Джерела і суб’єкти конституційного права

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права. Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади 1 місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 8 червня 1995 р. Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти. До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. До законодавчих джерел конституційного права України також відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української CPCP та їх органів. Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції є обов'язковими на території України. Вони видаються на основі й на розвиток Конституції і законів України.

Суб'єктом конституційного права виступає держава в цілому. Вона є учасником правовідносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Як носій суверенітету держава сама визначає коло відносин, учасником яких вона є. Ці відносини мають особливий характер і нерідко правлять за

основу розвитку інших конституційно-правових відносин. Найбільш динамічними суб'єктам конституційного права є державні органи.Вони найчастіше виступають у ролі учасників конституційно-правових

відносин. Суб'єктами конституційного права виступають вищі органи

членів федерацій.

8)Джерела цивільного права.Загальна характеристика цивільного законодавства України

Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір. Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК). До жерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс, Кодекс законів України про працю, Житловий кодекс, Земельний кодекс України тощо .

Цивільне законодавство - це система нормативно-правових актів, що регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини. Цивільне законодавство не застосовується до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин, якщо інше не встановлено законом.

9)Довіреність(доручення),її види, форми і строки

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру. Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою або письмовою нотаріальною. Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, не може перевищувати трьох років Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (див коментар до ст. 248 ЦК).

Обмежується строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, вказуючи, що вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення (частина 2 ст. 245), не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряється печаткою цієї організації.

10)Загальна характеристика інститутів цивільного права

"Трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути: суб'єкти, право власності та зобов'язальне право. Основоположним принципом сучасного цивільного права є принцип рівної цивільної правоздатності Правоздатність виникає у фізичної особи з моменту народження і не залежить від її розумових здібностей, стану здоров'я тощо. Позбавлення за рішенням суду цивільної правоздатності не допускається. Однак суд має право в деяких випадках обмежити правоздатність фізичної особи. Конкретний обсяг цивільної правоздатності залежить від віку і до повноліття досягає повного обсягу.. Фізичні особи набувають цивільної дієздатності у повному обсязі лише з досягненням встановленого у законі віку, тобто повноліття. Зазвичай повнолітніми вважаються особи, що досягли 18-річного віку. Особи, які не досягли зазначеного віку, можуть бути повністю недієздатними або ж вони можуть мати обмежену дієздатність. Основними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства: 1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України:

- "Про власність",

- "Про господарські товариства",

- "Про лізинг",

- "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми:

- укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- нормативні акти центральних органів виконавчої влади;

- нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права.

11)Загальна характеристика права власності

Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України "Про власність", від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом України (ст. 86-150) та іншими законодавчими актами України. Метою регулювання права власності, як визначає ЗУ "Про власність", є забеспечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів України для підвищення рівня життя її народу. Саме поняття власність - це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають в зв"язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами, державою, які надають названим суб"єктам рівні права та обов"язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Право власності розглядається в об"єктивному та суб"єктивному аспектах. В об"єктивному аспекті - це сукупність правових норм що, регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. В суб"єктивному аспекті право власності - це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Зміст права власності скадається з трьох правомочностей, або як ії ще називають в юридичній літературі "тріада": володіння, користування та розпорядження майном. Право володіння -- означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, тобто можливість впливати на річ. Право користування - означає можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, для задоволення певних потреб власника або орендаря у сфері господарювання.

Право розпорядження - ознчає право на фактичне або юридичне вирішення долі речей, незалежно від волі інших осіб, крім випадків вмзначених у законі. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, також суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

12)Законність і правопорядок

Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соці­ально-правове явище, що характеризує організацію і функціо­нування суспільства і держави на правових засадах. Законність характеризується поєднанням двох ознак.

— зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпоря­дження законів і підзаконних правових актів державними орга­нами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднання­ми:

— внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї дія­льності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на прин­ципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не вихо­дять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій уча­сників суспільних відносин вони додержуються правових про­цедур, використовують правові засоби і способи.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

13)Інститут громадянства:історія і сучасність

досліджуючи історію становлення інституту громадянства, можна

зазначити, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими». Тому

можна погодитися із думкою В. Лазарєва, що джерело громадянства слід шукати

ще вплемінній і родовій організації суспільстваГоловною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем’я

не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті

укладення шлюбу або усиновлення Отже, з самого початку, ще до визначення

поняття громадянства було закладено принцип єдиного громадянства, який

передбачав наявність лише одного зв’язку людини із певною суспільною

організацією.Але у повній мірі про появу принципу єдиного громадянства в

додержаному суспільстві говорити неможливо, бо інститут громадянст­ва ­­ це

один із атрибутів державності, тому може завзятися лише із появою держави.

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Громадянство є одним із визначальних чинників у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу. Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. визначає громадянство як "правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Конституція України (ст. 4, 25,92,106) закріпила невід'ємне право людини на громадянство. Згідно з ним:

— в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4);

— ніхто не може бути позбавлений громадянства (ч. 1, ст. 25);

— ніхто не може бути позбавлений права змінити громадянство (ч. 1, ст. 25);

— громадянин України не може бути виданий іншій державі (ч. 2, ст. 25);

— держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. 3, ст. 25);

— питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92);

— Президент України ухвалює рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України (ст. 106). Згідно з ч. 2 ст. 4 Конституції, питання набуття та припинення громадянства України передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає такі підстави набуття громадянства України:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— унаслідок прийняття громадянства;

— унаслідок поновлення в громадянстві;

— унаслідок усиновлення;

— унаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

— унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— унаслідок встановлення батьківства;

14)Інститути,галузі та система права

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. Провідна галузь права — конституційне (державне) право — система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове станови­ще особи. Адміністративне право — система правових норм, які регулю­ють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої вла­ди, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємо­відносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами. Цивільне право — система правових норм, які регулюють май­нові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізи­чними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право — система правових норм, які охороня­ють від злочинних посягань на права і свободи людини і грома­дянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установ­люючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення. Особливу галузь права становить міжнародне право. Міжнародне право — система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотри­мання стабільності у міжнародному житті й на заохочення тор­гових та інших контактів між державами. Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру­пу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра­вопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

15)Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні (до початку 18 ст.)

В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової адміні­страції, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами, продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим правом. Царський уряд зобов'язу­вався берегти звичаєве право і гетьману та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї. Важливим джерелом права було конституційне законодав­ство — українське й російське. Договірні статті між геть­манським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Кожен з цих документів називався ім'ям гетьмана, який підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Пе­реяславські, чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Пе­реяславські, або Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські, або Д. Многогріш­ного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи (1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті, «Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці правові документи визначали загальні положення адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою можна назвати конституціями. Статті підтверджували авто­номне становище України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово поширюється мос­ковське законодавство. Крім універсалів і листів гетьмани видавали так звані ордери. Вони відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою вирішувалися конкретні питання сус­пільно-політичних відносин. Так, ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім купцям за­йматися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр. визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генерально­му суді. У XVII— XVIII ст. в Україні існував самосуд. Так, 18 червня 1668 р. під час повстання козаків самосудом було страчено гетьмана І. Брюховецького. Позасудівській розправі піддали велику групу козацької старшини, що воювала проти Росії на боці Карла XII.