Об'єкти правовідносин.

Суб'єкти права вступають у правові відносини з метою задово­лення своїх інтересів і потреб. Інакше кажучи, для суб'єкта права правовідносини є юридичне регламентованим способом досяг­нення певних соціальних благ. Ці матеріальні, духовні та інші соціальні блага, які слугують задоволенню інтересів і потреб гро­мадян та їх організацій і з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки, називаються об'єктами правовідносин.

Коло можливих об'єктів правовідносин визначається чинними нормативно-правовими актами. Усі можливі об'єкти правовідносин поділяють на такі види:

а) засоби виробництва — об'єкти, з допомогою яких створю­ється новий продукт. Це можуть бути заводи, окремі верстати, машини, механізми тощо. Для суб'єкта, який займається інтелек­туальною діяльністю, засобом виробництва може бути комп'ютер, для художника — пензлі, для письменника — авторучка та ін.;

б) предмети споживання — предмети, призначення яких поля­гає в задоволенні життєвих потреб людей (продукти харчування, одяг, житло тощо);

в) продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини — твори літератури, образотворчого мистецтва, наукові твори;

г) особисті немайнові блага людини — здоров'я, ім'я, життя, честь, гідність;

ґ) поведінка певних суб'єктів — можливість відвідувати за­няття в навчальному закладі, вистави в театрі, визначення в по­ведінці суб'єкта складу правопорушення;

д) результати поведінки суб'єктів — ремонт побутової тех­ніки, будівництво будинку;

е) гроші та цінні папери — облігації, заставні розписки;

є) стан природних об'єктів — заповідники, екологічна чисто­та водосховищ тощо.

33. Політична система суспільства — це система матеріаль­них і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади.

Такий підхід до розуміння політичної системи охоплює всю систему функціонуючих у суспільстві інститутів, організацій, установ, громадян (осіб), а також механізми керівництва й управ­ління, з допомогою яких здійснюється політична влада. Саме таке широке розуміння політичної системи суспільства є більш змістовним І тому дозволяє повніше розуміти и аналізувати її сутність, призначення тощо.

До складу політичної системи суспільства включають ма­теріальні та нематеріальні елементи.

Матеріальними елементами (суб'єктами) політичної системи виступають:

1) народ, населення певної частини території держави, класи, нації, соціальні прошарки, які виступають суб'єктами політичної системи тоді, коли беруть участь у вирішенні питань, що мають суспільне значення (участь у загальнодержавних і місцевих рефе­рендумах), утворюють громадські об'єднання, що мають політичну спрямованість, тощо;

2) держава, яка функціонує як елемент політичної системи суспільства в особі своїх органів та їхніх посадових осіб;

3) об'єднання громадян —добровільні громадські формування, створені на основі єдності інтересів їхніх членів для спільної реалізації й захисту своїх прав і свобод. У сучасних демократичних державах, до яких належить і Україна, створюється і функціо­нує значна кількість об'єднань громадян. Але слід мати на увазі, що до політичної системи суспільства входять лише ті з них, які:

а) мають на меті забезпечити своїм членам участь в управлінні суспільними справами, тобто головною метою їх створення є участь у політичній діяльності.

Сюди насамперед можна віднести політичні партії, тобто зареєстровані згідно із законом добровільні об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що мають своєю метою сприяння формуванню і виражен­ню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах. Порядок утворення й діяльності політич­них партій в Україні регламентується Законом України "Про політичні в партії в Україні" від 5 квітня 2001 року;

б) створюються не для участі в політичній діяльності, а для забезпечення інших соціальних (інтелектуальних, економічних, побутових тощо) потреб та інтересів громадян, але, відповідно до законодавства, можуть брати участь у політичній діяльності для досягнення своїх неполітичних цілей. Таким чином, до цієї кате­горії громадських об'єднань, політична (управлінська в масштабах суспільства) діяльність яких не є основною метою їх утворення і функціонування, а виступає лише одним із засобів забезпечення задоволення інтересів і потреб їхніх членів, можна віднести про­фесійні спілки. Вони створюються передусім для забезпечення задоволення економічних інтересів і потреб трудящих. У той самий час, особливо під час виборчих кампаній, вони займаються різними формами політичної діяльності, яка спрямована на забезпечення удосконалення умов праці, відпочинку, соціальних потреб тру­дящих тощо.

Порядок утворення і функціонування об'єднань громадян ре­гулюється Законом України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р. Згідно з цим Законом громадські об'єднання визначаються як добровільні формування людей, що виникли на основі спільності інтересів стосовно реалізації прав і свобод в результаті свідомого волевиявлення, їх розрізняють:

• за порядком утворення та формами діяльності — громадські організації, органи громадської самодіяльності, політичні партії, громадські рухи;

• за критеріями членства — з формально фіксованим членст­вом, з нефіксованим членством;

• за внутрішньою структурою — централізовані та нецен-тралізовані;

• за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні, творчі, національно-культурні, вікові та ін.;

• за територією діяльності — місцеві, загальнодержавні, міждержавні, міжнародні;

• за соціально-правовим статусом — легальні, нелегальні;

• за соціальною спрямованістю з погляду потреб подальшого розвитку суспільства — прогресивні, консервативні, реакційні;

4) людина політична — особа (індивід), що є громадянином даної держави і бере участь у політичному житті суспільства. Для оцінки громадянина як "людини політичної" зовсім не обов'яз­ково, щоб він займався політичною діяльністю активно, професійно, тобто був депутатом, посадовою особою, партійним лідером тощо. Для цього достатньо того, що громадянин раз у кілька років бере участь у виборах як виборець і тим самим бере участь в управ­лінні суспільством.

Слід звернути увагу на те, що в деяких вітчизняних працях, присвячених проблемам політичної системи суспільства, у тому числі в підручниках, до суб'єктів політичної системи України відносять трудові колективи, тобто економічні об'єднання всіх працівників для спільної праці на державних, громадських, приватних підприємствах, в установах, організаціях і коопера­тивних об'єднаннях. Такий підхід був виправданий з позицій останньої Конституції радянського періоду, яка прямо відносила трудові колективи до суб'єктів політичної системи і наділяла їх широкими повноваженнями у сфері політичних відносин.

У сучасних умовах ситуація принципово змінилась. Чинна Конституція України не тільки не говорить про трудові колекти­ви як про учасників політичних відносин, а й взагалі про них не згадує. Натомість ч. З ст. 37 Конституції України містить норму, згідно з якою не допускається створення І діяльність організацій­них структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і в виконавчих органах місцевого самоврядування, військо­вих формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчаль­них закладах та в інших державних установах і організаціях. Конституційна заборона створення організаційних структур політич­них партій в трудових колективах фактично виключає їх із по­літичної діяльності й орієнтує виключно на відповідну службову й виробничу діяльність. Враховуючи це, а також те, що чинне законодавство не наділяє трудові колективи правом висувати кандидатів у депутати, вимагати від них звіту, говорити про них як про суб'єктів політичної системи України немає достатніх підстав.

До нематеріальних елементів політичної системи суспільства відносять правила, у відповідності з якими її матеріальні суб'єкти здійснюють політичну діяльність, тобто діяльність, спрямовану на управління справами суспільства, саму політичну діяльність та деякі інші явища. Сутність основних нематеріальних еле­ментів політичної системи суспільства полягає в такому:

• політичні принципи та норми — це основоположні ідеї та конкретні правила, що регулюють політичні відносини між на­родами, націями, соціальними групами, партіями та іншими учасниками політичних відносин. Складовими політичних норм є відповідні норми права, норми політичних партій і громадських організацій (корпоративні норми), політичні звичаї й традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя тощо;

• політичні відносини — це врегульовані політичними нормами стосунки між суб'єктами політики, у процесі яких ці суб'єкти набувають і реалізують права й обов'язки;

• політичний процес — це сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, функціо­нування або зміну політичної системи суспільства. Основними формами прояву політичного процесу є прийняття й виконання політичних рішень, організація і здійснення контролю за діяль­ністю та розвитком політичної системи в цілому та її елементів;

• політична свідомість — це рівень знання та оцінка особою існуючого політичного буття, які реально впливають на вибір нею варіанта поведінки відповідно до індивідуальних і суспіль­них політичних інтересів;

• політична психологія — це узагальнена система почуттів, звичок, потреб, емоцій, настроїв та уявлень людей стосовно стану та перспектив розвитку політичного життя суспільства;

• політична ідеологія — це систематизований вираз поглядів держави, соціальних прошарків і груп, усього населення країни на політичну організацію суспільства, форму держави, відноси­ни між різними політичними суб'єктами, на їх роль у житті суспільства, відносини з іншими державами і націями. Складо­вими політичної ідеології є відповідні ідеї, теорії, концепції, доктрини тощо;

• політична культура — це рівень втілення в реальну по­ведінку суб'єктів політики принципів і норм, що регламентують політичні відносини в суспільстві;

• політична діяльність — це повсякденна поведінка суб'єктів політики у сфері політики, яка пов'язує і забезпечує взаємодію всіх складових елементів політичної системи.

34. Функції права — це основні напрями дії права на суспільні відносини з метою їх урегулювання. У функціях права відобра­жується його соціальне призначення, місце і роль в системі соціальних норм. Розрізняють загально-соціальні та спеціаль­но-юридичні функції права.

Загально-соціальні функції права — це неформальний вплив права як явища культури на весь комплекс суспільних відносин.

До загально-соціальних функцій права відносяться:

• інформаційна функція, яка полягає в тому, що право через свої джерела (закони, укази, інструкції тощо) інформує людей та їх об'єднання про встановлені зразки правомірної поведінки, про їх юридичні права та обов'язки тощо;

• виховна — виявляється у формуванні в людей за допомо­гою своєчасних і ефективності правових приписів переконання у їх справедливості і соціальній обумовленості, у формуванні поваги до права в цілому;

• пізнавальна (гносеологічна) — сутність її проявляється в тому, що право відображує закономірності розвитку суспільст­ва, справжній стан його розвитку, а значить, є джерелом знань про нього;

• комунікативна — знаходить вираз у тому, що знання та вірне розуміння змісту, обумовленості і спрямованості права інших країн сприяють розширенню взаємних контактів між країнами та полегшують спілкування між їх населенням та ін.;

• спеціально-юридичні функції права — це дія права на сус­пільні відносини, яка забезпечується за допомогою специфічних юридичних засобів.

Розрізняють регулятивну й охоронну спеціально-юридичну функцію права.

Регулятивна функція права спрямована на упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення правил поведінки їх учасників.

Ця функція може бути статичною та динамічною.

Регулятивно-статична функція права полягає в юридичному закріпленні сталих, розвинутих суспільних відносин, гарантуючи в такий спосіб їх недоторканність.

Регулятивно-динамічна функція права проявляється в заохо­ченні і стимулюванні розвитку тих суспільних відносин, які відображають певні соціальні цінності, але перебувають на етапі свого становлення.

Охоронна функція права спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальне шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об'єднань, відновлення поруше­них прав суб'єктів.

35. 32

36. Політична система суспільства — це система матеріаль­них і нематеріальних елементів, які функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства, тобто при здійсненні політичної влади. Політична система України є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи командно-адміністративної, мафіозної та демократичної систем. Для неї характерні такі ознаки: збереження структури і функцій старого адміністративного апарату, елементів тоталітарної культури, що виявляється у нетерпимості до опонентів, двомірній оцінці дійсності, догматизмі; великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансових ресурсів через пільгові податки, кредити, використання не за призначенням бюджетних коштів, створених органами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів; поступова реалізація конституційних принципів для створення правових умов розвитку сучасної правової демократії. Політична система України сягає корінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати у сучасному модернізаційному процесі важко.
7. Політична система України лише частково забезпечує реалізаію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему.

37. Основою нормативного підходу до праворозуміпня є розгляд права як системи взаємопов'язаних між собою правових норм. Такий підхід підкреслює дві важливі властивості права:

1) воно складається з норм права;

2) норми права у своїй сукупності утворюють право як цілісне явище, певну соціальну нормативну систему.

При цьому внутрішня побудова права як системи не є довіль­ною. Як явище соціальне, право завжди відповідає досягнутому рівню розвитку суспільства, в якому воно виникає і функціонує, та завданням його подальшого розвитку. У той же час, будучи нерозривно пов'язаним з державою, яка забезпечує реалізацію його приписів можливістю застосування примусу, право до певної міри може впливати на відносини у суспільстві. Однак в кінцевому підсумку зміст і спрямованість правових приписів визначаються змістом і спрямованістю розвитку суспільства.

Виходячи з цих передумов система права розуміється як обу­мовлена економічним і соціальним устроєм суспільства струк­тура права, що виражає внутрішню узгодженість та єдність норм права і одночасно їх поділ на галузі та інститути.

Отже, система права, на відміну від правової системи, яка охоп­лює сукупність усіх правових явищ у їх взаємодії, відображує тільки внутрішню будову (форму) права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

1) єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утво­ренням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, мож­ливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення та ін.;

2) диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у виді певних об'єднань правових норм (галузі та інсти­тути права тощо);

3) наявністю різних видів зв'язків норм права та їх об'єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена з допомогою різних критеріїв. Так, характер і зміст впливу норм права на суспільні відносини об'єднує їх, відповід­но, у групи регулятивних та охоронних правових норм. Іншим критерієм може бути віднесення соціальних зв'язків, що регу­люють норми права, до координаційних (на засадах рівності суб'єктів, коли відносини між ними виникають на підставі взаємного волевиявлення) чи субординаційних (на засадах підлег­лості, коли для виникнення відносин між суб'єктами достатньо волевиявлення сторони, яка, на підставі припису норми права, має право давати іншим сторонам обов'язкові до виконання роз­порядження).

