Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Формування правової держави




Читайте также:
  1. A.державне правління; 2) державний устрій; 3) форма держави; 4) парламентсько-президентська.
  2. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  3. А) формування концепції «розвиненого соціалізму» внаслідок усвідомлення нереальності побудови комунізму
  4. Аграрная политика самодержавия в первой половине XIX в.
  5. Антитерористичні дії та порядок роботи командира підрозділу, частини при організації виконання завдань щодо боротьби з незаконно створеними збройними формуваннями
  6. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави
  7. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції.
  8. Буржуазна революція та творення буржуазної держави у Франції. Декларація прав людини і громадянина 1789 р.
  9. Валютний курс і фактори, що впливають на його формування
  10. ведення аналітичного і синтетичного обліку, формування ба­лансу та відповідних форм за кожний день (реєстрів аналі­тичного і синтетичного обліку) та форм фінансової звітності.

Відповідно до основних ознак правової держави розрізняють три найважливі­ших напрями її становлення: 1) забез­печення верховенства правового закону; 2) гарантування прав і свобод людини; 3) здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.

За соціалізму в СРСР панувала так звана соціалістична законність, яка грунтувалася не на загальнолюдських цін­ностях, а на «революційній доцільності». Формально забез­печувалось верховенство закону, однак самі закони не завжди були правовими, нерідко суперечили елементарним правам і свободам людини. Заперечувалося, наприклад, право приватної власності, у кримінальному порядку пере­слідувалася й каралася приватнопідприємницька діяльність, в ім'я побудови соціалізму за статтею про «антирадянську діяльність» кримінального кодексу засуджено й позбавлено життя мільйонів безневинних радянських людей. Закони були обов'язковими лише для рядових громадян, але не для керівництва правлячої комуністичної партії, яке фактично ставило себе над законом. Набуло поширення так зване телефонне право, що означало нав'язування партійно-державними керівниками своєї волі правоохоронним орга­нам, у тому числі прокуратурі й судам, з тих чи інших конкретних питань.

Ці та подібні явища в політико-правовій системі, зви­чайно, не могли зникнути одразу з утворенням незалежної української держави. Деякі з них так чи інакше даються взнаки й понині. Найважливіше зі зробленого в розбудові в Україні правової держави полягає в конституційному закріпленні її основ — принципів верховенства правового закону (права) і поділу влади, прав і свобод людини. Проци­туємо відповідні положення Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8); «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).

Особливе місце в Конституції України має закріплення прав і свобод людини і громадянина. Так, стаття 3 проголо­шує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Ці положення Конституції конкретизуються в окремому розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що складається з 48 статей (21—68), які закріплюють широкий спектр соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод. Конституцією запроваджено інститут Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням консти­туційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).



Конституційне закріплення основ правової держави зумовлює два найважливіших завдання в її подальшій розбудові: конкретизація конституційних положень у зви­чайних законах і наповнення їх, особливо щодо соціально-економічних прав і свобод, реальним змістом. Важливе місце у вирішенні цих завдань має створення механізму правового захисту конституційних прав і свобод, у тому числі й від посягань на них з боку самої держави. Якщо за соціалізму громадянин міг звернутися з судовим позовом до держави (адміністрації державного підприємства) лише в разі неза­конного звільнення його з роботи, то Конституція незалеж­ної України гарантує громадянам можливість судового захисту їхніх прав і свобод від будь-яких і будь-чиїх пося­гань: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти­туції України гарантується» (ст. 8).



Розбудова в Україні правової держави вимагає також створення матеріальних гарантій прав і свобод, без яких їх конституційне проголошення залишиться порожньою декла­рацією. Важливе значення у втіленні в життя принципів Правової держави має докорінна перебудова діяльності приноохоронних органів, передусім органів внутрішніх справ, прокуратури, особливо суду. За інерцією вони продовжують іичіїїііаги головним чином державу, а стосовно громадян Виступають знаряддям примусу й покарання, тоді як у пршювій державі їхньою основною функцією має бути «ти і прав і свобод людини, в тому числі й від посягань на мич і Гюку держави.

