Компас державотворення

Означення «національний, національна» сьогодні широко використовуються в Україні, але форма не завжди, на жаль, наповнюється національним змістом. Маємо національні академії, університети, театри, навіть Комітет з Державних премій імені Тараса Шевченка перейменовано в Комітет з Національної премії. І цей Комітет, до складу якого тоді входили такі відомі націонал-демократи, як Микола Жулинський, Іван Дзюба, Іван Драч, одразу після перейменування відмовив у присудженні Національної Шевченківської премії професорові Анатолію Погрібному за патріотичну, написану кров'ю серця, широко знану книгу «Якби ми вчились так, як треба...» та відомому публіцистові Сергієві Білоконю за фундаментальне дослідження «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР».

Книжка Анатолія Погрібного витримала у 3-х видавництвах чотири видання рідкісним, як на сьогодні, загальним накладом — 55 тисяч. Книжка, зміст якої був спопуляризований також відомими авторськими радіопередачами народного професора, як називають Погрібного, здобула підтримку, можна сказати, усієї свідомої України.

Ст. 139

Бо ця книга — на захист української нації, української культури, української мови. І ось — голосування, в ході якого в перших двох турах Погрібний отримав більшість голосів. Здавалося б, з цього і мав виходити Комітет та його голова, але розпочинається гра закулісся, організовується ще одне голосування і зовсім несподівано в цій номінації, премію одержує... Мирослав Попович — за книжку-під-ручник, яка ще, власне, не була апробована, вишила невеликим експериментальним накладом на гроші Фонду Сороса та — головне — яка містить спірні потрактування питань історії української культури, яким вона присвячена. Під сумнівом, наприклад, у філософа саме існування української культури в дохристиянську добу, негоція і стосовно належності Україні Київської Русі. І ось саме цей діяч і виявився нагородженим Національною Шевченківською премією. За що — за україноприниження, українозневажництво?

Таке рішення Комітету викликало подибування. До Президента України звернувся з протестом з'їзд «Просвіти», що саме відбувався в Києві, а з телеграмою-проханням не підписувати указ про присудження премій 2001-го року до відновлення справедливості щодо Погрібного звернувся у повному складі секретаріат НСПУ на чолі з Юрієм Мушкетиком. Та — не почули...

Стосовно ж самого Погрібного, то, до його честі, він просто сам подбав про побільшання своїх шансів на успіх, видавши нову свою книжку — «По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле». Отже, вже не однією, а цими двома книжками він і був номінований на премію 2002 року. Можна сказати, що його номінувало все свідоме українство. Самі члени Комітету стверджують, що такої вражаючої кількості звернень, резолюцій, листів на підтримку жодна кандидатура ніколи не мала — від організацій, від приватних осіб, з України, з-поза її меж (США, ФРН, Бельгії, Словаччини, Австралії.). Десятки і десятки схвальних рецензій у газетах і журналах.

Ст. 140

І ось нове голосування. Анатолій Погрібний набирає 12 голосів (усього членів Комітету — 21). Цього — недостатньо, але це — більше, аніж в інших. Сергій Білокінь, що проходив по цій же номінації, набрав 3 голоси. Здавалося б, переважаючу наставленість Комітету, сприятливу для кандидатури Погрібного, встановлено; його шлях до перемоги — майже вільний. Але замість вирішити питання цього ж дня, підсумкове засідання було перенесене на наступний день. Для чого? Серед літературного бомонду небезпідставно подейкують, що так було зроблено ні для чого іншого, як задля узгоджувань та погоджувань з «високою хатою», а звідти нібито й почулося, як і торік: «Не допустити!».

Немає жодних заперечень щодо актуальності та сумлінності здійсненого Сергієм Білоконем архівного дослідження «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», воно заслуговує на найвищу відзнаку. Але в тому й річ, що для тодішньої влади праця Сергія Білоконя була цілком безпечна. На відміну від високоталановитої, аргументованої публіцистики Анатолія Погрібного, опертої на неспростовний фактаж викриття антиукраїнського шабашу, що нині шаленіє в Україні. Адже публіцист фактично висував звинувачення владі і розвінчував режим, який усіляко гальмував утвердження українства в країні. Як могла влада його підтримати, коли автор орієнтує не на будівництво у нас позбавленої українського обличчя, знеукраїнізованої «держави громадянського суспільства», а навпаки — на будівництво повносилої національної держави українського народу, в якій — саме ось так визначеній — вже і мають утверджуватися найширші громадянські права та свободи? Не уникав Погрібний, до речі, прізвищ, викриваючи «веєчєло-вєков» на взірець В. Малєнковича чи М. Поповича...

Ст. 141

Невмотивоване відторгнення Комітетом з Національної премії патріотично-української публіцистики Анатолія Погрібного викликало протестну реакцію не тільки серед національно-демократичної еліти, а й, наприклад, серед представників комуністичного табору (скажімо, Борис Олійник публічно висловив своє здивування). Деякі радикали пояснюють позицію Комітету тим, що там, як вони кажуть, спостерігається вплив різних поповичів. Та справа, схоже, в іншому — в наявності у багатьох членів Комітету психології хохловичів. (P. S. Нова влада затвердила новий склад Комітету. Нарешті справедливість перемогла: Погрібний став таки шевченківським лавреатом 2006 року).

