Цілі та завдання державної системи управління безпекою життєдіяльності

Державна система управління безпекою життєдіяльності є складовою загальної системи управління державою.

Підставою для розробки державної системи управління безпекою життєдіяльності в Україні є:

— законодавство України, яке формує правові відносини у сфері безпеки життєдіяльності;

— національна програма України з питань поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

— концепція організації робіт з профілактики невиробничого травматизму;

— рекомендації конференцій з охорони праці;

— існуючі недоліки в функціональному забезпеченні управління охороною праці в рамках регіону.

Структуру і зміст складових, що визначають систему управління безпекою життєдіяльності в індустрії туризму України, складають терміни та визначення; цілі та завдання; формування зовнішніх та внутрішніх зв'язків; встановлення складових системи; встановлення участі в підсистемі кожного її елемента; кінцевий продукт роботи системи; самозахист системи.

Цілі та завдання системи управління безпекою життєдіяльності в туристичній індустрії України мають відповідати системним уявленням, оскільки якщо розглядати лише цілі окремих підсистем, це не дасть змоги відтворити поєднання складових системи, що є необхідним для практики безпеки життєдіяльності. Таким чином, можна сформулювати основні вимоги до цілей — вони мають відображати системні процеси, які сприяють впровадженню безпеки життєдіяльності, а власне система, в широкому розумінні, має регулювати взаємини між своїми підсистемами.

До таких цілей, що за змістом можуть виконати згадані умови, належать: упорядкування у сфері управління безпекою життєдіяльності та адаптація управлінських дій до реальних умов життєдіяльності і до функціонування системи.

Принципи побудови і функціонування системи управління формують:

— зміст і характер впливу суб'єкта на об'єкт;

— вплив здійснюється шляхом реалізації загальних управлінських і конкретних функцій безпеки життєдіяльності;

— виконавцем впливу суб'єкта на об'єкт є органи управління, на які суб'єкт управління здійснює перерозподіл частини своїх прав та обов'язків;

— передача впливу здійснюється шляхом розробки і реалізації рішень, встановлення прямої' і зворотної інформації тощо.

Специфікою дії загальних управлінських функцій є те, що їх елементи реалізовуються в інших (конкретних) функціях. Тому, щоб це підкреслити, вони розташовані перпендикулярно до інших і ніби «пронизують» всі інші.

За спрощеним уявленням система управління складається з суб'єкта управління та органу або структури управління.

До складу системи належать об'єкти соціально-економічного і матеріального характеру. Змістом управління об'єктів соціально-економічного характеру є управління дієвістю функціональних служб, структурних підрозділів, власника, органів регіональної та місцевої державної влади, відділів і управлінь міністерств та відомств.

Змістом управління об'єктів матеріального характеру є управління параметрами, які характеризують (оцінюють стан) умови і безпеки праці в рамках «людино-машинних систем».

Суб'єктами управління є туристи (споживачі туристичної послуги), працівники структурних підрозділів туристичного підприємства, їх власники, керівники (заступники керівників) центральних та місцевих органів державної виконавчої влади та виконавчих комітетів області, селища або міста.

Питання адаптації в системі управління мають вирішуватися конкретно з урахуванням: політики у сфері безпеки життєдіяльності; стану безпеки життєдіяльності; рівня підготовки і кваліфікації виконавців; характеру взаємодій в системі.

Будь-яка система управління безпекою життєдіяльності здійснюється за рахунок безперервного обміну інформацією між суб'єктом та об'єктом управління (структурами управління). Всі ці види інформації, які використовуються в системі управління безпекою життєдіяльності, утворюють інформаційну підсистему.

Інформаційна підсистема являє собою складну сукупність взаємопов'язаної інформації, поєднаної в окремі структурні групи залежно від конкретних вимог, які висуваються до неї у процесі управління, від структури управління, а також від характеру рішень, що приймаються в системі управління.

Інформація має бути: оптимальною (містити мінімальну кількість показників, що дають можливість максимально характеризувати необхідний фактор для прийняття ефективного рішення); своєчасною (за терміном надання співпадати з потребою); вірогідною (відповідно висвітлювати об'єкти, процеси, системи, зміст яких вона відображає); цінною (містити відомості, які зменшують ступінь невизначеності знань про об'єкти управління); простою та зрозумілою (що дає змогу скористатись нею без будь-яких додаткових перетворень); вимірюваною (складеною в однакових з нормативною інформацією одиницях).

Інформаційну систему можна вважати повною, коли вона визначає: види інформації, що характеризують стан забезпечення безпеки життєдіяльності та системи її управління; джерела та обсяг інформації; періодичність відбору; осіб, яким потрібна ця інформація; осіб, які повинні займатися збором цієї інформації; методи відбору, переробки, зберігання та передачі інформації.

Отже, основними завданнями і функціями державної системи управління безпекою життєдіяльності є: планування робіт; розробка, прийняття і відміна нормативних актів; професійний відбір; навчання з питань безпеки; регламентація процесу праці; атестація робочих місць за умовами праці, паспортизація об'єкта; реєстрація і облік; експертиза; ліцензування і сертифікація; забезпечення безпеки обладнання, процесів, будівель, споруд і територій; забезпечення санітарно-гігієнічних умов праці, санітарно-побутового обслуговування, лікувально-профілактичного і медичного обслуговування; узгодження і видача дозволів; попередження про виникнення небезпечних ситуацій; розслідування і облік нещасних випадків; розслідування і облік хронічних професійних захворювань; розслідування і облік аварій; управління фондами; стимулювання охорони праці; пропаганда і виховання безпечної поведінки; наукове забезпечення; міжнародне співробітництво тощо.

11.2. Правові основи безпеки життєдіяльності
(перелік основних документів, що формують політику України
у сфері безпеки життєдіяльності)

Правову основу забезпечення безпеки життєдіяльності в туристичній індустрії нашої держави становить Конституція України. Зокрема, в Конституції України проголошено, що «Кожна людина має невід'ємне право на життя Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27).

«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ст. 49).

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

Конституційні норми, з одного боку, закладають суть безпеки (норми-прин-ципи), а з іншого, вказують на цілі подальшого розвитку і реалізацію правового забезпечення безпеки життєдіяльності (норми-програми, норми-завдання, норми-зобов'язання).

Реалізація і розвиток основних конституційних положень, які регламентують суспільні правовідносини, безпосередніми суб'єктами яких є особа і держава, здійснюється за допомогою як чинних фундаментальних нормативно-правових актів (Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс), так і спеціальних (Кодекс України про працю, Земельний кодекс, закони «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про охорону атмосферного повітря» тощо).

Поряд з нормативними актами, які прийняті Верховною Радою України, для встановлення взаємозв'язків, усунення програм, а в ряді випадків і реалізації окремих правових норм або їх елементів, до правової бази безпеки життєдіяльності належать спеціальні акти, розроблені за дорученням виконавчих державних органів усіх рівнів (Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети тощо).

Так, наприклад, положення, які розвивають Закон України «Про охорону праці», поділяються на звичайні «Положення» і «Типові положення». Тут держава розподілила питання своєї прерогативи стосовно розробки нормативних актів і прерогативи своїх повноважень стосовно контролю «правового простору» у вигляді нормативних актів туристичних підприємств.

З іншого боку, формуючи систему «Типових положень», держава на сьогодні ліквідовує прогалини в чинному законодавстві, узгоджує взаємозв'язки між суб'єктами правовідносин, створює юридичну базу для вдосконалення і розвитку «правового поля» туристичних підприємств.

Кожний нормативно-правовий документ з безпеки життєдіяльності має свою структуру, яка визначає собою ідею систематизації відповідно до свого рівня, мети та завдань. Відтак, у кожному нормативному акті є елементи, що відповідають за зовнішній його зв'язок і створення передумов для відповідного розвитку за рахунок розробки нижчих нормативно-законодавчих актів. Власне структура нормативного акта формує відповідні внутрішні зв'язки.

Основними систематизуючими ланками нормативних актів безпеки життєдіяльності (які за ієрархією знаходяться нижче законів) є встановлення взаємовідносин у сфері туристичної індустрії, в межах дії небезпечного фактора (зокрема, факторів довкілля), а також щодо управління основних технологій безпеки життєдіяльності (розслідування нещасних випадків, навчання, організації робіт тощо).

Узагальнюючими ланками систематизації на рівні держави є національна ідея, взаємини в суспільстві, соціально-економічний і політичний стан держави, можливості прийняття і використання законодавчих актів з боку споживачів тощо.

Основне місце в процесі створення безпечного стану довкілля, безпечних умов життєдіяльності для туристів та працівників туристичної індустрії України посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях та ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили — Конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України про охорону здоров'я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. із змінами і доповненнями, внесеними законами України, проголошують, що кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

— визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

— дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

— гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

— рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

— відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

— орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

— випереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

— багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

— децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що передбачає:

— життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

— безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

— санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

— безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

— кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

— достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та його ступінь;

— участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

— участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

— можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

— правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

— відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди.

Законодавством України може бути визначено й інші правагромадян у галузі охорони здоров'я.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року із змінами і доповненнями регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення — це оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань.

Дуже важливе значення має Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (від 3 березня 1998 року). Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Особливу актуальність і важливість має Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 р. Цей Закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Наведемо деякі нормативно-правові акти щодо охорони здоров'я, які чинні на даний час в Україні:

— Постанова Кабінету Міністрів від 1999.24.04, № 696 «Про затвердження Правил санітарної охорони території України»;

— Постанова Кабінету Міністрів від 1999.23.04, № 667 «Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом»;

— Постанова Кабінету Міністрів від 1998.23.03, № 357 «Про комплексні заходи для запобігання розповсюдженню хвороб, що передаються статевим шляхом».

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів України про працю та інших нормативних актів.

Закон України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 року визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників туристичної індустрії на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником туристичного підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовищаи встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Дія Закону поширюється на всі туристичні підприємства незалежно від форм власності та видів їх діяльності, на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначені основні принципи державної політики в галузі охорони праці на підприємствах. Ці принципи розглянуто в розділі 3 (3.12. Основні правові та нормативні положення про охорону праці).

Головною метою державної політики в галузі забезпечення безпеки праці на туристичних підприємствах України є вдосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

Закон України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року із змінами та доповненнями проголошує, що забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності.

Закон України «Про дорожній рух» визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя та здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища.

Закон регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів — учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання.

Згідно з Законом «Про цивільну оборону України» від 3 лютого 1993 року із змінами та доповненнями кожен має право на захист свого життя і здоров'я від наслідків аварій, катастроф, пожеж, стихійного лиха та на вимогу гарантій забезпечення реалізації цього права від Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, керівництва туристичних підприємств незалежно від форм власності і підпорядкування.

У статті 1 даного Закону проголошено, що цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.

Закон України «Про перевезення небезпечних вантажів» від 06.04.2000 р. визначає правові, організаційні, соціальні та економічні засади діяльності, пов'язані з перевезенням небезпечних вантажів залізничним, морським, річковим, автомобільним та авіаційним транспортом. Основним напрямом державної політики у сфері перевезення небезпечних вантажів є виконання вимог екологічної, радіаційної і пожежної безпеки, фізичного захисту, захисту здоров'я людей, охорони праці, санітарно-епідеміологічного благополуччя населення та безпеки руху.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 08.06.2000 р. визначає організаційні та правові основи захисту громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України, захисту об'єктів виробничого і соціального призначення, довкілля від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» від 18.01.2001 р. визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і локалізації наслідків.

Еколого-правове регулювання грунтується на нормах Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, який передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки.

У Законі визначені принципи охорони навколишнього середовища:

— пріоритетність вимог екологічної безпеки;

— гарантування екологічно безпечного становища для життя та здоров'я людей (зокрема, туристів);

— екологізація діяльності туристичних підприємств;

— науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

— збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

— гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

— науково обгрунтоване нормування впливу туристичної діяльності на навколишнє середовище;

— стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

— вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

— право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

— участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

— участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

— одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

— право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

— берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

— не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

— вносити плату за спеціальне природокористування;

— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об'єктів, застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

Закон передбачає, що в Україні громадянам та іноземним туристам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Верховною Радою України були прийняті такі закони щодо охорони довкілля:

Закон України «Про охорону атмосферного повітря від» 16.10.1992 р.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16. 06. 1992 р.

Закон України «Про тваринний світ» від 3.03.1993 р.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9.02.1995 р.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8.02.1995 р.

Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30.06.1995 р.

Закон України «Про захист рослин» від 14.10.1998 р.

Закон України «Про рослинний світ» від 19.01.1999 р.

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13.06.2001 р.

Закон України «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки» від 21.09.2000 р.

Охорона і використання окремих природних ресурсів регулюються відповідними кодексами. Так, охорона і використання земель регулюються Земельним кодексом України (2002); охорона і використання надр — Кодексом про надра України (1994); охорона і використання вод— Водним кодексом (1995); охорона і використання лісів — Лісовим кодексом України (1994).

Підзаконними актами слугують нормативно-правові акти державних органів України. Вони видаються на основі законодавчих актів. Насамперед, це постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: «Про затвердження порядку визначення плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього природного середовища» (1992), «Про затвердження Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища» (1993), «Про затвердження концепції охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського та Чорного морів (1998), «Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища (1998), «Про Комплексну програму поводження з радіоактивними відходами» (1999).

Правова система як передумова управління безпекою життєдіяльності

Правова система формує передумови створення, функціонування, вдосконалення системи управління безпекою життєдіяльності. Правова система забезпечує:

— права громадян України на пріоритет їх життя і здоров'я та відповідні заходи до їх реалізації;

— встановлення керівних органів у сфері безпеки життєдіяльності і зміст їх діяльності;

— встановлення взаємодій, розподіл і закріплення напрямів роботи з безпеки життєдіяльності;

— наповнення змістом соціальних функцій управління в загальній системі управління безпекою життєдіяльності в межах змісту.

Встановлення безпеки життєдіяльності реалізовується шляхом поглиблення прямого і зворотного зв'язків всієї системи нормативно-законодавчих актів.

Система управління існує як інструмент реалізації політики держави у сфері безпеки життєдіяльності.