Проблема критеріїв поділу системи права на складові частини і перш за все на галузі та інститути була предметом ряду диску­сій, які відбувалися в радянський період у 1938—1941, 1955— 1958 та у 1982 pp. У наш час найбільш поширеним є об'єднання норм права у певні угруповання на основі особливостей предмета й методу правового регулювання. У цьому разі внутрішню струк­туру (форму) права складають міжгалузеві правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права. При такій структурі провід­ною складовою частиною права є галузь права, що об'єднує норми права на підставі єдності предмета й методу правового регулю­вання, властивих цим нормам.

Предмет правового регулювання — це сукупність якісно одно­рідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами (майнові відносини, пов'язані з визначенням кари за злочин, управлінські та ін.). Зважаючи на те, що суспільні відносини — це відносини між людьми, можна говорити, що предметом пра­вового регулювання виступають якісно однорідні відносини між людьми в суспільстві.

Іншою підставою об'єднання норм права у відокремлені галузі права є метод правового регулювання, під яким розуміється обу­мовлений особливостями предмета правового регулювання засіб дії права на суспільні відносини. Виходячи з того, що право — це правила поведінки людей, тобто перш за все право діє на поведін­ку людей, яка в кінцевому підсумку і є сутністю суспільних відно­син, метод правового регулювання можна також визначати як засіб дії права на поведінку людей як суб'єктів суспільних відносин.

Складовими методу правового регулювання є:

1) характер взаємозв'язків суб'єктів, тобто відносини рівності (координації) чи підлеглості (субординації) між ними;

2) способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов'я­зання, заохочення);

3) юридичні наслідки у виді виникнення, зміни або припинен­ня певних прав і обов'язків учасників врегульованих нормами права суспільних відносин.

Кожній галузі права властивий свій метод правового регулю­вання, характеристика якого зумовлена природою суспільних відносин, що є предметом регулювання тієї чи іншої галузі права.

Таким чином, галузь права — це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних за­гальністю предмета і методу правового регулювання.

Систему права України складають галузі конституційного, адміністративного, фінансового, земельного, цивільного, трудо­вого, сімейного, кримінального, цивільно-процесуального, кри­мінально-процесуального права та ін. Для кожної галузі права характерні свої ознаки, з-поміж яких, як підкреслювалося вище, основним є специфічність предмета і методу регулювання.

Найважливішими галузями права є такі.

Конституційне (державне) право — це система правових норм, насамперед принципів і норм Конституції, які закріплю­ють основи суспільного й державного ладу, засади політики та здійснення державної влади, взаємодії держави і громадян, їх основні права, свободи й обов'язки.

Адміністративне право — це система правових норм, які ре­гулюють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої влади, розпорядчої діяльності державного апарату, його взаємовід­носини з іншими державними, а також громадськими організація­ми і громадянами. Неодмінною ознакою відносин, що регулюються адміністративним правом, є наявність у їх складі суб'єкта, наділеного державно-владними повноваженнями.

Цивільне право — це система правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються між фізичними та юридичними особами як рівноправними суб'єкта­ми. Підгалузями цивільного права є авторське, винахідницьке, спадкоємницьке право.

Фінансове право — це система правових норм, які регулюють відносини, що виникають у процесі здійснення фінансової діяль­ності, накопичення й використання фінансових ресурсів. Суб'єк­тами фінансових відносин можуть бути держава, її органи й організації, громадські структури, окремі громадяни.

Сімейне право — це система правових норм, які регулюють особисті та майнові відносини, пов'язані зі шлюбом і спорідне­ністю людей.

Трудове право — це система норм права, які регулюють відно­сини у сфері здійснення трудової діяльності (порядок найму та звільнення з роботи, умови праці та її охорони, час праці та відпочинку та ін.). Суб'єкти цих відносин можуть бути рівноправ­ними або можуть перебувати (один із них) у стані підлеглості.

Земельне право — система правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з використанням та охороною земельних ресурсів.

Цивільно-процесуальне право — це система правових норм, що регулюють відносини, пов'язані із судовим розглядом цивільних, трудових, фінансових, сімейних та інших справ, здійснен­ням судових рішень, а також проведенням органами юстиції різноманітних дій юридичного значення.

Кримінальне право — це система правових норм, спрямова­них на боротьбу зі злочинами і встановлення міри кримінальної відповідальності за їх скоєння.

Кримінальна-процесуальне право — це система правових норм, які регулюють відносини, що виникають у діяльності правоохо­ронних органів та судів у зв'язку з викриттям злочинів, розсліду­ванням кримінальних справ, їх судовим розглядом та виконанням вироку.

Міжнародне право — це система правових норм, що регулюють взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) чи між громадянами різних країн та їх об'єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до галузей внутрішнього права держав, воно складається на основі міждержав­них угод. У разі протиріч норм міжнародного права з нормами внут­рішнього права держави перші норми превалюють над другими.

Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Підгалузь права — це складова частина галузі права, яка об'єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Прикладами підгалузей цивільного права є авторське і ви­нахідницьке право, фінансового права — банківське і бюджетне право тощо.

Інститут права — це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону споріднених суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють різні аспекти відносин власності.

У ряді випадків деякі відносини, зважаючи на їх складність, регулюються нормами різних галузей права, тому ці норми утворю­ють комплексні (або міжгалузеві) інститути права. До міжга­лузевих інститутів, наприклад, можна віднести інститут виборів Президента України. Основу і головний зміст цього інституту складають норми конституційного права, але крім них сюди вхо­дять норми трудового права (регулюють трудові відносини за міс­цем роботи кандидатів у Президенти в період виборчої кампанії), фінансового (регулюють питання, пов'язані з фінансуванням вибо­рів), кримінального (встановлюють кримінальну відповідальність за порушення виборчого законодавства) та інших галузей права.

З тих же причин розрізняють і міжгалузеві комплекси, що об'єд­нують деякі галузі, підгалузі та інститути права. До таких ком­плексів відносять, наприклад, морське, природоохоронне право, що об'єднують певні групи норм цивільного, адміністративного, процесуального, кримінального права та ін.

Первинним елементом, що лежить в основі системи права, є норма права — сформульоване або санкціоноване державою формально визначене правило поведінки, яке має загальнообо­в'язковий характер і забезпечується можливістю застосування державного примусу.

Підсумовуючи викладене, можна сформулювати ряд основних властивостей системи права.

1. Система права має об'єктивний характер і в цілому відпо­відає системі існуючих у суспільстві відносин, що можуть бути врегульовані правом і регулюються ним. У зв'язку з цим система права не є незмінюваним явищем — вона розвивається і вдоско­налюється відповідно до тих чи інших етапів розвитку суспіль­них відносин, оскільки зміна існуючих або виникнення нових відносин у суспільстві потребують, відповідно, зміни чи встанов­лення правового врегулювання.

Таким чином, система права кожної країни розвивається не сама по собі, а разом із розвитком суспільства, і всі зміни в системі права є наслідком змін у суспільстві.

2. Предмет і метод правового регулювання є вирішальними ознаками класифікації елементів системи права. При цьому предмет і метод правового регулювання не протистоять один одному — особливості характеристик предмета правового регу­лювання визначають конкретний зміст і спрямованість методу правового регулювання.

3. Галузі права, хоч і пов'язані між собою як елементи системи права, але не дублюються, а в певному розумінні взаємовиключа-ють одна одну. Це обумовлено тим, що одні й ті ж самі відносини не повинні різними нормами врегульовуватись по-різному. Адже якщо певна поведінка суб'єкта на підставі норми однієї галузі права оцінюється негативно і потребує притягнення до юридичної відповідальності, а на підставі норми іншої галузі права оціню­ється позитивно і є підставою для представлення до заохочення, то належне впорядкування відносин у суспільстві буде неможливе.

38. 32

39. Серед усіх матеріальних елементів політичної системи лише держава:

а) володіє суверенітетом;

б) виступає офіційним представником усього суспільства;

в) покликана забезпечувати реалізацію і захист прав своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебу­вають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

ґ) має спеціальний апарат управління і примусу, який забез­печує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства. Ця роль держави виявляється в тому, що вона:

• визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає пе­релік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

• визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

• контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб'єктів політики.

Таким чином, держава керує і спрямовує діяльність інших матеріальних суб'єктів політичної системи в тому обсязі, який, на її погляд, необхідний для вирішення загальносоціальних завдань. Досягається це шляхом визначення і закріплення в нормативних актах, і насамперед у законах, що приймаються уповноваженими органами держави, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи, всіляким сприянням з боку держави розвитку демокра­тичних суспільних відносин, забезпеченням обов'язкового дот­римання всіма учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і контроль за діяльністю об'єднань громадян, передбачає відповідальність як організацій, так і індивідів за порушення законодавства.

40. 37

41. 32

42. • єдиний у суспільстві суб'єкт, що володіє суверенітетом, який слід розуміти як верховенство, незалежність, єдність та не­подільність державної влади.

Верховенство державної влади означає, що в межах території держави немає і не може існувати будь-яких суб'єктів, здатних якимось чином обмежувати владні повноваження держави чи впливати на їх здійснення. Саме ця ознака суверенітету держави зумовлює, наприклад, те, що правила поведінки, які формулю­ються державою в законах та інших нормативно-правових актах, не підлягають затвердженню іншими структурами й мають без­перечне верховенство над правилами, що випливають зі звичаїв, встановлюються актами громадських об'єднань тощо.

Незалежність державної влади означає її самостійність і неза­лежність від інших держав при прийнятті рішень, що стосують­ся як питань внутрішнього життя держави, так і її відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Єдність державної влади означає, що єдиним джерелом влади в державі є народ і лише народ може вирішувати питання про організаційні форми й межі здійснення належної йому влади.

Неподільність державної влади означає, що вона буде реальною і може забезпечувати повне й ефективне виконання покладених на неї завдань лише за умови, що їй повністю, без будь-яких вик­лючень, притаманні верховенство, незалежність і єдність. Тому намагання обґрунтувати існування "обмеженого" або "часткового" державного суверенітету є безпредметними, оскільки в них йдеть­ся про явища, які в принципі не можуть існувати;

43. 37

44. 32

45. Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз Ті сут­ність, завдання й цілі, називаються функціями держави.

Таким чином, можна говорити, що здійснення державою її функцій має на меті вирішення соціальних, економічних та інших завдань, що обумовлені її сутністю. Успішна реалізація функцій держави повинна призводити до створення в суспільстві певного державно-правового порядку. Окремі функції держави є певними аспектами єдиної за своєю сутністю функціональної діяльності держави. Зовнішнім проявом здійснення державою її функцій є відповідна діяльність державних органів та їх посадо­вих осіб, тобто суб'єктів, що виступають від імені держави.

Функціям держави притаманні такі основні властивості:

1. У них безпосередньо знаходить свій конкретний вираз со­ціальна сутність держави, тобто виявляється, чиї інтереси — всього суспільства чи лише окремих його частин (класів, соціаль­них груп) — вона виражає і забезпечує.

2. Конкретні державні функції виникають, здійснюються і змі­нюються відповідно до завдань держави на певному історичному етапі її розвитку.

3. У функціях держав різних історичних типів знаходять свій прояв історичні особливості, закономірності розвитку та ди­наміка соціально-економічних, політичних та духовних перетво­рень у суспільства.

4. У функціях сучасної демократичної держави знаходить свій вираз її активна роль у суспільстві, що покликана обслуговувати суспільство і його членів у всіх сферах суспільних відносин.

5. Становлення і розвиток функцій конкретної держави зумов­лений конкретно-історичними умовами її існування. Ці умови визначають соціальну спрямованість держави, що і відтворю­ються в її функціях. Тому в функціях держав різних історичних типів виявляються як особливості, так і закономірності розвитку соціально-економічних, політичних та інших умов суспільного життя.

46. Говорячи про систему законодавства, доцільно звернути увагу на те, що сам термін "законодавство" є одним із базових в юридич­ній науці й практиці, а тому і одним з найуживаніших в юридичній літературі. Він досить поширений і в текстах нормативно-право­вих актів. Але, незважаючи на це, його зміст нормативно ще не визначений. Тобто фактично застосовується в нормативно-право­вих актах навмання.

У законах України поняття "законодавство" вживається часто як синонім поруч з такими правовими термінами, як "закони", "акти законодавства", "законодавчі акти", "нормативно-правові акти". Для вітчизняних юристів давно стали звичними такі сло­восполучення, як "у випадках, передбачених законодавством" або "у порядку, передбаченому законодавством", а також вказів­ки на обставини, "установлені законодавством". Але при цьому не визначено, який зміст вкладається в поняття "законодавство" і який конкретно мається на увазі суб'єкт: тільки Верховна Рада України, що приймає закони — акти вищої юридичної сили, чи й інші суб'єкти правотворчості — Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства та ін.

Тому в науковій літературі і на практиці термін "законодавство" вживається:

• у вузькому (власному) розумінні, коли під законодавством розуміються лише закони, тобто акти вищої юридичної сили, прийняті парламентом або референдумом;

• у широкому розумінні, коли під законодавством розуміється вся сукупність чинних нормативно-правових актів, включаючи і Конституцію, і закони, і підзаконні нормативно-правові акти.

Ця обставина суттєво утруднює застосування приписів цілого ряду нормативно-правових актів. Зазначену прогалину можна і необхідно якнайшвидше усунути, розкривши зміст терміна "законодавство" в Законі України "Про закони і законодавчу діяльність", проект якого вже кілька років розглядається у Вер­ховній Раді України.

У цьому розділі підручника термін "законодавство" вживається в широкому розумінні як сукупність усіх чинних норматив­но-правових актів, включаючи Конституцію, закони і підзаконні нормативно-правові акти.

На відміну від системи права, система законодавства — це система нормативно-правових актів, насамперед законів, що є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм об'єктивності, визначеності, загальності. Система права і систе­ма законодавства співвідносяться, як зміст і форма. Право і зако­нодавство взаємопов'язані, але не тотожні явища. Система зако­нодавства є зовнішнім вираженням системи права. Це означає, що кожен елемент системи права знаходить своє відображення в системі законодавства. Інакше кажучи, елементи системи за­конодавства є матеріальною юридичною формою відповідних елементів системи права, а елементи системи права становлять зміст відповідних елементів системи законодавства. Тому всі процеси, що виникають і здійснюються в цих системах, не вини­кають окремо в праві, і окремо в законодавстві. Вони виникають у праві і знаходять свій вираз у законодавстві. Таким чином, еле­менти системи права відображаються у відповідних елементах системи законодавства.

Первинною складовою частиною системи законодавства є нор­мативно-правові акти (закони, укази, постанови, інструкції тощо), що виступають засобом формального визначення норм права та надання їм загальнообов'язковості. Але слід мати на увазі, що нормативні акти в залежності від об'єму і складності суспільних відносин, що підлягають врегулюванню, можуть мати складну структуру і поділятися на розділи, параграфи, статті. Останні у свою чергу можуть поділятися на частини, пункти тощо.

Кожен з елементів нормативного акта може містити одну або декілька норм права. Крім того, окремі статті нормативно-право­вого акта (її частини, пункти) можуть закріплювати як конкретні правила поведінки, так і їх певні елементи. Такі складові норма­тивно-правових актів називаються нормативними приписами.

Отже, норма права (як елемент системи права) може знаходити свій вираз у нормативно-правовому акті (як елементі системи за­конодавства) або в його частинах (статтях, їх частинах, правових приписах).

Відповідно інститути права знаходять свій вираз в інститутах законодавства, підгалузі і галузі права — у підгалузях і галузях законодавства, міжгалузеві комплекси — у комплексних галузях законодавства. При цьому вказані елементи системи законодав­ства охоплюють нормативно-правові акти або їх певні складові частини, які містять норми права, що входять до відповідних інститутів, підгалузей, галузей і міжгалузевих комплексів права.

Таким чином, якщо система права — це система узгоджених між собою правил поведінки або їх певних груп, то система зако­нодавства — це певні нормативні акти, їх елементи або групи, в яких вказані правила поведінки знаходять своє нормативно-юридичне закріплення.

Відмінності внутрішньої структури системи законодавства від відповідної структури системи права зумовлені головним чи­ном тим, що засадами в побудові законодавства є структури не тільки системи права, а й системи здійснення державного керівництва в цілому. Саме тому структура системи законодавства залежить не тільки від логіки самої системи права, а й від інших чинників об'єктивного та суб'єктивного порядку.

Назви галузей законодавства в одних випадках можуть збігати­ся з назвами галузей права (кримінальне, цивільне), в інших — з назвами підгалузей права (авторське, водне законодавство) чи з назвами міжгалузевих комплексів (законодавство про охорону природи, морське законодавство, сільськогосподарське законодав­ство). При цьому галузі законодавства охоплюють нормативноправові акти, що містять норми відповідних галузей чи підгалузеи права або правових комплексів.

Система законодавства є досить складним явищем, структура якого може розглядатися в різних аспектах.

Горизонтальну структуру системи законодавства утворюють його галузі.

Вертикальна структура системи законодавства будується у відповідності з юридичною силою чинних нормативно-правових актів, що залежить від місця суб'єкта, який прийняв конкретний нормативний акт, у системі нормотворчих органів.

Вертикальну структуру законодавства України складають Конституція та конституційні закони України; поточні, органічні закони України; постанови Верховної Ради України, укази Пре­зидента України; постанови Кабінету Міністрів України та інші підзаконні нормативно-правові акти.

47. Правовідносини — явища юридичні і тому можуть виникати, змінюватись і припинятись лише на підставах тих життєвих об­ставини, що передбачені чинними нормами права. Конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують настання юридичних наслідків у виді виникнення, зміни або припинення правових відносин, називаються юридичними фактами.

Без юридичних фактів виникнення правовідносин неможливе. Отже, юридичні факти, як і правосуб'єктність, є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин. Тому встановлення наявності або відсутності певних юридичних фак­тів складає основний зміст практичної діяльності правознавця.

За різними ознаками юридичні факти поділяють на певні ви­дові групи.

За юридичними наслідками:

• правостворюючі, на основі яких суб'єкти набувають пев­них прав і обов'язків (наприклад, при досягненні певного віку у суб'єкта виникає право брати участь у виборах депутатів);

• правозмінюючі, що тягнуть за собою збільшення або змен­шення обсягу певних прав чи обов'язків (так, службове підви­щення розширює компетенцію посадової особи);

• правоприпиняючі, що ліквідують певні права й обов'язки, носієм яких суб'єкт був до виникнення цих фактів (наказ ректора про відрахування особи зі складу студентів вищого навчального закладу позбавляє її прав відвідувати лекції, користуватись бібліотекою вузу, обов'язку виконувати контрольні та курсові роботи тощо).

За складом:

• прості, що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків. Так, для виникнення обов'язку оплатити проїзд у трамваї досить лише зайти до нього;

• складні, що являють собою певну сукупність окремих фактів, яка називається фактичним складом і є необхідною для настання юридичних наслідків. Так, для виникнення пенсійних відносин необхідна сукупність таких юридичних фактів (фак­тичний склад), як досягнення особою зумовленого законом віку, наявність у неї трудового стажу, рішення відповідного органу про призначення пенсії.

За тривалістю у часі:

• одноактні, що складаються з одноразового акту їх виявлен­ня (купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);

• триваючі (або юридичні стани) — обставини, що існують упродовж певного часу (перебування у шлюбі, перебування на дійсній службі у Збройних Силах).

Відносно волі суб'єктів:

• події — життєві обставини, що виникають незалежно від волі суб'єктів (стихійне лихо, в результаті якого руйнується за­страхований будинок, обумовлює виникнення права власника такого будинку на одержання передбачених договором страху­вання грошових коштів; природна смерть людини обумовлює ви­никнення права на його майно у спадкоємців);

• дії — життєві обставини, виникнення яких залежить від волі суб'єктів (подача заяви про прийом на роботу).

Дії бувають:

а) правомірні — відповідають приписам норм права;

б) протиправні — не відповідають приписам правових норм. Правомірні юридичні факти поділяють так:

• юридичні акти — дії, що спеціально здійснюються людьми з метою досягнення передбаченого нормами права результату. Юридичним актом будуть дії, спрямовані на укладення договору оренди приміщення з метою одержання можливості його вико­ристання;

• юридичні вчинки — дії, що їх люди здійснюють не маючи на меті настання юридичних наслідків, але такі наслідки вини­кають незалежно від їх волі. Юридичним вчинком буде випадкове знаходження скарбу під час копання колодязя. Ця знахідка тягне за собою юридичні наслідки, по-перше, у виді виникнення обо­в'язку здати скарб державі, і по-друге, у виді виникнення права на одержання 25 відсотків вартості знайденого скарбу, хоча гро­мадянин, розпочинаючи свою роботу, такої мети (одержання грошової винагороди) досягти не бажав.

Протиправні юридичні факти або правопорушення — це дії, які протирічать (не відповідають) вимогам норм права і на під­ставі яких у суб'єктів виникає юридична відповідальність.

Правопорушення в залежності від виду юридичної відпо­відальності, що настає за їх вчинення, поділяються на провини і злочини.

Провини — правопорушення, за які настає дисциплінарна, адміністративна або матеріальна відповідальність.

Злочини — правопорушення, за які настає кримінальна від­повідальність.

Своєрідними юридичними фактами є правова презумпція і правова фікція.

Правова презумпція — це передбачене нормами права припу­щення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Таке припущення спирається на зв'язок між фактами, які припус­каються, та такими, які існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція є не достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

Правові презумпції поділяють наступним чином:

• презумпції, що не можуть бути спростовані, — це закріп­лені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);

• презумпції, що можуть бути спростовані, — це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки відповідно до встановленої процедури не буде встановлено інше (презумпція невинуватості).

Правова фікція — це неіснуюча обставина, яка на основі виз­нання її в установленому законом порядку існуючою стає обо­в'язковою для врахування при вирішенні певних справ.

Прикладом правової фікції може бути судове рішення про визнання померлою особи, щодо факту існування або смерті якої протягом встановленого законом строку відсутні достовірні дані. У цьому випадку днем смерті безвісно відсутньої особи вважа­ється день набуття чинності відповідного рішення суду. Однак збіг цього дня з днем смерті особи малоймовірний. Крім цього, не можна виключати й можливості того, що особа фактично є живою, але з певних причин не подає про себе ніякої інформа­ції. Таким чином, правова фікція є вимушеним варіантом виходу з юридичне невизначеної ситуації.

48. а) Внутрішні функції держави — це напрями діяльності дер­жави, яка виконується в межах її території і в якій знаходить свій вираз її внутрішня політика.

До головних внутрішніх функцій держави належать наступні.

Економічна функція держави полягає у виробленні та коор­динації стратегічних напрямів розвитку економіки країни, у фор­муванні та забезпеченні виконання бюджету, створенні рівних умов для функціонування різних форм власності, заохоченні підприємницької діяльності, ефективній організації суспільного виробництва, управлінні внутрішньою торгівлею тощо. Цю функ­цію часто називають господарсько-організаторською.

Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальну захищеність кожної особи, нормальні умови життя, праці та від­починку для всіх членів суспільства незалежно від рівня їх без­посередньої участі у виробництві матеріальних та духовних благ.

Найважливішою функцією держави в цивілізованому сус­пільстві є функція забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина. Здійснення цієї функції має на меті ство­рення сприятливих умов для реалізації законних прав і свобод громадян, забезпечення їх реального захисту від протиправних обмежень з боку будь-яких суб'єктів, відновлення порушених прав і свобод та притягнення винних до юридичної відповідальності.

Фінансово-контрольна функція держави полягає у виявленні й обліку прибутків виробників, у збиранні податків та інших обов'язкових платежів до бюджету країни, у здійсненні контролю за правильністю використання податків.

Правоохоронна функція держави спрямована на забезпечення повного й точного здійснення приписів, що містяться у нормах права, усіма учасниками суспільних відносин, охорону правопо­рядку, громадської безпеки, прав і свобод людини й громадянина, дотримання законності, притягнення до відповідальності злочин­ців та інших осіб, що скоїли протиправні вчинки.

Культурно-освітня функція спрямована на піднесення культур­ного та освітнього рівня громадян, на створення найсприятливіших умов для задоволення їхніх інтелектуальних потреб та участі в культурному житті суспільства.

Ідеологічна функція держави полягає в пропаганді та захисті гуманістичних ідеологічних цінностей та відповідному вихованні суспільства.

Екологічна (природоохоронна) функція покликана забезпечити дбайливе та раціональне ставлення до природи, тобто до середо­вища, від стану якого залежить саме існування людини як живої істоти. З цією метою держава створює відповідне (природоохо­ронне) законодавство і забезпечує його неухильну реалізацію;

49. 46

50. Правовий статус особи — це сукупність закріплених у чин­ному законодавстві прав, свобод та обов'язків, а також гарантій їх реалізації.

У правовому статусі особи найбільш наочно виявляється реальна соціальна спрямованість будь-якої держави та дійсний рівень її демократизму. Правовий статус особи — складне явище, яке складається з трьох елементів: а) прав і свобод; б) обов'язків; в) гарантій реального здійснення прав і обов'язків.

Першим елементом правового статусу особи є права і свободи особи, тобто передбачені чинним законодавством види і міри її можливої поведінки. Інакше кажучи, це закріплена нормою права можливість суб'єкта поводити себе певним чином у межах, що визначені нормами права. Такі права і свободи ще називають суб'єктивними.

Суб'єктивні права людини умовно поділяють на кілька так званих "поколінь". До першого з них відносять політичні права й свободи, що вперше були проголошені в роки Великої Французь­кої революції 1789—1793 років. Друге покоління — соціально-еко­номічні права, юридичне закріплені в ході жовтневого перевороту 1917 року в Росії. Третє покоління — це права, колективно сфор­мульовані колишніми колоніями у вимогах до країн-метрополій щодо допомоги в ліквідації наслідків колоніалізму. Четверте поко­ління прав людини об'єднує дуже різні за змістом права, наприклад право кожного на свій особливий стиль життя, право на харчуван­ня, право на опір тим силам, які намагаються зруйнувати існуючий у країні демократичний конституційний лад, так звані колек­тивні права і свободи (свобода мітингів, демонстрацій) тощо.

Суб'єктивне право або свобода будуть мати реальне значення для особи лише тоді, коли їх зміст охоплює наступні можливості.

1. Можливість поводити себе певним чином (право на власну поведінку).

Можливість певної поведінки, що міститься у суб'єктивному праві, має конкретну спрямованість. Це означає, що, реалізуючи права і свободи, обираючи певний вид і міру поведінки, суб'єкт має на меті оволодіння певними соціальними благами, під яки­ми розуміються усе те, що в сучасних умовах з урахуванням рівня соціального прогресу потрібно для всебічного й ефективно­го розвитку особи. Тому, характеризуючи встановлені нормами права суб'єктивні права і свободи, доцільно відзначати мету, яку намагається досягти громадянин, приступаючи до реалізації можливостей, передбачених суб'єктивними правами. При цьому слід зважати на те, що користуватися певними соціальними бла­гами можливо, не спираючись на право і навіть усупереч йому.

Для перетворення правової можливості в дійсність, для до­сягнення конкретного соціального блага, заради якого людина і реалізує своє суб'єктивне право або свободу, із множини мож­ливих варіантів поведінки вона обирає той, який, на її думку, успішніше всього забезпечить досягнення бажаного результату.

Можливість, таким чином, полягає у виборі і здійсненні певної кількості варіантів поведінки, які дозволяють суб'єкту досягти конкретного соціального блага, перетворити його з ба­жаного у дійсне. Адже саме в межах можливостей, обумовлених нормами права і конкретними життєвими обставинами, людина практично завжди має певну міру свободи у визначенні своєї поведінки для досягнення соціальних благ, для перетворення їх із можливих у реально існуючі для неї. Одним словом, мож­ливість у межах, визначених нормами права, самостійно обрати вид і міру своєї поведінки і є принципово тим головним, без чого не можна правильно зрозуміти сутність та соціальну і особистісну цінність суб'єктивних прав і свобод.

2. Можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єк­тів (право на чужу поведінку).

У відповідності з принципом нерозривної єдності суб'єктив­них прав і свобод з одного боку та юридичних обов'язків — з іншого суб'єктивне право завжди виражає не однобічний, а принаймі, двобічний зв'язок між декількома суб'єктами. Пра­ву одного суб'єкта відповідно кореспондує активний або пасив­ний обов'язок іншого суб'єкта (суб'єктів). Тому укладена в праві можливість не може бути зведена лише до прояву однобічної волі уповноваженої особи. Реально, в межах закону і ефективно використовувати передбачену правом можливість суб'єкт може, лише спираючись на відповідну обов'язкову поведінку інших суб'єктів: окремих осіб, державних органів, громадських об'єднань тощо. При цьому носій суб'єктивного права (свободи) використовує відповідну обов'язкову активну поведінку вказаних суб'єктів як засіб, що сприяє досягненню певного соціального блага, або навпа­ки — з тією ж метою розраховує на їх пасивну поведінку, тобто на їхнє невтручання у свою поведінку. Таким чином, можливості, які передбачаються змістом суб'єктивних прав і свобод громадян, реально можуть бути реалізовані не інакше, як за допомогою відповідної активної чи пасивної поведінки інших суб'єктів, і насамперед держави, органів держави та їх посадових осіб.

3. Можливість звертатися до держави за забезпеченням та за­хистом власної можливої поведінки та можливість вимагати певної поведінки від інших (право на домагання).

Необхідність цих повноважень обумовлена тим, що можливість особи самостійно в межах закону обирати певний варіант поведінки і розраховувати при цьому на відповідну активну чи пасивну поведінку інших суб'єктів спирається на те, що закріплену у нормах права як можливу, так і необхідну поведінку буде підтримувати, охороняти і захищати держава від усіляких порушень і зазіхань.

Слід звернути увагу на те, що зміст понять "суб'єктивне право" і "суб'єктивна свобода" має певні особливості, які полягають у наступному.

Суб'єктивне право — це передбачена нормами права можливість певної поведінки суб'єкта, реалізація якої безпосередньо призво­дить до оволодіння тим або іншим соціальним благом. Так, на­приклад, реалізація повноважень, що входять до змісту права на працю, безпосередньо забезпечує досягнення соціального блага — можливості заробляти собі на життя (ст. 43 Конституції України)

Суб'єктивна свобода — це передбачена нормами права мож­ливість певної поведінки суб'єкта, реалізація якої забезпечує оволодіння певним соціальним "інструментарієм", використання якого призводить до безпосереднього оволодіння певним соціаль­ним благом. Так, реалізація можливостей, що входять до змісту закріпленого у частині першій ст. 36 Конституції України права громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, дозволяє створювати вказані організації з метою використання їх для здійснення і захисту своїх прав та для задоволення законних інтересів.

Слід, однак, зазначити, що в законодавстві сучасних держав повноваження, які за своїм змістом є свободою, можуть називатись правом, хоча їх реалізація безпосередньо не призводить до досяг­нення певного соціального блага, а лише до оволодіння відповід­ним соціальним "інструментом", використання якого дозволить оволодіти тим або іншим соціальним благом. Тому такі повнова­ження за своїм змістом є не правом, а свободою. Це стосується і законодавства України. Так, частина перша статті 39 Конституції України говорить про право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Але ж громадяни проводять збори або мітинги не заради того, щоб зібратись разом, а для того, щоб певна спільність громадян мала можливість обговорити, сформулюва­ти і висловити свою думку (відношення) щодо тих або інших явищ суспільного життя, які мають значення для цієї спільності людей. Таким чином, реалізація можливості проводити збори і мітинги сама по собі не призводить до оволодіння певним соціальним благом, але надає групі громадян своєрідний інстру­мент (формулювання на зборах і мітингах загальної позиції) для оволодіння цим соціальним благом (участь в управлінні справами держави і суспільства).

Найважливіші суб'єктивні права і свободи закріплюються в конституції (основному законі) держави і називаються основ­ними, або конституційними правами і свободами. Залежно від сфери суспільних відносин, в яких реалізуються основні (кон­ституційні) суб'єктивні права і свободи в Україні, вони поділя­ються на такі види.

Особисті (громадянські) права і свободи надають громадя­нам можливості вільно розпоряджатися собою і забезпечують свободу від втручання держави у сферу відносин, що не входять до кола обов'язків особи перед державою.

До цієї групи входить досить широке коло прав і свобод, серед яких, наприклад, право на життя, право бути захищеним від протиправних посягань на своє життя і здоров'я та на життя і здоров'я інших людей (ст. 27 Конституції України); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); на недоторканість житла (ст. ЗО); на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на захист (ст. 60); право на від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпід­ставним засудженням (ст. 62) та ін.

Політичні права і свободи надають громадянам України можливість брати участь в управлінні справами держави й сус­пільства.

До цієї групи входять: право обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, право на свободу думки і слова, на вільний вираз своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і в будь-який спосіб поширювати інформацію (ст. 34); право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право на участь у професійних спілках (ст. 36); право збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації (ст. 39) та ін.

Економічні права спрямовані на забезпечення громадянам можливостей для участі у соціально-економічних відносинах і включають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право користуватися для задоволення своїх по­треб об'єктами права державної і комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, право на не нижчу від визначеної законом заробітну плату і на своєчасне її одер­жання (ст. 43); право на страйк (ст. 44) тощо.

Культурні права і свободи надають громадянам України можливість для задоволення духовних, інтелектуальних потреб. Вони включають право на освіту (ст. 53); право на свободу літературної, художньої і технічної творчості, право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності (ст. 54).

Зміст кожного конституційного права розкривається і дета­лізується як у відповідних статтях Конституції, так і у поточному законодавстві. Так, якщо у ст. 36 Конституції фіксується право на свободу об'єднання у політичні партії, то ст. 37 Конституції конкретизує зміст цього права забороною створення і діяльності партій, програмні цілі або діяльність яких спрямовані на ліквіда­цію незалежності України, пропаганду війни, релігійної ворожнечі тощо. Інші питання, пов'язані з організацією і функціонуванням політичних партій в нашій країні, детально регламентуються у Законі України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року. Зміст закріпленого у ст. 35 Конституції права на сво­боду світогляду і віросповідання розкривається як у цій статті, так і у положеннях Закону "Про свободу совісті та релігійні орга­нізації" від 23 квітня 1991 року.

Другим елементом правового статусу особи є юридичні обо­в'язки. Обов'язок (юридичний) — це передбачені чинним зако­нодавством міра і вид необхідної поведінки суб'єкта. Шляхом встановлення юридичних обов'язків держава визначає суспільне необхідний зразок поведінки суб'єктів, тобто вказує, як незалежно від свого бажання вони повинні себе поводити за певних обставин.

Найважливіші (основні) юридичні обов'язки закріплюються у конституціях держав. Відповідно до цього Конституція України встановлює, що кожен, хто законно знаходиться на території нашої держави, незалежно від наявності у нього громадянства України зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та за­конів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); сплачувати встановлені податки і збори (ст. 67); не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66).

Лише на громадян України покладається обов'язок захищати Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи (ст. 65).

Невиконання чи несумлінне виконання конституційних обо­в'язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визначені у законах.

Третьою складовою правового статусу особи є гарантії прав, свобод і обов'язків — засоби та умови, що покликані забезпечувати на практиці повну і безперешкодну реалізацію суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Відповідно до сфер суспільних відносин, у яких з найбільшою ефективністю виявляється дія конкретних гарантій, розрізня­ють економічні, політичні та ідеологічні гарантії. Особливу групу становлять юридичні (спеціальні) гарантії, яку утворюють різні правові засоби (юридичні норми та інститути), що мають забез­печувати реальність прав та обов'язків особи.

Слід, однак, зазначити, що деякі дослідники включають до пра­вового статусу людини і громадянина поряд з правами і свобода­ми, обов'язками та гарантіями реальної реалізації прав, свобод і обов'язків ще й громадянство та юридичну відповідальність.

Конституції сучасних демократичних держав при закріпленні переліку прав і свобод особи виходять з ряду певних принципів.

Конституційні принципи правового статусу людини і грома­дянина в Україні закріплені у ст. 21—24 Конституції України. До цих принципів відносяться:

1) рівність конституційних прав і свобод громадян України та рівність громадян перед законом. Це означає, що надання будь-яких привілеїв або запровадження якихось обмежень для громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, за мовними чи іншими ознаками слід розглядати як порушення Конституції і законів України, а винних у цьому притягувати до від­повідальності. Особливо підкреслюється принцип рівності прав жінки й чоловіка, а також дітей у їхніх правах незалежно від походження або від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним;

2) невідчужуваність та непорушність прав і свобод людини. Згідно з цим принципом не допускається не тільки відібрання прав і свобод, якими людина володіє, а й їх порушення, тобто об­меження змісту, створення перешкод для їх реалізації тощо. Разом з цим треба мати на увазі, що в передбачених Конституцією України випадках певні права та свободи людини й громадянина можуть бути обмежені. До таких випадків ст. 64 Конституції відносить умови воєнного або надзвичайного стану в країні. Але там само наводиться перелік конституційних прав і свобод, що не можуть бути обмежені в будь-якому разі;

3) невичерпність, гарантованість і нескасовність консти­туційних прав і свобод означає, що закріплені в Конституції України права та свободи:

а) можуть доповнюватися й розширюватися в майбутньому;

б) мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли б їх реалізації у повсякденному житті;

в) за будь-яких умов не можуть бути оголошені неіснуючими;

4) недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод у поточному законодавстві. Нові закони та зміни, що вносяться до чинних законів, не можуть містити положень, які можна було б розцінювати як зменшення вже існуючих пов­новажень особи. Якщо такі норми все ж таки будуть прийняті, то вони мають визнаватися антиконституціиними и не підляга­ють впровадженню в життя;

5) єдність прав людини та Ті обов'язків.

Юридичний обов'язок — це визначена у нормах права міра необхідної поведінки суб'єкта. Якщо реалізація суб'єктивного права залежить від волі його носія, то реалізація юридичного обов'язку повинна відбуватися незалежно від бажання суб'єкта. Відмова суб'єкта від реалізації належного йому права не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, тоді як невиконання або не­належне виконання суб'єктом покладеного на нього юридичного обов'язку має своїм наслідком притягнення його до того чи іншого виду юридичної відповідальності.

Цей принцип передбачає необхідність наявності в кожної лю­дини як прав, так і обов'язків перед іншими людьми (наприк­лад, обов'язок не порушувати права і свободи інших людей) та перед суспільством у цілому.

51. б) До головних зовнішніх функцій держави належать такі.

Функція оборони держави спрямована на захист державного суверенітету, кордонів, території країни від нападу ззовні та на вирішення інших питань національної безпеки.

Дипломатична і торговельна-економічна функції полягають у встановленні й розвитку взаємовигідних рівноправних по­літичних, економічних, культурних та інших відносин з іншими державами.

Функція підтримання загального миру й мирного співісну­вання передбачає діяльність щодо забезпечення максимального роззброєння, незастосування сили у відносинах між державами, приборкання агресорів.

До зовнішніх функцій держави належить її участь у діяль­ності міжнародних та міждержавних організацій, що має на меті врегулювання воєнних і політичних конфліктів, контроль за реа­лізацією прав, свобод і законних інтересів громадян в усіх країнах світу.

Функція культурного, наукового та інформаційного обміну з іншими державами покликана сприяти вирішенню проблем, що мають з