Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Зміст правовідносин.




Читайте также:
  1. IV Зміст навчання.
  2. IV. Зміст навчання
  3. IV. Зміст навчання
  4. V. Зміст навчання
  5. V. Зміст навчання
  6. Анотований зміст
  7. Б) Показники маршу. Особливості здійснення маршу зимою, в горах, зміст бойового наказу
  8. Біржова угода: смисловий зміст, умови, реєстрація на біржі, основні ознаки.
  9. Види інформаційних правовідносин.
  10. Вимоги до обсягів та змістового наповнення кожного з розділів

Ознаки держави:«у порівнянні зі старою родовою організа­цією, — писав Енгельс, — держава відрізняється, по-перше, по­ділом підданих держави за територіальним діленням,...друга від­мінна риса — встановлення публічної влади...»її відмінність від суспільної влади, по-перше, полягає у класовому характері;по-друге, вона відособлена,відділена від народу; по-третє, вона «скла­дається не тільки з озброєних людей, але і з матеріальних при­датків, в´язниць і примусових установусякого роду, що були невідомі родовому устрою»; по-четверте, «для утримання цієї публічної влади необхідні внески громадян — податки»;по-п´яте, володіючи владою і правом стягнення податків, особлива група осіб, особливий апарат управління і примусу стає, як орган су­спільства, над суспільством.Безпосереднім втіленням, особливою організацієюцієї влади і є держава.

Сутність держави,пояснювали основоположники марксизму, це — суспільний інститут, за допомогою якого економічно пані­вний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. На їх думку, будь-яка експлуататорська держава «в усі типові періоди є державою виключно пануючого класу і у всіх випадках залиша­ється, власне кажучи, машиною для придушення пригноблено­го, експлуатованого класу». Вона виступає як політична органі­зація панівних класів, що служить для утримання в покорі експлуатованої більшості. Така сутність держави зберігається у всіх історичних типів державності — рабовласницької, феодаль­ної, капіталістичної.Сучасна держава, писав Маркс у «Капіта­лі», — «сукупний капіталіст загальних справ». Або: «Сучасна дер­жавна влада — це тільки комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії».

К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що капіталізмвже в сере­дині XIX ст. став гальмом суспільного розвитку,громадянського суспільства. Силою, здатною вирішити протиріччя між зростаю­чими продуктивними силами і гальмуючими їх зріст капіталісти­чними відносинами, вони вважали пролетаріат.Він «за допомо­гою насильницького повалення буржуазії» здійснить всесвітню комуністичну революцію, побудує нове, прогресивне суспільст­во без класів і політичної влади. «Першим кроком у робітничій революції є перетворення пролетаріату в панівний клас, завою­вання демократії». Пролетаріат, вказували основоположники ма­рксизму, використає своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал, централізувати всі знаряддя виробництва в руках пролетарської держави, як мо­жна швидше збільшити суму продуктивних сил, що уможливить перехід до безкласового, комуністичного суспільства.



Політична влада робітничого класу — диктатура пролетаріа­ту,були переконані Маркс і Енгельс, — вищий тип демократії, яка виражає інтереси і спирається на підтримку величезної більшості народу. Пролетарська демократія буде відповідати історич­ному періоду соціалізму— першій фазі комуністичного суспіль­ства. Прикладом і формою такої демократії вони називали Па­ризьку комуну 1871 р. Відзначаючи ряд особливостей Комуни, властивих їй як традиційному органу міського самоврядування (право відкликання депутатів, їх обов´язок звітувати перед ви­борцями, виборність і змінюваність посадових осіб, поєднання в ній законодавчої і виконавчої функцій та ін.), Маркс писав, що «Комуна повинна була бути не парламентарною, а працюю­чою корпорацією... вона була, по суті справи, урядом робітни­чого класу...вона була відкритою, нарешті, політичною формою, при якій могло здійснитись економічне звільнення праці». Маркс і Енгельс допускали можливість мирного, ненасильницького розвитку пролетарської революції в Англії, Франції і США. Ен­гельс в останні роки життя писав про можливість використання робітничим класом представницьких установ і загального вибор­чого права для боротьби проти буржуазії.



Комунізм,підготовлений соціалістичними перетвореннями, були впевнені основоположники марксизму, назавжди покін­чить з експлуатацією, соціальним, національним і колоніаль­ним гнітом, кривавими війнами. Соціалістичний принцип «ко­жному за працею» він замінить принципом розподілу «за потребами». При комунізмі відпадає потреба в праві і державі.

«Маніфест Комуністичної партії» закінчується словами: «Не­хай панівні класи здригаються перед Комуністичною Револю­цією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх кайданів. Придбають же вони увесь світ.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Свої надії на майбутню комуністичну революцію Маркс і Енгельс пов´язували, головним чином, із заснованим ними Ін­тернаціоналом, новими соціалістичними партіями і зростаючим робочим і національно-визвольним рухом.

За марксистським вченням, правотеж має класовий харак­тер. Звертаючись до буржуазії, автори «Маніфесту» писали: «Ваше право є лише возведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу». Вони стверджували: право було, є і залишиться насамперед зброєю в руках економічно і політично пануючого класу.

Держава і правов марксистському вченні — надбудовні яви­ща, дві сторони одного й того ж феномена: політичної влади. У «Німецькій ідеології» підкреслюється: «Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у вигляді держави,вони повинні додати своїй волі, обумовленій цими певними відносинами, загальне вираження у вигляді дер­жавної волі, у вигляді закону...».Політичне панування, консти­туйоване в державі, повинне одержати і своє правове закріплен­ня, прийняти тим самим «форму пануючої волі».



Тезу про єдність держави і права, права і закону, про особли­вий взаємозв´язок політичної і юридичної надбудов конкретизо­вано у Маркса і Енгельса рядом важливих теоретичних положень: 1) держава і право разом з´являються на історичній арені і разом зійдуть з неї. 2) Кожному історичному типу держави відповідає свій, адекватний йому тип права. 3) Право не може розвиватися і функціонувати без держави, тому що держава є той політичний організм, що переводить соціальне в правове і стежить за тим, щоб розвиток суспільних відносин відповідав праву. 4) Держава, в свою чергу, немислима без права. По-перше, тому що «сама ор­ганізація державного механізму повинна одержати своє оформ­лення в праві». По-друге, веління державної влади повинні бути обов´язковими для населення всієї країни, а це неможливо, го­вориться в «Німецькій ідеології», якщо не виражати державні веління у вигляді загальнообов´язкових правил поведінки, в нор­мах права. Саме державна охорона, можливість державного при­мусу, які стоять за правовою нормою, і є основна специфічна риса, що відрізняє правові норми від інших соціальних норм.

Основоположники марксизму робили висновок про все зрос­таючу роль правотворчості держави, особливо як законодавст­ва, судової правотворчості.

Право захищає інтереси пануючого класу від злочинів. Зло­чини,пояснюється вмарксизмі, коріняться в матеріальних умо­вах життя індивідів. Злочини в капіталістичному суспільстві — це боротьба індивіда проти існуючих капіталістичних відносин, відносин приватної власності і гніту. Існуюча система законів і покарань не враховує цих обставин.

Перехід від капіталістичного до соціалістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, — перехід від одного класового типу права до іншого, більш високого типу і відмирання права,тому що відпадає потреба в примусовій системі соціальних норм. Відми­рання права в майбутньому комуністичному суспільстві не озна­чає відмови цього суспільства від соціального нормування. Але воно стане загальним, гуманним, добровільним (із загальної зго­ди), заснованим на принципах моралі. Таким чином, відмиран­ня права похідне від відмирання держави, політичної влади.

Марксизм уник долі інших соціалістичних і комуністичних док­трин, що стали надбанням вузького кола однодумців. У XX ст. він стане могутньою ідейною зброєю комуністів за «перебудову світу».

8. реалізація норм права це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права.

Слід, однак, мати на увазі, що термін "реалізація норм права" може означати не лише процес втілення приписів норм права у поведінку суб'єктів, а і його результат. В останньому випадку "реалізація норм права" означає повну відповідність поведінки певних суб'єктів вимогам норм права, тобто те, що поведінкою суб'єктів здійснилась реалізація тих або інших правових при­писів. Але в більшості випадків у теорії і на практиці реалізація норм права розуміється як процес практичного здійснення пра­вових вимог у діяльності тих чи інших суб'єктів. Саме через про­цес реалізації норм права настає результат, заради досягнення якого і видавалась норма права.

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної та суб'єктивної сторони.

Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою вико­нання суб'єктами правомірних діянь (дії або бездіяльності) за умов, передбачених нормами права. Отже, з об'єктивного боку реалізація норм права завжди здійснюється правомірною пове­дінкою відповідних суб'єктів.

Суб'єктивна сторона реалізації норм права характеризує внутрішнє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент виконання дій, що передбачені правом.

Норми права можуть бути реалізовані по-різному: у правовід­носинах і поза ними, з участю державних органів і без них. Конкретна форма реалізації правових норм залежить від особли­востей їх гіпотез і диспозицій, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реа­лізують правові норми. У цьому зв'язку на основі певних ознак (критеріїв) можуть розрізняться форми реалізації норм права.

Найбільш значущим є поділ форм реалізації норм права на ос­нові характеру дій праворелізуючих суб'єктів. На цій підставі розрізняють такі форми їх реалізації: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.

Додержання норм права — це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права.

При додержанні правових норм поведінка суб'єкта узгоджу­ється з нормами-заборонами, тобто реалізуються забороняючі норми права. Інакше кажучи, сутність додержання норм права як форми реалізації права полягає в тому, що суб'єкт додержуєть­ся правових заборон, тобто утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах. Додержання норм права здійснюється пасивною поведінкою суб'єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб додер­жуються правових заборон.

Прикладом додержання норм права може слугувати утримання громадянина від спроб перейти вулицю на червоний сигнал світ­лофора.

Виконання норм права — це форма їх реалізації, за якої суб'єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов'язують приписи норми права.

Шляхом виконання реалізуються зобов'язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобо­в'язуючого припису права. Виконання норм права здійснюється активною поведінкою суб'єктів: вони чинять дії, до яких їх зобо­в'язують приписи правової норми, тобто виконують покладені на них правові обов'язки.

Прикладом виконання норм права може бути неухильне ви­конання працівником своїх трудових обов'язків, які встановлені трудовим законодавством.

Використання норм права — це форма реалізації норм права, за якої суб'єкт відповідно до своїх інтересів і потреб використо­вує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходить свій вираз у здійсненні ним повноважень, наданих нормами права.

Шляхом використання реалізуються уповноважуючі правові норми.

Використання норм права може здійснюватись як активною (коли повноваження полягає у праві здійснювати певні дії, на­приклад при реалізації права обирати депутатів парламенту), так і пасивною (коли повноваження полягає у праві не робити певних дій, наприклад при реалізації права на відпочинок) пове­дінкою суб'єкта.

Слід мати на увазі суттєві особливості використання норм права індивідами та державними органами і їх посадовими особами.

Оскільки шляхом використання реалізуються уповноважу­ючі норми права, тобто фактично йдеться про реалізацію суб'єк­тивних прав індивідів, то суб'єкт сам вирішує, використовувати суб'єктивне право, що йому належить, чи утриматися від цього. На відміну від додержання і виконання норм права, які для індивіда можуть бути як добровільними, так і примусовими, ви­користання ним норм права може бути тільки добровільним. Тому за невикористання своїх прав (а значить, і уповноважуючих норм) індивід не може притягуватись до будь-якої юридичної відповідальності.

Інакша картина вбачається при використанні норм права дер­жавними органами та їх посадовими особами, тобто норм, що ви­значають їх повноваження. Якщо вирішення певного питання віднесено до компетенції даного органу держави або посадової особи, то вони зобов'язані це зробити незалежно від свого бажан­ня. Так, відповідно до чинного законодавства право тлумачити Конституцію України є виключним правом (повноваженням) Конституційного Суду України. У передбачених законодавством випадках і при виконанні необхідних процедур Конституційний Суд не може відмовити у тлумаченні Основного Закону і зобов'я­заний використати свої відповідні повноваження. Таким чином, діяльність державних органів та їх посадових осіб по викори­станню норм права (по реалізації своїх повноважень) є не лише їх правом, але й обов'язком. Тому за відсутності у передбачених законодавством випадках діяльності державних органів (їх посадо­вих осіб), спрямованій на використання певних правових приписів, є правопорушенням і повинно мати своїм наслідком притягнення до юридичної відповідальності.

Реалізовувати норми права у формі їх додержання, виконання і використання можуть як окремі індивіди, так і їх об'єднання, а також державні і недержавні організації та їх посадові особи.

Четвертою формою реалізації норм права є їх застосування Розрізняють дві форми застосування норм права: оперативно-виконавчу та правоохоронну.

Сутність оперативно-виконавчої форми застосування норм права полягає в забезпеченні організації позитивної реалізації приписів норм права. Ця форма виявляється, наприклад, у видан­ні наказів про зарахування студентом вузу або про звільнення з роботи.

Правоохоронна форма застосування норм права (правоохо­ронна діяльність) — це діяльність, спрямована на охорону право­вих приписів від будь-яких порушень. Вона полягає у здійсненні заходів, спрямованих на попередження правопорушень, в засто­суванні до правопорушників державного примусу, в забезпеченні здійснення щодо них покарання, яке передбачається юридичною відповідальністю.

9. Ці системи сформувалися на основі норм-звичаїв, які склалися природним шляхом, а також правових норм, що запозичилися у колоніальних держав. Цю групу складають правові системи країн, що розвиваються (Африки, Мадагаскару).

Серед ознак даної правової сім'ї виділяють певні особливості:

1. Домінуюче місце у системі джерел права-звичаїв і традицій, що мають, як правило, неписаний характер.

2. Звичаї і традиції являють собою синтез норм, міфів, моральних вимог, що склалися природним шляхом і визнані державою.

3. Звичаї і традиції регулюють в першу чергу відносини груп чи спільнот, а не окремих індивідів.

4. Нормативні акти (писані закони) мають вторинне значення, хоча у наш час їх питома вага зростає і зростає.

5. Правовий прецедент не набуває певного значення як джерело права.

6. Юридична доктрина не відіграє суттєвої ролі в юридичному житті даних суспільств.

Стан сучасного права країн Африки визначається специфікою розвитку цього регіону. Внаслідок цього їх правові системи тривалий час формувалися шляхом взаємовпливу традиційного, звичаєвого та західного права.

Протягом багатьох сотень років життя мешканців Африки регулювалося звичаями. Їх виконання було традиційно добровільним. Взагалі, територія Африки характеризується великим різноманіттям звичаїв і традицій. У межах одного району відмінності між звичаями різних племен, як правило, було незначними. Але у різних регіонах відмінності вже могли бути досить великими. Так, були племена як з монархічними, так і з демократичними режимами. Родина існувала як і у матріархальному, так і в патріархальному вигляді. Але всі племена мали багато спільного у тому, що стосувалося принципів, звичаєвої техніки, механізмів реалізації.

Великий вплив на розвиток права Африки справило поширення християнства та ісламу. І хоча за традицією звичаї продовжували існувати, сила їх значно зменшувалися.

Християнство поширювалося у два етапи. Перший — в IV ст., коли християнською стала Ефіопія. Наступне просування християнства стало можливим лише у XIX ст. І сьогодні серед африканців — 30 відсотків християн.

Поширення ісламу почалося у XI ст. (Західна Африка). У XIV—XV ст. іслам почав завойовувати позиції на узбережжі Індійського океану в Сомалі. Зараз близько 35 відсотків африканців — мусульмани.

Істотно, що ці релігії мали відповідний вплив і на розвиток правових інститутів. Християнство сприяло рецепції континентального права та загального права, іслам — мусульманського права.

Протягом XIX ст. територія всієї Африки була повністю колонізована. Насамперед Англією, Іспанією, Бельгією, Португалією та Францією. Кожна країна-колонізатор проводила свою політику асиміляції населення та впровадження свого права. Для застосування нових правових норм традиційне звичаєве право було непридатним. Тому майже у всіх африканських країнах поряд із традиційними органами розгляду спорів були створені суди європейського типу.

У сфері кримінального права з самого початку були заборонені найбільш варварські види покарань. З 1946 р. у майже всій французькій Західній Африці почали застосовувати французький кримінальний кодекс. У сфері кримінального права почали діяти також і суди. Орієнтація на французьке право була насамперед у таких країнах, як Нігерія, Гана, Гамбія.

Одночасно в англійській Західній Африці були запроваджені кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси. Звичаєве право у багатьох регіонах та місцевостях було зведено до меж лише приватного права.

Португальські традиції були поширені в Анголі, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау, Кабо Верде (колишні Острови Зеленого мису).

10. Концепція елітарної держави. Теорія еліт створена італійсь­кими політологами Г. Моска та В. Паретто в 20—30-х роках XX ст. і ґрунтується на ідеї нездатності основної маси населення управляти державою. За цією теорією політика — це сфера бо­ротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй "сірої маси", що охо­плює решту населення держави. При цьому демократія розгля­дається як утопія, міраж, у гонитві за яким некомпетентні маси населення стають інструментом у руках демагогів і прокладають шляхи до диктатур, якими, зокрема, є соціалізм і фашизм. Саме тому Г. Моска пов'язував свободу людства не з демократією, а з компетентною правлячою елітою.

Другий засновник цієї теорії — В. Паретто вважав, що держа­вою, суспільством завжди править і повинна правити еліта. Правляча еліта утворюється в трьох головних сферах суспільних відносин — політичній, економічній та інтелектуальній — шля­хом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів. У цьому полягає основна приваблююча риса теорії, ключ до розкриття її певної популярності: місце в еліті не зале­жить від багатства або належності до певних соціальних груп тощо. Кожен, хто має належний рівень освіти і досяг успіхів у професійній діяльності, може увійти до складу еліти.

Кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягну­тому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію, починає від­ставати від потреб нового етапу розвитку держави та суспільства і в кінцевому підсумку вироджується. Паралельно з цими проце­сами в суспільстві потенційно формується нова еліта, що оволо­діла найновішими знаннями і тому прямує до влади. Проте пануюча еліта добровільно не віддає владу. Тому зміна, "циркуля­ція" еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, хоча можлива зміна еліт і мирним, еволюційним шляхом. Засновники цієї теорії вважали, що в цілому для сус­пільства кориснішою є насильницька зміна еліт, що забезпечує швидкий прихід до влади нової, прогресивної еліти, а отже, і швидке втілення в суспільне життя нових досягнень науки, техніки тощо.

У наш час теорія еліт існує з деякими "редакційними поправ­ками", що зводяться до такого: в сучасному суспільстві є кілька еліт; між ними існує вільна конкуренція, заснована на принципах політичного та партійного плюралізму. Існуючі еліти намагаються у співробітництві між собою здійснювати керівництво дер­жавою та суспільством; еліти не відірвані від народу, а контролю­ються ним з допомогою здійснення загального виборчого права, незалежних засобів масової інформації тощо.

Однією з течій теорії еліт є доктрина технократії, за якою із зростанням впливу науки, техніки на всі сфери суспільного життя вчені, технічні спеціалісти об'єктивно змушені зосеред­жувати в своїх руках не тільки виробничі та науково-дослід­ницькі функції, а й політичну владу. Тому з огляду на значення впливу науково-технічної революції на життя суспільства керів­ництво державою має здійснюватися кращими представниками науково-технічної інтелігенції, що призводить до виникнення нової суспільно-політичної системи — технократії.

Концепція держави в теорії плюралістичної демократи ви­ходить з того, що діяльність людей завжди обумовлена їх інтере­сами і завжди спрямована, по суті справи, на задоволення цих інтересів. Така діяльність здійснюється звичайно за допомогою груп, в які люди об'єднані на основі спільності інтересів. Індивідуальні переконання, окремі ідеї та ідеологія в цілому, особистісні характеристики індивідуальної поведінки мають ви­значальне значення лише в контексті діяльності групи і врахову­ються в тій мірі, в якій вони допомагають визначенню моделей групової поведінки.

Діяльність заінтересованих груп у їх відносинах між собою та в їх впливі на державне управління розглядається як динаміч­ний процес, в ході якого і здійснюється так званий тиск інтересів, що втілюються даними групами і силами на урядову владу з ме­тою примусити її підкоритися своїй волі і впливу. У цьому впливі домінує звичайно сильна група або сукупність груп. Вони ж підпорядковують своєму впливу і примушують коритися більш слабкі групи, а сама державна влада й управління виконують функцію адаптації і урегулювання конфліктів груп і групових інтересів і досягнення певної рівноваги між різними групами.

Таким чином, усі прояви державного управління розгляда­ються як прояви результатів впливу груп, що тиснуть одна на одігу, на державні структури з метою забезпечення реалізації своїх групових інтересів і на цій основі — суспільної згоди. При цьому держава повинна створювати сприятливі умови для діяльності всіх груп, а деспотизм і демократія оцінюються всього лише як різні способи представництва групових інтересів.

11. Застосування норм права — це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи їхніми посадовими особами, тобто коли реалізація суб'єктивних прав і юридичних обов'язків неможлива без здійснення державно-владних повно­важень. Інші суб'єкти можуть реалізовувати норми права у формі їх застосування лише за спеціальним дозволом держави в кожному випадку. Індивіди (фізичні особи) не можуть бути суб'єктами застосування норм права. Якщо громадянин, який є посадовою особою, застосовує норму права, він розглядається як представник держави, який діє від її імені і за її дорученням, а не як фізична особа. Таким чином, правозастосовчу діяльність можуть здійснювати державні органи, посадові особи і, в деяких випадках з дозволу держави, громадські організації та інші суб'єкти, наприклад адміністрація навчального закладу недер­жавної форми власності.

Застосування норм права завжди має активний, творчий ха­рактер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

Правозастосування здійснюється згідно з чітко визначеною нормами права процедурою, порушення якої тягне за собою недійсність усього правозастосовчого процесу. При цьому в одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані й утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне право), в інших випадках лише вста­новлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії та ін.).

Процедури реалізації норм права в інших формах встановлені не завжди. Додержання норм права процедурно не регламентуєть­ся. Виконання і використання норм права у багатьох випадках (наприклад, відповідно, здійснення громадянами обов'язку слу­жити у збройних силах, здійснення виборчих прав тощо) має процедурну регламентацію.

Процес застосування норм права завершується виданням пра­возастосовчого акта (акта застосування норми права), в якому фіксуються індивідуальні правові приписи щодо вирішення кон­кретної справи.

Виходячи з викладеного застосування норм права — це спря­мована на реалізацію норм права і здійснювана у спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів, їх посадових осіб або уповнова­жених державою суб'єктів з метою вирішення конкретної справи шляхом видання індивідуальних правових приписів (правозас-тосовчих актів).

Основні відмінності застосування норм права від інших форм їх реалізації (додержання, виконання, використання) наведені в табл. 1.

Розрізняють дві форми застосування норм права: оперативно-виконавчу та правоохоронну.

Сутність оперативно-виконавчої форми застосування норм права полягає в забезпеченні організації позитивної реалізації приписів норм права. Ця форма виявляється, наприклад, у видан­ні наказів про зарахування студентом вузу або про звільнення з роботи.

Правоохоронна форма застосування норм права (правоохо­ронна діяльність) — це діяльність, спрямована на охорону право­вих приписів від будь-яких порушень. Вона полягає у здійсненні заходів, спрямованих на попередження правопорушень, в засто­суванні до правопорушників державного примусу, в забезпеченні здійснення щодо них покарання, яке передбачається юридичною відповідальністю.

Реалізація норм права у формі їх застосування не залежить від бажання суб'єктів, а обов'язково відбувається у випадках, коли:

1) правові відносини можуть виникнути, змінитися або при­пинитися лише на підставі рішення компетентного органу (наприк­лад, зарахування на навчання до вищого навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил тощо);

2) правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку необхідно пере­віряти і засвідчувати їх законність спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);

3) для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності певних юридичних фактів (визнання в судовому порядку батьківства, визнання громадянина померлим тощо);

4) з приводу певних фактів або відносин виникає спір, що має юридичне значення, а сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна при розлученні, визнання права на частину спадщини);

5) необхідно вдаватися до засобів державного примусу (наприк­лад, конфіскація майна, виселення із займаного приміщення, притягнення до певного виду юридичної відповідальності тощо). Державний примус у правовій сфері набирає чинності не автома­тично. Норми права у певних випадках лише передбачають мож­ливість його застосування, але реально воно може здійснюватися лише на підставі рішення компетентного суб'єкта, яке форму­люється у відповідному правозастосовчому акті (рішенні, вироку, постанові).

Слід зазначити, що в процесі застосування норм права уповно­важений суб'єкт шляхом видання правозастосовчого акта покли­каний вирішувати два завдання, а саме:

• організацію належного виконання приписів норм права (їх позитивного виконання);

• забезпечення відповідної реакції з боку держави на пору­шення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде правильним та ефективним лише тоді, коли цей процес відповідатиме таким умовам:

а) буде законним. Це означає, що весь процес застосування конкретної норми права повинен здійснюватися тими суб'єктами, на тих підставах і згідно з тими процедурами, які встановлені відповідними правовими нормами;

б) буде обґрунтованим, тобто застосовуватиметься норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосову-вачів та невмотивованості правозастосовчих рішень.

12. У сучасному розумінні громадянське суспільство — це сус­пільство, в якому:

а) визначальними суб'єктами суспільних відносин є не держа­ва або її органи, а незалежні від держави громадяни та їхні об'єднання. Це означає, що в громадянському суспільстві всі відносини повинні бути спрямовані не на забезпечення зручності функціонування органів держави та їх посадових осіб, а на ство­рення найсприятливіших умов для задоволення законних прав та інтересів громадян;

б) держава виступає не керівником, а слугою суспільства; мета держави полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань. Відпо­відно до цієї ознаки основною функцією держави повинна бути функція соціального обслуговування населення, яка полягає в забезпеченні найсприятливіших умов для повсякденного життя й розвитку кожного члена суспільства. Що ж до функцій управ­ління суспільством та здійснення примусу, то вони повинні існу­вати не як основні, а як допоміжні, другорядні;

в) людині гарантуються реальна свобода, реальність та недо­торканність її прав і свобод. Громадянське суспільство виходить з того, що людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю, а тому всі ресурси суспільства повинні бути спрямовані на забезпечення повної і безперешкодної реалізації цих прав і свобод;

г) реально забезпечуються різноманітність і рівність усіх форм власності. Громадянське суспільство не повинно надавати переваг якійсь одній формі власності (приватній, загальнодержав­ній, колективній). Його завдання полягає в забезпеченні однаково сприятливих умов для функціонування та розвитку всіх форм власності;

ґ) існує реальна багатоманітність ідеологічного й культурного життя громадян. У громадянському суспільстві забезпечується можливість вивчення й поширення будь-якої ідеології за умови, що вона не містить у собі положень, що пропагують насильство, неповагу до людини тощо. У той же час не повинно існувати пануючої й обов'язкової для вивчення та поширення ідеології;

д) сформувалась і функціонує правова держава, яка в силу на­лежних їй розглянутих вище ознак здатна забезпечувати функ­ціонування громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство — це суспільство, яке забезпечує найсприятливіші умови для діяльності й розвитку громадян та їхніх об'єднань у всіх сферах суспільних відносин.

13. Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х ро­ків XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспіль­ство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявля­ється в елементах планування і державного регулювання еконо­міки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управ­ління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової еконо­міки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, від­повідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і перерос­тання соціалістичної держави в суспільство комуністичного са­моврядування.

14. Застосування норм права буде правильним та ефективним лише тоді, коли цей процес відповідатиме таким умовам:

а) буде законним. Це означає, що весь процес застосування конкретної норми права повинен здійснюватися тими суб'єктами, на тих підставах і згідно з тими процедурами, які встановлені відповідними правовими нормами;

б) буде обґрунтованим, тобто застосовуватиметься норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосову-вачів та невмотивованості правозастосовчих рішень.

15.

16. Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

• суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи;

• правові норми та принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правосвідомість та правова культура;

• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) — це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона — результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем.

Тому тип (сім'я) правової системи — це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.

Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

• спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

• спільність основного юридичного джерела (форми) права;

• єдність у структурі системи і норми права;

• спільність принципів регулювання суспільних відносин;

• єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Розрізняють:

1. Романо-германську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи — Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• романська — Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;

• німецька — ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.

2. Англосаксонську сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);

• американське право (США, Канада та ін.).

3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) — у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах — релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:

• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);

• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);

• звичаєва общинна (африканська група).

17. Процес застосування норм права може розпочинатися за ініціа­тивою самого правозастосовувача, за вказівкою вищестоящого органу чи за відповідними заявами заінтересованих суб'єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких розподіляються за так званими стадіями правозастосуван­ня. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів, доцільно виокремити такі самостійні стадії цього процесу.

Перша стадія — встановлення та аналіз фактичних обставин справи, що потребує вирішення.

На цій стадії застосування правових норм належить встанови­ти, яка дія, подія відбулася та чи має вона юридичне значення. Усю сукупність обставин, що підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп:

• фактичні обставини, з якими норми права пов'язують ви­никнення юридичних наслідків;

• суб'єкти, причетні до розгляду відповідної справи, та дані, що їх характеризують;

• обставини, що спонукали суб'єктів до певної поведінки (правомірної або протиправної). При цьому до уваги приймаються умови, мотиви юридичне значущої поведінки.

Перша стадія застосування норм права — це вихідна стадія процесу правозастосування, адже саме уточнення, оцінка фак­тичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою даної стадії є встановлення об'єктивної істини, і за своєю суттю вона є процесуальною діяльністю, що знаходить вираз у збиран­ні, перевірці й оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому, методи й засоби, що застосовуються при встанов­ленні та дослідженні обставин справи, повинні бути дозволені правом, етичні, наукові, ефективні.

Друга стадія — вибір норми права та встановлення автен­тичності її тексту, що регулює даний випадок (юридична кваліфікація).

На цій стадії встановлюється факт існування норми права, на основі приписів якої повинна розглядатися дана конкретна справа. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть силу на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної пове­дінки суб'єктів ознакам поведінки, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити автентичність правової норми: впевнитися, що текст норми, яка використовується, не був змінений в установленому порядку, чи є вона чинною в даний момент. Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі кожну обрану для застосування норму права необхідно досліджувати в таких напрямах:

• чи була чинною норма права на момент, коли стався випа­док, що досліджується;

• чи чинна вона на момент розгляду конкретної справи;

• чи має вона юридичну силу на території, на якій розгляда­ється справа;

• чи поширюється її чинність на суб'єкти, пов'язані з цією справою;

• чи є текст норми, який застосовується, автентичним (пов­ністю відповідним) її офіційно встановленому змісту.

Третя стадія — тлумачення норми права. На цій стадії встанов­люється дійсний зміст норми права, тобто воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. У зв'язку зі складністю та об'ємом цієї стадії її сутність розглядається у наступному розділі підручника.

Четверта стадія застосування норми права — прийняття рішення по справі, яке знаходить своє закріплення у виданні правозастосовчого акта.

На цій стадії приймається рішення по справі, яке юридичне оформлюється виданням правозастосовчого акта, тобто індивіду­ального акта владного характеру (вирок, наказ, рішення та ін.), що встановлює права й обов'язки конкретних суб'єктів даного правовідношення. Отже, акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і одночасно як засіб вирішення конкретних юридичних справ. Таким чином, право-застосовчий акт виконує функцію індивідуального регулювання поведінки суб'єктів у конкретних правових відносинах.

Акти застосування норм права (правозастосовчі акти) харак­теризуються такими ознаками:

• це офіційні акти компетентних суб'єктів, що уособлюють їх однобічне волевиявлення і виражають волю держави;

• мають юридичну силу й забезпечуються відповідними засо­бами державного примусу;

• видаються на основі та відповідно до норм права, які засто­совуються;

• видаються у певній формі й у передбаченому законом поряд­ку (процедурі);

• завжди містять індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження) щодо вирішення конкретної справи. Де означає, що їхні приписи стосуються індивідуально-конкрстно визначених суб'єктів;

• можуть відігравати роль юридичних фактів, тобто на їх підставі можуть виникати, змінюватись і припинятись пра­вовідносини.

Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів за такими ознаками:

• нормативні акти містять норми права, тобто приписи, що адресовані невизначеному колу осіб. Для них характерні форму­лювання типу: "Кредитор не має права вимагати...", "Прокурор зобов'язаний розглянути..." та ін. Правозастосовчі акти містять індивідуальні приписи, адресовані персонально зазначеним у них особам та організаціям;

• нормативні акти характеризуються можливістю неодно­разової реалізації. Акти правозастосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність. Так, відповідна норма, що міститься в Кодексі законів про працю (нормативний акт) і передбачає можливість заохочення працівника за якісне виконання ним службових обов'язків, не втрачає чинності після преміювання певної особи, і це дає можливість застосовувати дану норму у разі потреби необмежену кількість разів. У той же час припис наказу про преміювання конкретного працівника (правозастосовчий акт) можна використати для одержання пре­мії лише один раз.

Правозастосовчі акти повинні відповідати певним вимогам щодо них, основними з яких є такі:

• вони повинні видаватись суб'єктами (органами або посадо­вими особами), до компетенції яких входить вирішення даної конкретної справи;

• рішення, сформульовані у правозастосовчому акті, повинні бути вмотивованими, перш за все їх відповідністю положенням нормативного акта, що застосовується по даній справі;

• вони повинні видаватись у встановлені строки і мати всі необхідні реквізити (найменування суб'єкта, що видає акт, най­менування і дату видання акта, наявність відповідних підписів, печаток тощо).

П'ята стадія застосування норм права — заключна, на цій стадії здійснюються діяння, завдяки чому норма права, її наста­нови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахова­ний до вузу, починає навчання в ньому; пенсіонер фактично одержує пенсію, яка йому нарахована, тощо.

18. Держава є одним із найскладніших суспільних явищ. Ця склад­ність, а також та велика роль, яку держава відіграє в суспільному житті, завжди привертали до неї увагу численних дослідників. Але в різні часи навіть саме поняття держави визначали по-різ­ному. За далекої античності видатний давньогрецький учений і філософ Аристотель визначав державу як зосередження всіх розумових та моральних інтересів громадян. Давньоримський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон розумів державу як союз людей, об'єднаних ідеями загальної корисності та спра­ведливості. У першій половині XX століття після створення Ліги Націй стали виникати проблеми з визначенням того, хто міг стати її членом. По суті питання полягало в тому, які ознаки повинна мати держава. Відповідь на це питання намагалися дати ще в 1933 році на міжнародній конференції в Монтевідео. Прийнята на ній Заключ­на Конвенція визначила, що держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати такі ознаки: а) постійне населення, б) певну територію, в) уряд, г) здатність вступати у зносини з іншими державами. У вітчизняному правознавстві довгий час панував класовий підхід до оцінки всіх соціальних явищ. У відповідності з ним держава визначалась як знаряддя в руках панівного класу для приборкання та забезпечення покори всіх інших класів.

Нині призначення держави вбачається уже не в здійсненні насилля щодо певної частини громадян, її головним завданням визначається створення і забезпечення таких відносин у суспіль­стві, які б якнайбільше сприяли задоволенню потреб та інтересів кожної людини, незалежно від того, до якої соціальної групи вона належить. Зважаючи на це і враховуючи, що в сучасних умовах класові ознаки та відмінності в загальноприйнятому їх розумін­ні виявляються не так виразно, як раніше, у визначенні поняття держави класові ознаки спеціально не підкреслюються.

Отже, в сучасному розумінні держава це особлива політико-територіальна організація, що має суверенітет, спеціальний апарат управління й примусу і здатна надавати своїм велін­ням загальнообов'язкової сили.

Держава має ряд ознак, які принципово відрізняють її від усіх інших соціальних організацій — політичних партій, професій­них спілок, релігійних організацій, органів місцевого самовря­дування, інших об'єднань громадян. До таких основних ознак держави відноситься те, що вона:

• є офіційним представником усього суспільства і виступає від його імені як всередині країни, так і за ЇЇ межами;

• має політичний характер, тобто основним її призначенням є здійснення владних, управлінських функцій у суспільстві Ці функції реалізуються в діяльності спеціальних структур, які виступають від імені держави і називаються державними органами (державним апаратом);

• володіє спеціальним апаратом управління і примусу, повно­важення якого поширюються на все суспільство;

• здатна надавати своїм велінням (рішенням) загальнообо­в'язкової сили, яка забезпечується можливістю застосування державного примусу;

• організовує поділ населення за територіальною ознакою. Держава не може існувати без певної території, тобто визначеної кордонами держави частини земної поверхні, на якій веління даної держави є загальнообов'язковими для всіх, хто на ній пе­ребуває. Тому з виникненням держави залежність людей від вла­ди визначається передусім фактом перебування або народження на території певної держави, а не їх належністю до певного роду чи племені, тобто за ознакою крові, як це було в первісному, до-державному суспільстві;

• єдиний у суспільстві суб'єкт, що володіє суверенітетом, який слід розуміти як верховенство, незалежність, єдність та не­подільність державної влади.

Верховенство державної влади означає, що в межах території держави немає і не може існувати будь-яких суб'єктів, здатних якимось чином обмежувати владні повноваження держави чи впливати на їх здійснення. Саме ця ознака суверенітету держави зумовлює, наприклад, те, що правила поведінки, які формулю­ються державою в законах та інших нормативно-правових актах, не підлягають затвердженню іншими структурами й мають без­перечне верховенство над правилами, що випливають зі звичаїв, встановлюються актами громадських об'єднань тощо.

Незалежність державної влади означає її самостійність і неза­лежність від інших держав при прийнятті рішень, що стосують­ся як питань внутрішнього життя держави, так і її відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Єдність державної влади означає, що єдиним джерелом влади в державі є народ і лише народ може вирішувати питання про організаційні форми й межі здійснення належної йому влади.

Неподільність державної влади означає, що вона буде реальною і може забезпечувати повне й ефективне виконання покладених на неї завдань лише за умови, що їй повністю, без будь-яких вик­лючень, притаманні верховенство, незалежність і єдність. Тому намагання обґрунтувати існування "обмеженого" або "часткового" державного суверенітету є безпредметними, оскільки в них йдеть­ся про явища, які в принципі не можуть існувати;

• організовує і здійснює збирання податків. Функціонування держави, утримання й діяльність державного апарату вимагають певних коштів. Ці кошти формуються шляхом встановлення і збирання податків, тобто обов'язкових платежів, що стягуються державою з громадян та організацій до державного бюджету. Одержані таким чином кошти використовуються державою у від­повідності з потребами усього суспільства;

• має свою офіційну символіку. Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її су­веренітет. Конституція України (стаття 20) встановлює такі сим­воли нашої держави — Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн — і викладає їхню загальну характеристику. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

У деяких державах можуть запроваджуватися й інші держав­ні символи — державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави — це короткий вислів, у якому знаходять своє вираження найвищі цінності даної держави. Наприклад, девіз ФРН — "Єдність, закон і свобода", Великобританії — "Бог і право особи". У більшості випадків девіз держави розміщується на її гербі, але може бути зафіксований безпосередньо в Основному законі, як це зроблено, наприклад, у статті 2 Конституції Франції, де говориться: "Девіз Республіки — Свобода, Рівність, Братерство".

З огляду на загальні ознаки держави, її сутність вбачається в тому, що вона виступає організатором і гарантом здійснення певного типу суспільних відносин.

19. Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї вважається континентальна Європа, тому її називають ще континентальною.

Романо-германська правова сім'я — це сукупність національних правових систем держав, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі давньоримського права та його пристосування до нових національних умов. Характерними рисами є:

• домінування нормативно-правового акта як форми (джерела) права;

• поділ системи права на публічне та приватне право;

• диференціація та кодифікація галузей права;

• нормативність права, розгляд норм права як загального правила поведінки, встановленого законодавцем;

• включення у поняття права норм-роз'яснень (тлумачень), які виходять, насамперед, від законодавця та суддів.

Проте континентальне право має певні особливості у кожній країні. Схожі риси не можуть зменшувати своєрідність та різницю, що особливо помітні між малими та великими країнами (за територією та кількістю населення). Держави, що займають великі території, головним чином покладаються на "тяжке право", кодифікацію та суворе втілення в життя норм права з метою збереження єдності різних частин своїх країн. Для невеликих держав характерне "м'яке право", що передбачає свободу розсуду та чутливість до соціальних конфліктів.

20. акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і одночасно як засіб вирішення конкретних юридичних справ. Таким чином, право-застосовчий акт виконує функцію індивідуального регулювання поведінки суб'єктів у конкретних правових відносинах.

Акти застосування норм права (правозастосовчі акти) харак­теризуються такими ознаками:

• це офіційні акти компетентних суб'єктів, що уособлюють їх однобічне волевиявлення і виражають волю держави;

• мають юридичну силу й забезпечуються відповідними засо­бами державного примусу;

• видаються на основі та відповідно до норм права, які засто­совуються;

• видаються у певній формі й у передбаченому законом поряд­ку (процедурі);

• завжди містять індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження) щодо вирішення конкретної справи. Де означає, що їхні приписи стосуються індивідуально-конкрстно визначених суб'єктів;

• можуть відігравати роль юридичних фактів, тобто на їх підставі можуть виникати, змінюватись і припинятись пра­вовідносини.

Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів за такими ознаками:

• нормативні акти містять норми права, тобто приписи, що адресовані невизначеному колу осіб. Для них характерні форму­лювання типу: "Кредитор не має права вимагати...", "Прокурор зобов'язаний розглянути..." та ін. Правозастосовчі акти містять індивідуальні приписи, адресовані персонально зазначеним у них особам та організаціям;

• нормативні акти характеризуються можливістю неодно­разової реалізації. Акти правозастосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність. Так, відповідна норма, що міститься в Кодексі законів про працю (нормативний акт) і передбачає можливість заохочення працівника за якісне виконання ним службових обов'язків, не втрачає чинності після преміювання певної особи, і це дає можливість застосовувати дану норму у разі потреби необмежену кількість разів. У той же час припис наказу про преміювання конкретного працівника (правозастосовчий акт) можна використати для одержання пре­мії лише один раз.

Правозастосовчі акти повинні відповідати певним вимогам щодо них, основними з яких є такі:

• вони повинні видаватись суб'єктами (органами або посадо­вими особами), до компетенції яких входить вирішення даної конкретної справи;

• рішення, сформульовані у правозастосовчому акті, повинні бути вмотивованими, перш за все їх відповідністю положенням нормативного акта, що застосовується по даній справі;

• вони повинні видаватись у встановлені строки і мати всі необхідні реквізити (найменування суб'єкта, що видає акт, най­менування і дату видання акта, наявність відповідних підписів, печаток тощо).

П'ята стадія застосування норм права — заключна, на цій стадії здійснюються діяння, завдяки чому норма права, її наста­нови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахова­ний до вузу, починає навчання в ньому; пенсіонер фактично одержує пенсію, яка йому нарахована, тощо.

21. Правова держава має певні ознаки, що відрізняють її від не-правових держав. Основними з таких ознак є:

1) панування права у тих сферах державного й суспільного життя, що підпадають під правову регламентацію. Це означає, що у випадках, коли певні суспільні відносини врегульовуються декількома соціальними нормами (звичаями, нормами моралі, корпоративними нормами та ін.), у тому числі й нормами права, учасники таких відносин повинні узгоджувати свою поведінку виключно з вимогами норм права і не зважати на приписи інших соціальних норм;

2) зв'язаність правом держави, ЇЇ органів та посадових осіб. У відповідності з цим положенням указані суб'єкти можуть здійснювати будь-яку офіційну діяльність виключно в напрямах і межах, визначених правовими нормами;

3) невідчужуваність і непорушність законних прав і свобод людини й громадянина. Це означає, що будь-яке не передбачене законом позбавлення особи належних їй прав і свобод, їх обмеження або порушення є правопорушенням і винні в його вчиненні мають притягатись до певного виду юридичної відповідальності;

4) взаємна відповідальність держави й громадянина. Ця озна­ка передбачає не тільки необхідність притягнення громадян до передбаченої нормами права відповідальності у випадку невико­нання ними своїх юридичних обов'язків (наприклад, ухилення від обов'язку служити у Збройних Силах або недотримання обов'язку беззастережно дотримуватися приписів Конституції і законів), а й встановлення і здійснення відповідальності держави перед своїми громадянами за невиконання чи несумлінне виконан­ня покладених на неї законом обов'язків (наприклад, забезпечува­ти необхідний рівень соціального та медичного обслуговування населення тощо);

5) організація і здійснення державної влади у відповідності з принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу й судову. З достатньою повнотою цей принцип був сформульований і об­ґрунтований французьким ученим Ш.-Л. Монтеск'є (1689— 1755). Сутність принципу розподілу влади полягає в тому, що державна влада не повинна зосереджуватися в руках одного суб'єкта (однієї особи чи одного державного органу), бо це завжди призводить до зловживання нею. Щоб цьому запобігти, державну владу, єдиним джерелом якої є народ, слід поділити на законо­давчу, виконавчу й судову гілки. Кожна з вказаних влад, з одного боку, повинна бути незалежною, а з іншого — мати певні можли­вості для стримання спроб інших гілок влади виконувати непри­таманні їм функції, тобто втручатись у діяльність інших влад.

Слід, однак, дещо уточнити найменування даного принципу. У сучасній демократичній державі влада неподільно належить народу. Народ за допомогою відповідних процедур доручає від свого імені здійснювати належну йому владу певним частинам державного апарату (органам держави). При цьому відбувається певна спеціалізація державних органів, окремі види яких забез­печують здійснення законодавчих, виконавчих або судових влад­них функцій. Але влада продовжує неподільно належати народу. Тому "принцип розподілу влади" слід називати "принципом роз­поділу владних функцій";

6) наявність ефективних форм контролю й нагляду за додержан­ням законності в країні. Існують різні форми такого контролю: прокурорський нагляд, функціонування різних державних та гро­мадських інспекцій тощо. Але світовий досвід показує, що найефек­тивнішою формою контролю за законністю є судовий контроль, а тому однією з необхідних умов побудови правової держави є удосконалення діяльності й підвищення авторитету органів правосуддя;

7) забезпечення функціонування держави, її органів та поса­дових осіб на основі принципу: "Забороняється робити все, за ви­нятком того, що прямо дозволяється законом". У відповідності з цим принципом вказані суб'єкти мають лише ті повноваження, які прямо закріплені в чинних нормативно-правових актах, і не можуть провадити будь-яку іншу офіційну діяльність, посилаю­чись на те, що у нормах права немає прямої заборони на неї;

8) забезпечення участі громадян у всіх сферах державного й сус­пільного життя у відповідності з принципом: "Дозволяється робити все, за винятком того, що прямо забороняється законом". На підста­ві цього принципу громадяни можуть здійснювати будь-яку пове­дінку, щодо якої у чинних нормативно-правових актах відсутня пряма заборона. При цьому не можна забороняти або обмежувати будь-яку поведінку громадянина, посилаючись на те, що в норма­тивно-правових актах відсутній прямий дозвіл на її здійснення.

У сучасному розумінні правова держава — це держава, в якій панує право. Слід звернути увагу, що мова йде про панування в державі саме права, а не закону. Держава, в якій панує не право, а закон е державою законності, тобто такою, де неухильно вико­нуються приписи законів та інших нормативно-правових актів, а їх порушення тягне за собою невідворотні санкції щодо право­порушників. На перший погляд правова держава і держава закон­ності явища тотожні, але між ними існує принципова різниця, яка полягає у такому.

При застосуванні терміна "право" мається на увазі свого роду ідеальне явище: норма права, тобто правило поведінки, що вихо­дить від держави і забезпечується можливістю застосування дер­жавного примусу. При цьому не має значення, де це правило зафіксоване, — в Законі, Указі глави держави чи в іншому нормативно-правовому акті. У той же час вважається, що норма права (правило поведінки) має гуманний, демократичний зміст, видана уповноваженим на те органом держави у повній відповід­ності з встановленою процедурою, не протирічить іншим чинним правовим нормам та забезпечена необхідними гарантіями. Від­повідно у правовій державі суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані ознаки. Тому в правовій державі громадянин притягується до юридичної відповідаль­ності на основі норми права, яка не протирічить іншим, у тому числі конституційним нормам, тобто у повній відповідності з ви­могами чинного права.

При застосуванні терміна "закон" мається на увазі закон чи інший нормативно-правовому акт, що містить у собі норму права (правило поведінки). У той же час допускається, що цей норма­тивно-правовий акт може містити норму права (правило поведінки), яка за своїм змістом може бути негуманною, недемократичною, або видана не уповноваженим на те органом держави, або з пору­шеннями встановленої процедури ЇЇ прийняття, або протирічить іншим чинним правовим нормам, або не забезпечена необхідними гарантіями. Відповідно, у державі законності суспільні відносини врегульовуються правовими нормами, що мають вказані нега­тивні ознаки і тому підлягають відміні. Отже, в такій державі можлива ситуація, коли громадянин притягається до юридичної відповідальності згідно з вимогами приписів нормативного акта, який протирічить, наприклад, конституції.

22. сутність права полягає в тому, що воно є соціальним регулятором, особливою мірою свободи, ґрунтується на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури, виступає критерієм визначення суспільної корисності (правомірності) чи небезпечності (не­правомірності) поведінки людей та їх об'єднань.

Для того, щоб право могло реально врегульовувати поведінку людей, воно повинно мати певний зміст, який утворюють кон­кретні приписи (правила поведінки), що формулюються в нормах права. Ці приписи повинні закріплювати можливу (шляхом уста­новлення конкретних прав), обов'язкову (шляхом установлення конкретних обов'язків) поведінку суб'єктів, порядок здійснення встановлених прав і обов'язків, а також негативні наслідки, що наступають для суб'єкта в разі невиконання або неналежного виконання ним встановлених правом правил поведінки.

Таким чином, зміст права утворюють закріплені в нормах права приписи, що встановлюють:

• права і обов'язки певних суб'єктів;

• процедуру реалізації цих прав і обов'язків;

• правові наслідки невиконання приписів щодо прав і обо­в'язків або процедури їх реалізації.

Правові приписи, якими встановлюються конкретні дії, що їх можуть (права) або повинні (обов'язки) вчиняти певні суб'єкти, утворюють матеріальну сторону (аспект) змісту права. Ті ж приписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретних прав і обов'язків або правові наслідки їх невиконання, становлять функціональну сторону (аспект) змісту права.

Таким чином, зміст права це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).

23. Прогалини у праві — це відсутність норм права (або їхніх час­тин), що регулюють конкретні суспільні відносини у тому разі, якщо вони можуть і повинні бути врегульовані правом. Дійсна прогалина у праві існує тоді, коли певне питання повинне розв'язуватись юридичними засобами, але правом таке розв'язу­вання не передбачене. Прогалиною законодавства про освіту може бути визнана відсутність норм, що встановлюють відпо­відальність батьків, які утруднюють своїм дітям можливість відвідувати школу. Прогалиною кримінального права є відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або наркотиками в період вагітності чи годування дитини, яке при­звело до смерті або каліцтва дитини.

Засобом усунення, тобто остаточної ліквідації, прогалин у праві є видання компетентним органом правових норм, яких бра­кує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний, адже він досить складний і потребує багато часу. Тому в деяких випадках виникає необхідність у подоланні прогалини, під яким розуміють спосіб відшукання правових засад для одноразового вирішення конкретної справи, у правовому врегулюванні якої встановлено прогалину. Засобами подолання прогалин у праві можуть бути аналогія закону й аналогія права.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 24; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.095 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты