Політичні аспекти держінформполітики

Державну політику у будь-якій галузі, в тому числі й інформаційну, визначає й проводить влада, себто політична еліта, яка обіймає посади у владних структурах. Вона зобов'язана, виходячи зі світового досвіду і специфіки власного суспільства та Конституції країни, розробляти концептуально напрями та параметри інформаційної політики, втілювати цю концепцію у законодавство, організовувати і контролювати виконання ухвалених законів. Для кожної з гілок влади є свій шмат роботи: законодавча гілка ухвалює закони, виконавча — організовує їх виконання, судова — контролює їх дотримання.

___________________

¹¹⁵Див.: Володимир ПІкляр. Мас-медіа і виклики нового століття. — К.: Грамота, 2003. — С 19.

Ст. 154

А центральною постаттю у нашій державі є Президент — глава держави і гарант Конституції.

Політичні аспекти державної інформаційної політики випливають із ідеологічних засад, це, власне, практична їх реалізація. Ця реалізація здійснюється всіма трьома гілками державної влади — кожною властивими їй засобами і методами. Про законодавчу, організаційну сторони та шляхи і форми реалізації інформаційної політики дещо згодом. Зараз же слід підкреслити, що визначення політичних аспектів інформаційної політики та їхня реалізація залежать від політичної еліти держави, і не в останню чергу від її чільників, передусім від глави держави. Щоб успішно проводити цю політику, потрібна політична воля. А вона залежить від світоглядної чіткості, властивості бачити перспективу і вміти прогнозувати майбутнє, від національної самосвідомості, особистої моральності та особистого прикладу провідників.

Перший президент країни Леонід Кравчук робив певні спроби повернути державну політику в площину національних інтересів, але не зумів. Можливо, через труднощі, оскільки надто крутий поворот треба було зробити при переході від колоніальної залежності до утвердження самостійної демократичної держави.

Леонід Кучма був при владі дві каденції, та не стільки не зміг, скільки не хотів добиватися успіхів у національному державотворенні: у нього була надто ослаблена національна самосвідомість і майже нічого українського. Про це свідчать і його заяви про необхідність надати російській мові статус другої державної, і розпорядження про можливість складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів за бажанням абітурієнтів російською, і застосування прихованої цензури у вигляді так званих «темників», і терор, розв'язаний владними структурами проти журналістів.

Третьому президентові, Вікторові Ющенку, якого режим Кучми всіляко намагався не допустити на цей пост, дісталася важка спадщина. На протилежність двом своїм попередникам, він має значно більшу питому вагу українськості.

Ст.155

Він визначив державним пріоритетом українські інтереси, та щоб здійснити їх, доведеться долати шалений опір і великі перешкоди. Однак з'явилася надія на прогрес у цій справі. Принаймні, мас-медіа стали вільними, рівень демократії значно зріс, більше уваги стало приділятися правам і свободам людини.

Однак в інформаційній галузі зроблено далеко не все і навіть не половина потрібного. Збереглися державні засоби масової інформації, зокрема, газети та журнали різних владних структур. Щоправда, їхня питома вага значно зменшилася в загальній масі ЗМІ, та не за рахунок їх поступового скорочення, а через їх «розчинення» у різко зрослій кількості видань недержавної форми власності.

Існування загальнополітичної друкованої преси владних структур є нонсенсом. Годі й казати про незалежність цієї преси: фінансована владою, вона мусить бути рупором цієї влади, відображати й захищати її інтереси. А інтереси влади, як відомо, часто не збігаються з інтересами суспільства. Тому така преса втрачає своє головне суспільне призначення — бути четвертою владою, себто владою громадської думки. Зрештою, історичний досвід світового розвитку довів: власна, тобто ручна загальнополітична преса потрібна тільки слабкій або тоталітарній владі: першій — щоб, спираючись на неї, спробувати утриматися, другій — щоб, одурманюючи громадську думку, виправдовувати і продовжувати своє панування. Демократичним режимам власні загальнополітичні видання не потрібні; навпаки, вільна, не приручена владою преса, хоч і буває незручною для неї, та в цілому сприяє демократії: опонуючи владі та критикуючи її, захищає суспільні ідеали й суспільні інтереси.

В інформаційній політиці надзвичайно важливим фактором є особистий приклад провідників. Якщо перші особи в державі сповідують те, що проповідують, коли загал бачить у повсякденні, що і як чинять провідні політики, чи не розходиться у них слово з ділом, то це буде прикладом для наслідування.

Ст. 156