Поки що на практиці вирішення рядовими громадянами в державних, особливо правоохоронних, органах навіть елементарних життєвих питань, наприклад, пов'язаних із реєстрацією підприємства, отриманням різних дозволів, проходженням технічного огляду автомототранспорту тощо, настільки ускладнено, забюрократизовано, а нерідко ще й дорого та принизливо, що породжує обгрунтовані сумніви у верховенстві в Україні правового закону, його переважанні над численними підзаконними актами, зокрема відомчими інструкціями, складеними в інтересах їх авторів. Неповага влади до громадян, сприйняття їх у державних установах як прохачів, які «заважають працювати», продовжують залиша­тися характерними особливостями владних відносин в українському суспільстві. Правовою держава стає не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки.



Становлення громадянського суспільства Паралельно з формуванням правової держави в Україні відбувається становлення громадянського суспільства. Цей процес проходить у всіх сферах сус­пільного життя, оскільки за соціалізму сталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздержавлення і прива­тизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної. Вона передбачає придбання громадя­нами у власність усіх або частини акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.

Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені пошук ефективного власника і як наслідок — підвищення ефективності виробництва, перетворення громадян на власників засобів виробництва, становлення підприємницт­ва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголо­шених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної приватизації, яка передбачала наділення кожного громадя­нина певною часткою власності, колишня державна власність фактично була зосереджена в руках незначної частини населення України — керівників приватизовуваних підпри­ємств (котрим законодавство про приватизацію надає значні пільги щодо придбання акцій), політиків та чиновників вищої і середньої ланки (які використали наявні у них повноваження й можливості у власних інтересах), спритних ділків і кримінальних елементів.

Не вдалося досягти й головної офіційної мети привати­зації — знайти справжнього власника-господаря і завдяки йому підвищити ефективність виробництва. Одні новоявлені власники виявилися або фінансово неспроможними онови­ти виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових умовах. Інші вигідно перепродали придбані за безцінь підприємства або зосередилися на витискуванні з них максимальних прибутків, вкладаючи останні не в оновлення самого виробництва, а у власний добробут (вілли, дорогі імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіж­них курортах, розваги у нічних клубах тощо) та вивозячи за кордон.

За роки економічних перетворень в Україні було ство­рено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80 відсотків таких під­приємств ведуть в основному торговельно-посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в «накручуванні» цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху й роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов заклики до державної підтримки малого й середнього бізнесу — через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекупника, а виробника.

Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізнесу. Щоправда, торгують тут не «снікерсами» чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі «теми» і «схеми» з перерозподілу й використання бюджетних коштів, іноземних кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетво­рення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади «народна приватизація» тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, — власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.

Першопочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перерозподілу колишньої загально­народної власності та зосередженні її в руках незначної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманіт­них торговельних операцій і зрідка — виробничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок невива-женості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні (бездумна лібералізація цін, «шокова терапія», несправедлива привати­зація, непродумана податкова та соціальна політика тощо) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспіль­ства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби виробництва, а з другого — на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи економічних перетворень і розбудови держав­ності в Україні незначна частина її населення зуміла казково розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, використання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвіт­чизників. Формування середнього класу, як однієї з

основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспіль­ства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів — політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 по­літичних партій. Однак лише кілька з них як масові об'єд­нання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню — бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з держа­вою. Абсолютна більшість партій обслуговують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларо­ваною ідейною та фактичною соціальною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, чис­ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві. Навіть ті партії, які представлені у Верховній Раді, поки що не справляють визначального впливу на державну політику через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисципліни та відстороненість від формування уряду.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце серед них належить тим, які виражають інтереси суспільних класів. Це об'єднання найманих працівників (профспілки) і підприємців. Головне завдання профспілок — захист інтересів найманих працівників у відносинах з підприєм­цями і державою. За соціалізму профспілки виступали інструментом державної політики, діяли під керівництвом комуністичної партії, тоді як у демократичному суспільстві вони покликані бути незалежним і рівноправним партнером у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об'єд­нання — Федерація профспілок України — все ще значною мірою продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально-економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

