Розділ чотирнадцятий

Репортер із журналу “Всепроникний погляд” з’явився 16 жовтня, невдовзі після того, як Джонні сходив по пошту.

Батьків будинок стояв досить далеко від шосе, і всипана жорствою під’їзна дорога із чверть милі проходила крізь густі молоді зарості сосон та ялин. Джонні щодня ходив цією дорогою до шосе й назад. Попервах він повертався до веранди зовсім знеможений, весь тремтячи й кульгаючи так, що мало не падав з ніг, які наче вогнем пекло (щоб пройти ті півмилі, йому потрібна була ціла година). Та тепер, через півтора місяця, ця щоденна прогулянка давала йому справжню втіху, і він залюбки чекав її. Не пошти, а саме прогулянки.

Крім того, Джонні вже почав рубати дрова до наступної зими, хоч Герб і збирався когось на це найняти, бо сам підрядився на якісь внутрішні роботи в нових будинках у Лібертівіллі.

- Отак і дізнаєшся, що підступила старість, Джоне, - сказав він тоді з посмішкою. - Коли з настанням осені починаєш шукати собі роботи між чотирьох стін.

Джонні вибрався на веранду і, з полегкістю зітхнувши, сів у плетене крісло. Умостив праву ногу на парапет веранди, а потім, болісно скривившись, підняв обома руками ліву й поклав зверху. А зробивши це, взявся переглядати пошту.

Останнім часом її стало не так багато. Першого його тижня в Паунелі траплялися дні, коли надходило по два десятки листів і вісім-дев’ять бандеролей: здебільшого їх пересилали із Східного медичного центру, та декотрі були адресовані просто на поштову контору в Паунелі (на конвертах писали по-різному: Поунел, Паунал, а на одному навіть Пуналз).

Більшість тих листів були від людей самотніх, зневірених, що шукали в житті бодай якоїсь провідної нитки. Писали й діти, прохаючи надіслати автограф; і жінки, які хотіли з ним переспати; і покинуті чоловіки й дружини, що питали поради, як їм бути. Дехто присилав йому амулети на щастя, дехто - гороскопи. Чимало було листів релігійного змісту, і коли Джонні читав ті повні орфографічних помилок послання, старанно виписані незграбними великими літерами, що мало чим різнилися від закарлюк якогось меткого першокласника, йому здавалося, ніби десь поруч витає тінь його матері.

Його запевняли, що він пророк, покликаний вивести з пустелі стомлений і розчарований американський народ. Що він провісник близького кінця світу. На той день, 16 жовтня, він отримав вісім примірників книжки Хола Ліндсея “Колишня велика планета Земля” - мати Джонні напевне схвалила б цей твір. Його закликали оголосити про божественне походження Христа й покласти край розбещеності молоді.

Надходили й листи цілком протилежні, ворожі, здебільшого анонімні, - вони були не такі численні, але не менш промовисті. Один автор грубо нашкрябав олівцем на якомусь жовтому бланку, що Джонні антихрист, і порадив йому накласти на себе руки. У чотирьох чи п’яти листах його запитували, яке маєш відчуття, вбивши власну матір. Багато хто звинувачував його в шахруванні. А якийсь дотепник написав: “Прозирання, телепатія - лайно собаче! Поцілуй мене в гузно, ти, липовий екстрасенс!”

Ще йому присилали речі. І то було найгірше.

Щодня по дорозі з роботи додому Герб завертав на пошту й привозив бандеролі, що не могли вміститися в їхню поштову скриньку. Супровідні листи були всі однакового змісту, в них звучав відчайдушний крик: скажіть мені, скажіть мені, скажіть мені!

Це шарф мого брата, який безслідно зник під час риболовлі на Аллагаші в 1969 році. Я майже певна, що він ще живий. Скажіть мені, де він.

Це губна помада з туалетного столика моєї дружини. Я маю підозру, що вона з кимось крутить. Скажіть мені, чи це правда.

Це браслет з ім’ям мого сина. Він перестав приходити додому після школи, десь пропадає вечорами, і Я страшенно тривожуся. Скажіть мені, де він буває і що робить.

Якась жінка з Північної Кароліни - і звідки вона тільки дізналася про нього, адже ту серпневу прес-конференцію по національному телебаченню не показували - надіслала йому обвуглений шматок дерева, її будинок згорів, писала вона, і у вогні загинули її чоловік та двоє з п’ятьох дітей. Пожежна служба міста Шарлотта вважає, що причиною пожежі стала несправна електропроводка, але вона з цим рішуче не згодна. Будинок напевне підпалили. Вона хоче, щоб Джонні взяв у руки цей недогарок з попелища й сказав, хто вчинив підпал, і хай той нелюд довіку гнитиме у в’язниці.

Джонні не відповів на жоден лист і відіслав назад усі речі (навіть обвуглений шматок дерева) - своїм коштом і без будь-яких пояснень. Він таки взяв у руки декотрі з них. Більшість їх, як, приміром, і ота частка згорілої стіни, надіслана вбитою горем жінкою із Шарлотта, анічогісінько йому не сказали. Одначе дотик до окремих предметів викликав невиразні тривожні образи, подібні до тих, від яких прокидаєшся серед ночі. Здебільшого то були лише примарні тіні, що виникали й одразу ж зникали, не залишаючи по собі нічого конкретного, тільки відчуття. Та одна з тих речей...

Шарф надіслала йому інша жінка, сподіваючись дізнатися про долю свого брата. То був білий плетений шарф, що нічим не різнився від мільйонів інших. Та тільки-но Джонні взяв його в руки, як стіни батькового будинку нараз зникли, а звук телевізора в сусідній кімнаті почав то наростати, то згасати, наростати й згасати, аж поки перетворився на заколисливе сюрчання літніх комах і віддалений плюскіт води.

Пахло лісом. Крізь крони величезних старих дерев пробивалося зеленкувате сонячне проміння. Ось уже години зо три він ішов по воглому, грузькому ґрунту, мало не по болоту. Його брав страх, дедалі більший страх, але він не втрачав голови. Якщо заблукаєш у цих безкраїх північних лісах і піддасися паніці, то вважай, що родичі можуть замовляти тобі надгробок. Він неухильно простував на південь. Минуло вже два дні, як він залишив Стіва, Роккі й Логена. Вони отаборились біля...

(назва не приходила, вона була в мертвій зоні)

...на якійсь річечці, де ловилася форель, і він сам винен - надто залив очі тим клятим зіллям.

Він бачив свій рюкзак, прихилений до замшілого стовбура поваленого вітром дерева, мертве гілля якого, схоже на кістки, то там, то там біліло крізь зелень; атож, він бачив рюкзак, але дістати до нього не міг, бо відійшов убік справити малу нужду й ступив у справжнє болото, де брудна твань ураз сягнула майже до верха його чобіт; він спробував позадкувати, вибратися на сухіше місце, щоб там зробити своє діло, але вибратися не міг. Не міг, бо то було не просто баговиння. То було... щось інше.

Він стояв, марно озираючись довкола, шукаючи очима, за що б ухопитися, і мало не сміючись із свого безглуздого становища: оце маєш, хотів відлити і вскочив у пливун.

Він стояв, спершу певний, що то лише неглибока ковбаня, - в найгіршому разі набере в чоботи, та й по всьому; зате буде що розказати, коли його знайдуть.

Він стояв майже спокійно, не панікуючи, аж поки його засмоктало над коліна. Тоді почав борсатися, забувши, що коли вже вскочив здуру в пливун, то треба стояти й не ворушитись. Він і незчувся, як пливучий пісок засмоктав його до пояса, а тоді до грудей, наче величезні темні губи, стискаючи йому легені й не даючи дихнути; він почав кричати, але ніхто не озивався, ніхто не приходив, тільки гладка коричнева білка продріботіла по замшілому стовбуру поваленого дерева, вмостилась на його рюкзаку і втупила в нього свої блискучі чорні очиці.

Пливучий пісок уже сягнув йому до шиї, густі темні випари били в ніс, із грудей невблаганно витискало повітря, і крик його ставав усе тонкіший і судомніший. Кругом пурхали, пищали, пересварювалися птахи; зеленкуваті, наче патина на міді, сонячні промені падали крізь листя на землю, а він загруз уже до підборіддя. Сам-один, він помре сам-один - і він розтулив уста, щоб крикнути востаннє, але не крикнув, бо твань заповзла до рота, тоненькими струминками проточилася між зубами, потекла по язиці, він уже ковтав її і крикнути не міг...

Джонні прочнувся, облитий холодним потом, шкіра його взялася сиротами, він стискав у руках туго зібганий шарф і уривисто, судомно дихав. Потім пожбурив його геть, і шарф упав на підлогу, вигнувшись білою змією. Джонні більш не доторкався до цього. Батько вклав шарф у пакет і відіслав назад.

Та тепер, хвалити бога, листів і бандеролей надходило менше. Як видно, схибнуті знайшли собі новий об’єкт прилюдної і таємної одержимості. Газетні репортери більш не дзвонили й не просили дати інтерв’ю - і тому, що був змінений і вилучений з довідкової служби номер телефону, і тому, що вся ця історія уже стала вчорашньою новиною.

Роджер Дюссо надрукував у своїй газеті, де був редактором відділу нарисів, довгу й гнівну статтю. Він назвав той епізод прес-конференції жорстокою і непристойною містифікацією. Мовляв, Джонні напевне заздалегідь розвідав дещо з минулого окремих репортерів, які могли прийти на прес-конференцію, - просто про всяк випадок. Так, визнавав він, його сестру Енн називали Террі. Вона померла в досить молодому віці, і, можливо, до цього якоюсь мірою спричинився алкоголь. Одначе всі ці відомості приступні кожному, хто захотів би їх розкопати. У його викладі усе виглядало цілком логічним. Щоправда, в статті не пояснювалось, яким чином Джонні, не виходячи з лікарні, міг роздобути ті “загальноприступні відомості”, але, як видно, більшість читачів просто не звернула уваги на цю обставину. Та й Джонні все те анітрохи не обходило. Інцидент було вичерпано, і він не збирався давати приводів до нових. Чи варто писати жінці, яка надіслала шарф, що її брат, заходячись криком, потонув у пливуні, бо ступив не туди, щоб справити малу нужду? Хіба це зняло б тягар з її душі чи полегшило її життя?

Сьогодні надійшло всього шість листів. Рахунок за електрику. Листівка від Гербової двоюрідної сестри, котра жила в Оклахомі. Лист від жінки, що деякий час тому надіслала Джонні розп’яття з написом “Зроблено на Тайвані”, відтиснутим крихітними золотими літерами на Христовій ступні. І невеличкий конверт із зворотною адресою, яка змусила Джонні кліпнути очима й випростатись у кріслі: Бангор, Понд-стріт, 12, С. Хезлітт.

Від Сейри. Він розірвав конверт.

Через два дні після похорону матері він одержав від Сейри листівку із співчуттям. На зворотному боці чітким, з невеликим нахилом уліво почерком було написано:

“Джонні, я дуже засмучена тим, що сталося. Про смерть твоєї мами я почула по радіо, і в усьому цьому мені здалося чи не найприкрішим, що з твого особистого горя зробили сенсацію для широкої публіки. Може, ти не пам’ятаєш, але того вечора перед катастрофою ми з тобою згадали в розмові твою маму. Я спитала, як вона зреагує, якщо ти привезеш до неї в дім пропащу католичку, а ти відповів, що вона радо зустріне мене й наділить кількома релігійними брошурками. З того, як ти при цьому всміхнувся, я зрозуміла, що ти любиш її. Від твого батька я знаю, що вона дуже змінилась, але, мабуть, це великою мірою тому, що вона душі в тобі не чула й просто не могла примиритися з твоїм нещастям. Як я розумію, зрештою її віра була винагороджена. Прийми, будь ласка, моє щире співчуття і, якщо я зможу чимось тобі допомогти, тепер чи згодом, завжди розраховуй на мене.

Твій друг Сейра”.

То було єдине послання, на яке він відповів, подякувавши Сейрі за листівку й турботу. Він писав свою відповідь помірковано, зважуючи кожне слово, щоб не виказати себе. Вона ж бо тепер була заміжня жінка, і він не мав ні сили, ні змоги щось змінити. Але він пам’ятав ту їхню розмову про матір - і багато чого іншого. Сейрина листівка сколихнула пам’ять, йому виразно пригадався весь той вечір, і він писав їй з гіркотою і ніжністю, але переважала гіркота. Він і тепер любив Сейру Брекнелл і постійно мусив нагадувати собі, що її більш немає, а є інша жінка, на п’ять років старша, мати малого хлопчика.

Аж ось він вийняв з конверта аркуш поштового паперу й швидко перебіг його очима. Сейра з хлопчиком збиралася їхати в Кеннебанк, погостювати тиждень у подруги, з якою на першому й другому курсах мешкала в одній кімнаті в гуртожитку; її прізвище тепер Константін, а тоді вона була Стефані Карелі, і Джонні, за словами Сейри, мав її пам’ятати - але він не пам’ятав. До всього того Уолт тижнів зо три пробуде у Вашингтоні в справах своєї контори й республіканської партії, і Сейра подумала, що могла б вибрати день і приїхати в Паунел побачитись із Джонні та Гербертом, якщо їх це не обтяжить.

“Ти можеш подзвонити мені на номер Стеф - 814-62-19 - у будь-який час між 17 і 23 жовтня. А якщо мій приїзд чомусь буде для тебе небажаний, подзвони й скажи - або сюди, додому, або в Кеннебанк. Я зрозумію. З любов’ю до вас обох,

Сейра”.

Тримаючи листа в руці, Джонні поглянув через подвір’я на лісок, що за один лиш останній тиждень укрився багрецем і золотом. Скоро почнуть обсипатись дерева і настане зима.

З любов’ю до вас обох, Сейра. Він замислено провів пальцем по цих словах. Ні, краще буде не дзвонити, не писати, нічого. Вона все зрозуміє. Це як і з тією жінкою, що прислала шарф, - нічого доброго не буде. То навіщо будити сплячого собаку? Сейра могла вжити ці слова, “з любов’ю”, просто так, не вкладаючи в них особливого змісту, - а він не міг. У ньому ще не відболіло минуле, і час здавався йому грубо зібганим, зчавленим, знівеченим. За його власним, внутрішнім виміром часу, вона лише півроку тому була його дівчиною. Розумом він приймав і кому, і втрачені роки, одначе серце чимдуж опиралося цьому. Відповісти на її співчутливу листівку було важко, але ж листа завжди можна подерти й переписати, коли ти написав щось не те чи тебе потягло за межу дружніх стосунків, - а тільки такі стосунки вони тепер і могли собі дозволити. Якщо він знов побачить її, він може зробити чи сказати якусь дурницю. То краще не дзвонити. Краще хай усе воно кане в забуття.

Але він подзвонить, подумав Джонні. Подзвонить і запросить її.

Розтривожений, він засунув листа назад у конверт.

У цю мить в очі йому блиснув сонячний зайчик, що відбився від гладенької хромованої поверхні. На під’їзній дорозі зашурхотіли по жорстві колеса закритого “форда”. Джонні примружився, намагаючись роздивитися, чи знайома йому ця машина. Гості сюди приїздили рідко. Пошти попервах було чимало, але навідували Джонні всього три чи чотири рази. Паунел - маленька цятка на карті, де там його знайти. Якщо це приїхав хтось шукати відповіді на свої запитання, Джонні швидко заверне йому чи їй голоблі - з усією можливою чемністю, але твердо. Саме так радив йому на прощання Вейзак. Добра порада, подумав Джонні.

- Не давайте нікому втягти вас у роль духовного наставника, Джоне. Не заохочуйте їх, і вони про вас забудуть. Спершу це, може, здасться вам безсердечним, бо здебільшого це заблудлі люди з безліччю своїх проблем і найкращими намірами, - але тут ідеться про ваше життя і ваш душевний спокій. Отож тримайтеся твердо.

Він так і тримався.

“Форд” в’їхав на доріжку між сараєм і стосом дров, і, поки він розвертався, Джонні побачив у кутку вітрової шиби маленьку наклейку прокатної компанії “Хертц”. З машини виліз дуже високий чоловік у новісіньких джинсах і картатій червоній сорочці, що мала такий вигляд, наче її щойно вийняли з фірмової коробки. Він озирнувся.з виглядом людини, яка не звикла до провінції і хоча й знає, що в Новій Англії більш нема вовків і пум, проте вважає за краще пересвідчитись у цьому на власні очі. Типовий городянин. Він поглянув на веранду, побачив Джонні й вітально підніс руку.

- День добрий. - І вимова в нього була міська, приглушена (з бруклінським акцентом, подумав Джонні), так що голос звучав, наче крізь вату.

- Привіт, - сказав Джонні. - Заблукали?

- Та ні, друже, сподіваюся, що ні, - відказав незнайомець, спинившись біля сходів веранди. - Ви або Джон Сміт, або його брат-близнюк.

Джонні посміхнувся.

