Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



І і СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ




Читайте также:
  1. A.державне правління; 2) державний устрій; 3) форма держави; 4) парламентсько-президентська.
  2. Аграрная политика самодержавия в первой половине XIX в.
  3. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  4. Апарати місцевих та апеляційних судів: структура, основні завдання.
  5. Банківська система : сутність, процес становлення, функції.
  6. Банківська система в механізмі фінансового регулювання, її сутність та функції.
  7. Біографія як жанр PR-тексту: основні види, особливості структури.
  8. Біржова угода: смисловий зміст, умови, реєстрація на біржі, основні ознаки.
  9. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції.
  10. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції. Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

З історії теорії Термін «правова держава» на перший правово/держави погляд видається тавтологічним (як, скажімо, вислови «холодний лід» чи «гарячий вогонь»), оскільки будь-яка держава може вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів, певної системи права. Однак у зазначеному контексті термін «правова» має дещо інше значення, ніж «законна», яке грунтується на тому, що не все законне є правовим і не всяка держава з наявною у ній системою законів є правовою. Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відпо­відної теорії, полягає в тому, щоб зв'язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Пошуки принципів, форм і механізмів для встановлення належних взаємозалежностей та узгодженої взаємодії державної влади і права розпочалися ще в глибоку давнину.

Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла свій усебічний розвиток, зокрема, у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. Iegis — закон). Найвідоміший теоретик легізму Шан Ян доводив, що організація державного управління має грунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного управління. Леґісти вважали, що взаємовідносини між державною владою і населенням є за своєю природою антагоністичними, і тримати маси в покорі можна лише за допомогою жорстоких законів.

Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обгрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу потрібно неухильно дотриму­ватися законів. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її. благополуччя.

Особливе місце закону відводив у своїй концепції ідеальної держави Платон. Його ідеальна держава — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держа­ви, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги»2. Велику увагу розмежуванню законних (правильних) і незаконних (неправильних) форм правління приділяв Арїстотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.



В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне поход­ження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Таким чином, ще у Стародавньому світі проблема законності державного правління перебувала в центрі політичної думки. Однак у вирішенні цієї проблеми мислителі Стародавнього світу, як і середньовіччя, не розрізняли суспільство й державу, не порушували питання про відносини між ними, про джерела права і якість самих законів, їх відповідність вимогам гуманізму і справедливості.



2 Платон. Законы // Сочинения: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 188—189.

Новий етап у розвитку ідеї правової держави започаткували мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мон-теск'є, які були виразниками інтересів буржуазії. У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи та приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства і церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права й договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають «природне право», до якого належать передусім право на життя, свободу і володіння власністю, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Приписам природного права повинно відповідати «позитивне право» — закони, встановлені державою. Дж. Локк, зокрема, вбачав у законі першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави — забезпечення загального блага, коли їх усі знають і всі виконують. Реалізація головної мети політичного співто­вариства, забезпечення свободи й дотримання законності вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами.



У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов'язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з її гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж. Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто є легітимним.

Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було тракту­вання Ш.-Л. Монтеск'є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві, де с чакопи, — писав Ш.-Л. Монтеск'є, — свобода може полягати лише 1 юму, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути Примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити ВСВ, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, пні ними іпкоііами забороняється, то у нього не було б свободи, тому inn П ОвМІ МОГЛИ б робити й інші громадяни»^ Ш.-Л. Монтеск'є вважав, що політична свобода можлива лише там, де немає можливості зловживання владою, а для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

1 МчшпА-км III. Л, О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших мислителів того часу, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя в громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою мораль­но розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, що не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядкову­ватися державі, встановленим нею законам.

Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, t. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава, t. Кант визначає державу як «об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам»4. Призначення держави він пов'я­зує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом — державний устрій повинен максимально відповідати вимогам доскона­лого права.

Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди від­мовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дають підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави.

Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає в обгрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

4 Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Часть первая. Метафизи­ческие начала учения о праве // Сочинения: В б т. М., 1965. Т. 4. Ч. 2. С. 233.

Сам термін «правова держава» (Rechtsstaat) утвердився в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. у працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців, а в подальшому набув значного поширення. На початку XX ст., особливо після Жовтневої революції в Росії, популярність ідеї правової держави різко зросла, що було зумовлено прагненням зняти напруження міжкласового протистояння та уникнути за допомогою соціального ком­промісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея правової держави, верховенства права виявилася однією з найпродуктивніших у розв'язанні суспільних суперечностей ненасильницьким шляхом, враховуючи інтереси всіх учасни­ків політичного життя.

Отже, за своєю сутністю правова держава є такою держа­вою, в якій панує право як синонім моральності, гуманізму, демократизму і справедливості. За визначенням відомого російського дослідника В. С. Нерсесянца, «правова держа­ва — це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права»5.

, Основні ознаки Правова держава характеризується низ-/ правової держави ^Ою ознак, які стосуються організації державної влади, стану правової і судо­вої систем, діяльності правоохоронних органів, становища особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою тощо. До таких ознак, які називаються також принципами, зокрема, належать: народний суверенітет; непорушність прав і свобод людини з боку держави; зв'язаність держави кон­ституційним ладом; верховенство конституції стосовно інших законів і підзаконних актів; поділ влади та інститут відповідальності влади як організаційна основа правової держави; незалежність суду; пріоритет норм міжнародного права над нормами національного права6.

В. С. Нерсесянц виокремлює три найважливіших ознаки правової держави: верховенство правового закону; реальність прав і свобод індивідів; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади7, на яких у подальшому грунтуватиметься аналіз проблем теорії і практики правової держави.

s Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность // Вопр. философии. 1989. № 2. С. 7.

'Див.: Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В.Д.Зорькина, В. Е. Крутских. М., 1998. С. 524.

Розглянемо ці ознаки детальніше. Перша з них перед­бачає розмежування права й закону. Найпоширенішим є визначення права як системи встановлених або санкціонова­них державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й вико­нання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об'єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи іншого суспільства. Правові норми завжди вимага­ють визнання їх суспільством. Норми, які не враховують цього і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.

Законами у широкому розумінні є вся сукупність дер­жавно-владних настанов — законів, указів глави держави, постанов уряду, рішень органів конституційного контролю тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами чи ні. В ідеалі закон повинен бути виявом норм права. Але він пов'язаний з волею законодавця і може не відповідати суспільним відносинам, що об'єктивно склалися.

Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає можливість розмежувати та протиставити право і свавілля пануючих суспільних груп, зведене в ранг закону, досягти правочинності законодавчих актів державних органів. Ото­тожнення закону і права, притаманне легізму, призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Виникає ситуація, за якої державними органами можуть порушуватись невід'ємні права індивідів та соціальних груп при збереженні видимості законності. На законах, їх суворому дотриманні можуть грунтуватися й диктаторські політичні режими, проте такі закони не є правовими, бо не відповідають вимогам права, як синоніму праведності і справедливості.

Важливою ознакою правової держави є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між державою і громадянами як суб'єктами права, визнання й належне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. У правовій державі за особою визнаються невід'ємні, непорушні та недоторканні, хоч би з чийого боку то було (у тому числі з боку держави), права і свободи. При цьому, що особливо важливо, визнається, що права і свободи індивідів — це не продукт волі держави, не її поступка людям, а істотна складова права, яке об'єктивно складається в даному сус­пільстві і дотримання якого є юридичним обов'язком усіх, передусім — держави.

7 Див.: Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность. С. 7.

У правовій державі права і свободи особи закріплюються конституційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення й законо­давчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Дуалізм у розумінні прав особи, тобто поділ їх на права людини і права громадянина, пов'язаний з розмежуванням громадянського суспільства і держави. Права людини — це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадянського, тобто існуючого за межами держави як політичного інституту, суспільства. Це право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоре­тично від держави не вимагається визнання цих прав, однак на практиці вони також мають позитивний, тобто встановле­ний державою, характер, оскільки набувають юридичної сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається законом.

