Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких — пояснювальна, передбачувальна, синте­зуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей розвитку об'єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих закономірностей. По­яснення може здійснюватися багатьма методами, зокрема за допомогою су­джень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихід­них і похідних положень, поданих як поняттєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації пояснювальної функції розкриття зміс­ту фінансової теорії як сукупності взаємопов'язаних і взаємозалежних складо­вих дає можливість наукового передбачення.

Суть передбачувальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передба­чити майбутні події. Передбачувальна функція тісно пов'язана з пояснюваль­ною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає мож­ливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні і тактичні засади фінансової політики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв'язки між окремими части­нами та елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі на про­тивагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночас­но систематизація знань у фінансовій теорії забезпечує принципове їх спро­щення, усуває розрізненість (наприклад, теорія фінансів — теорія державних фінансів — теорія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод пізнання, а окремі ме­тоди фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практи­ку, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама по собі теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової прак­тичної діяльності. З цього приводу поширеними є вислови, що найважливі­шим критерієм теорії є практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вчен­ням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літера­турі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийомів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності людини.

За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія — система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійс­нюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийо­мів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

- визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відобража­ють динамічні фінансові процеси та явища;

- спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;

- забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;

- допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;

- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;

- створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фак­тах, і логіко-аналітичний інструмент фінансового наукового пізнання.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні — фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвер­тий — конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології, фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою на­укою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

1) сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;

2) сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та яви­ще, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, при­чина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;

3) сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особли­вого, всезагального; діє закон заперечення заперечення. Діалектичний метод характеризується:

- орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можли­востей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і про­цесів та на які результати можна сподіватися;

- можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;

- виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, на­приклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджую­чи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових на­громаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, до­тування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних гро­шових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фі­нансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими еле­ментами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інте­грації, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, мож­ливістю і дійсністю, об'єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об'єднуються у три групи:

- методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірю­вання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);

- методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, мо­делювання, аналогія та інші);

- методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від кон­кретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно-наукових і спеціальних методів належать: теоретико-спеціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; статистичні; власні спеціальні методи, які розроблені і використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які використовуються у фінансо­вих дослідженнях.