Ви­д-во ЛДУ БЖД 24 страница

Тотальне поле – безперервний простір, що перебуває під контролем національної спільноти.

Геополітична опірна точка – місце (територія), що перебуває ззовні тотального поля, яке контролюється будь-якою певною державою, але комунікації цієї території контролюються іншою або іншими державами.

Метаполе – простір, що розробляється одразу ж кількома країнами, державами. Почасти таке розроблення відбувається в умовах геополітичного тиску ззовні.

Наступною важливою категорією геополітичної безпеки є баланс сил.

Зміст балансу сил полягає у відносній єдності та боротьбі різних світових сил. Головне призначення балансу сил полягає у можливості здійснення різних видів контролю над геополітичним простором. За умов монополярності, холи фактично геополітичний простір світу контролює тільки одна держава, баланс сил відсутній, а тому відсутні механізми контролю над діями геополітичного сугестора. Баланс сил є необхідною умовою подальшого розвитку і процвітання планети. Відсутність балансу сил – шлях до монополії істини, а тому шлях до узурпації геополітичного простору і конфронтації учасників геополітичного процесу.

Політичний простір. Політичний простір – одна з головних ознак держави. Кордони виступають чинником безпеки держави. У геополітиці вельми важливе значення відіграють просторові відносини між державами. В якості таких виступають кордони. Загрози геополітичній безпеці завжди виникають тоді, коли починається боротьба за контроль, приєднання, опанування геополітичного простору. За твердженням Ф. Ратцеля кордон є периферійним органом держави і як такий є свідченням її росту, сили або слабкості та змін у цьому організмі. На думку Хаусхофера, кордони не є раз і назавжди даними, вони – живі організми, котрі розширюються та стискаються на кшталт шкіри та інших захисних органів людського тіла. Відтак кордони – важлива категорія геополітичної безпеки. Наявність кордонів і відповідних систем управління ними для реалізації національних інтересів є важливою умовою забезпечення геополітичної безпеки. Кордон слугує політико-стратегічною лінією розподілу інтересів між державами. Відтак відсутність кордонів призводить до значного збільшення вразливості геополітичної безпеки, загрожує істотному зниженню її рівня.

Важливою категорією геополітичної безпеки є категорію інтересу. Інтерес у найбільш загальному значенні представляє собою усвідомлену потребу об'єкта у чомусь. Відповідно, якщо ми розглядаємо геополітичну безпеку в рамках національної безпеки, то можна виділяти окремо інтереси особи, інтереси держави і інтереси суспільства. Органічна єдність, можна навіть говорити симбіоз цих інтересів, утворюють іншу категорію – національні інтереси.

Надмірне впровадження національних інтересів у сферу життя інших націй, або взагалі встановлення сфер впливу називається експансією. Експансія може бути не тільки воєнною, а й економічною, інформаційною, екологічною тощо. Головним в експансії залишається чинник боротьби (прямої, непрямої) за ресурси, а у більш абстрактному плані за виживання.

Нижче розглянемо визначення основних понять, що складають сутнісне ядро геополітичної безпеки.

Геополітична безпека – складова національної безпеки, процес управління системою національної безпеки, згідно з яким державними та недержавними інституціями забезпечується встановлення контролю і панування над ресурсами земного, водного, повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) простору власної країни.

Геополітична загроза – явні чи потенційні дії, які ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних інтересів і створюють небезпеку втрати контролю і панування над власними ресурсами.

Політика національної безпеки – діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади, соціальних, національних груп, релігійних або інших організацій з забезпечення національної безпеки відповідно до національного законодавства і норм міжнародного права.

Політика національної безпеки – діяльність органів державної влади та державного управління, суспільних і інших організацій і об'єднань спрямована на організацію оптимального управління джерелами загроз і рівнями їх небезпек з метою виявлення джерел загроз і небезпек національним інтересам, визначення стратегічних завдань з забезпечення національної безпеки, удосконалення системи забезпечення національної безпеки, її сил та засобів, створення мобілізаційних ресурсів і визначення порядку їх розгортання.

Геополітичні відносини – відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності особи, суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Геополітична технологи – цілеспрямована організована сукупність геополітичних процесів з використанням політичних, інформаційних, економічних і інших засобів, що забезпечує ефективно діючу просторово-часову організацію розвитку держави (транснаціональних корпорацій) з метою встановлення контролю та панування над геополітичним простором і його ресурсами.

Геополітика:

1) наука геополітика є область знання, що вивчає закони, принципи та закономірності просторово-часової організації розвитку держав, регіонів і світу загалом з урахуванням системної взаємодії географічних, політичних, економічних, військових, етнічних, демографічних, екологічних і інших чинників;

2) як явище це сфера діяльності, пов'язана з відносинами між соціальними групами, націями, державами, блоками держав, головним змістом якої є боротьба за контроль і панування над ресурсами земного, водного, повітряно-космічного, інформаційних (духовно-культурного) просторів держави, регіону, миру.

Геополітичні інтереси – складова частина національних інтересів, обумовлена системним впливом географічних, політичних, економічних, воєнних, екологічних і інших чинників.

Атлантизм (споріднене термінам вода, море, таласократія. Sea Power) – складне геополітичне поняття поєднує в собі:

● історично – Західний сектор людської цивілізації;

● стратегічно – союз Західних держав, у котрих домінує ліберал-демократична ідеологія;

● воєнно-стратегічно – держави-учасниці HATO;

● соціально – орієнтацію на "торговельний устрій" і "ринкові цінності" (насамперед модель США). Протилежне євразійству.

Багатополярний світ – на сучасному етапі суто теоретична концепція, котра передбачає співіснування декількох Великих Просторів. Можливе тільки після подолання однополярного світу.

Біполярний світ – природна геополітична конструкція, котра віддзеркалює в планетарному масштабі закон фундаментального дуалізму: талассократія проти теллурократії.

Блок – об'єднання декількох держав, котре значно змінює їхню стратегічну і геополітичні якість і виводить їх на більш вищий рівень планетарної діяльності. За законом "просторової прогресії" утворення блоків – процес, котрий не можна уникнути.

Великий Простір (Grosraum) – термін Я. Шмідта – означає об'єднання декількох держав у єдине стратегічне утворення. Виникнення Великих Просторів обумовлено теорією "просторової прогресїі".

Вісь – геополітичний союз двох або декількох геополітичних столиць.

Ворог (латин. – hostie) – термін Я. Шмідта – суто політичне поняття, котре означає сукупність зовнішніх державних, соціальних, етичних чи релігійних утворень, які стоять на позиціях, протилежних позиціям стратегічної столиці. Не має морального навантаження та може динамічно переноситися на різні утворення. Рухлива категорія. Протилежне – друг.

Географічна вісь історій (осьовий ареал, heartland) – термін Макіндєра, котрий означає внутріконтинентальні євразійські території, навколо яких відбувається просторова динаміка історичного розвитку. Співпадає з Росією.

Геополітичний дуалізм – основний принцип геополітики, котрий утверджує в якості рушія історичного процесу протиставлення таласократії та теллурократії.

Геоекономіка – відгалуження атлавтистської геополітики. Розглядає простір в утилітарно-економічному значенні. Одна із пріоритетних дисциплін "таласократичного" аналізу.

Геостратегія – воєнні аспекти геополітичного аналізу. Держава Нація – світська держава з яскраво вираженим центризмом. Політичне утворення, в котрому державні форми призводять до народження етносу і його культури. Відрізняється від понять етнічне утворення (громада, народ) та Імперія.

Друг (латин. amicus) – термін Я. Шмідта – суто політичне поняття, котре означає сукупність зовнішніх державних, соціальних, етнічних чи релігійних утворень, які стоять на позиціях, що співпадають з позиціями стратегічної столиці. Не має морального навантаження та може динамічно переноситися на різні утворення. Протилежне – ворог.

Євразійство – складне гоополітичне поняття, котре об'єднує в собі:

● історично – східний сектор людської цивілізації;

● політично – актуальний або потенційний блок держав і націй, які відмовилися визнавати вимоги ліберально-демократичної ідеології;

● стратегічно – альянс східних, теллурократичних держав;

● соціально-орієнтація на ідеократію, соціальну державу, некапіталістичний, неринковий економічний устрій.

Життєвий простір – термін Хаусхофера – мінімальний територіальний об'єм, котрий дає змогу народу досягти реалізації своїх історичних і політичних прагнень.

Захід – синонім та ласократій, атлантизму. Інтеграція – у геополітиці означає різноманітні форми об'єднання декількох просторових секторів. Інтеграція може здійснюватися як на основі воєнної експансії, так і мирним шляхом. Існує декілька мирних шляхів геополітичної інтеграції – економічний, культурний, мовний, воєнно-стратегічний, політичний, релігійний тощо. Всі вони можуть призвести до однакового кінцевого результату – збільшення стратегічного і просторового об'єму блоку.

Колонія – територія, підконтрольна силі, яка визначена водним простором. Розглядається як тимчасова і зовнішня база, відчужена від загального геополітичного простору метрополії. Протилежне провінції.

Кордон – в геополітиці існує два види кордонів: кордон-лінія і кордон-полюсу. Кордон-лінія репрезентує морську межу. Кордон полюсу – сухопутна межа. Завдання геополітичного блоку, котрий претендує на дії в планетарному масштабі, – зробити для себе кордо ни – лінії максимальними, а для супротивника – мінімальними та навпаки.

Неоатлантизм – сучасна версія атлантизму, котра відкидає мондіалізм (навіть правого спрямування) як завчасне і нездійсненне в умовах нинішнього проекту. Вважається, що замість Єдиною Світу відбудеться зіткнення цивілізацій. Один із представників неоатлантизму є С. Хантингтон.

Новий порядок – проект масштабної геополітичної реорганізації.

Новий світовий порядок – те ж саме" що й мондіалізм і проекти щодо утворення Світового Уряду.

Номос – термін К. Шмідта – означає базовий принцип організації будь-якого простору (географічного, соціального, політичного, економічного, культурного тощо). Синонімічний поняттю "порядок", "закон", "уклад". Номос Суші теллурократія, номос Води (чи Моря) – таласократія.

Однополярний світ – геополітична модель, котра склалася після поразки в "холодній війні" та розвалу СРСР. Єдиним домінуючим полюсом став атлантизм і США.

Пасіонарність – термін Гумільова означає внутрішню енергетику етносу, рушійну силу культурного, політичного і геополітичного творення.

Регіоналізм – орієнтація на автономність периферійних просторів. Має декілька форм – економічну, культурну, політичну та стратегічну.

Санітарний кордон – штучне геополітичне утворення, що слугує для дестабілізації двох великих сусідніх держав, які здатні створити серйозний блок, котрий, своєю чергою, стає загрозливим для третьої сторони. Класичний хід у стратегії атлантнетів у їх протистоянні континентальній інтеграції Євразії, зокрема щодо тенденції зближення Німеччини та Росії.

Таласократія (грец. – влада через моря або морська могутність) характеристика держав і націй з домінуванням мореплавства (див. атлантизм, торговельний устрій).

Теллурократія (грец. влада через землі або сухопутна могутність) – характеристика держав з явною сухопутною геополітичною орієнтацією.

Широтна інтеграція інтеграція но паралелях, найбільш вразливий і складний момент зв'язування підконтрольних Центру геополітичних просторів. Має здійснюватися максимально мирними та дипломатичними засобами. Вона заснована на поступовому приєднанні різнорідних регіонів до центральної частини через просторову ієрархію найбільш лояльних Центру секторів.

Широтна експансія – експансія по паралелях, агресивна reo-політична тенденція, невід'ємно иороджує конфліктні ситуації. Гео" політична стратегія наступального характеру. Майже завжди супроводжується воєнними конфліктами.

Heartland (англ. – серединна земля), див. Географічна вісь історії – термін Макіндера.

Hinterland (нім. – задня земля) – територія, котра пролягає углиб континенту від узбережної лінії; термін, характерний для таласократичного аналізу простору.

5.3. Загальна характеристика України як суб'єкта геополітики

Міжнародні відносини є сферою спілкування та взаємодії людей, насамперед, на міждержавному рівні. Серед найважливіших питань міждержавних відносин – соціально-економічні, національно-історичні, культурні чинники та закономірності, котрі визначають:

● характер і форми міжнародного життя;

● місце та значення національно-державних інтересів у формуванні світової політики;

● проблеми державного суверенітету та національної безпеки;

● джерела і форми міждержавних конфліктів, воєн, шляхи та форми їх запобігання.

Геополітичне становище держави характеризується її географічним положенням щодо інших держав, політичних організацій та військових союзів.

Геоекономіка є рівнодіючою природних ресурсів держави, історичної творчості народу та світового розподілу праці, а геостратегія є результатом суб'єктивних намагань щодо просування та захисту національних інтересів і реалізації національних пріоритетів у конкретних геополітичних обставинах. Практика співіснування міжнародного співтовариства свідчить, що зовнішня політика держави може ґрунтуватися тільки на комплексному використанні усіх трьох характеристик у конкретний історичний проміжок часу: "життєвих інтересів", геоекономіки, геостратегії.

Процеси, котрі відбуваються у світі, безпосередньо пов'язані із національною безпекою та життєво важливими інтересами України, розташованої на межі декількох світових цивілізацій: східнослов'янської спільноти із західними (чехи, словаки, поляки) та південними слов'янами (Ватіканські держави), угорською і романською групами (Угорщина, Молдова, Румунія), мусульманським світом (Крим, Кавказ, Туреччина, Грузія), де безпосередньо перетинаються інтереси Росії та Заходу, особливо англосаксонської спільноти (США, Великої Британії, Німеччини) та лідера романського світу Франції. При цьому, висвітлюючи геополітичне положення держави, дуже важливим є надати відповідь на питання: у сфері чиїх життєвих інтересів і геополітичних координат перебуває конкретна держава, з чиїми інтересами українські інтереси співпадають, різняться чи вступають у протиріччя, відтак з ким можливі міждержавні відносини на рівні добросусідських, партнерських, суперницьких або конфронтуючих.

Україна є привабливою тим, що є найбільшою в Європі за територією, багата природними ресурсами та родючими ґрунтами, а також за своїм геополітичним статусом і можливостями не є супердержавою, а типовою регіональною силою.

Так, Е. Лісіцин стверджує, що "розташування України в центральному регіоні робить її такою, що кожна інша держава регіону має до неї власний інтерес, із цієї ж причини зацікавлені не тільки окремі держави, а й навіть певні об'єднання держав, котрі перебувають за межами цього регіону. Інтерес (як внутрішній, так і зовнішній) значно зростатиме в разі успіху України в напрямку економічних перетворень з огляду на її величезний потенціал. Саме це є однією із передумов, щоб інтереси України та її вплив на сучасне і майбутнє миру та безпеки в Європі стали реальністю в архітектоніці континентального геополітичного простору".

Таким чином, українську геостратегію визначають три головні парадигми, взаємодія яких і є конфігурацією зовнішньополітичних орієнтацій держави: європейська, євразійська, чорноморська (або ПСП – Південно-Східний пояс). Усі вони мають досить глибокі історичні коріння та зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їх об'єктивність і важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна діставала можливість жити власним життям, вона мала визначатись, насамперед у цих напрямах: з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і навіть союзницькі відносини. Історія свідчить, що кожен із напрямів не може бути для України переважаючим, бо з усіх трьох боків сюди йшли як війська для загарбання, так і досягнення цивілізації. Відтак, так звана багатовекторність політики є природною для України, головне, щоб суб'єкти управління національною безпекою могли знаходити оптимальні рішення за допомогою використання механізму балансу між цими світовими силами та власними інтересами.

Дезінтеграція СРСР дозволила світовому співтовариству перейти до реалізації більш природної моделі співіснування – розвитку Земних цивілізацій. У сучасній геополітиці виділяють наступні регіональні цивілізації:

● східно-православна;

● західно-християнська;

● латиноамериканська;

● африканська;

● ісламська;

● індуїстська;

● конфуціанська;

● буддистсько-тихоокеанська;

● однолокальна – іудейська.

Неважко помітити, що сучасні структури безпеки виникають і розвиваються саме в межах сучасних цивілізацій чи регіонів їх існування. Причому нині не існує цивілізацій, які б розвивалися без конфліктів з іншими. Саме потреба мати в боротьбі за "місце під сонцем" відповідні переваги над конкурентами, супротивниками та ворогами й обумовлює останні десятиріччя найбільш швидкі темпи розвитку безпекознавчої галузі порівняно з іншими видами соціально корисної діяльності.

Набуття Україною політичної незалежності виявило унікальну особливість її геостратегічного положення, яке виходить далеко за межі Європи та може оцінюватися під ракурсом історичної взаємодії народів і різних верств суспільства. Україна є однією з найбільших європейських держав з територією в 603 тис. км2 та населенням близько 48 млн осіб. Географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні. Через Україну проходять межі провідних світових цивілізацій. Виходячи із цього, джерела загроз і небезпек національній безпеці та життєво важливим інтересам України мають сприйматися як повсякденна реальність існування та взаємодії українського суспільства з оточуючим нестабільним світом.

Природним є також той факт, що в центрі уваги розвідувальних співтовариств знаходиться процес визначення Україною власного місця в Європі та світі: формування структури інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці є надзвичайно важливим для забезпечення національної безпеки. Підвищений інтерес до цієї проблеми мотивований ще й тим, що з вирішенням зазначених питань тісно пов'язаний, насамперед, вибір пріоритетів у військово-економічному і військово-технічному співробітництві як впливових чинників забезпечення, з одного боку, національної безпеки в складних умовах становлення української державності, а з іншого – її вплив на безпеку та інтереси іноземних партнерів.

Нині зовнішня політика майже всіх держав світу характеризується двома векторами:

● перший – намаганням зберегти політичну незалежність;

● другий – знайти надійних партнерів для економічної, політичної та військово-стратегічної інтеграції.

Безумовно, процес визначення та реального наповнення обох цих векторів практичним змістом впливає на рівень джерел загроз і небезпек з боку іноземних партнерів та їх характер щодо України як нового самостійного суб'єкта геополітики.

Загально визнано, що за своїми нинішніми можливостями Україна є державою регіонального рівня сили. З цієї причини українська політична еліта і громадська думка на практиці випробовуватимуть на регіональному рівні наступні головні базові принципи сучасної геополітичної доктрини:

● раціональні смислові концепти національно-культурної ідентичності;

● чіткого визначення національних інтересів та їхніх пріоритетів;

● легітимної незалежності від будь-яких держав у прийнятті рішень;

● усвідомлення культурних і історичних стандартів і орієнтирів суспільного розвитку;

● вимоги моральної та політичної відповідальності в прийнятті рішень;

● наявність волі в розвитку і підтримці рівноправності та взаємовигідного міжнародного партнерства.

Враховуючи, що Україна знаходиться на стику західної цивілізації, православного та ісламського світу, вона вимушена активно включатися в їхні відносини, запобігати непорозумінь, котрі виникають між ними. У цьому зв'язку українська правляча еліта намагається дистанціюватися від чужої гри та старанно вести власну: недопущення перетворення України на об'єкт геополітичних маніпуляцій, запобігання надмірному тиску, в тому числі й із застосуванням спеціальних оперативних засобів і методів спецслужб, з метою корегування її політики в бажаному для впливових іноземних держав та інших учасників міжнародно-правових відносин напрямі.

Стратегічний вибір на приєднання до європейських інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на пострадянському просторі.

З цього випливає, що взято курс на утвердження України як впливової європейської держави, європейського центру сили.

Сучасна геостратегічна (військово-політична) ситуація в Європі та навколо України характеризується розвитком партнерства та співробітництва між країнами Заходу і колишньої Організації Варшавського Договору, їхньою активною участю в модернізації системи європейської колективної безпеки. Усвідомлюючи себе невід'ємною частиною цього простору, Україна перебуває під впливом силових полів, котрі її оточують і діють не завжди в одному напрямі.

У 1995-1996 роках Україна досить успішно пройшла перший етап ідентифікації в зовнішньополітичній сфері. Предметом геополітичної доктрини України нині стало:

1) відстежування процесів, здатних створити загрозу або небезпеку існуючим політичним кордонам України та територіальній цілісності держави, ефективній діяльності морських, сухопутних і повітряних комунікацій, інформаційній безпеці держави;

2) відстежування процесу визначення національних інтересів у модернізації економіки, а також процесів, здатних створити або нейтралізувати чинники економічних джерел загроз і небезпек (характер і рівень залежності України від постачальників сировини та енергоносіїв, позиції держави на традиційних ринках збуту, рівень конкурентоспроможності українських товарів:

§ чинників, що забезпечують стабільність фінансової та грошової системи;

§ створення раціональної стратегії зовнішньополітичної діяльності;

§ впровадження протекціоністської політики, що забезпечує впровадження та інвестування високих наукоємних технологій, а також інформатизацію суспільства;

§ можливість виходу в аерокосмічний простір, наявність аерокосмічних технологій і конкурентоспроможність відповідних галузей української промисловості;

§ позиція держави на ринку озброєнь та військової техніки, можливості військово-технічного співробітництва);

3) аналіз процесів, котрі сприяють або заважають виникненню чи ліквідації регіональних конфліктів ("низької інтенсивності"), потенційним учасником яких може бути Україна (етнічного та релігійного екстремізму:

§ вивчення в суспільній думці ірраціональних ідеологічних схем;

§ аналіз чинників політичної нестабільності;

§ існування в суспільстві чинників, котрі здатні нейтралізувати передконфліктні ситуації, рівень їх впливу).

У зв'язку з цим, первинні фактографічні дані по зазначеному колу питань, характер їхньої оцінки та ставлення до них з боку українських, правлячих кіл, плани, наміри та характер заходів відповідного реагування, – набули для стратегічної розвідки іноземних партнерів статусу першочергових. Проте головним питанням, котре повстало перед іноземними аналітиками залишається визначення українською боком головних геополітичних пріоритетів у розвитку міжнародних і міждержавних відносин, їхня сталість, а також тактика їх реалізації.

Водночас Захід хоче, використовуючи мовну і культурну спорідненість, підштовхнути Україну до нейтралізації російської експансії (якщо остання стане домінуючою не тільки в рамках пострадянського простору, а й далеко за його межами).

Росія ж, зі свого боку, яка має стійкий імперський комплекс "майже наддержави", не підпорядкувавши або не субординувавши в своїх інтересах Україну, навряд чи зможе відчувати себе такою. Саме з цієї причини значна (більша) частина російської еліти вважає вкрай ненормальним і небезпечним явищем самостійну зовнішню і внутрішню політику України.

Зокрема, О. Дугін стверджує: "Суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт… Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями є величезною небезпекою для усієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику не має сенсу".

Питання визначення геостратегічних орієнтирів України –, перш за все, питання вибору соціально-економічного шляху розвитку. Якщо політична і суспільна ситуація розвиватиметься в такому напрямі, коли можна буде категорично стверджувати, що Україна знаходиться на "західному" шляху розвитку, то присутність України в можливому військово-політичному союзі в рамках СНД буде неможливою. І навпаки, якщо розвиток політичної та суспільної ситуації буде йти так званим "євразійським" шляхом, то Україні доведеться ідентифікувати себе в просторі соціально-економічних і навіть політичних перспектив розвитку Росії.

Насправді привабливим стратегічним партнером України є Європа. Але, незважаючи на певне прагнення наблизитися до Європи в гуманітарній, культурній та політичній формах, не можна сподіватися на його швидку трансформацію в реальне економічне партнерство. У заповненні вакууму, котрий утворився через відсутність реального геостратегічного партнерства, спостерігається ефект балансуючих противаг": наскільки жорстка позиція Росії з тих чи інших питань (щодо України), настільки ж привабливим для українського істеблішменту і суспільної думки є образ Європа і навпаки.

У даному випадку, додатково можна визначити наступну закономірність і процеси під час домінування "євразійського вектору" в зовнішній політиці України. У даному випадку виникає багато питань, хоча, з погляду геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи мовну, культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію не тільки геостратегічним партнером, а й союзником. Такий крок можливий за умови трансформації Російської Федерації на миролюбну, внутрішньо стабільну, демократичну державу з економікою ринкового типу, позбавлену експансіоністських зазіхань, з урегульованими міждержавними відносинами і позбавленої імперського комплексу.

Певна частина вітчизняних експертів вважає, що Україні необхідно уникати масштабного військово-полі тич нош союзу в рамках СНД під егідою Росії. Інша справа – взаємовигідне політичне та економічне співробітництво. Створення ж військово-політичного альянсу може призвести до реставрації протистояння "Схід – Захід".

Нині найоптимальнішою структурою українсько-російських відносин є господарська, фінансова та гуманітарна кооперації, а політичне співробітництво починає базуватися на нових принципах прагматизму та раціоналізму. Як свідчить практика, поки що економічні інтереси у відносинах України з Росією не приносяться в жертву політичним чи ідеологічним. Українська дипломатія й надалі має бути готовою до нейтралізації будь-яких експансіоністських зазіхань з боку Росії.

З іншого боку, для Заходу Україна також становить інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочі сили, держава з невикористаним виробничим потенціалом. І цей інтерес посилюється із утвердженням іміджу України в очах міжнародної громадськості як синоніму стабільності в європейському регіоні, як держави, котра прагне до адаптації демократичних цінностей в посттоталітарних умовах, а також за умов підйому української економіки.

Проте такий імідж України не завжди вигідний для певних політичних і ділових кіл США, Великої Британії, Франції, Німеччини. Непоодинокі висловлювання з боку фахівців-геополітиків, а також представників спецслужб держав Заходу щодо проблематичності перспектив незалежного розвитку і навіть існування України як суверенної держави.

Україна намагається вести "власну гру". Водночас, необхідно бути реалістами. Нині Україна не має повноцінних стратегічних союзників. Проте після завершення періоду її ідентифікації на міжнародній арені вони з'являться. Тому головне стратегічне завдання української правлячої еліти полягає у недопущенні ситуації, коли Україна стає предметом геополітичних ігор Росії та США (як це було в 1992-1993 роках).