Права громадянина пов'язані з фактом громадянства, належності особи до певної держави. На відміну від прав людини, які належать особі безпосередню, вони встановлю­ються за домовленістю між громадянами й державою. Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб забезпечити участь особи в державно-політичному житті через надання їй відповідних юридичних можливостей. У конституційній теорії і практиці права людини і громадяни­на нерідко ототожнюються відповідно з особистими й політичними правами.

У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету особи перед суспільством і державою. Головний акцент робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді як соціально-економічним правам приділяється менше уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.

Конституційно-правова теорія не тільки розмежовує права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й проводить відмінність між правами і свободами та здійснює їх класифікацію за різними ознаками. Права — це забез­печені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості володіти, користуватися й розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користува­тися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплюються в конституції держави. Це, напри­клад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, участь в управлінні державними та громад­ськими справами тощо.

Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються конститу­ційно, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті тощо. Основний зв'язок між правами і свободами полягає в тому, що політичні свободи виступають інструментом напов­нення прав громадянина реальним змістом.

Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпо­ширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних прав і свобод на три групи: соціально-економічні, політичні та особисті. В основі такого поділу лежить характер від­носин, які виникають між індивідом і державою, а також між самими індивідами. Соціально-економічні права і свободи — на власність, працю, відпочинок, житло тощо — належать особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим з них є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Політичними правами і свободами особа наділя­ється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права визначають правовий статус громадянина у процесі здій­снення державної влади. Найважливішим з них є виборче право. Особистими правами і свободами індивід наділяється як фізична особа незалежно від того, є він громадянином даної держави чи ні.

Досить численні особисті права і свободи умовно поділя­ються на дві основних групи: права і свободи, які захищають індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи належать передусім природні права. Друга група охоплює свободи приватного життя — недоторканність житла, таєм­ницю листування, свободу пересування і вибору місця проживання та деякі інші.

Конституційно-правова теорія і практика знає два основних способи визначення обсягу прав і свобод особи — позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У більшості держав світу конституції та інші джерела консти­туційного права встановлюють, що громадянин може робити у різних сферах суспільного життя і які особисті права він має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу прав і свобод, який грунтується на принципі: «Все, що не дозволено, — заборонено».

У деяких країнах застосовується негативний, або заборон­ний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого законодавство встановлює лише те, що особа не може робити. Тут діє принцип: «Усе, що не заборонено, — дозволено». У Великобританії, наприклад, права і свободи особи формулюються судами, які в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації прав і свобод.

Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосу­вання гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити В суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально-економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробітною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її роботою чи квартирою.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі конституціоналісти вважають, що належний судовий захист прав і свобод людини і громадянина можливий лише в країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих судових органів у конкретній справі є обов'язковими для судів у розв'язанні аналогічних справ. «Конституційні гаран­тії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій... Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість зако­нодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду»8.

Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове положення особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально-економічні права і свободи, проголошені консти­туцією, будуть порожніми деклараціями.

У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід'ємне від визнання за ними певних обов'язків. Най­головнішим із них є обов'язок кожного громадянина не­ухильно дотримуватися конституції, законів та інших норма­тивних актів держави. До числа інших обов'язків належать, зокрема, обов'язки працювати, сплачувати податки, піклу­ватися про дітей, військова повинність тощо.

Забезпечення верховенства правового закону, прав і свобод людини і громадянина можливе лише за наявності третьої складової теорії і практики правової держави — поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову з

8 Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. М., 1996. С. 56, 59.

досконалим механізмом стримувань і противаг, який виключає монополізацію влади однією особою, органом або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання. Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі державної влади і- відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення вести державні справи специфічними засобами у притаманних їм формах і межах. У правовій державі особливо важливу роль у системі поділу влади відіграє судова її гілка. Суд — це орган захисту права від будь-яких порушень, у тому числі з боку держави. Істотна частина повноважень судової влади полягає у здійсненні конституційно-правового контролю за нормативними актами законодавчої і виконавчої влади. Суд покликаний захищати право як від будь-яких конкретних протиправних дій, так і від усіх протиправних норм.

Побудова правової держави — це довготривалий і склад­ний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 12; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.021 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты