Проблеми четвертої влади

Четвертою владою — після законодавчої, виконавчої та судової — образно називають пресу (вжито в широкому розумінні як уся система засобів масової інформації). Щоправда, людних реальних владних функцій у суспільстві преса не виконує; вона, по суті, є владою громадської думки, і саме цим сильна, і саме цим може впливати на життєві реалії. Якщо функції перших трьох гілок влади тримаються на силі закону, то преса спирається на силу моралі.

Ст. 169

У будь-якому суспільстві взаємини між владою і засобами масової інформації складаються не просто. Існують об'єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й суперечать одні одним. Засоби масової інформації перш за все орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади. Тому вже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до владних інституцій. У демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного громадянина, а передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки він, цей представник, перебуває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди мати позитивний імідж.

Найголовніше завдання мас-медіа — відображати життя таким, яким воно є. А з цього випливають і головні засади їхньої діяльності: об'єктивність, гласність, відкритість, плюралізм. Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б випробовувати гласністю. На цьому ґрунті виникає реальна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до свого споживача те, що влада воліла б приховати.

Україна отримала у спадок від тоталітарного режиму не тільки систему засобів масової інформації, ним породжену та сформовану, а й систему принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти під цензурності й підпорядкованості преси владі (за більшовизму — одержавленій партії в особі її керівних структур). І це зрозуміло, бо фактично в усіх гілках влади залишились кадри старої системи. І якщо при відновленні державної незалежності законодавчо було скасовано цензуру, унеможливлений адміністративний тиск на пресу, анахронізмом став владний окрик, то це ще не означає, що влада позбулася колишніх компартійних звичок «командувати» пресою, використовуючи інші доступні їй засоби тиску.

Ст. 170

Тому звичайні тертя і непорозуміння, які трапляються в силу розбіжностей інтересів в демократичних країнах, в Україні набирають форм гучних скандалів та гострих конфліктів.

Нинішній стан засобів масової інформації в Україні, їхні взаємини з владою примушують серйозно замислитися: чи є у державі справжня четверта влада? І чимало журналістів — та й не тільки журналістів — змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, до Помаранчевої революції 2004 року не мала справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками. І тільки після революції розпочалися демократичні процеси у функціонуванні мас-медіа.

Почасти такий стан можна пояснити недосконалістю українського законодавства, що регулює взаємини суспільства і мас-медіа, та більшою мірою він органічно випливав з характеру самої влади, точніше — кадрів, які її репрезентують. Президент Леонід Кучма визнав публічно «значні перекоси в економічній, соціальній, політичній сферах» в яких він вбачав «коріння корупції, якою вражена значна частина нашого державного апарату»¹¹⁸.

Звичайно ж, ніхто з корупціонерів не бажає стати об'єктом пильної уваги преси. Тому тільки який-не-будь засіб масової інформації зачепить хоча б кінчиком пера якийсь мафіозний клан, відразу відчує зворотну реакцію, нерідко з боку і за підтримки представників влади, близьких до цього клану.

У час, коли внаслідок масового безгрошів'я та зубожіння українського населення люди не мають змоги передплачувати улюблені газети і журнали — їх наклади через це різко зменшились, — неймовірно зростає значення телебачення і радіо та їхній вплив на громадську думку, оскільки телеприймачі є в більшості сімей, а квартири всуціль радіофіковані ще з радянських часів.

____________________

¹¹⁸Див.: Проти злочинності і всієї громадою. Виступ Президента України Л. Д. Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року. — Газета «Урядовий кур'єр», 18 лютого 1997 р.

Ст. 171

Тому влада робила все можливе, щоб тримати електронні засоби масової інформації у твердій руці. Тому справді не було інших мас-медіа в Україні, де була б установлена жорсткіша негласна політична цензура, ніж у структурах державних теле- та радіокомпаніях.

Цю тему неодноразово порушувала на своїх сторінках газета «Вечірній Київ». Йшлося про однобічне, вигідне тільки владі, висвітлення подій в Україні і за рубежем. Існувала негласна заборона на телебаченні подавати в ефір не тільки виступи небажаних політиків, але навіть вирізати їх відео зображення з репортажів, в які вони випадково потрапили. Замовчування опонентів, набридливий показ кожного кроку перших керівників держави, витруювання всякої живої думки, що не вкладалась у Прокрустове ложе офіційної позиції, — все це було сумною реальністю на державних та залежних теле- і радіоканалах за президентства Леоніда Кучми. За вказівкою зверху, або й без вказівки, але на догоду можновладцям, в телевізійних і радіопередачах могли обливати брудом тих, хто стоїть в опозиції до влади¹¹⁹.

В колективах державних електронних засобів масової інформації, надто у державній телекомпанії, у зв'язку з цим панувала гнітюча психологічна атмосфера, здібні, думаючі кадри журналістів витіснялися під різними приводами, шукали свого щастя в різних комерційних інформаційних структурах.

___________________

¹¹⁹Можу навести приклад із власного сумного досвіду, коли під час парламентських виборів 1994 року за вказівкою керівного республіканського радіо функціонера по каналах першої програми Українського радіо та в передачах на Київ і область прямою мовою від імені державного радіо велася агітація проти мене як кандидата в депутати Верховної Ради, що було грубим порушенням Закону України про вибори, і психологічним тиском від імені держави на виборців. В 1998 році не сходила з телеекранів критика голови партії «Громада» та газет «Правда Украины» та «Всеукраінскіє вєдомості», які його підтримували.

Ст. 172

Так, вимушені були шукати іншої роботи відомі тележурналісти Микола Орловський, Микола Княжицький, Микола Канішевский, Наталка Григорук, Володимир Нечипорук, Сергій Сотниченко, Юрій Шкарлат та інші¹²⁰. Майже всі вони знайшли своє місце у незалежних телередакціях і видавали оригінальні цікаві передачі. А от державне телебачення від цього втратило — стала гіршою якість телепередач, оскільки живі нестандартні думки і відео зображення замінялися сірими, невиразними, трафаретними сюжетами.

Керівництво Держтелерадіо за кожної нагоди заперечувало факти політичного нагляду за телерадіопередачами. Інші державні засоби масової інформації за правилами кланової солідарності намагалися підтримувати ці спростування. «Голос України» пером свого кореспондента гостру критику існування політичного тиску на незалежні демократичні 8МІ назвав «галасливою кампанією», різко і несправедливо нападаючи за це на «Вечірній Київ», «Нєзавісімость», «Ліберальну газету»¹²¹.

Стан засобів масової інформації в Україні за часів режиму Кучми, їхні взаємини з владою примушували серйозно замислитися: чи була у державі четверта влада? І багато журналістів — і не тільки журналістів — змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із лабет комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не створила справді вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками.

Хоч ніде у світі немає абсолютно незалежної преси (вона залежить від власника-видавця, рекламодавця, редактора, зрештою, від читачів), але в демократичних країнах так відрегульовані взаємини між суспільством і пресою, щоб якомога зменшити цю залежність. Так, приміром, у Нідерландах економіка газет будується таким чином, щоб доход від реклами не перевищував доходу від реалізації видань, а відтак — щоб рекламодавці не мали вирішального впливу на редакції.

___________________

¹²⁰Див.: «Вечірній Київ», 8 лютого 1994 р. — «Що видно і чого не видно на телеекрані».

¹²¹Див.: Віталій Абліцов. УТ: символ провінціалізму чи відроджувана надія? — «Голос України», 5 лютого 1994 р.

Ст. 173

В Японії власники газет не мають права виступати у своїх виданнях, щоб не нав'язувати їм своєї думки. В Аргентині, де, як і в більшості інших країн, виконавча влада не має своїх загальнополітичних друкованих органів, важливі урядові документи оприлюднюються у трьох найтиражніших газетах — звичайно ж, за плату. І, що цікаво: якщо ці урядові документи публікуються в одних і тих самих газетах тривалий час, тиражі цих газет зменшуються, — читачі вважають їх про урядовими і переорієнтовуються на інші часописи. Переорієнтовується також і уряд, розміщуючи свої платні матеріали в тих виданнях, які їх випередили в негласному рейтингу і за тиражністю посіли перші три місця.