Чи не тому в нас ігнорувалися національна ідея, національні інтереси, національна ідеологія, національні кадри, що все це передбачає демократію, підконтрольність влади народові, прозорість внутрішньої й зовнішньої політики? А оскільки не вироблено нової ідеології, то замість неї користалися старою, не афішуючи це особливо: адже святе місце порожнім не буває. І в країні дедалі помітнішіми стали рецидиви колишніх радянських часів у різних галузях суспільного життя: командування економікою, тотальний контроль над засобами масової комунікації через економічний шантаж і фізичне знищення опозиційних журналістів, брутальний тиск на опозицію і розправа з нею через адміністративні важелі та силові й судові структури, насаджування культу особи через підконтрольні електронні та друковані засоби масової інформації. Зрештою, як сказав один відомий політик, безсило розвівши руками: маємо те, що маємо (Л. Кравчук). А маємо, на жаль, ось що, як сказав інший відомий політик у запалі передвиборної відвертості (Є. Марчук), ніби заочно сперечаючись із сумнозвісним третім державником, який ніяк не міг утямити, що ж будувати (Л. Кучмою):

«Замість суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні побудоване дивне і жорстоке суспільство, де офіційно виголошені слова мають протилежний зміст, а державні дії — протилежний результат.

Ст. 142

Творення такого суспільства супроводжується величезним і стрімким його просуванням у минуле»¹¹².

Україні як національній державі потрібна н а ц і о н а л ь н а і д е о л о г і я , якщо хочемо мати не просто Україну, а Україну українську. Бо, тут важко не погодитись із всесвітньовідомим правозахисником, головою Української Республіканської партії, видатним політиком-патріотом нової України, який 27 років відсидів у радянських концтаборах, Левком Лук'яненком: «Немає інтересів вищих за національні. Вони вершина, вищої від якої нема»¹¹³.

На жаль, і в питаннях утвердження української державної ідеології, і в питаннях виховання у громадян України національних почуттів, пробудження національної самосвідомості, національної гордості далеко не кращий приклад подавали вищі владоможці. Де ж це видано, щоб ті, хто стоїть на чолі Української держави, промовчали, коли одіозний мер Москви і відомий українофоб Лужков уже вкотре публічно заявив, ніби плюнувши в обличчя українському народові, що Крим був і є російським. І хіба можна вважати прийнятним для нинішніх провідників бучне святкування разом з Путіним Дня Російського Чорноморського флоту, фактично відібраного в України разом із севастопольською базою, проігнорувавши свято своїх рідних моряків, яке відбулося лише на день пізніше після російського? Що це — холопська запопадливість перед московським паном? брак національного духу? відверта зневага свого, українського? чи цілком свідома політична лінія на знедержавлення власної країни?

___________________

¹¹²Див.: Євген Марчук. П'ять років української трагедії. — К., 1999. — С 12.

¹¹³Див.: Левко Лук'яненко. Сповідь у камері смертників. — К., 1991. — С 110.

Ст. 143

Отже, ясно, як Божий день: Україні потрібна національна державна ідеологія як система політичних, економічних, правових, філософських, моральних, естетичних поглядів — невід'ємна складова частина суспільної свідомості, своєрідний компас державотворення. У нас є що покласти в основу державної ідеології: це — тисячолітні традиції та звичаєвість українського народу, це — життя і творчість його Апостола Тараса Шевченка, це, зрештою, — воля українського народу, одностайно висловлена на референдумі 1 грудня 1991 року і спрямована на побудову незалежної, самостійної, суверенної, соборної Української держави.

На жаль, за чотирнадцять років такої ідеології не створено. Не тому, що наша політична еліта недолуга, а тому, що вона не патріотична. Олігархічним кланам, які контролювали владу, національна ідеологія не потрібна, вони поклоняються одному богові — золотому тельцю. А тих, кому вона потрібна, до влади не допускали. У цьому саме і полягає одна з найсильніших і найруйнівніших антиукраїнських тенденцій в Українській державі. Та після Помаранчевої революції з'явилася надія, що все стане на свої місця, що Україна матиме національну державну ідеологію.

Тому сьогодні доречно нагадати всім: воля народу є священною, вона не може ігноруватися, тим більше перекреслюватися чи переглядатися жодним, хай найвищим, законодавчим чи виконавчим державним органом, жодною політичною партією, громадською організацією чи населенням окремого регіону. І заради майбутнього нашої країни і нашого народу треба законодавчо тепер закріпити результати референдуму, якщо цього не було зроблено по гарячих слідах, передбачити кримінальну відповідальність за порушення волі народу. А будь-які дії, що йтимуть усупереч цій волі, треба розцінювати як антинародні, антидержавні і такі, що стоять поза законом.

Ст. 144

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Белебеха Іван. Честь України. — X., 2001.

Даниленко С. І. Журналістські методи інформаційного забезпечення зовнішньої політики держави. — К., 1997.

Гриценко Олена. Суспільство, держава, інформація. — К., 2001.

Данилів Володимир-Юрій. Солідарність і солідаризм. — К., 2000.

Декларація про державний суверенітет України. — К., 1990.

Журналістика й проблема формування нової політичної еліти в посткомуністичних державах. — К., 1991.

Здоровега В. Й. Науково-теоретичні основи функціонування журналістики в умовах розбудови суверенної демократичної України. Засоби масової інформації й утвердження державного суверенітету України. — Львів: Світ, 1993.

Лизанчук Василь. Навічно кайдани кували. — Львів, 1995.

Лук'яненко Левко. Не дам загинуть Україні. — К., 1994.

Марчук Євген. П'ять років української трагедії. — К., 1999.

Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000.

Карпенко Віталій. Як повернути манкурту пам'ять... — К., 1997.

Конституція України.

Первая межпарламентская конференция. Беларусь, Россия, Украина — опыт и проблемы интеграции. — К., 1999.

Погрібний Анатолій. По зачарованому колу століть, або Нові розмови про наболіле. — К., 2001.

Сергійчук В. Українська соборність. — К., 1999.

Українське питання. Укр. переклад, упорядкування, передмова і примітки Миколи Тимошика. — К., 1997.