Якщо держава не має власної ідеології, їй нав'язують чужу

Сфера політики, як і природа, порожнечі не терпить. Тому неправильно було б говорити, що в Україні немає ідеології взагалі. Вона є, але — не українська, а часто — антиукраїнська. Під прапором нібито демократії, плюралізму та свободи слова поле суспільної свідомості засівається зернами явного українофобства, громадськості нав'язуються науковоподібні теорії антиукраїнського спрямування.

Так, час від часу витягується на світ Божий сповідувана російськими великодержавними шовіністами і підтримувана новітніми українськими комуністами ідея-мрія відновлення колишнього Союзу, хоча б у іншій формі, але обов'язково з Україною. Це стало однією з найнебезпечніших антиукраїнських тенденцій, яку підтримують високі державні посадовці. Ілюстрацією може бути нав'язування нашій спільноті так званого союзу трьох слов'янських держав через парламентські структури.

Ст. 130

Так, наприклад, 1999 року за сприяння тодішнього голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка у Києві було проведено міжпарламентську конференцію «Білорусь, Росія, Україна: досвід і проблеми інтеграції», на якій приховані і явні українофоби чи то завуальовано, чи то прямим текстом проводили цю ідею.

Якщо депутат українського парламенту Володимир Троиіп намагався хоч якось обґрунтувати, чому «необходимо создать Союз наших государств» ¹⁰⁵, то його колега з Російської Думи Александр Тягунов заявив з усією прямолінійністю: «...мы всегда считали, что самым лучшим подарком для Союза Беларуси и России будет присоединение к нам Украины»¹⁰⁶. І якщо ліві, не криючись, створюють у Верховній Раді депутатську групу ЗУБР (за Україну, Білорусь, Росію), то так звані центристи з числа олігархів справжні наміри прикривають словесною еквілібристикою, висуваючи ідею «До Європи — разом з Росією».

То чи варто дивуватися, що в незалежній Україні й досі на кожному кроці подибуємо символи комуністичної доби: бронзові, гранітні та бетонні зображення більшовицьких вождів, а в назвах міст, сіл, вулиць зустрічаємо їхні імена? Навіть у столиці маємо вулиці Червоноармійську, Артема, Косіора, Мельникова та пам'ятник Ленінові у центрі міста, в якому той ніколи навіть не бував. Указ першого президента України Леоніда Кравчука про ліквідацію комуністичної символіки не виконувався за його президентства, не виконувався, тим більше, за часів Леоніда Кучми. Мер Києва Олександр Омельченко пообіцяв свого часу на зустрічі з представниками Київського відділення Конгресу української інтелігенції прибрати з вулиць і майданів комуністичних ідолів, звести їх в одне місце і зробити музей символів тоталітаризму під відкритим небом, але слова свого не дотримав: чи то кишка виявилась затонкою, чи то йому не дозволила це зробити вища влада.

____________________

¹⁰⁵Див.: Первая межпарламентская конференция «Беларусь, Россия, Украина — опыт и проблемы интеграции». — К., 1999. — С. 211-212.

¹⁰⁶Див.: Там само, с. 194.

Ст. 131

Професор Іван Белебеха наводить кричущі факти комунізадії суспільного життя на Харківщині вже за часів незалежності. Так, Харківська міськрада ухвалила рішення про встановлення пам'ятника (і встановила!) Г. Жукову, який разом з Берією підписав зловісний наказ про примусове виселення з України українців, яким випала недоля перебувати під німецькою окупацією. Та ж міськрада відхилила рішення виконкому й рекомендації топонімічної комісії перейменувати площу Рози Люксембург на площу Соборності України. Сахновщинська райрада вирішила спорудити в райцентрі пам'ятник Леніну — і пам'ятник був поставлений¹⁰⁷.

Так привчають український народ терпляче ставитися до тих, хто його гнобив і знищував.

Ідеологічне обеззброєння українського суспільства стало визначальним завданням антиукраїнських сил. Вони ведуть активну, навіть агресивну роботу в цих напрямах. Один із таких напрямів — приниження національної гідності українців, заміна національної культури космополітичним сурогатом, ревізія національної історії, паплюження українських національних святинь та символів, таких, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Надто ж на цьому набила руку антиукраїнська, як правило, російськомовна періодика, серед якої виділяється особливою українофобською агресивністю газета «Кієвскіє вєдомості», що її контролюють сумнозвісні українські олігархи. Публікації у ній опусів журналіста О. Бузини, історика Я. Тинченка, письменниці О. Забужко викликали масові протести української патріотичної інтелігенції та відсіч національно-демократичної преси¹⁰⁸.

___________________

¹⁰⁷Див.: Іван Белебеха. Честь України. — X., 2001. — С 172-173.

¹⁰⁸Див., наприклад, публікації у «Вечірньому Києві» 11 липня 1998 p., 16 липня, 20 липня, 18 серпня 1999 р.

Ст.132

Такі нападки на наші національні символи, наші святині, знакові постаті в нашій історії не випадкові: адже поваливши стовпи української духовності, моральності, істинного патріотизму, легко позбавити світоглядної опори українську націю. Бо ідеї, висловлені у творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки можуть і мають бути покладені в основу національної ідеології Української держави. Харківський професор, доктор економічних наук Іван Белебеха детально розглядає ці проблеми у книзі «Честь України». Із зрозумілим болем він змушений констатувати: що, на жаль, українська «державна влада не спромоглася створити таку політичну систему, а в ній ідеологію, яка б захищала інтереси українського народу, української незалежної державності. Поки що панує політична безсистемність, різновекторність, дезорганізація, дсюрісптація нашого суспільства»¹⁰⁹.