Історія, зміст і суть цензурного нагляду

Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура.

Цензура в перекладі з німецької означає:

1) контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;

2) органи та установи, які здійснюють такий нагляд.

Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцькій угоді з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.

Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро І цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина II, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини XIX століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини XIX століття — створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування» ¹⁴⁷.

____________________

¹⁴⁷Див.: Тимошик Микола. Історія видавничої справи. — К.; Науково-видавничий центр «Наша культура і наука», 2003. — С 230-260.

Ст. 209

У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики.

Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів, у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.

У районах роль цензора покладалася на редактора місцевої газети. Тут обходилося без штампа — досить було редакторського підпису. Але вся районна преса контролювалася обласною установою — так званим Обллітом, — де періодично робили огляди газет і оговорювали їхню діяльність на предмет «цензурної цнотливості» на спеціальних нарадах редакторів.

Кожному редактору друкованого видання, як і кожному цензору, видавалася секретна книга (до речі, російськомовна), так званий «Перелік відомостей, заборонених у відкритій пресі». Назва говорить сама за себе — це регламентація всього того, на що накладалося табу. Цей «Перелік» систематично доповнювався все новими і новими положеннями, які акуратно доклеювалися до сторінок книги¹⁴⁸.

__________________

¹⁴⁸За кучмівського режиму, коли правили бал соціал-демократи (о) Медведчука, які застосували приховану цензуру у вигляді так званих «темників», але намагалися будь-що від них відхреститися, їхній «адвокат» Леонід Кравчук потрапив у кумедну ситуацію, мовлячи на публіку, що ніякої цензури у нас в природі немає, «бо немає книги». Багато хто так і не збагнув, що воно за книга, якої немає, але колишній ідеолог комуністів радянських часів добре знав той знаменитий «Перелік» цензурних заборон, покликаний бути настільною книгою кожного редактора ЗМІ чи видавництва.

Ст. 210

Після відновлення української незалежності цензурні «редактори», що стояли на сторожі чистоти комуністичної ідеології, залишилися без роботи: цензура була скасована. Та й сама партія рішенням Президії Верховної Ради України після путчу ГКЧП опинилася під забороною. Настали часи, на жаль, нетривалі, коли засоби масової інформації звільнилися від цензурних ланцюгів і стали формально вільними. І справді, перші роки, попри економічні труднощі, з якими стикалися мас-медіа, були позначені високим рівнем свободи, плюралізму думок і точок зору, що оприлюднювалися у ЗМІ.

Однак нова влада, запевняючи на словах, що цензури у нас немає, на ділі, як і радянська, намагалася тримати мас-медіа в шорах. Робилося це у вигляді «порад», «рекомендацій», «побажань», «редакційної політики». Першим виявом цензурного тиску можна вважати закриття за Президента Л. Кравчука телекомпанії «Гравіс», яка позитивно висвітлювала діяльність його конкурента на президентських виборах Л. Кучми. Закриття телеканалу викликало збурення в суспільстві і, можливо, стало однією з причин поразки Л. Кравчука¹⁴⁹.

Власне, існування, всупереч законодавству, політичної цензури в Україні чи не вперше було офіційно зафіксовано того ж 1994 року, коли керівництво державного телебачення зняло з ефіру популярну молодіжну програму «Гарт».

_____________________

¹⁴⁹Див.: Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» // Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35). — С 3.

Ст. 211

Головний редактор молодіжних програм тодішньої державної телерадіомовної компанії Віктор Павлюк звернувся до суду і — диво дивнее! — навіть тодішній український суд змушений був офіційно визнати існування політичної цензури на українському державному телебаченні. З цього приводу керівники Християнсько-демократичної партії України влаштували спеціальну прес-конференцію. «Вечірній Київ» опублікував звіт про цю подію під заголовком «Наш біль і ганьба — політична цензура на Держтелерадіо», в якому наголошувалось на необхідності «ліквідувати давно знану, але лише зараз «схоплену за руку» цензуру в засобах масової інформації, передусім електронних...»¹⁵⁰.

На жаль, незважаючи на викриття, підкріплене судовим рішенням, на державному телерадіо все залишилося так, як і було. Змінювалася влада, перетасовувалося керівництво Держтелерадіо, проводилося кілька реорганізацій системи зі зміною назви — тільки політичне цензурування залишалось беззмінним: влада, хоч би якою вона була в персоналіях, не хотіла втрачати контроль над найвпливовішими електронними засобами інформації.

В Аналітичній доповіді центру Разумкова «Політична цензура в Україні» називаються чотири етапи впровадження політичної цензури в Україні:

1. Перший етап охоплює 1991-1994 роки і характеризується окремими, ще не системними порушеннями свободи слова.

2. Другий етап (1995-1998 роки) — це етап формування олігархічного ринку ЗМІ.Створені чи куплені олігархічними кланами мас-медіа відображають позиції своїх господарів. Оскільки клани тісно пов'язані з тодішньою владою, то й державна інформаційна політика позначена активними спробами Адміністрації Президента впливати на ситуацію в інформаційному просторі таким чином, щоб повніше обслуговувати інтереси влади та олігархів.

_______________

¹⁵⁰Див.: «Вечірній Київ», 19 травня 1994 р.

Ст. 212

3. Третій етап (1999-2001 роки) випадає на президентську виборчу кампанію (Л. Кучма іде на другу каденцію) і супроводжується погіршенням стану свободи слова та боротьбою з носіями альтернативної до влади позиції (економічний тиск на пресу, блокування її діяльності).

4. Четвертий етап (2002-2004 роки) починається з парламентської виборчої кампанії; характерний посиленням прихованої цензури (розквіт «темників») та агресивної інформаційної політики проти опозиційних сил, діяльність яких тотально очорнюється¹⁵¹.

До Аналітичної доповіді тепер можна додати, що завершився цей етап президентськими перегонами 2004 року, коли безмір тиску влади на ЗМІ та суспільство загалом викликав загальний спротив, народ масово вийшов на Майдан у Києві, на вулиці і площі українських міст і здобув перемогу.

З 2005 року — від перемоги Помаранчевої революції — починає свій відлік п'ятий, принципово якісний етап щодо цензури в Україні: її справді не стало як системи політичного нагляду.

Зі сказаного випливає, що політична цензура є осердям недемократичної, анти суспільної державної інформаційної політики, з метою прямого чи опосередкованого впливу влади на засоби масової інформації та журналістів для забезпечення політичних інтересів владної та близької до влади є літ.

Зміст цензури — чи то узаконеної (за тоталітарних режимів), чи то прихованої (під крилом незрілої демократії) — полягає у втручанні влади у діяльність засобів масової комунікації для здійснення політичного нагляду і контролю за інформаційними потоками.

__________________

¹⁵¹Див.: Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35). — С 3-7.

Ст. 213

Суть цензури простежується:

а) у забороні поширення інформації, невигідної владі;

б) у замовчуванні, обмеженні та дозуванні інформації;

в) у спотворенні, перекрученні правдивої інформації.