ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Не слід змішувати категорію "суспільство" як людську спільність взагалі з категорією "громадянське суспільство", яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, іцо усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наді­леним певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Поняття "громадянське суспільство" з часу своєї першої згадки в XVI ст. у коментарі до "Політики" Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності. Це не просто поняття, а важлива концептуальна категорія політології. Саме роз­виток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Зміст поняття "громадянське суспільство" включає су­купність неполітичних відносин у суспільстві, тобто еко­номічні, духовно-моральні, релігійні, національні. Громадян­ське суспільство — це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади.

На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує її і певним чином здійснює контроль над нею. Громадянське суспільство домагається законодавчого упорядкування і ре­гулювання відносин з державою.

На основі інститутів громадянського суспільства (приват­ної власності, гарантованої державою свободи підприємниць­кої, трудової і споживчої діяльності) формуються різноманітні об'єднання: благочинні фонди, клуби за інтересами, споживчі кооперації і кооперативи. Характерною рисою цих об'єднань є суверенність їх членів. Самі об'єднання виникають і функціонують на добровільних засадах, не претендуючи на обмеження свободи своїх членів у галузях, які не виходять за рамки їх компетенції.

Існування громадянського суспільства передбачає високу соціально-економічну культуру населення, усвідомлення ним своїх різноманітних інтересів.

Категорія "громадянське суспільство" трактується в світлі наукової традиції, що йде від Локка, Монтеск'є, Гегеля, Токвіля. Так, у праці Дж. Локка "Два трактати про державне правління" зазначається, що суспільство склада­лося і склалося ще до появи держави. До цього люди перебували в стані повної свободи своїх дій, розпоряджалися своїм майном і особистістю в межах закону природи. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистої власності люди погоджуються утворити політичне суспільство, заснувати державу. Держава не повинна обмежувати соціальної свободи та ініціативи, а гарантувати їх. Верховним сувереном у державі є не уряд, а нація. Якщо уряд (правитель) чинить всупереч діючому праву і перекручує закони або взагалі не рахується з ними, наприклад, забирає власність громадян, то піддані можуть розірвати угоду з урядом і, використовуючи право на самозахист, піднятися на насильну революцію. Будуючи державу добровільно, люди дуже точно, навіть скупо відмі­ряють той обсяг повноважень, які вони потім передають державі.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв'язку з державою належить Гегелю. Він дійшов висновку, що соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави. Воно, на думку Гегеля, включає ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, завдання яких є забезпечити життєздатність суспільства і реалізацію громадянського права. Громадянське суспільство — це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і які як такі прямо не залежать від політичної держави. За Гегелем, сім'я "як перший етичний корінь держави" є сутнісне ціле, члени якого вважають себе "акциденцією" (від лат. acidentia — випадковість), а не конкуруючими між собою індивідами, пов'язаними якимсь договором. Щодо громадянського суспільства, то його численні складові нес­тійкі, одні приватні інтереси стикаються з іншими, причому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспіль­ства може заглушити інші.

Громадянське суспільство в трактуванні Гегеля — це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рів­ності людей. Поява такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язана з утвердженням бур­жуазного суспільства.

Громадянське суспільство не може залишатися громадян­ським доти, поки воно не управляється політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада — кон­ституційна держава може успішно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універ­сальну політичну спілку.

З цієї позиції Гегель критикував сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішувала громадянське суспільство і державу, розглядаючи останню як партнера її підданих, і тим самим ставила під сумнів "абсолютний божественний принцип держави". Відносини громадянського суспільства і держави можна визначити з позицій політичної реальності, переваг і недоліків обмеження самостійності, абстрактної свободи і конкретного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Держава представляє суспільство в його єдності. Громадян­ське суспільство одночасно зберігається і перемагає як необхідний, але підпорядкований аспект ширшої, складнішої, вищої спілки, яка організована політично.

Категорія "громадянське суспільство" посідала певне місце і в марксизмі. "Візьміть певний ступінь розвитку виробниц­тва, обміну і споживання, ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, груп чи класів — словом, певне громадянське суспільство",— зазначав К. Маркс. Підкреслювалося, що громадянське суспільство — не одно­манітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою і громадянським суспільством тлу­мачилися як відносини між публічною владою та індиві­дуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце і в творах А. Токвіля. На його думку, такі "вторинні асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні, робіт­ничі і локальні об'єднання, становлять ту структуру грома­дянського суспільства, з якої може вирости правова держава".

Розглядаючи взаємовідносини між громадянським суспіль­ством і державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумов­люється і визначається держава.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з'являється ширша основа для демократичних форм держави. І навпаки, чим менш розвинене громадянське суспільство, тим більш імовір­ним є існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

В умовах недостатнього розвитку економічної, соціальної і культурної сфер суспільства держава фактично стає єдиною силою, на яку покладається завдання перебудови всіх сфер суспільного життя. Відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. Держава бере на себе не тільки власні функції, а й функції суспільства, поглинає все суспільство.

Концепція співвідношення громадянського суспільства і держави розроблялась українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В. Ли-пинський. На його думку, громадянське суспільство — це люди даної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої "хотіння", застосовувати силу фізичного примусу. Але громадянство — це резервуар сил, перебуває в стані вічного руху вперед, вічної нерівноваги у боротьбі за владу. А держава як політична організація людей має нахил до зруйнування руху, до творення твердих, непорушних форм.

В. Липинський вказував на неоднорідність громадянського суспільства. У ньому існує поділ вертикальний, поділ, в основі якого лежить праця і спосіб вироблення продукції. У зв'язку з цим В. Липинський розрізняв клас промисловий, який охоплює всіх громадян, що продукують товари — власників фабрик, інженерів, робітників; клас хліборобсь­кий — поміщиків, селян, сільських робітників; клас фінан­совий і купецький; клас інтелігенції, яка виконує в грома­дянському суспільстві дуже важливі духовні функції.

Крім вертикального поділу, зазначав В. Липинський, у громадянському суспільстві існує ще й поділ горизонтальний, тобто поділ на стани. У кожному класі є організатори й організовані, які утворюють стани. Поділене на класи і стани громадянське суспільство перебуває у вічній внут­рішній боротьбі, у вічній нерівновазі. І без сили фізичного примусу, що є монополією держави, жодна сила громадська не може реалізувати своїх бажань.

На думку В. Липинського, взаємовідносини громадянсь­кого суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і права слабших правом сильніших. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді "нищиться" закон, бо право сильніших не обмежене правом слабших. У такій державі панує беззаконня. Але так само "нищиться" закон, коли громадянське суспільство поневолює державу і коли сила сильніших розкладається слабкістю слабших. Закон, підкрес­лював В. Липинський, існує при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв'язку, а не підпо­рядковувалися одним і тим же керівникам (Ж. Зіглер).

Головне для держави — здатність встановлювати норми для плюралізму державних і приватних суб'єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права, а менше займалася б оперативним управлінням.

Модель громадянського суспільства, розглянута вище, принципово відрізняється від того суспільства, яке сформу­валося в Україні починаючи з кінця 20-х років, коли були ліквідовані його горизонтальні структури, не санкціоновані зверху громадські об'єднання, неполітичні організації. З наукового ужитку було виключене саме поняття "громадян­ське суспільство".

Громадянське суспільство як самоорганізована система може функціонувати, якщо для цього створені сприятливі умови. Основою формування громадянського суспільства в Україні, фундаментальною умовою свободи особи є подолан­ня відчуження громадян від власності, розвиток усіх її форм, передусім приватної.

Важливою для функціонування громадянського суспіль­ства є наявність у суспільстві розвиненої соціальної струк­тури, що відображає багатоманітність інтересів представників різних груп і верств. Це, своєю чергою, вимагає добре розвинених вертикальних і особливо горизонтальних зв'язків. При "розмитій" соціальній структурі індивід прямо пов'яза­ний з державою, а це істотно обмежує його можливості реалізувати особисті права і свободи.

Необхідною умовою життєдіяльності громадянського сус­пільства є високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особи, її внутрішня свобода, здат­ність самостійно включатися в той чи інший інститут. Духовна сфера громадянського суспільства передбачає сво­боду совісті, реальні можливості публічно висловлювати свою думку.

Формування громадянського суспільства невіддільне від трансформації індивіда у громадянина з властивою йому громадянською позицією. Вона передбачає усвідомлення осо­бою інтересу суспільства, держави як свого власного інтересу, захист конституції і дотримання прийнятих законів, прак­тичну участь у розв'язанні суспільних проблем.

В усіх сферах громадянське суспільство змагається з об'єктивною тенденцією державних структур до монополі­зації економічного, соціального і духовного життя. Завдання держави — виробити стратегію, визначити й обгрунтувати пріоритети, пропорції розвитку суспільства, стимулювати суспільно корисну діяльність громадян і захищати їхні права, власність, особисту гідність, а також кордони і внутрішній порядок.

Усе це дає змогу зробити висновок, що громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соці­альних, етнонаціональних, культурних, релігійних, еколо­гічних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує її відносини з індивідами. Чим розвиненішою є ця сфера, тим ефективніша соціальна захищеність індивіда.