А що потім?

А потім «діячі» Ф. Енгельс та К. Маркс (обидва семіти) за фінансової підтримки свого «кагана» винайшли інший зашморг упокореним народам: «Маніфест комуністичної партії». Завзято взялися вони запроваджувати цю комуністичну утопію в Російській імперії, яка на той час і так уже лежала у болоті невігластва та занедбанства. Диктатура пролетаріату (ВЧК ‑ жидівська за своєю суттю) з новою силою взялася нищити слов’янство, гноїти мільйони людей у концтаборах та окопах війни. Шляхом репресій та штучних голодоморів чинився геноцид в Україні та Поволжі.

На початку ХХ ст. велика кількість людей захопилася комуністичними ідеями й тому, через велике кровопролиття, українці програли в змаганні з більш сильним московсько-семітським «звіром». Комуністичний режим усіма доступними ієзуїтськими засобами, взявся до створення безликої, безнаціональної «совітської» людини.

І настала тиша, як казав Т. Шевченко: «Від молдованина до фіна, на всіх усюдах все мовчить, бо благоденствує». Лише на територіях, які відійшли до Совітського Союзу за домовленістю з А. Гітлером у 1939 р., де комуністи ще не встигли винищити український національний дух, чинився опір московській орді. Герої, бійці української повстанської армії за підтримки народу аж до середини 50-х рр. ХХ ст. вели збройну боротьбу.

Кульмінацією комуністичного режиму стали Брежнєвські часи застою, які відзначилися тотальним дефіцитом усього: моралі, духовності, людяності, зубної пасти, харчів, техніки та ін. Разом з тим відбувалося постійне переслідування іншодумців. Прогрес, на який розраховували на початку створення Совітської імперії, добігав кінця. Люди все більше бідкалися. Єдине, що ще зігрівало душу, так це віра більшості пересічних громадян у завтрашній день. Як з’ясувалося пізніше, віра ця виявилася найважливішим чинником існування, який було втрачено і якого сьогодні так не вистачає. Але про те, чого нам дійсно не вистачає, пізніше.

Бачачи, що режиму Совітів настає логічне закінчення «доброзичливці» на заході (знову ж таки більшою мірою із семітським корінням) посилили роботу зі знищення Совітського Союзу цього «колоса на глиняних ногах». Над знищенням найбільше працювали Англія, Сполучені Штати Америки, Ізраїль і країни, в економіці яких переважав семітсько-ліберальний капітал. Ці сили, прикриваючись демократичною риторикою, як павук, заплутували цивілізований світ у свої тенета. «Руйнівну» роботу олігархічному капіталістично-демократичному монстру вдалося провести досить вдало – Імперія СРСР розпалася. Разом з її розвалом було втрачено і віру людей у світле майбутнє.

Нації та народи звільнилися від комуністичного тягаря, й душі людей «світилися» від отримання довгоочікуваної свободи. «Перемен требуют наши сердца», – волав з динаміків на всю Совітську імперію Віктор Цой. Україна, інші братні республіки отримали незалежність. Разом зі свободою «прийшли та почали заглядати у вікна всіх будинків і осель» демократія з лібералізмом. Надія, підтримувана вірою, вселилася в кожного, – «Ну, нарешті, заживемо, як люди, як увесь цивілізований світ».

Але все, що було напрацьовано нашими батьками, трудом і потом багатьох поколінь на наших очах почало розвалюватися. Промисловість, майно, землі та інше дуже швидко перекочувало у руки спритників-пройдисвітів. Ліберальна демократія показала своє справжнє обличчя. Щоб приспати людей, перевертні при владі в наших душах почали сіяти збочення, насилля, розбещеність. Такі цінності, як: «почуття ліктя», «єдина родина», «спільнота однодумців, які дбають про своє майбутнє», полетіли «під три чорти». З’явився ліберальний егоїзм: «моя хата з краю, я нічого не знаю», «думай тільки про себе» та ін. В усіх країнах колишньої Совітської імперії знову поселилася ніч – ще страшніша за минулу. Нас знову ошукала маленька незначна купка інородців (та сама, що й колись), великою мірою семітського походження. Сьогодні вони вже олігархи, жирують та витягують з нас останнє, а ми ледь животіємо, помираємо з голоду, деградуємо від тотального безробіття, бездуховності та втрати людських ціннісних орієнтирів. Нам – рікою горілку, Нам – наркотики, Нам – насилля й інші страшні речі, які вбивають людяність. Біла раса вимирає на велелюдних просторах, продовжуючи дозволяти хазяйнувати у власній хаті нахабним чужинцям. А окупантам цього тільки й треба. Вони, щоб закріпитися, планово (навмисно) заселяють Європу семітсько-негроїдними та монголоїдними народами. Перебуваючи в Брюсселі (Бельгія) у 2008 р. і бачачи на вулицях засилля «кольорових», я запитав свого гіда:

— У мене складається враження, що у вашому місті більшість населення – це представники «кольорових» рас. Чи так це?

Мені відповіли, потупивши погляд убік:

— Ні, то ви не там ходите, то вам здалося…

Я перебував столиці Бельгії впродовж тижня і спостерігав це ганебне явище.

Юрій Шилов, професор, історик, археолог, арієзнавець, якось розповів про свої дослідження: «Я зробив аналіз і бачу, що через років двісті від європейців (білої раси), залишиться не більше п’ятнадцяти відсотків».

То що ж виходить? Куди нас ведуть ліберали-демократи? Якщо підтвердяться висновки професора, то відповідь напрошується сама собою: нас ведуть до повної загибелі, наших дітей та онуків позбавляють майбутнього, залишають на вимирання, як мамонтів. Чи ми й далі (після розуміння причини катастрофи, що наближається) будемо, як свійські тварини, «жерти шкідливі генно-модифіковані помиї» і чекати, коли нас «заріжуть»? У народі вже давно слово «демократ» замінили на лайливе – «дермократ». Люди розумні, все бачать і відчувають напругу, що зростає. Але де ті герої, які допоможуть українській нації самоорганізуватися та відвести від України, тобто від наших дітей, загрозу погибелі, що насувається? Чому народи білої раси по всій Європі потрапили в залежність від семітських ігор? Хто сьогодні і яким чином намагається володіти світом? Хто розправляє свої щупальця, як спрут, щоб загарбати весь світ у свої «діряві кишені»?

Спритники спішно ідеологію Комуністичної релігії замінюють православною релігією (московського печерного зразка) – міняють «шило на мило», оскільки і першу, і другу семіти вигадали виключно для владарювання над нами. Нас у чергове заганяють у стійло, але більш жорстке та вічне – «не києм, то палицею». Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Лев Толстой та десятки інших українських, слов’янських світочів у минулому й сьогодні застерігають нас від мракобісся та вічної ночі.

Вже більше двадцяти років Україна будує нове життя. Проте у своєму поступі чим далі країна віддаляється від прірви «тоталітарного комунізму» – «країни сірих людей та злочинців від влади», – тим більше наближається до ще глибшої прірви капіталістичного світу, так званої олігархічно-кримінальної ліберальної демократії, яка прикрашена красивою обгорткою «турботи про людину». Катастрофа, що наближається, за своїми масштабами не має рівних, вона буде трагічнішою за всі пережиті в минулому.