. День був похмурий, з низькими хмарами, термометр показував близько семи градусів морозу. Поки Джонні простував під’їзною дорогою, у повітрі знов закружляли пластівці снігу. Він був на дорозі сам і тому, не соромлячись, висунув язика, щоб зловити сніжинку. Тепер він уже майже не кульгав і взагалі почував себе чудово. Ось уже два тижні, а то й більше, як його перестали мучити напади головного болю. У поштовій скриньці були якийсь рекламний проспект, свіжий номер “Ньюсуїк” і невеликий цупкий конверт, адресований Джонові Сміту, але без зворотної адреси. Джонні розкрив його дорогою назад, застромивши решту в бічну кишеню куртки. Він вийняв з конверта якийсь друкований аркуш, побачив зверху слова “Всепроникний погляд” і зупинився на півдорозі. То була третя сторінка журналу за минулий тиждень. Угорі привертала око “викривальна” історія про симпатичного коміка з детективного телесеріалу: як виявилося, його двічі виключали зі школи (двадцять років тому) і один раз заарештували за зберігання кокаїну (шість років тому). Просто-таки сенсаційна новина для американських хатніх господарок. Далі йшла зернова дієта, фото якогось вундеркінда і розповідь про чудесне зцілення в Лурді десятирічної дівчинки від церебрального паралічу (“Лікарі не знають, що сказати!” - переможно сповіщав заголовок). А внизу сторінки була обведена олівцем статейка без підпису під заголовком: ““Ясновидець” із Мену зізнається в шахрайстві”. “Всепроникний погляд” завжди вважав за потрібне не тільки давати читачам найвичерпніші відомості про екстрасенсів, яких уперто ігнорує так звана “велика преса”, а й викривати шахраїв і дурисвітів, що й досі стоять на заваді офіційному визнанню паранормальних явищ. Один з таких недавно сам зізнався в шахрайстві нашому кореспондентові. Цей так званий “ясновидець”, Джон Сміт із Паунела, штат Мен, заявив нашому кореспондентові: “То був хитрий трюк з метою оплатити мої лікарняні рахунки. А якби мені ще пощастило зробити книжку, я б зміг розквитатися з усіма боргами й пожити кілька років собі на втіху. Нині люди вірять чому завгодно, то чом би й мені не урвати ласий шматок?” І Сміт цинічно посміхнувся. Завдяки “Всепроникному погляду”, який завжди застерігав своїх читачів, що на одного справжнього ясновидця припадає по два дурисвіти, ласого шматка Джонові Сміту тепер не бачити. І ми знов повторюємо свою обіцянку сплатити 1000 доларів кожному, хто наведе неспростовні докази, що викриють того чи того з наших славнозвісних екстрасенсів як шахрая. Дурисвіти й шахраї, стережіться!” Джонні прочитав ту статейку двічі, не помічаючи снігу, що сипав усе рясніше. І несамохіть посміхнувся. Атож, недремна преса не полюбляє, коли якийсь провінційний мужлай спускає її зі сходів. Він засунув журнальну сторінку назад у конверт і поклав його в кишеню до іншої пошти. - Ну що ж, Дісе, - мовив він уголос, - сподіваюся, ти ще досі ходиш у синцях.