У процесі розвитку підприємництва, формування класів власників засобів виробництва в Україні з'являються численні об'єднання підприємців. Як і профспілки, вони прагнуть до представництва відповідних інтересів на державному рівні. Основними формами такого представ­ництва є лобізм і зв'язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського сус­пільства в Україні є виникнення численних недержавних засобів масової інформації — періодичних друкованих видань, радіо-, теле-, відеопрограм та інших форм поши­рення масової інформації. Однак ситуація з недержавними засобами масової інформації склалася так само, як і з політичними партіями — вони стали обслуговувати вузько-групові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на підтримку окремих політиків, замість того щоб бути «четвер­тою владою», виражати інтереси громадянського суспільства у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського суспільства у сфері духовного життя складає формування духовної культури на основі принципів ідейного й полі­тичного плюралізму, національних і світових культурних надбань. Особливе значення при цьому має формування громадянської політичної культури як культури активної політичної участі.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність розвиненої демократичної політичної культури громадян­ського суспільства в Україні поки що не дають йому можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії громадянського суспільства й держави характерний більшою мірою для авторитарного, ніж для демократичного, політич­ного режиму. Зміна співвідношення між державою і грома­дянським суспільством на користь останнього в подальшому залежатиме як від розвиненості самого громадянського суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від становлення держави як правової і демократичної. Провід­ною стороною в нерозривній єдності держави і громадян­ського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.

 

Рекомендована література

Авцинова Г. И.

Социально-правовое государство: сущность, особенности становле­ния // Социально-гуманитарные знания. 2000. № 3.

Арато Е., Коген Дж. Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського суспільства // Політ, думка. 1996. № 1.

Варывдин В. А. Гражданское общество // Социально-полит, журн. 1992. № 8. Васильев В. А.

Гражданское общество: идейно-теоретические истоки // Социально-полит, журн. 1997. № 4.

Васильчук Ю. А. Гражданское общество эпохи НТР // Полит, исследования. 1991. № 4.

Гаджиев К. С. Гражданское общество и правовое государство // Мировая эконо­мика и междуыар. отношения. 1991. № 9.

Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопр. философии. 1991. № 7.

Гелнер Э. Условия свободы: гражданское общество и его исторические соперники. М., 1995.

Государство и гражданское общество // Социально-полит, журн. 1997. № 4.

Гражданское общество. Мировой опыт и проблемы России. М., 1998.

Грезин И. Правовое государство. М., 1988.

Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення / Відп. ред. С. В. Бобровник. К., 1997.

Загальна декларація прав людини: Прийнята ООН 10 грудня 1948 р. К., 1963.

Замбровский Б. Я. К вопросу о формировании гражданского общества и правового государства//Социально-полит, науки. 1991.№ 6.

Ильин М. В., Коваль Б. И. Две стороны одной медали: гражданское общество и государство //Полит, исследования. 1992. № 1—2.

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p. K., 1996.

Кочетков А. П. О формировании гражданского общества // Социально-полит, нау­ки. 1992. № 1.

Кравченко И. И. Концепция гражданского общества в философском развитии //Полит, исследования. 1991. № 5.

Левин И. Б. Гражданское общество на Западе и в России // Полит, исследова­ния. 1996. № 5.

Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні: проблеми досвіду // Нова політика. 1996. № 5.

Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность // Вопр. филосо­фии. 1989. № 2.

Одинцова А. В. Гражданское общество: прошлое, настоящее, будущее // Социально-полит, науки. 1991. № 12.

Павленко Р., Рябов С. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова політика. 1996. № 5.

Перегудов С. П. Гражданское общество: «трехчленная» или «одночленная» модель? // Полит, исследования. 1995. № 3.

Смольков В. Г. Проблемы формирования гражданского общества // Социально-полит, науки. 1991. № 4.

Тимошенко В. I. Правова держава (теоретико-історичне дослідження). К., 1994.

Фергюсон А. Опыт истории гражданского общества. М., 2000.

Шабо Ж.-Л. Государственная власть: конституционные пределы и порядок осуществления // Полит, исследования. 1993. № 3.

Шапиро И. Демократия и гражданское общество // Полит, исследования. 1992. № 4.


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 5; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.016 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты