Форми держави

Будь-яка держава є єдністю його сутності, змісту й форми. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно і злагоджено діяв її механізм, потрібно чітко організована державна влада.

Форма держави відповідає на питання, на яких принципах і як територіально побудована державна влада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою і населенням, якими методами вона здійснюється й ін.

Під формою держави розуміється організація державної влади, виражена в формі правління, державного устрою і політичного (державного) режиму.

Отже, поняття форми держави охоплює:

а) організацію верховної державної влади, джерела її утворення і принципи

взаємин вищих органів влади між собою і населенням;

б) територіальну організацію державної влади, співвідношення держави як цілого з її складовими частинами;

в) методи й способи здійснення державної влади.

Форма держави залежить від конкретно-історичних умов її виникнення й розвитку; вирішальний вплив на неї роблять сутність, історичний тип держави. Так, феодальному типу держави відповідала, як правило, монархічна форма правління, а буржуазному – республіканська. Форма держави багато в чому залежить від співвідношення політичних сил у країні, особливо в період його виникнення. Ранні буржуазні революції (наприклад, в Англії) привели до компромісу між буржуазією і феодалами, наслідком якого стала конституційна монархія. Конституція – вимога молодої буржуазії, монархія – поступка феодалам.

Форма правління розкриває спосіб організації верховної державної влади, порядок утворення її органів, їх взаємодії між собою і з населенням, ступінь участі населення в їх формуванні.

Існують дві основні форми правління – монархія і республіка. Їх верховні органи відрізняються друг від друга порядком утворення, по складу, і по компетенції.

Монархія – форма правління, де вища державна влада належить одноособовому главі держави – монархові (королеві, цареві, імператорові, шахові і т.д.), що займає престол у спадщину і не несе відповідальності перед населенням. Монархії бувають двох видів.

При необмеженій (абсолютної) монархії монарх є єдиним вищим органом держави. Він здійснює законодавчу функцію (воля монарха – джерело права й закону; за Військовим статутом Петра I государ – "самовладний монарх, що нікому на світі про свої справи відповіді дати не повинний"), керує органами виконавчої влади, контролює правосуддя. Абсолютна монархія характерна для останнього етапу розвитку феодальної держави, коли після остаточного подолання феодальної роздробленості завершується процес утворення централізованих держав. В даний час до абсолютних відносяться деякі монархії Середнього Сходу (Саудівська Аравія).

При обмеженій монархії вища державна влада розосереджена між монархом і іншим органом або органами (Земський собор у Російській Імперії). До обмеженої відносяться станово–представницька монархія (Росія) і сучасна конституційна монархія (Великобританія, Швеція), у якій влада монарха обмежена конституцією, парламентом, урядом і незалежним судом.

Республіка – це форма правління, у якій вища державна влада належить виборним органам, що обирається на певний строк і несе відповідальність перед виборцями.

Республіці властивий демократичний спосіб утворення верховних органів держави; у розвитих державах взаємини між вищими органами будуються на принципі поділу влади, вони мають зв'язок з виборцями і відповідальні перед ними.

Сучасні республіки підрозділяються на парламентарні й президентські, розрізняються вони головним чином тим, який з органів верховної влади – парламент або президент – формує уряд і направляє його роботу і перед ким – парламентом або президентом – уряд несе відповідальність.

У парламентарній республіці парламент наділений не тільки законодавчими повноваженнями, але і правом вимагати відставки уряду, виразивши йому недовіру, тобто уряд несе перед парламентом відповідальність за свою діяльність. Президент республіки є тільки главою держави, але не главою уряду. Політично це означає, що уряд формується партією (або партіями), що перемогла на парламентських виборах, а президент, не будучи лідером партії, позбавлений можливості направляти його діяльність. Керує урядом прем'єр-міністр (він може називатися інакше).

Президентська республіка – це форма правління, де президент безпосередньо при визначеному парламентському контролі формує уряд, що несе перед ним відповідальність за свою діяльність. У президентських республіках звичайно немає посади прем'єр-міністра, тому що найчастіше функції глави держави і глави уряду виконує президент.

Існують змішані "напівпрезидентські" (президентсько-парламентські) республіки (Франція, Фінляндія, Португалія), у яких парламент і президент тією чи іншою мірою поділяють свій контроль і свою відповідальність стосовно уряду.

Монархія і республіка як форми правління довели виняткову живучість, пристосовність до різних умов і епох політичної історії. По суті, усі держави втилюються саме в названі форми.

Форма державного устрою. Історія існування держави свідчить про те, що в усі століття різні держави відрізнялися друг від друга внутрішньою побудовою (структурою), тобто способом територіального розподілу (адміністративно–територіальні одиниці, автономні політичні утворення, державні утворення, що володіють суверенітетом), а також ступенем централізації державної влади (централізовані, децентралізовані, організовані за принципом демократичного централізму). Даний феномен позначається терміном "форма державного устрою", під якою розуміється територіальна організація державної влади, співвідношення держави як цілого з його складовими частинами.

При всьому різноманітті форм державного устрою двома основними серед них є унітарна і федеративна. Третя форма державного устрою – конфедерація, але вона зустрічається набагато рідше в порівнянні з двома першими.

Унітарна держава – це цілісна централізована держава, адміністративно-територіальні одиниці якої (області, провінції, округи і т.д.) не мають статусу державних утворень, не мають суверенних прав. В унітарній державі єдині вищі органи держави, єдине громадянство, єдина конституція, що створює організаційно-правові передумови для високого ступеня впливу центральної державної влади на всій території країни. Органи адміністративно-територіальних одиниць знаходяться або в повному підпорядкуванні центра, або в подвійному підпорядкуванні – центра і місцевих представницьких органів.

Більшість всіх існуючих і нині існуючих держав унітарні. Це і зрозуміло, тому що унітарна держава добре управлена, а унітарна форма досить надійно забезпечує державну єдність. Унітарні держави можуть мати й однонаціональний (Франція, Швеція, Норвегія й ін.) і багатонаціональний (Великобританія, Туреччина й ін.) склад населення.

Федеративна держава (федерація) – складна союзна держава, частини якої (республіки, штати, землі, кантони і т.д.) є державами або державними утвореннями, що володіють суверенітетом. Федерація будується на засадах децентралізації.

У строго науковому змісті федерацією називають союз держав, заснований на договорі або конституції. Тому федерація можлива тільки там, де поєднуються самостійні держави. Вхідні до складу федерації державні утворення і держави називаються її суб'єктами. Вони можуть мати свої конституції, своє громадянство, власні вищі державні органи – законодавчі, виконавчі, судові. Наявність у федерації двох систем вищих органів – федерації в цілому і її суб'єктів – викликає необхідність розмежувати їх компетенцію (предмети ведення).

Способи розмежування компетенції, застосовувані в різних федераціях, різноманітні, однак найбільш розповсюдженими є два. У США, Канаді, Бразилії, Мексиці й іншим країнам конституції встановлюють сфери, що підпадають під виняткову компетенцію федерації і виняткову компетенцію її суб'єктів. У ФРН, Індії й інших держав конституції, крім того, передбачають сферу дії спільної компетенції федерації і її суб'єктів.

У літературі нерідко відзначається, що федерація колишнього Радянського Союзу носила штучний характер, що фактично СРСР був унітарною державою. Деякі підстави для таких тверджень є: у Союзі, особливо в період розквіту тоталітаризму, ступінь централізації державної влади був дуже високим. Проте СРСР мав всі ознаки союзного (федеративного) держави.

Конфедерація – це союз суверенних держав, утворений для досягнення визначених цілей (військових, економічних і ін.). Тут союзні органи лише координують діяльність держав – членів конфедерації і тільки по тим питанням, для рішення яких вони об'єдналися. Виходить, конфедерація не має суверенітету.

Історичний досвід показує, що конфедеративні об'єднання мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворяться у федерації. Наприклад, штати Північної Америки з 1776 по 1787 р. були об'єднані в конфедерацію, що диктувалося інтересами боротьби проти британського панування. Конфедерація стала сходинкою на шляху державотворення – США. А створена в 1952 р. конфедерація Єгипту і Сирії (Об'єднана Арабська республіка) розпалася.

В останні десятиліття з'явилася особлива форма асоційованого державного об'єднання. Прикладом тому є Європейське Співтовариство, що вже цілком довело свою життєздатність. Представляється, що процес сучасної європейської інтеграції може привести від співдружності до конфедеративного державного устрою, а від нього – і до федеративної всеєвропейської держави.

Політичний режим. З формою держави тісно пов'язаний політичний режим, значення якого в життєдіяльності тієї або іншої країни велике. Наприклад, зміна політичного режиму (навіть якщо форма правління і форма державного устрою залишаються колишніми) звичайно приводить до різкої зміни внутрішньої і зовнішньої політики держави. Викликано це тим, що політичний режим пов'язаний не тільки з формою організації влади, але і з її змістом.

Політичний режим – це методи здійснення політичної влади, підсумковий політичний стан у суспільстві, що складається в результаті взаємодії і протиборства різних політичних сил, функціонування всіх політичних інститутів і характеризується демократизмом або антидемократизмом.

Приведене визначення дозволяє виділити наступні ознаки даного феномена.

1. Політичний режим насамперед залежить від того, якими методами в державі здійснюється політична влада. Якщо це методи переконання, узгодження, законності, парламентаризму, якщо застосовується тільки правовий примус, то в наявності прогресивний, демократичний режим. Коли ж на перший план виходять методи насильства, у державі складається режим реакційний, антидемократичний. Існують режими, де в тому або іншому ступені поєднуються обоє начала.

2. У кожній країні політичний режим визначається співвідношенням, розкладом політичних сил. У країнах, де існує стійкий баланс політичних сил або досягнуте довгострокова національна згода, результатом такої згоди є стабільний політичний режим. Але якщо в країні верх беруть то одні, то інші сили, політичний режим постійно змінюється.

При демократичному режимі вищі органи держави мають мандат народу, влада реалізується в його інтересах демократичними і правовими методами. Тут права й свободи людини й громадянина всебічно гарантовані та захищені, закон панує в усіх сферах суспільства.

Украй недемократичним є тоталітарний фашистський режим, коли влада переходить у руки реакційних сил, здійснюється диктаторськими, насильницькими методами. Права і свободи людини й громадянина нічим і ніким не захищаються, в суспільстві панують свавілля й беззаконня.

5. Поняття й ознаки соціальної правової держави

Соціальна правова держава – це політична організація суспільства, в якій право зв'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особистості та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, що приймаються й піддаються зміні законним шляхом.

Крім звичайних ознак, що характерні для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, що виробило людство, має ряд специфічних ознак:

1. Зв'язаність державної влади правом і його панування в усіх сферах громадського життя: свобода може бути досягнута тільки в тому випадку, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує в єдності й у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України 1996 р. (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права»;

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості одержує відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Зв'язаність законом рівною мірою як громадян і їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. У відношенні громадян і їх об'єднань діє загальний дозвіл: „дозволено все, крім прямо забороненого законом”.

У відношенні владних державних органів і посадових осіб діє спеціальний дозвіл: „дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”. Ще давньогрецький мислитель Платон відзначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Там же, де закон – владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...».

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини – наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту);

5. Побудова відносин особистості й держави на основі взаємної відповідальності: як особистість відповідальна перед державою, так і держава несе відповідальність перед особистістю за невиконання обов'язків;

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами, їх незалежність і єдність; неприпустимість підміни функцій один одного; дієвість механізму «стримувань і противаг»;

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів і їх зміни – шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або через представницький орган. Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його середовища;

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів і інших нормативно–правових актів – налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації й інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів;

9. Можливість особистості домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки – мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянинові і його підвищення;

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав до рівня основних прав – формування соціального середовища, що створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особистості, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи освіти, податкової політики, регулювання ринку праці й контролю умов праці й ін.;

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не здатним (не зі своєї вини) нести відповідальність за свій добробут – мова йде про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціально ранимих шарів населення – старих, непрацездатних (хворих), безробітних по не залежним від них причинам. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;

12. Забезпечення державою соціальної функції власності – власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству: наносити шкоду правам, свободам і достоїнству громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі (ст. 13, 41 Конституції України);

13. Проведення державою політики соціального компромісу – рішення всіх питань на шляхах згоди і взаєморозуміння різних соціальних груп, глибокої поваги до особистості незалежно від її соціального стану, захисту від усякого зазіхання на її життя, здоров'я й особисте достоїнство.

Таким чином, будучи обмеженим правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних процесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціальної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальним, правовим остільки, оскільки воно гарантує людині свободу прояву:

– як індивідові, що відрізняється від інших фізичними і психічними якостями, тобто

має індивідуальність;

– як членові соціального організму, яким є цивільне суспільство, тобто індивідові, що входить до складу суспільних і професійних груп і організацій;

– як громадянинові, що є підданим держави.

Завдання до семінару

1. Основні характеристики держави

2. Теорії виникнення держави

3. Співвідношення держави й суспільства

4. Соціальна сутність держави, та її функції

5. Структура державного апарату

6. Типологія держави

7. Форма держави: поняття й види

8. Правова держава і її характерні ознаки

Контрольні питання

1. У чому відмінності держави й суспільства? Дайте поняття держави.

2. Що таке державний суверенітет?

3. Дайте класифікацію функцій держави.

4. Назвіть поняття й ознаки механізму держави.

5. Що собою представляє державний орган? Перелічите його види.

6. Які типи держав виділяють з погляду формаційного підходу?

7. Чим відрізняються республіка і монархія?

8. Які існують форми державного режиму?

9. Порівняєте демократичні й недемократичні політичні режими.

10. Охарактеризуйте основні переваги правої держави.