- Брата я не маю, отож ви, мабуть, не помилилися дверима. Чим можу бути вам корисний?

- Гадаю, ми можемо бути корисні один одному. - Незнайомець піднявся на веранду й подав руку. Джонні потис її. - Мене звуть Річард Діс. Журнал “Всепроникний погляд”.

Його рясно посріблена чуприна була модно, до вух, підстрижена. Штучна сивина, вражено подумав Джонні. Ну що ти скажеш про чоловіка, який говорить наче крізь вату й фарбує волосся на сиве?

- Мабуть, ви бачили наш журнал.

- Та бачив. Його в нас продають біля кас у супермаркеті. Але я не даю інтерв’ю. На жаль, ви даремно сюди забилися. - Журнальчик справді продавали в супермаркеті. Газетний папір, заголовки мало не зіскакують зі сторінок, намагаючись ухопити тебе за горлянку. Дитину вбили прибульці з космосу! - в розпачі кричить мати... Продукти, якими труять ваших дітей... Дванадцять ясновидців провіщають землетрус у Каліфорнії в 1978 році.

- Власне, інтерв’ю - це не зовсім те, що нас цікавить, - сказав Діс. - Можна, я сяду?

- Ви знаєте, я...

- Містере Сміт, я прилетів аж із Нью-Йорка, а в Бостоні пересів на літачок, в якому мене весь час непокоїло, що робитиме моя дружина, коли я віддам кінці, не лишивши заповіту.

- Авіакомпанія “Портленд-Бангор”? - осміхнувся Джонні.

- Так точно, - підтвердив Діс.

- Гаразд, - сказав Джонні. - Я зворушений вашою мужністю й відданістю своїй справі. Я вас вислухаю, але даю вам усього п’ятнадцять хвилин. Мені приписано щоденний пообідній сон. - То була невеличка брехня, але з добрим наміром.

- П’ятнадцять хвилин буде задосить. - Діс присунувся ближче. - Я тільки висловлюю своє припущення, містере Сміт, але, як я розумію, ви заборгували В цих краях десь із двісті тисяч доларів. А це неабиякі гроші, ви згодні?

Усмішка Джонні пригасла.

- Що я кому заборгував, - відказав він, - це моє діло.

- Авжеж, звісно, ваша правда. Я не хотів вас образити, містере Сміт. Так от, “Всепроникний погляд” хотів би запропонувати вам роботу. Досить вигідну роботу.

- Ні. Категорично ні.

- Якби ви тільки дозволили мені викласти...

Джонні сказав:

- Я не практикую як екстрасенс. Я не Джін Діксон, не Едгар Кейс і не Алекс Тенноус. З цим покін-чено. Я зарікся повертатись до цієї теми.

- Можна мені ще дві-три хвилинки?

- Містере Діс, ви, я бачу, не розумієте...

- Всього дві-три хвилинки... - Діс, улесливо всміхнувся.

- До речі, як ви мене знайшли?

- Ми маємо в Мені позаштатного кореспондента з газети “Кеннебек джорнел”. Він сказав, що хоч ви й зникли з місцевого обрію, проте, як видно, живете в свого батька.

- То це йому я маю уклінно дякувати, так?

- Авжеж, - весело мовив Діс. - І б’юсь об заклад, що ви таки дякуватимете йому, коли вислухаєте нашу пропозицію до кінця. Можна?

- Катайте, - сказав Джонні. - Але майте на увазі: я свого рішення не зміню, дарма що ви набралися стільки страху, летівши сюди.

- Як вам буде завгодно. У нас країна вільна, еге ж? Справді вільна. Так от, як ви, певно, знаєте, містере Сміт, “Всепроникний погляд” спеціалізується на парапсихології. Як по правді, то наших читачів хлібом не годуй, а дай їм щось таке. Ми маємо щотижневий тираж три мільйони примірників. Три мільйони читачів щотижня, містере Сміт, як вам такий розмах? Як ми цього досягаємо? Пишемо про речі високі, духовні...

- Двоє немовлят-близнюків стали жертвою ведмедя-людожера, - пробурмотів Джонні.

Діс знизав плечима.

- Що вдієш, ми живемо в жорстокому світі, хіба ні? Людей треба повідомляти й про таке. Вони мають право знати. Але на кожний матеріал про низькі матерії ми даємо читачам три інші: як безболісно скинути зайву вагу, як досягти сексуального вдоволення й взаємної відповідності, як наблизитися до бога...

- А ви вірите в бога, містере Діс?

- Як по щирості, то ні, - відповів Діс і всміхнувся своєю улесливою усмішкою, - Але в нас демократична країна, одна з найбільших у світі, правда ж? І кожен - сам собі пастир. А головне - в бога вірять наші читачі. І в ангелів, і в чудеса...

- І у вигнання нечистої сили, і в диявола, і в чорні меси.

- От-от-от, ви правильно вловили. У нас спіритуалістична аудиторія. Люди справді вірять в усю цю потойбічну маячню. Ми маємо угоди з десятьма екстрасенсами, включаючи Кетлін Нолан, найславнозвіснішу ясновидицю Америки. Ми хотіли б укласти таку угоду й з вами, містере Сміт.

- Хотіли б?

- Саме так. Що це для вас означатиме? Ваше фото й невелика колонка з’являтимуться приблизно раз на місяць, у номерах, спеціально присвячених парапсихічним явищам. Щось на зразок: десять видатних ясновидців “Всепроникного погляду” передрікають друге президентство Форда абощо. Ми даємо також спеціальні випуски до Нового року й до Дня незалежності - про шляхи Америки в наступному році. Ці випуски завжди насичені інформацією, холостими пострілами по зовнішній і економічній політиці та іншою всячиною...

- Мені здається, ви не розумієте, - урвав його Джонні. Він говорив дуже повільно, наче до малої дитини. - У мене разів зо два справді траплялися прозирання, можна сказати, я “бачив майбутнє”, але це діялось поза моєю волею. А передректи друге президентство Форда я так само не в змозі, як подоїти бика.

Діс зробив великі очі.

- А хто сказав, що ви в змозі? Всі ті колонки роблять наші штатні працівники.

- Ваші штатні... - Остаточно спантеличений, Джонні витріщився на Діса.

- Ну звісно, - нетерпляче відказав той. - Ось, приміром, останні два роки в нас успішно виступає такий собі Френк Росе, спеціалізується на стихійних лихах. З біса приємний хлопець, але, боже ж ти мій, він і дев’яти класів не закінчив. Відбув два строки в армії, а коли ми його знайшли, мив автобуси на міжміському автовокзалі в Нью-Йорку. То як ви гадаєте, ми могли довірити йому робити колонку? Він же й слова правильно не напише.

- Але ж передрікати...

- Свобода слова, цілковита свобода слова. Ви б ще не так здибувалися, коли б знали, як часто весь той читацький люд залюбки ковтає найнесосвітенніші брехні.

- Брехні... - повторив приголомшений Джонні. Він навіть трохи здивувався, відчувши, як на нього накочує лють. Скільки він себе пам’ятав, його мати завжди купувала “Всепроникний погляд”, ще з тих часів, коли там уміщували фотографії потрощених, залитих кров’ю автомобілів, одрубаних голів, таємно зроблені знімки страт. Вона свято вірила кожному надрукованому в журналі слову. Певно, як і майже всі інші 2 999 999 читачів. І ось перед ним сидить цей тип із штучною сивиною, в сорокадоларових черевиках та новісінькій, ще з магазинними -складками, сорочці, й розводиться про брехні.

- Машина працює справно, - провадив Діс. - Якщо вам стукне в голову щось цікаве, треба тільки подзвонити нам, а ми вже запускаємо тему в роботу й підносимо читачеві готовий продукт. Ми маємо право включати ваші колонки в свій щорічний збірник “Всепроникний погляд у майбутнє”. Проте ви вільні підписати будь-яку угоду з видавництвом. Ми можемо тільки заборонити вам друкувати щось в інших журналах, але хочу вам сказати, що такого майже не трапляється. Виходить навіть куди більше, ніж зумовлено в угоді. Сказати б, підливка до картопляного пюре, - осміхнувся Діс.

- І скільки ж це може вийти? - повільно запитав Джонні, стискаючи руками бильця крісла. У правій скроні ритмічно пульсувала вена.

- Тридцять тисяч на рік у перші два роки, - відказав Діс, - А як здобудете популярність, цю цифру можна й переглянути. І ще одне. Всі наші екстрасенси мають свою певну галузь. Як я розумію, у вас добре йде контакт з предметами. - Діс мрійливо примружив очі. - Отож я вже бачу регулярну рубрику, скажімо, навіть двічі на місяць - не закопувати ж у землю та^” ку вдалу знахідку! Джон Сміт запрошує читачів “Все-проникного погляду” надсилати особисті речі на парапсихологічне дослідження... Або щось таке. Ми, звісно, попередимо, що і речі слід надсилати недорогі, бо назад ми їх не повертатимем. Але ви не повірите, які є придурки, дай їм бог здоров’я. Ви б рота розкрили з подиву, якби побачили, що вони часом присилають. Діаманти, золоті монети, обручки... І ми можемо обумовити в угоді, що всі надіслані речі переходять у вашу власність.

Перед очима Джонні попливли тьмяно-червоні плями.

- Люди надсилатимуть речі, а я забиратиму їх собі. Ви начебто так сказали?

- Саме так. І ніяких проблем. Треба тільки внести відповідний пункт в угоду, щоб усе було законно. Ще трохи підливки до картопляного пюре.

- То припустімо, - мовив Джонні, намагаючись говорити рівно й спокійно, - припустімо, мені... стукне щось у голову, як ви висловлюєтесь, і я подзвоню й скажу, що тридцять першого вересня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року президента Форда уб’ють... Не тому, що я це передчув, а просто мені стукнуло в голову.

- Ну, як відомо, у вересні тридцять днів, - сказав Діс. - Але загалом ви, по-моєму, точно вхопили суть. Ви широко мислите. Це добре. Ви не повірите, як обмежено мислить більшість цього люду. Неначе бояться простягти руку до грошей, що лежать напохваті. Один з наших екстрасенсів, Тім Кларк з Айдахо, два тижні тому написав нам, що на нього зійшло осяяння: наступного року Ерл Батц змушений буде піти у відставку. Ви мені, звісно, вибачте на слові, але кому це, розтуди його, треба? Хто такий Ерл Батц для американської хатньої господарки? А от у вас, Джонні, добрі струми. Ви наче створені для цього діла.

- Добрі струми... - промимрив Джонні.

Діс запитливо дивився на нього.

- Вам що, недобре, Джонні? Ви трохи зблідли.

Джонні думав про жінку, яка надіслала йому шарф.

Мабуть, вона теж читала “Всепроникний погляд”.

- З вашого дозволу, я спробую підбити підсумки, - мовив він. - Ви платите мені тридцять тисяч доларів на рік за моє ім’я...

- І фото, не забудьте.

- ...за моє фото і кілька колонок, написаних за мене іншими. А також за рубрику, де я відповідатиму на запитання власників надісланих речей. І як додатковий приварок зможу забирати всі ті речі...

- Якщо юристи це зумовлять.

- ...в свою особисту власність. Така суть угоди?

- Це тільки голий кістяк, Джонні. Ви собі не уявляєте, як у щ>о,му ділі гроші пливуть до грошей. Через півроку ваше ім’я знатимуть усі, і тоді перед вами відкриються безмежні перспективи. Участь у телевізійних шоу. Зустрічі з шанувальниками. Лекційні турне. Ну, і, звісно, книжка, виберете собі якого захочете видавця, вони на екстрасенсів кидають шалені гроші. Он Кеті Нолан почала з такої ж угоди, а тепер загрібає більш як двісті тисяч на рік. Ще й заснувала власну церкву, і податкові органи не можуть підступитись і до цента з її грошей. Вона своєї нагоди не промине, наша Кеті. - Діс, широко всміхаючись, нахилився вперед. - Кажу ж вам, Джонні, безмежні перспективи.

- Я бачу.

- Ну? То що ви про це думаєте?

Джонні й собі подався вперед, до Діса. Однією рукою ухопив його за рукав новісінької сорочки, а другою - за комір.

- Гей! Що ви собі в біса...

Джонні міцніше захопив тканину сорочки обома руками й притяг Діса до себе. За п’ять місяців щоденних фізичних вправ він добре нагнав м’язи.

- Ти питаєш, що я думаю, - промовив він. У голові починало гупати й ломити. - Я тобі скажу. Я думаю, що ти упир, гробокоп, пожирач людських мрій. Я думаю, тобі місце на каторжних роботах. Я думаю, твоїй матері слід було померти від раку другого дня по тому, як вона тебе понесла. І якщо є пекло, я сподіваюся, що ти в ньому горітимеш.

- Не смій так розмовляти зі мною! - заверещав Діс, наче торговка рибою. - Клятий псих! Забудь! Забудь усе, що я тобі казав, дурноверхий бевзь, мужва! Тобі давали таку нагоду! Ще рачки приповзеш, та буде пізно!..

- Ти й говориш наче крізь вату, - сказав Джонні, підводячись. Заразом він підвів і Діса. Сорочка в того вилізла з-під новісіньких джинсів, і стало видно сітчасту майку. Джонні почав розмірено шарпати його вперед і назад. Діс забув про свій гнів і заволав на всю горлянку.

Джонні підволік Діса до сходів, підняв ногу й добряче припечатав ззаду його новісінькі “лівайси”. Діс, не вмовкаючи, миттю скотився зі сходів і простягся на землі. А коли встав і обернувся до Джонні, його чепурненька, наче в провінційного жевжика, одіж була вся запилюжена. Тепер вона набула природнішого вигляду, подумав Джонні, але не був певен, чи зможе Діс це належно оцінити.

- Треба б нацькувати на тебе поліцію, - хрипко промовив той. - Мабуть, я так і зроблю.

- Твоя воля, - відказав Джонні. - Тільки тутешні охоронці закону не дуже прихильні до тих, хто стромляє свого носа куди не просять.

Обличчя Діса судомно кривилось, і на ньому відбивалися водночас і страх, і гнів, і подив.

- Боронь тебе боже колись поткнутися до нас, - сказав він.

Голова Джонні вже мало не розколювалась від болю, але він стримував себе й говорив спокійно.

- Твоя правда, - відказав він. - Цілком з тобою згоден.

- Ти ще пошкодуєш, ось побачиш. Три мільйони читачів. Це тобі неабищо. Коли ми розправимося з тобою, ніхто вже й слову твоєму не повірить, хай би ти навіть передрік весну в квітні. Чи сказав, що черговий бейсбольний чемпіонат почнеться в жовтні. Чи навіть... навіть... - Діс бризкав слиною від люті.

- Ану, забирайся звідси, мерзото, - сказав Джонні.

- І книжки тобі не бачити! - пронизливо викрикнув Діс, наче найстрашнішу погрозу, яку тільки міг придумати. Зі своїм спотвореним, перекривленим обличчям, у геть запилюженій сорочці, він скидався на малого хлопчиська, що заходиться в істериці. Його бруклінський акцент ставав усе виразніший і зрештою перетворив його мову на якусь химерну говірку. - Тебе візьмуть на сміх по всіх нью-йоркських видавництвах! Я тебе так роздовбаю, що від тебе сахатимуться навіть найпослідущі бульварні листки. Ми маємо способи змішати з лайном таких розумників, і ми тебе змішаємо, падло! Ми...

- Ось я зараз принесу свій “реммі” та пристрелю тебе як браконьєра, що вдерся до чужої садиби, - мовив Джонні.

Діс відступив до своєї найманої машини, І далі погрожуючи й лаючись. Джонні стояв на веранді, дивився, а в голові у нього гупало нестерпно. Діс сів у машину й дав такий газ, що мотор надсадно заревів, а колеса аж завищали, збиваючи хмари куряви. Виїжджаючи з подвір’я, Діс незграбно вильнув і збив з місця важкий чурбак, на якому Джонні рубав дрова. Незважаючи на біль, Джонні посміхнувся. Йому буде незрівнянно легше поставити чурбак на місце, ніж Дісові пояснити в прокатній конторі велику вм’ятину на крилі “форда”.

Розкидаючи колесами жорству, Діс помчав під’їзною дорогою до шосе, і яскраві сонячні зайчики знов відбивалися від хромованих деталей машини. А Джонні повернувся до свого крісла, сів і, приклавши руку до чола, наготувався перечікувати напад болю.

- Що-що ви надумали? - перепитав банкір.

Унизу за вікном тихою головною вулицею Ріджуея, штат Нью-Гемпшир, час від часу проїжджали машини. У банкіровому кабінеті на третьому поверсі, на обшитих сосновими панелями стінах висіли літографії Фредеріка Ремінгтона і збільшені фотознімки, що відображували роль самого банкіра в місцевому громадському житті. На столі лежав прозорий пластмасовий кубик із запресованими фотографіями його дружини й сина.