Батько сприйняв це не так добродушно. Прочитавши статейку, він з огидою припечатав журнальний аркушик до кухонного столу. - Тобі слід притягти того сучого сина до суду. Це ж не що інше, як наклеп, Джонні. Злонавмисна мерзенна брехня. - Цілком з тобою згоден, - відказав Джонні. Надворі було темно. Тихий сніг, що падав цілий день, на вечір перейшов у справжню зимову хурделицю. Вітер свистів і завивав навколо острішшя. Під’їзну дорогу вкрили хвилясті снігові дюни. - Але при нашій з ним розмові не було свідків, і Діс це чудово знає. Тільки його слово проти мого. - Йому навіть не стало духу підписатися під цією брехнею, - не вгавав Герб. - Ти поглянь: “наш кореспондент”! А хто він такий, той кореспондент? Назвіть його мені, ось чого я хочу! - Можеш тільки хотіти, - посміхаючись, сказав Джонні. - Це однаково що підійти на вулиці до найлихішого хулігана, приліпивши собі до гепи табличку: “Ану, наддай мені чимдуж!” Вони тобі справжнісінький хрестовий похід влаштують, витягнуть усе це на першу сторінку і так далі. Ні, дякую. Як на мене, то вони зробили мені добру послугу. Я не хочу кар’єри ясновидця, не хочу повідати людям, де їхні дідусі ховають свої цінні папери чи хто виграє чвертьфінал у Скарборо. Або візьми оту лотерею. - Серед новин, які найдужче вразили Джонні, коли він вийшов із коми, було те, що в Мені, та й доброму десятку інших штатів, стали легально проводити грошові лотереї. - За останній місяць я одержав шістнадцять листів від людей, що хочуть знати, на який номер випаде головний виграш. Це просто маячня. Навіть якби я міг сказати, - а я не можу, - то що б їм це дало? У цій лотереї однаково не вибереш собі потрібного квитка, а мусиш купувати що є. Та листи все йдуть. - Не розумію, яке це має відношення до отієї брудної писанини? - Якщо люди вважатимуть, що я дурисвіт, то, може, дадуть мені спокій. - А-а, - мовив Герб. - Тепер розумію. - Він запалив люльку. - Тобі воно весь час було не до душі, правда ж? - Так, - відповів Джонні. - Ми з тобою ніколи не розводилися на цю тему, і мені було хоч трохи легше. А то всі інші люди начебто заповзялися тільки про це й говорити. Та річ була не тільки й не стільки в тому, що людям кортіло поговорити, це ще не так бентежило б Джонні. Але щоразу, як йому траплялося зайти до найближчої крамниці купити лимонаду чи хліба, дівчина-продавщиця намагалася так узяти в нього гроші, щоб не торкнутись його руки, і в очах її він непомильно бачив запопадливість і переляк. Батькові знайомі при зустрічі не подавали йому руки, а вітально змахували нею в повітрі. У жовтні Герб найняв одну місцеву школярку, щоб вона раз на тиждень прибирала в домі. Та через три тижні вона, нічого не пояснивши, перестала приходити - певно, хтось у школі сказав їй, у кого вона прибирає. Здавалося, на кожного, хто хотів, щоб Джонні доторкнувся до нього, щось повідав, виявив свій незвичайний хист, було двоє таких, що вважали його ніби за прокаженого. І тоді Джонні згадував, як дивилися на нього оті медсестри в лікарні, коли він сказав Ейлін Мегон, що у неї в домі пожежа, - як сороки на телефонному дроті. Згадував і телерепортера, що після несподіваного повороту прес-конференції сахався від нього й підтакував кожному слову, аби тільки Джонні не торкнувсь його рукою. І те, і те було ненормальним. - Ні, ми про це не говорили, - погодився Герб. - Може, тому, що воно навертає мене на думку про твою матір. Вона була така певна, що цей дар... чи як його назвати... дано тобі не просто так, а на якесь діло. І часом я запитую себе, чи не мала вона рації. Джонні знизав плечима. - Єдине, чого я хочу, це жити нормальним життям. Поставити хрест на всій тій чортівні. І якщо цей нікчемний пасквіль мені допоможе, тим краще. - Але ти й досі здатен на оте? - запитав Герб, пильно дивлячись на сина. Джонні пригадався один вечір на минулому тижні. Вони з батьком дозволили собі нечасту при їхньому сутужному бюджеті розкіш повечеряти поза домом і поїхали до “Коулової ферми” - чи не найкращого ресторану в окрузі, де завжди було повно людей. Вечір видався холодний, а