Суди — проти преси

Парадоксальність взаємин засобів масової інформації з судовою системою, себто влади «четвертої» з владою третьою, полягає в тому, що вони настільки ж не вивчені, наскільки й актуальні. У будь-якому суспільстві форма співіснування преси та судової влади є досить специфічною і, м'яко кажучи, напруженою. Адже і преса, і суди перебувають на вістрі суспільних пристрастей, і нерідко зустрічаються на одних і тих самих полях бою. Попри взаємну залежність, вони мають також різні підходи до суспільних явищ: преса оцінює ці явища з позиції інтересів громадськості, суди — з точки зору законодавства, і обидві сторони переконані: все, що робить кожна, — на користь суспільству.

Ст. 178

Ці точки зору не завжди погоджені і не завжди збігаються в основному, не кажучи вже про деталі. Тут і пролягає вододіл між четвертою владою — владою громадської думки — і третьою, себто, судовою гілкою державної влади.

У демократичних суспільствах вживаються заходи до гармонізації цих взаємин. В Україні напруженість у взаєминах між пресою і судовою системою виявлялася набагато оголеніше й різкіше. Йдеться не стільки про проблеми висвітлення роботи судів, скільки про використання судової влади для переслідування преси.

Тут вочевидь відчутний вплив рудиментів тоталітаризму на судову систему, що мають об'єктивні корені. Після компартійної імперії залишилась незмінною ін'и судомо правова система, побудована на комуністичних постулатах з єдиною метою — захищати панівний режим. На всій вертикалі судових органів залишилось колишнє кадрове забезпечення — люди, виховані комуністичним режимом, вивчені на комуністичних догмах, з прищепленою комуністичною етикою, яка моральним вважала все те, що корисне для побудови «світлого майбутнього», виправдовуючи цим свого часу найстрашніші злочини сталінізму проти людяності.

Та иайпосутніше, певно, те, що судово-правові кадри: аборегли свою психологію, послідовно прищеп-люїіаш їм шшчки переслідувати і судити не за законами, а на вказівками партійних комітетів, прислухатися до телефонних дзвінків «згори», догоджати тим, хто посідає місце бодай щаблем вище на владній драбині. А оскільки на тих самих щаблях залитися ті ж самі люди, під синьо-жовтими прапорами, але з тією ж компартійною психологією, то правникам і зовсім не треба було докладати зусиль, щоб пристосовуватись до нових умов — все залишилося так, як було.

Криміналізація ж тим часом охопила всі сфери життя, всі верстви суспільства. Хвиля злочинності, в тому числі й організованої, захлеснула Україну.

Ст. 179

Те, що наші владні структури, в тому числі й правоохоронні, наскрізь корумповані, також ні в кого не викликало сумніву. Те, що без хабара не слід потикатися до значної частини столоначальників, визнано не тільки в Україні, а й за її межами. Те, що з корупцією та організованою злочинністю в Україні організовано боролися різні силові структури та спеціальні комітети і комісії, також загальновідоме. Так само, як і те, що результати цієї боротьби мізерні. Це дає привід зробити висновок, що судова система у нас прогнила наскрізь і вимагає докорінного реформування; суди стали знаряддям розправи з інакомисленням в руках можновладців.

За приклад може бути комплекс скоординованих позовів до «Вечірнього Києва» і винесення неправедних, з грубими процесуальними порушеннями рішень Шевченківським районним судом та впертою і нелогічною підтримкою цих абсолютно необґрунтованих рішень вищими судовими інстанціями. Десятки звернень зневірених громадян до редакції «Вечірнього Києва» зі скаргами на несправедливі суди зайвий раз переконували, що судове свавілля стало явищем типовим і повсюдним. З часом неправедність рішення судів підтверджувалася самим життям, але без належних наслідків щодо виявленої тенденційності для самих суддів. Наприклад, задовольнивши позов колишнього міністра оборони Шмарова, Шевченківський суд зобов'язав редакцію спростовувати ті факти, які змушене було визнати вище керівництво держави, через що, власне, Шмаров і зробився міністром колишнім. Але для голови районного суду 3. Антошиної, яка винесла неправедну ухвалу, все обійшлося. Ось такі парадокси судових реалій.

Нерідко проти преси використовувалася недосконалість українського законодавства. Загалом в Україні досить швидко була напрацьована значна законодавча база, за допомогою якої регулюються відносини преси і суспільства. Одним із перших були ухвалені закони «Про інформацію» та «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Ст. 180

Однак вони не могли ефективно працювати, оскільки були недосконалими, з низкою неточностей, загальників та суперечностей, які перетворювали закон на дишло — куди повернули, туди й вийшло.

Взяти хоча б Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» — саме ту його норму, що стосувалася наймасовіших позовів на захист честі і гідності. Сама ця норма як така, безумовно, прогресивна і потрібна, оскільки зобов'язує пресу подавати правдиву інформацію, не допускати образи особи, передбачає компенсацію завданої їй немайнової і моральної шкоди. Але ж, по-перше, самі норми Закону були так сформульовані, що давали можливість будь-якій посадовій особі будь-яку критику в пресі на адресу свого відомства чи свою особисто трактувати як образу честі, гідності та ділової репутації. І суди приймали такі позови, навіть не розібравшись в мотивації вимог, ігноруючи можливість досудового розгляду конфлікту.

До того ж у ст. 42 Закону не чітко були сформульовані випадки звільнення преси від відповідальності. Скажімо, якщо оприлюднені відомості «є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян», то преса не має нести відповідальності за достовірність оприлюдненої інформації. А от коли саме ці виступи є офіційними, а коли ні? Якщо вказані особи виступаючі. іш форумах своїх органі» чи організацій — зрозум'і.мо, н іео.ни ломи шіотуїшють, скажімо, на стихійному мітингу, чи перед групою пікетуючих шахтарів? Чи шшясштм'и нідтиороишш офіційного виступу з аудіо-шімису? А як бути, коли у пресі відтворюється не офіційний виступ посадової особи чи громадського діяча, а офіційний документ, ним підписаний? У Законі про це немає жодного слова.

Здавалось би, сама логіка вимагає прирівнювати офіційний документ до офіційного виступу. Але це не для українських суддів.

Ст. 181

Наприклад, про колишнього мера Києва Косаківського газета «Вечірній Київ» надрукувала близько тридцяти полос критичних матеріалів під рубрикою «Афери міської влади», в яких фігурував сам мер та його найближче оточення. Потім ці матеріали були видрукувані фондом «Українська перспектива» окремим виданням. Жодного факту п. Косаківський не спростував і до суду не звертався. А позов на газету подав з приводу однієї фрази в одному з опублікованих матеріалів, де говорилося, що він був одним з організаторів побиття похоронної процесії на Софійському майдані 18 липня 1995 року під час похорону патріарха Володимира (Романюка). Його аргументація така: не існує, мовляв, у природі жодного документу, підписаного Косаківським, в якому б давалася вказівка бити людей.

Але ж за посадою голова Київради і глава міської державної адміністрації є господарем міста і за функціональними обов'язками має відповідати за все, що в ньому діється. Він мусів би зробити все можливе, щоб не допустити кровопролиття. Якби він був серед похоронної процесії — а ховали патріарха, і мер мав би віддати церковному ієрархові останню честь, — якби він був серед людей, тоді міліція навряд чи посміла б бити мирян. Та Косаківський не тільки не вийшов до людей, а й, за свідченням очевидців, на засіданні президії уряду був одним із тих, що вимагали застосувати проти похоронної процесії силу¹²⁹ .

Однак найцікавіше те, що матеріал, в якому була фраза, через яку подав Косаківський до суду, — це була офіційна заява трьох київських міських організацій — РУХу, Демократичної партії та громадської організації «Вибір», яку передав факсом РУХ-ПРЕС. Незважаючи на цей вельми промовистий факт, суддя Антошина не тільки прийняла від Косаківського позов до газети, не тільки не звільнила від відповідальності редакцію, а й долучила в ролі відповідачів всі три названі організації. І ухвалила рішення: задовольнити позов Косаківського і кожному з відповідачів, в тому числі і редакції, виплатити йому як компенсацію моральної шкоди (до речі, нічим не доведеної) по 2 тисячі гривень.

______________________

¹²⁹Див.: Біла книга «чорного вівторка». — К., 1995. — С. -127.

Ст. 182

От вам логіка, і от вам закон. Правда, це рішення було скасоване міським судом в порядку касаційної скарги редакції і передано на розгляд в інший районний суд.

Інша деталь — розмір державного мита, яке мав платити позивач, стимулював, навіть провокував до позовів на захист честі і гідності. Адже розмір мита не залежав від суми позовних вимог і був величиною сталою. Оцінить позивач свої честь і гідність у 100 гривень чи у сто тисяч, а мито платив в кожному випадку однакове — 17 гривень. Тим більше, що суд, як правило, не вимагав хоча б вмотивувати, якщо не довести, що сума компенсації має бути саме такою, як визначив позивач.

Навіть формулювання самих норм щодо виплати компенсацій було дискримінаційним щодо преси. Наприклад, ст. 440¹ «Цивільного кодексу» передбачала відшкодування моральної шкоди незалежно від відшкодування майнової шкоди, і сума такого відшкодування не могла бути меншою п'яти мінімальних розмірів заробітної плати. Виникають закономірні запитання: 1) чому розмір відшкодування моральної шкоди не повинен бути меншим, ніж 5 мінімальних зарплат? і 2) якщо вже обмежується нижня планка розміру відшкодувань, тому чому не обмежується верхня? Адже ж якщо передбачено, що компенсація не може бути меншою розміру 5 мінімальних зарплат, то логічно було б передбачити, що вона не повинна перевищувати 50, 100 чи, наприклад, 200 мінімальних зарплат?

Таких нелогічностей у законодавстві було чимало. Вони дозволяли суддям у рамках закону маніпулювати ними на власний розсуд і виносити заздалегідь запрограмовані чи замовлені рішення. І тільки після парламентських слухань 2002 року «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні» було внесено низку змін і доповнень до законодавства і, зокрема, поставлено розмір державного мита в залежність від вказаного в позові розміру компенсації завданої немайнової шкоди.

Ст. 183

Необ'єктивність, заангажованість, м'яко кажучи, українських судів та суддів була очевидною, досить лише підняти з десяток різних справ, щоб переконатися в цьому. Візьмімо для прикладу розгляд позовів до газети «Вечірній Київ» у Шевченківському районному суді. Впадає в око уже те, що позови високих посадових осіб розглядалися особисто під головуванням самої тодішньої голови райсуду п. Антошиної — їх вона зазвичай не довіряє вести рядовим суддям. Так було з позовом Косаківського, так було з позовом колишнього міністра оборони Шмарова до «Вечірки», який набув розголосу по всьому світу. Та варто на ньому зупинитися детальніше.

Шмаров подав позов до суду, незважаючи на те, що його точка зору, тобто спростування, була опублікована в газеті дослівно. Правда, тут-таки редакція висловила і свою позицію, яка, звісно, не збігалася з поглядами Шмарова. І це нормально для нормальної дискусій Ціла низка фактів, непрямих доказів і елементарна логіка дають підстави гадати, що Шмарова підштовхнули до цього суду, пообіцявши позитивне для нього рішення.

Почалося з того, що у газеті «Вечірній Київ» у постійній рубриці «Колонка головного редактора» була опублікована стаття «Державний переворот», де критикувалась концепція задуманої військової реформи і називалися кричущі факти руйнування української армії. У кожному абзаці були посилання на групу генералів Міноборони, підкреслювалося, що ці генерали розцінювали і концепцію реформи, яка розроблялась не-легітимно, поза Генеральним штабом, у приміському лісі; і наслідки, до яких може призвести її реалізація; і всі інші факти руйнації армії, розбазарювання військового майна — все це генерали розцінювали як державний переворот. Іншими словами, все це може привести до різких змін в армії і державі (словники трактують слово «переворот» саме як різкі зміни).

Ст. 184

Логіка Шмарова була така сама, як і Косаківського: мовляв, з такого-то по такий-то період не зафіксовано державного перевороту в Україні, — хай автор і газета доведуть, що він відбувся.

