Особливості української історії

Головна з цих особливостей та, що в силу історичних обставин Україна на три з лишком століття втратила свою державність і численні спроби відновити її закінчувались невдало. Тому що весь історичний процес національно-визвольних змагань — від Хмельницького і до наших днів — позначений чорними мітками розбрату і зради. Саме це завжди губило Україну, підтинало під корінь її найвищі інтереси — національні.

Роздробленість українства в нашій державі і в світі — найбільший камінь на шиї нашої незалежності і найбільший гріх на душі національної еліти. Адже маємо в Україні понад півста політичних партій, що декларують себе українськими, однак не можуть об'єднатися заради тієї ж України. Не ліпше й у діаспорі, де люди, які життя присвятили реалізації національної ідеї, заради неї кров проливали, гинули, по чужині поневірялися, — ці люди, яким, здавалося б, ділити нічого, розділилися на бандерівців, мельниківців, уер-депістів, гетьманців, двійкарів тощо.

Безумовно, це — сумна реальність, і вона вміло, хитро і винахідливо використовується певними силами задля того, щоб підкинути у суспільну свідомість підленьку ідею про неможливість об'єднання.

Ст. 148

Мовляв, такий наш менталітет, така українська натура, що завжди хоче верховодити, що амбітність відіграє провідну роль у цьому. І, дивись, уже не тільки відверті українофоби і наші супротивники, а й друзі-демократи повторюють на всіх перехрестях доволі вбивчу фразу «де два українці, там три гетьмани», сіючи сумніви і зневіру в серця, які ще на щось сподіваються.

Проблема української єдності — одна з найскладніших, вона виникла не сьогодні і не вчора; вона не зводиться суто до українського менталітету чи амбітності лідерів. Вона стосується самого існування не тільки незалежної Української держави, а й самої української нації, в чому не зацікавлені досить потужні сили і всередині країни, і поза нею. Тому для об'єднання слід перебороти не тільки менталітет і амбітність лідерів, а й дещо посутніше, а саме: спротив антиукраїнських сил — теоретичний, ідеологічний, організаційний, фінансовий і практично-повсякденний.

Аналіз історичної дійсності висвітлює найболючіші точки сучасної України.

1. Добре відомо з минулого: хто реально володів Україною (адміністративно, політично чи економічно), той мав реальний вплив у Європі. Тому треба добре затямити, що серйозно нам не допоможе ні Схід, ні Захід, бо ніхто, крім самих українців, не зацікавлений у тому, щоб у центрі Європи постала міцна, незалежна, кііітучп і сильна Українська держава. Тому Україну занжди ішісористовували — і намагатимуться далі використонушті як розмінну монету у великих світових торгах. Отже, потрібна якісно нова концепція нашої геополітика, зорієнтована передусім на власні сили, внутрішні резерви і можливості, достатні для забезпечення належного доброжитку та входження у світове співтовариство на иранах рівноцінного і повноправного партнера.

2. За кілька століть імперського колоніального панування в Україні — спочатку царського, а потім більшовицького — виникла низка негативних факторів, які нині стоять на заваді утвердження Української національної держави.

Ст.149

До них слід віднести:

а) дискримінаційну міграційну політику і практику, завдяки чому український етнос суттєво розріджений, надто на сході та півдні, за рахунок інших етнічних груп, переважно російського елементу;

б) інтенсивне зросійщення, насильницьке витіснення із вжитку української мови;

в) послідовне зруйнування й ослаблення національного імунітету українців через підкупи і терор, прищеплення почуття меншовартісності та благоговіння перед «старшим братом»;

г) геноцид українського народу, застосований більшовицьким режимом: штучні голодомори 1921-1922, 1933-1934 років (останній забрав від 8 до 10 мільйонів життів); розкуркулення і колективізація, що знищили найпродуктивнішу силу українського селянства; репресії 1934-1937 років (і пізніші), що викосили українську інтелігенцію — нашу національну еліту;

д) хижацька, колоніальна експлуатація природних багатств України московськими правителями, спотворена макроекономіка, в якій переважали шкідливі виробництва (чорна металургія, хімічна та мілітарна промисловість, атомні реактори) тощо. Це дало такі економічні перекоси та екологічні перевантаження, які й досі не подолані і мають негативні соціально-економічні наслідки.

3. Слабкість, анемічність, непослідовність української національної еліти (нова ще не виросла, а старша більшою чи меншою мірою вражена вірусом радянської ідеології), яка не зуміла під час національної революції кінця 80 — початку 90 років минулого століття поєднати українську національну ідею з масовим рухом народу проти імперіалістичної залежності і програла основне питання будь-якої революції — питання влади. Влада залишилась в руках дещо перефарбованої партійно-радянської номенклатури.

4. За майже 14 років незалежності Україна не мала української за духом і суттю влади — ні законодавчої, ні виконавчої, ні, тим більше, судової.

Ст. 150

Тобто в жодній з гілок державної влади українці, українські кадри не мали належної питомої ваги, критичної маси, щоб реально впливати на державотворчі процеси. Неукраїнська влада в Україні не дбала про національні українські інтереси, тому:

а) не було вироблено українську державну ідеологію, що б лягла в основу і державотворчості, і освітньо-виховного процесу молодого покоління на патріотичній основі;

б) під виглядом реформування економіки зруйновано виробництво, проведено так звану приватизацію в інтересах не народу, а певних кланових груп, що входять до влади або близькі до неї;

в) було створено атмосферу правового нігілізму і безкарності, що породило і сприяло перекачуванню всенародної власності у приватні, як правило, не українські руки, криміналізувало суспільство, сприяло розвою корупції та організованої злочинності;

г) з коридорів влади тривало зросійщення, саботувалася реалізація на практиці статті 10 Конституції України про державність української мови.

Якщо придивитися пильніше до того, що діялося у нас, то можна помітити, що все йшло ніби за ретельно розробленим сценарієм, який передбачає ліквідацію України як національної держави. Цей сценарій тримається на таких вузлових пунктах:

1. Дрібнення українського суспільства по всіх напрямах: економічно-соціальному (на купку дуже багатих і силу-силеину нужденних); політичному (нині понад 120 дрібних політичних партій, значна частина з яких створена штучно); духовному (безліч релігійних конфесій і сект, тільки православних церков зареєстровано чотири, дві з яких — московські); адміністративному (ідея регіональних автономних утворень, що особливо виявилося під час президентських виборів 2004 року); ідеологічному (штучний поділ населення на східняків і західняків, наклеювання таких ярликів, як «бандерівець» «націоналіст» у тому негативному розумінні, в якому подавала їх комуністична пропаганда).

Ст. 151

2. Денаціоналізація та продовження деукраїнізації суспільства через витіснення української мови з управлінсько-державних структур та звуження сфери її вживання в побуті, через засилля російської та російськомовної книжкової продукції, створення кількісної переваги російської та російськомовної періодики на українському споживчому ринку, диспропорції у мовному відношенні на користь чужій мові в електронних засобах масової інформації, а простіше — поступове витіснення державної мови з теле- та радіо-ефіру.

3. Обездуховлення населення, особливо молоді, переважно за допомогою друкованих (російськомовна жовта, еротична, порнографічна преса) та електронних засобів масової інформації (перенасичення телеефіру низькопробними бойовиками, сценами насильства, крові, сексу).

Такі факти. Подобаються вони комусь чи ні, але ігнорувати їх не варто. Ці специфічні умови вимагають чіткої і послідовної державної інформаційної політики, щоб не тільки мінімізувати негативні процеси, а й закласти основи для розвитку та утвердження здорового українського суспільства. Після Помаранчевої революції кінця 2004 — початку 2005 року з'явилися умови для цього, а отже — надія на краще майбутнє.