- Виставити наступного року свою кандидатуру до палати представників, - повторив Грег Стілсон. На ньому були штани кольору хакі, голуба сорочка із закасаними рукавами та чорна краватка з голубим малюнком. Здавалося, він у цьому кабінеті якось не на місці, так наче першу-ліпшу мить він міг підхопитися на ноги й почати безцільно трощити все, що там було, - перекидати меблі, жбурляти на підлогу Ремінгтонові літографії в дорогих рамках, здирати з карнизів штори.

Банкір Чарлз (Чак) Гендрон, президент місцевого “Клубу левів”, засміявся - хоча й трохи невпевнено. Стілсон умів змусити людину почувати себе невпевнено. У дитинстві він був досить хирлявим і тепер любив казати, що його “мало вітром не здувало”, одначе зрештою батькові гени взяли своє, і, сидячи в кабінеті Гендрона, він дуже скидався на чорнороба з нафтових промислів Оклахоми, ким і був колись його батько.

Почувши смішок Гендрона, він нахмурився.

- Я до того, Грег, що Джордж Гарві може мати з цього приводу свою думку, га?

Джордж Гарві не тільки стояв за лаштунками політичного життя міста, але й був хрещеним батьком республіканської партії в третьому виборчому, окрузі.

- Джордж не скаже “ні”, - спокійно промовив Грег. Чуприну його вже припорошила сивина, але обличчя раптом стало точнісінько таке саме, як у того молодика на фермі в Айові. Проте голос звучав терпляче. - Джордж стоятиме збоку, але з мого боку, ви розумієте? Я не наступлю йому на мозолю, бо буду незалежним кандидатом. Не стану ж я ще двадцять років удавати з себе хлопчика й лизати чужі черевики.

Чак Гендрон нерішуче сказав:

- Ви, мабуть, жартуєте, Грег?

Грег знову нахмурився, тепер уже застережливо.

- Чак, я ніколи не жартую. То люди... вони думають, що я жартую. “Юніон лідер” і оті крикуни з “Дей-лі демократ” - вони думають, що я жартую. А ви поговоріть із Джорджем Гарві. Спитайте його, чи я жартую, чи роблю діло. Та й ви самі мали б знати мене краще. Зрештою, ми разом ховали деякі кінці у воду, хіба ні, Чак?

На похмуре обличчя Грега набігла погрозлива посмішка, - погрозлива для Гендрона, бо той таки дав Стілсонові втягти себе в деякі махінації з будівництвом. Вони взяли на цьому добрі гроші, атож, узяли, й не про те мова. Але було кілька обставин, що не дозволяли вважати забудову Саннінгдейлської території (а як по правді, то й Лорелської також)... ну, скажімо, цілком законною. Приміром, довелося підкупити інспектора екологічної служби, і то ще не найгірше.

З Лорелською територією справа застопорилася через одного старого, що жив за Ріджуейським шосе й нізащо не хотів продати свою ділянку; отож для початку кільканадцять його курчат здохли від якоїсь загадкової хвороби; потім згорів сарай, де він зберігав картоплю; потім, не так давно, коли старий поїхав у неділю навідати свою сестру, що жила в притулку в Кіні, хтось перемазав лайном вітальню і їдальню в його домі; і тоді старий таки спродався й виїхав, а Лорелська забудова нарешті стала дійсністю.

Та було й ще одне; в околиці знов з’явився отой горлоріз на мотоциклі, Санні Еллімен. Вони з Грегом задушевні приятелі, і коли про це ще не говорить ціле місто, то тільки тому, що Грега звикли бачити в товаристві всяких патлатих хіпі, гомиків, хуліганів-мотоциклістів - це ж бо він заснував наркологічний консультаційний центр і запровадив у Ріджуеї досить незвичайний комплекс заходів щодо юних наркоманів, алкоголіків і дорожніх хуліганів. Замість того щоб штрафувати й ув’язнювати, міські власті почали використовувати їх на різних роботах. То була Грегова ідея - ідея зовсім непогана, і банкір один з перших це визнав. Почасти завдяки їй Грега і обрали мером.

Але оце... це ж чисте безглуздя.

Грег сказав ще щось. Гендрон недочув.

- Пробачте, - мовив він.

- Я спитав, чи не погодилися б ви стати організатором моєї виборчої кампанії, - повторив Грег.

- Грег... - Гендрон мусив прокашлятись і почати знову. - Грег, здається, ви не розумієте. Від третього округу в палаті представників у Вашингтоні засідає Гаррісон Фішер. Він республіканець, людина шанована і, як я розумію, засів там навічно.

- Нічого вічного не буває, - заперечив Грег.

- А от Гаррісон з біса близький до цього, - сказав Гендрон. - Спитайте в Гарві. Вони разом ходили до школи. Мабуть, десь року тисяча вісімсотого.

Грег пустив повз вуха цей тонкий дотеп.

- Я назвуся Самотнім Лосем чи ще якось... І всі подумають, що я просто блазень... а кінець кінцем під сміх усього доброго люду третього округу я в’їду у Вашингтон.

- Грег, ви збожеволіли.

Грегова посмішка миттю зникла, наче її ніколи й не було. Обличчя його страхітливо змінилося. Воно нараз застигло, а очі викотились так, що стало видно білки. Як ото в коня, що ткнувся був мордою у гнилу воду.

- Ви мені краще такого не кажіть, Чак. Ніколи. Банкірові стало зовсім зле.

- Пробачте, Грег. Я просто...

- Ніколи більш мені такого не кажіть, якщо не хочете, щоб одного дня біля вашого смердючого “імперіала” вас зустрів Санні Еллімен.

Губи Гендрона заворушились, але з них не злетіло ані звуку.

Грег знов посміхнувся, і то було так, наче Сонце пробилося крізь лиховісні хмари.

- Ну гаразд. Не треба хвицати копитами, нам же разом працювати...

- Грег...

- Ви потрібні мені, бо знаєте всіх до одного бісових ділків у цій частині Нью-Гемпширу. Коли ми розкрутимо колесо, нам знадобляться великі гроші, отож, я думаю, доведеться пустити в хід помпу. Час мені вже вийти на простір цілого штату, а-не тільки Ріджуея. Гадаю, півсотні тисяч доларів вистачить на те, щоб угноїти місцевий ґрунт.

Банкіра, який уже чотири виборчі кампанії працював на Гаррісона Фішера, так вразила Грегова політична наївність, що він спершу й не знав, як вести розмову далі. Нарешті сказав:

- Грег, ділки дають гроші на виборчі кампанії не з доброти душевної, а тому, що переможець потім має чимось їм відплатити. Коли сили кандидатів приблизно рівні, ділки поставлять на будь-якого з них, аби тільки він мав шанси на виграш, бо якщо він і програє, його спишуть за графою накладних витрат. Головне - це мати шанси. А Фішер...

- Вічний фаворит, - підказав Грег. Тоді видобув із задньої кишені штанів якийсь конверт. - Може, захочете поглянути.

Гендрон із сумнівом позирнув на конверт, потім звів очі на Грега. Той заохотливо кивнув. Банкір розкрив конверт.

Після того, як він хрипко хапнув ротом повітря, в обшитому сосновими панелями кабінеті надовго запала тиша. Її порушувало тільки ледь чутне гудіння електричного годинника на банкіровому столі та ще шипіння сірника, коли Грег запалював сигару. На стінах кабінету висіли літографії Фредеріка Ремінгтона. У прозорому кубику виднілися сімейні знімки. А на столі лежали фото банкіра, де його голова була уткнута в стегна якоїсь молодої чорнявої жінки, - а може, й рудої, бо на чорно-білих зернистих відбитках важко розрізнити колір волосся. Але обличчя розрізнялося виразно. То була аж ніяк не банкірова дружина. Дехто з жителів Ріджуея одразу б упізнав у ній офіціантку з придорожнього кафе Боббі Стренга в одному з сусідніх містечок.

Знімки банкіра, де він уткнув голову в стегна офіціантки, особливої небезпеки не становили: її обличчя було виразно видно, а його ні. Зате на інших навіть банкірова бабуся легко впізнала б його. На тих знімках Гендрон і офіціантка демонстрували цілу серію сласних утіх, - може, й не всі позиції “Кама сутри”, але декотрі напевне ніколи не фігурували в розділі “Сексуальні стосунки” посібника з гігієни для ріджуейської середньої школи.

Гендрон звів очі. Обличчя його зрошував піт, руки тремтіли. У грудях шалено калатало. Він злякався, чи то не серцевий напад.

Грег на нього й не дивився. Він утупив очі за вікно на ясно-блакитний клаптик неба між двома будинками.

- Повіяв вітер перемін, - промовив він з відчуженим і зануреним, мало не містичним виразом обличчя. Тоді обернувся до Гендрона. - А знаєте, що дав мені один з тих наркоманів у консультаційному центрі?

Чак Гендрон тупо похитав головою. Тремтячою рукою він масажував лівий бік грудей - про всяк випадок. Очі його раз у раз поверталися до фотографій. Кляті фотографії. А що, як зараз зайде секретарка?.. Він облишив масажувати груди й почав збирати знімки й застромляти їх у конверт.

- Червону книжечку голови Мао, - сказав Грег. З його опуклих грудей вихопився смішок; колись вони були такі ж хирляві, як і все тіло, і це викликало в мало не обожнюваного ним батька майже огиду. - І там є один афоризм... я не пригадую дослівно, але десь ніби так: людина, що почула вітер перемін, має будувати не захисток, а вітряк. В усякому разі, суть така. - Він нахилився вперед. - Гаррісон Фішер - не вічний фаворит, він уже колишній. І Форд колишній. Маскі колишній. Хемфрі колишній. Чимало політиків по всій країні, і дрібних, і великих, прокинуться другого дня після виборів і побачать, що вони вимерли, як птахи дронти. - Грег зблиснув очима на банкіра. - Хочете побачити нову хвилю? Погляньте на отого Лонглі із штату Мен. Республіканці висунули Ервіна, демократи висунули Мітчелла, а коли полічили голоси, обидва дуже здивувалися, бо народ узяв та обрав губернатором якогось власника страхувальної контори з Льюїстона, що не захотів пристати ні до тих, ні до тих. Тепер про нього говорять як про темного коника, що може піднести сюрприз і на наступних президентських виборах.

Гендрон і досі не міг говорити.

Грег глибоко вдихнув повітря.

- Вони всі вважатимуть, що я просто блазень, розумієте? Вони й Лонглі мали за блазня. А я не жартую. Я будую вітряки. А ви будете постачати будівельні матеріали.

Він замовк. У кабінеті знов запала тиша, тільки ледь чутно гудів годинник. Нарешті Гендрон прошепотів:

- Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?

- Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.

- А в кого негативи?

- Чак, - переконливо промовив Грег, - ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.

- Грег, це ви не розумієте, ви не...

- Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, - докінчив Грег.

Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.

- П’ятдесят тисяч доларів, - сказав Грег. - Знайдіть їх.

Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка - пласкогруда шістдесятирічна курка - хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.

Чи скажімо так - не посилав.

Але то вже не його клопіт. Його клопіт - п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна - та чи буде на цьому кінець?

Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його - винюшив якось і зробив знімки.

Одначе напровадив його на це Стілсон.

А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки... яка перспектива, чоловіче!..

Але то не його клопіт.

Його клопіт - п’ятдесят тисяч доларів.

Чак Гендрон, президент “Клубу левів” і загальний Улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом - чи принаймні з добре розпочатим.