ресторанна зала зустріла їх теплом і веселим затишком. Джонні взяв свою і батькову куртки й поніс до гардеробної, і от, коли він, шукаючи вільних гачків, провів рукою по одежі, що там висіла, у його свідомості перебігла ціла низка напрочуд виразних відчуттів. Таке траплялося з ним не часто; якогось іншого дня він міг би хвилин по двадцять тримати в руках кожну річ і нічого не відчути. Ось жіноче пальто з хутряним коміром. Його власниця крутила роман з одним із чоловікових партнерів за покерним столом, страшенно боялася викриття, але не знала, як з тим усім покінчити. Чоловіча джинсова куртка, підбита овчиною. Її власник теж потерпав - але за брата, якого тиждень тому покалічило на будові. Штормівка якогось хлопчика: його бабуся в Даремі тільки сьогодні подарувала йому транзисторний приймачик, і він аж чортом дихав на батька, що не дозволив узяти його з собою сюди. А ще одна річ - просте чорне пальто - вкинула Джонні в холодний жах і враз відбила йому весь апетит. Власник того пальта помалу божеволів. Поки що він зберігав нормальний вигляд - навіть дружина нічого не підозрювала, - але його світосприйняття дедалі дужче потьмарювали параноїчні привиддя. Коли Джонні доторкнувся до того пальта, йому здалося, ніби він втрапив рукою в гадюче кипіло. - Так, здатен, - коротко відказав Джонні. - Але з біса хотів би бути нездатним. - Ти правду кажеш? Джонні знову згадав оте просте чорне пальто. Він тоді ледь колупав виделкою їжу, а сам усе роздивлявся по залі, намагаючись вирізнити в тому велелюдді власника пальта, - але марно. - Так, - мовив він. - Правду. - Тоді забудьмо про все це, - сказав Герб і ляснув сина по плечу.
Минуло близько місяця, і все начебто забулося. Джонні з’їздив до Клівз-Мілза на збори вчителів, що мали стати до роботи з другого півріччя, а заразом одвіз деякі речі в своє нове помешкання - трохи замале, проте цілком придатне до житла. Він поїхав батьковою машиною, і коли вже був майже готовий вирушити, Герб запитав його: - А ти не боїшся? Дороги, машин? Джонні похитав головою. Останнім часом спогади про катастрофу турбували його дуже рідко. А як з ним і має щось статися, то однаково станеться. Глибоко в душі він був певен, що блискавка не вдарить знов у те саме місце, отож навряд чи йому суджено загинути в автомобільній катастрофі. І справді, довга подорож минула спокійно, без будь-яких пригод, та й на зборах панувала зичлива, мало не домашня атмосфера. Усі його давні колеги, що й досі працювали в школі, підходили й бажали йому всілякого добра. Та він не міг не помітити, що за руку привіталися лише кілька чоловік, та й в очах багатьох йому ввижалися настороженість і ляк. Їдучи додому, Джонні переконував себе, що, мабуть, усе те тільки гра його уяви. А як і ні, то що ж... у цьому навіть є щось кумедне. От якби вони читали “Всепроникний погляд”, то знали б, що він дурисвіт і його зовсім нема чого боятися. Після тих зборів він не мав у Клівз-Мілзі ніякого діла, отож довелося повернутись у Паунел і чекати, поки настануть і закінчаться різдвяні канікули. Бандеролі з речами надходити перестали, так наче хтось поставив невидиму перепону (“Ось вона, сила друкованого слова”, - сказав Джонні батькові). Натомість посипалися гнівні, здебільшого анонімні, листи й листівки від людей, що, як видно, вважали себе персонально обдуреними.
“Тобі місце в Пеклі! за підлий намір пошити в дурні наші Американські Штати! - говорилося в одному з типових послань. Воно було написане на зім’ятому аркуші поштового паперу з емблемою готелю “Рамада” й відправлене з Йорка, штат Пенсільванія. - Ти всього паскуда Фокусник і брудне смердюче лайно. Дякую журнал, що він вивів тебе на чисту воду. Соромно, Сер! Святе Письмо говорить, простого грішника вкинуть у Вогнене Озеро і він там згине, а Брихливий Пророк горітиме вічно й навічно!!! Це ти Брихливий Пророк продав свою Бесмертну Душу за жменьку паршивих доларів. То я кінчаю цей лист і надіюсь для твого добра ніколи не здибати тебе на вулицях твого Рідного Міста. Підписую - Друг (Господа Бога, а не твій, Сер!)”.
За двадцять днів після тієї статейки у “Всепроникному погляді” Джонні отримав десятки зо два приблизно таких самих листів. Кілька заповзятливих людців запропонували Джонні своє партнерство. “Я був асистентом циркового фокусника, - вихвалявся один такий, - і за іграшку витягав стару шльондру з корсета. Якщо ви готуєте якийсь телепатичний трюк, я стану вам у великій пригоді!” Потім потік листів припинився, так само як перед тим потік пакунків та бандеролей. Одного дня наприкінці листопада Джонні заглянув у скриньку, і вже втретє вона була порожня. Він повернув назад, і раптом йому пригадалося давнє пророцтво Енді Уорола: для кожного американця настане день, коли йому випаде п’ятнадцять хвилин слави. Як видно, його, Джонні, п’ятнадцять хвилин випали та й згинули, і ніхто не радів з цього дужче, ніж він сам. Та, як показали дальші події, радіти було зарано.
- Сміт? - запитав голос у телефонній трубці. - Джон Сміт? - Так. - Голос був незнайомий, але той чоловік не помилився номером. Дивно - адже батько ще три місяці тому зняв їхній номер з довідкової служби. Було 17 грудня, і в кутку вітальні вже стояла ялинка, міцно заклинена в старій хрестовині, яку Герб збив ще в ті часи, коли Джонні був зовсім малий. Надворі йшов сніг. - Моє прізвище Беннермен. Шериф Джордж Беннермен із Касл-Рока. - Чоловік прокашлявся. - Я хотів би... ну, можна сказати, я маю до вас одну пропозицію. - Де ви взяли мій номер? Беннермен знову прокашлявся. - Ну, почну з того, що оскільки йдеться про поліційну справу, я міг би просто довідатись у телефонній компанії. Але мені дав його один ваш знайомий. Лікар на прізвище Вейзак. - Сем Вейзак дав вам мій номер? - Саме так. Джонні, геть приголомшений, сів біля телефонного столика. Тепер прізвище Беннермен зринуло в його пам’яті. Зовсім недавно воно трапилось йому на очі в статті, надрукованій у недільній газеті. Беннермен був шериф округу Касл, що лежав ген далі на захід від Паунела, в районі озер. Окружний центр, Касл-Рок, був миль за тридцять від Норуея і за двадцять від Бріджтона. - Поліційна справа? - Еге ж, можна вважати, що так. То я подумав: чи не могли б ми десь посидіти вдвох за кавою... - Це щось пов’язане із Семом? - Ні. Доктор Вейзак не має до цього відношення, - відказав Беннермен. - Він тільки подзвонив мені й сказав про вас. Це було... та вже з місяць тому, не менше. Як по правді, то я тоді подумав, що він схибнутий. Та тепер справи стоять так, що ми й самі ось-ось схибнемося. - На чому? Містере... шерифе Беннермен, я не розумію, про що ви говорите. - Краще б нам справді зустрітися за чашкою кави, - сказав Беннермен. - Може, сьогодні ввечері? На Головній вулиці в Бріджтоні є такий заклад “У Джона”... Десь на півдорозі між нашими містечками. - Ні, вибачайте, - відповів Джонні. - Мені треба знати, про що йдеться. А чому доктор Вейзак не подзвонив мені сам? Беннермен зітхнув. - Я бачу, ви не читаєте газет, - мовив він. Та це було не так. Відколи Джонні прийшов до тями, він поклав собі за обов’язок читати пресу, щоб надолужити пропущене за час коми. І прізвище Беннермена трапилось йому зовсім недавно. Атож. Цей Беннермен опинився в якомусь скрутному становищі. Він мав... Джонні відняв трубку від вуха, поглянув на неї і раптом збагнув. Він дивився на трубку, як людина дивилася б на змію, тільки-но зрозумівши, що вона отруйна. - Містере Сміт! - деренчало в трубці. - Алло! Містере Сміт!.. - Я тут, - мовив Джонні, знов приклавши трубку до вуха. Його брала глуха злість на Сема Вейзака, Сема, який ще тільки влітку радив йому не лізти на рожен, а тепер сам за його спиною наговорив казна-чого цьому закутньому шерифові. - Ви дзвоните з приводу отих задушених, так? Беннермен довгу хвилю вагався. Потім спитав: - То ми могли б поговорити, містере Сміт? - Ні. Категорично ні. - Глуха злість раптом змінилася спалахом люті. Люті і ще чогось. Страху. - Містере Сміт, це дуже важливо. Якраз сьогодні... - Ні. Я хочу, щоб мені дали спокій. А крім того, хіба ви не читаєте “Всепроникний погляд”? Я ж однаково дурисвіт. - Доктор Вейзак сказав... - Він не мав права нічого казати! - крикнув Джонні. Його аж трусило. - Прощавайте! Він швиргонув трубку на важіль і швидко відійшов від телефону, наче це могло перешкодити новому дзвінку. Він відчував, як у скронях виникає біль. Глухими ударами. Може, подзвонити Семовій матері в Каліфорнію, зринула думка. Сказати їй, де її загублений хлопчик. Хай би зв’язалася з ним. Зуб за зуб. Натомість він дістав із шухлядки під телефоном довідник, знайшов службовий номер Сема в Бангорі й набрав його. Та тільки-но почув на другому кінці довгий гудок, як знову чогось злякався й кинув трубку. Навіщо Сем підклав йому таку свиню? Навіщо, хай йому чорт? Він подивився на різдвяну ялинку. Ті самі старі прикраси. Два дні тому він і батько принесли їх з горища, повиймали з м’яких паперових гнізд і вкотре вже почепили на ялинку. Чудна річ із цими ялинковими прикрасами. Коли людина виростає, мало що з її дитячого оточення лишається незмінним. Мало що переживає літа й може служити людині і в дитячому, і в дорослому віці. Одяг переходить у спадок молодшим чи здається в Армію спасіння[28], в годиннику з каченям Дональдом на циферблаті ламається пружина, ковбойські чобітки зношуються. Замість гаманця, якого ти змайстрував собі на уроках праці в літньому таборі, з’являється солідний шкіряний гаман, а свій червоний візок і велосипед ти промінюєш на дорослі іграшки - автомобіль, тенісну ракетку чи, може, на оту новомодну електронну гру в хокей на телеекрані. Тільки дещо супроводить тебе роками. Ото хіба кілька книжок, та монетка на щастя, та колекція марок, яка збереглася й згодом навіть поповнилась. Та ще прикраси для різдвяної ялинки в батьківському домі. З року в рік усе ті самі щербаті ангелочки, й та сама зірка-верхівка із сухозліткою, й невеликий загін найстійкіших скляних куль, що лишилися з цілого батальйону (не забудьмо по-геройськи полеглих, подумав Джонні: одна загинула, необережно стиснута дитячою рукою, одна вислизнула в батька, коли він; чіпляв її, і брязнула об підлогу, а ще одна, червона, з Віфлеємською зіркою, виявилася не знати як розбитою, коли котрогось року їх принесли з горища; і ти гірко плакав за нею), ну й, звісно, дерев’яна хрестовина. Та часом, міркував він далі, неуважливо потираючи скроні, було б, мабуть, краще, милосердніше позбутися й цих останніх пам’яток дитинства, Старі книжки вже ніколи не захоплять тебе так, як тоді. Щаслива монетка не вберегла тебе від постійних ударів, принижень і знегод буденного життя. А оці ялинкові прикраси - дивишся на них і згадуєш, що колись тут порядкувала мати, і ялинку прикрашали під її наглядом, і раз у раз ти з досадою чув її настанови: “трохи вище”, або “трохи нижче”, або “здається, любий, тут зліва забагато сухозлітки”. Дивишся на них і думаєш, що цього року ви чіпляли їх на ялинку вдвох із батьком, тільки вдвох, бо мати стеряла розум і померла, - а от ламкі прикраси й тепер тут, на новій ялинці, зрубаній у невеликому гайку за будинком, і кажуть же, що на Різдво буває більше самогубств, ніж будь-якої іншої пори року. Воно й не дивно, їй-богу. Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Ще б пак, звісно, Господь - великий чудодій. Він випер мене крізь вітрову шибу таксі, і я поламав ноги й майже п’ять років пролежав у комі, а ще троє людей загинуло. Моя кохана дівчина вийшла заміж. У неї є син - він мав би бути моїм - від якогось юриста, що із шкури пнеться, аби пробитись у Вашингтон та й собі рухати вперед той великий іграшковий електричний поїзд[29]. Тепер мені досить побути на ногах дві години підряд, і я почуваю себе так, наче хтось узяв величезну шпильку й загнав мені в п’яту аж до гузна. Господь бог - неабиякий дотепник. Такий уже дотепник, що створив не світ, а справжній балаган, де різдвяна скляна куля живе довше, ніж людина. Пречудовий світ і біля керма його справді класний бог. Певно, він і у в’єтнамській війні був на нашому боці, бо саме так він править світом від незапам’ятних часів. Він призначив тобі справу, Джонні. Вирятувати з халепи якогось твердолобого закутнього фараона, щоб його переобрали наступного року? Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері. Він потер скроні. Надворі здіймався вітер. За такої негоди батькові треба б обережніше їхати з роботи додому. Джонні встав, натяг грубий светр і вийшов надвір. Дивлячись, як з рота вихоплюються клубки пари, він рушив до дровітні. Ліворуч від дверей височів стіс рівненьких, за розміром топки полін, що їх він нарубав восени. Поряд стояв ящик з трісками, а біля нього лежала купа старих газет. Джонні присів і взявся їх перебирати. Руки враз задубли, та він перебирав далі, аж поки знайшов те, що шукав. Недільну газету тритижневої давності. Він приніс її в дім, поклав на стіл у кухні й почав гортати. А натрапивши на потрібну статтю, сів перечитати її. Статтю супроводило кілька фотографій: на одній була якась стара жінка, що замикала двері, на другій - поліційна машина посеред безлюдної вулиці, а ще на двох - майже порожні крамниці. Заголовок сповіщав: “Полювання на душогуба з Касл-Рока триває... і триває”. П’ять років тому, говорилося в статті, молода жінка Елма Фречет, що працювала в одному з місцевих кафе, була зґвалтована й задушена, коли поверталася з роботи додому. Прокуратура штату і поліція Касл-Рока провели спільне розслідування. Наслідків - ніяких. Через рік у маленькій квартирці на третьому поверсі будинку на Карбайн-стріт було знайдено літню жінку, також зґвалтовану й задушену. Ще через місяць убивця знов дав про себе знати: цього разу його жертвою стала учениця місцевої середньої школи. Нове, ще ретельніше розслідування, із залученням фахівців із ФБР, так само не дало ніяких наслідків. На наступних виборах, у листопаді 1972 року, шерифа Карла М. Келсоу, головного охоронця порядку в окрузі мало не від часів Громадянської війни, забалотували і на його місце обрали Джорджа Беннермена, великою мірою завдяки його активній участі в кампанії “Знайти душогуба з Касл-Рока”. Минуло два роки. Злочинця так і не вистежили, але й убивства припинились. Та ось у січні цього року було знайдено тіло сімнадцятирічної Керол Денбарже. Відколи батьки заявили про її зникнення, вважалося, що вона пропала безвісти. З тією дівчиною в школі раз у раз щось траплялося: вона вічно спізнювалась, пропускала уроки, двічі її ловили на дрібних крадіжках у крамницях, а одного разу вона втекла з дому й дісталась аж до Бостона. І Беннермен, і поліція штату припускали, що дівчина “голосувала” на шосе і вбивця підібрав її. Знайти її тіло допомогла відлига, що раптом випала серед зими: на нього натрапили два хлопчаки біля Стріммерового потічка. Головний патологоанатом штату визначив, що смерть настала місяців за два перед тим. І, нарешті, 2 листопада цього року виявлено ще одне вбивство. Жертвою стала Етта Рінгголд, учителька початкової школи Касл-Рока, яку в місті добре знали й любили. Все життя вона була парафіянкою місцевої методистської церкви, мала диплом бакалавра в галузі початкової освіти, брала активну участь у доброчинній діяльності, захоплювалася поезією Роберта Браунінга, її тіло знайшли в трубі, прокладеній під другорядною ґрунтовою дорогою. Убивство міс Рінгголд набрало широкого розголосу по всій північній частині Нової Англії. Згадували в цьому зв’язку Альберта де Сальво, душителя з Бостона, та ніякі порівняння не могли вгамувати збурену громадську думку. Аж ніяк не сприяла цьому й опублікована в очолюваній Вільямом Лоубом газеті “Юніон лідер” у не такому вже й далекому Манчестері, штат Нью-Гемпшир, редакційна стаття під назвою: “Поліція сусіднього штату ні кує, ні меле”. Далі в тому задавненому, випущеному майже місяць тому тижневику, що вже встиг просякнути гострим духом дровітні, цитували двох місцевих психіатрів, які охоче погодилися прояснити ситуацію за умови, що їхніх прізвищ не буде названо. Один з них звертав увагу читачів на особливий різновид сексуального збочення - схильність чинити якесь насильство в момент оргазму. “Дуже мило, - подумав Джонні, гидливо скривившись. - Отже, він душив їх, коли кінчав”. Біль у голові дедалі дужчав. Другий ескулап відзначив те, що всі п’ять убивств було вчинено наприкінці осені чи на початку зими. І хоч маніакально-депресивна особистість не улягає ніяким усталеним схемам,, проте перепади настрою в таких хворих звичайно пов’язані із зміною пір року. У злочинця міг бути спад агресивності з середини квітня приблизно до кінця серпня, а потім вона починала наростати, сягаючи свого “піка” на той час, коли було вчинено вбивства. У період маніакального, або “пікового”, стану той чоловік, як видно, стає надміру сексуально збуджуваним, дуже активним, сміливим і безбоязним. Судячи з усього, він упевнений, що поліція до нього не добереться, - так закінчував свій висновок анонімний психіатр. А автор статті, підсумовуючи сказане, зауважував: “І поки що така його впевненість має під собою підстави”. Джонні згорнув газету й поглянув на годинник: ось-ось мав повернутися батько, якщо тільки не застряг у дорозі через сніг. Тоді взяв газету, відніс її до плити й засунув у вогонь. Не моє це діло. А Сем Вейзак усе-таки свиня. Не ховайся в печері, Джонні. А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя - цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним. Ну, а себе ж то ти он як жалієш? - Розтуди його все, - буркнув Джонні сам до себе. Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину - але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню. Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився. Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, - на нормальне, буденне життя? Немає такого життя, друже. Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в “Коуловій фермі”. Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі - оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття. Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу. Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... вогник у моїй душі... ти світи, світи завжди... ти світи, світи, світи... Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака: - Алло, я слухаю. - Сем? - Джон Сміт? - Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання. - Так, це я. - Як вам цей сніг? - спитав Вейзак, чи не занадто жваво. - У вас там теж мете? - Мете. - У нас тільки з годину як почало. Кажуть... Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон? - Так, він подзвонив мені, - відказав Джонні, - і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали... та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди? Вейзак зітхнув. - Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано. Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі. - Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали. - Це все через ту статтю в газеті, - сказав Вейзак. - Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п’ять убитих жінок. П’ять... Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові. - Дві - ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга... Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками... - Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, - хрипко мовив Джонні. - Мабуть, таки не мав. - Без усяких “мабуть”! - Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос... - Добре! - відрубав Джонні. - Судячи з голосу, не дуже. - В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали...
|