Під час судового процесу — а він тривав кілька місяців — були заслухані свідчення багатьох генералів, народних депутатів — членів профільної Комісії Верховної Ради, багатьох інших свідків. Викрито цілу низку зловживань в армії, факти небезкорисливої комерцізації військових структур, розпродажу за безцінь військового майна, знищення системи військової освіти тощо. А найголовніше — було доведено: в суспільстві існує думка про те, що і нелегітимна концепція військової реформи, і факти численних зловживань, і дії особисто Шмарова — все це спрямоване на шкоду державі. Доведено, що була й така думка в суспільстві: здійснення всього цього призведе до державного перевороту.

Суддя проігнорувала показання свідків, залишила поза увагою два лінгвістичні експертні висновки, зроблені фахівцями Інституту мови та Інституту журналістики, в яких чітко роз'яснювалася різниця між діловим мовленням і публіцистичним осмисленням дійсності та розставлялися крапки над «і».

Крім того, редакція надала судові копії ряду офіційних документів: експертні аналізи підписаних Шмаровим договорів із Росією, зроблених міністерствами юстиції та закордонних справ, довідку комісії Верховної Ради про руйнування військової освіти, копії підписаних Шмаровим антиукраїнських угод тощо — все свідчило на користь газети. Але суддя у рішенні всупереч правді написала, що жодних документів відповідачі не надали. І замість того, щоб вимагати від відповідача доказів, що оприлюднена версія існує в суспільній свідомості, що й було переконливо і документально доведено, суддя стала вимагати підтвердження, що в Україні відбувся державний переворот. Рішення судді не аргументоване і не вмотивоване, але чітке — задовольнити позов ПІмарова, зобов'язати редакцію спростувати оприлюднені факти і компенсувати йому моральну шкоду (знову ж таки нічим не доведену) у розмірі 315 мільйонів купоно-карбованців.

Ст. 185

І що цікаво: всі наступні міські судові інстанції відхиляли касаційні скарги редакції, не утруднюючи себе мотивацією, і підтверджували рішення райсуду. А там тільки процедурних порушень було стільки, що рішення Антошиної можна було б 10 разів скасувати.

Редакцію виручило те, що вівся аудіо запис і публікувалася в газеті стенограма судових засідань. Тому є підтвердження кожному сказаному слову у ході судового процесу. Це серйозне звинувачення в необ’єктивності судді Антошиної.

Газета тоді програла суд, але виграла справу: оприлюднені матеріали¹³⁰ унеможливили подальше перебування Шмарова на посту міністра оборони, а розроблена за його ініціативою концепція так званої військової реформи, слава Богу, благополучно була похована і, треба сподіватися, назавжди. Більше того — Президент України Кучма, виступаючи спочатку на колегії Генеральної прокуратури, а потім на колегії Міноборони, фактично підтвердив більшість з того, про що писала наша газета, і майже тими самими словами. Склалася парадоксальна ситуація: газета зобов'язана судом спростовувати те, що офіційно підтвердив президент України.

Суди в Україні за минулого режиму часто розглядали позови на захист честі і гідності, але це зовсім не означає перемоги демократії, а навпаки, скорше затиск гласності, свободи слова, тобто — тієї ж демократії — на догоду передовсім владі, а також — «грошовим мішкам». Адже, як правило, захищати свої честь і гідність у судах кидалися високі державні чиновники та керівники багатих комерційних структур, сприймаючи критику на свою адресу за образу.

_____________________

¹³⁰Окрім публікації стенограми судових засідань у газеті, що викликала великий інтерес у читачів, матеріали цього судового процесу були видані окремою книгою «Суд і осуд. Міністр оборони проти «Вечірнього Києва», «Вечірній Київ» — проти шмаровщини». — К. — «Вечірній Київ», 1996.

Ст. 186

І в переважній більшості випадків вигравали ці процеси. Відсутність чітких дефініцій, що є честь і гідність людини, що конкретно вважати їх образою, ставила суддів у досить непросте становище. Адже етичні поняття честі і гідності є суто особистісними, а тому і розуміння їх у різних людей різні. І часто трапляється таке: те, що один вважає за честь, інший сприймає як безчестя. Зрештою, майже кожен начальник звик будь-яку критику на свою адресу вважати образою честі й гідності. Але коли він має такі честь і гідність, що можуть бути ображені справедливою критикою, то в таких випадках і треба їх «ображати», щоб допомогти суспільству позбуватися таких керівників-начальників.

У зв'язку з дискримінаційними для преси нормами, які були у тодішніх законах, процеси щодо захисту честі і гідності, надто позивачів-чиновників, стали додатковим, доступним та ефективним засобом (нібито у рамках законодавства, а фактично — під його прикриттям) легальної боротьби з пресою «яка заривається», тобто сміє критично оцінювати події і людей і доносити ці оцінки до загалу. Тільки у Києві, вже після справи «Шмаров — "Вечірка"», відомі кілька гучних судів, у яких честь і гідність високих чиновників була оцінена в кругленьку суму, що поставили редакції в досить скрутне фінансове становище. Так, радник Президента України О. Разумков виграв значну суму в процесі проти «Нєзавісімості». Честь і гідність глави Київської міськдержадміністрації оцінена судами в 3 млн, а тодішнього міністра внутрішніх справ Ю. Кравченка — в 5 млн гривень. В окремі роки загальна по країні сума компенсації, заявленої в позовах на захист честі, гідності та ділової репутації, була просто космічною. Наприклад, 1999 року в Україні було подано 2258 позовів з претензіями до засобів масової інформації, згідно з якими загальна сума компенсації досягала 90 млрд. грн., тобто перевищувала два річні державні бюджети! 55% усіх цих позовів були з ініційовані державними службовцями різних рангів¹³¹.

______________________

¹³¹ Див.: Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» // Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35). — С 24.

Ст. 187

Зі сказаного випливає:

1. Ні у перші роки незалежності за президентства Л. Кравчука, ні за десять наступних років режиму Л. Кучми не була вироблена ефективна державна інформаційна політика, яка б ґрунтувалась на демократичних засадах, і як наслідок у країні не були створені нормальні умови для функціонування вільної, незалежної преси. Це пояснюється як об'єктивними чинниками — перебуванням суспільства тривалий час у тоталітарному режимі і відсутністю демократичних традицій, підвищеною криміногенною обстановкою, характерною для посттоталітарних країн, — так і суб'єктивними: небажанням тодішньої влади на законодавчому та організаційному рівні забезпечити конституційні інформаційні потреби суспільства.

2. Недосконалість українського законодавства, що регулює відносини преси і суспільства, сприяла владним структурам тиснути на пресу, обмежувати гласність, наступати на свободу слова. Внесені Верховною Радою зміни до деяких законодавчих актів після парламентських слухань 2002 року суттєво поліпшили сумнівні норми деяких законів, однак це зовсім не означає, що назване законодавство вже не потребує подальшого вдосконалення.

3. Судова система в Україні, на жаль, і досі не позбулася «телефонного права», залишається залежною від влади та мафіозних кланів. У суспільстві абсолютно підірвана довіра до судів. Вся судова система потребує глибокої і рішучої реформації.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Аналітична доповідь Центру Разумкова «Політична цензура в Україні» // Журнал «Національна безпека і оборона». — 2002. — № 11(35).

Багерстам Зрик. Свобода прессы в демократическом обществе. — Тарту, 1992.

Біла книга «чорного вівторка». — К.: Секретаріат Народного Руху країни, 1995.

Боярська 3. Преса і формування правової культури, 1991.

Держава і преса. — Суми, 1997.

Інформаційна сфера України: стан, проблеми і перспективи / Матеріали до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні». — К.: Держкомінформ, 2002.

Копиленко О. Л. Влада інформації. — Львів, 1990.

Карпенко Віталій. Національна ідея в українській періодиці. — К.: Київський інститут журналістики, 1999.

Місьо М., Петрова Н., Ситцевой В. Правничі засади діяльності журналістів в Україні. — К.: IREX ПроМедіа Україна, 2000.

Суд і осуд. Міністр оборони — проти «Вечірнього Києва», «Вечірній Київ» — проти шмаровщини. — К. — Газета «Вечірній Київ». — 1996.

Українське законодавство: засоби масової інформації. — К.: IREX У-Медіа, 2004.

Ст. 188