Громадянське суспільство і правова держава. Це питання теми є логічним продовженням попередніх

Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як "політика", "держава", про які йшла мова раніше, тільки у взаємодії з категорією "громадянське суспільство" доз­воляють розкрити суспільний механізм, спрямований на ство­рення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життє­вого потенціалу кожної людини. Що ж означає термін "громадянське суспільство"?

Громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольо-вана державою сфера життєдіяльності індивідів. Звичайно, саме це поняття вживається як співвіднесене з категоріями "держа­ва" і правова "держава".

Відразу звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати "суспільство" як людську спорідненість з кате­горією "громадянське суспільство" як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо "сус-

пільство" характеризує спільність життєдіяльності людей, то "громадянське суспільство" - це така система зв'язків і інте­ресів, що забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав - права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не шкодить іншим, власність, рівність перед законом і т.ін.

Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точ­ки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття "грома­дянин" - не просто людина або індивід, а особа, суб'єкт особи­стих прав, своїх законних повноважень, встановлених суспільством.

У широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісне не тільки з демократією, а й з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або част­кову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.

Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручан­ня з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держа­ви, поставити її під контроль народу.

Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібе­ралізму і пов'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.

Громадянське суспільство - продукт буржуазної епохи, рин­ку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інте­ресів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взя­ти на себе господарську і політичну відповідальність.

Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні й правові

відносини, мораль і політичні відношення між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.

На відміну від держави в громадянському суспільстві пану­ють не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відношення кон­куренції і солідарності між юридично вільними і рівноправни­ми партнерами.

У сучасних умовах провести чітку грань між громадянським суспільством і державою достатньо складно. Але не дивлячись на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втра­тив своєї актуальності й служить передусім своєчасному розк­риттю і запобіганню тоталітарним тенденціям, забезпеченню суверенітету народу по відношенню до влади, свободи особи.

Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до рин­ку і правової державності.

Правова держава, на думку сучасної науки, - це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить праг­нення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях пра­вом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядко­вує владу волі суверенного народу.

Відносини між особою і владою визначаються в ній конститу­цією, що виступає суспільним договором між народом і владою.

У стосунках між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхі­дно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

Стосовно громадян у правовій державі застосовується прин­цип "дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".

Відносно до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапа­зон її активності рамками права.

Правова держава формувалася поступово, на базі відповід­них ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однако­вого для всіх громадян, говорив ще в VI ст. до н. є. давньогрець­кий архонт Солон, про співвідношення природних прав люди­ни писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVII-XIX ст. у працях Локка, Монтеск'є, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін "правова держава" склався у XIX ст. в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.

Сучасні дослідження відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення дійсної свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця тео­рія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави й на за­хисті лише формальної негативної свободи особи, життєвого простору, обмеженого від державного втручання. Реальна сво­бода людини і її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип пра­вової державності сьогодні доповнюється принципами демок­ратії, заохочення участі мас у політичному житті і соціальної держави.

Ледве чи не найбільш серйозною небезпекою в процесі ре­алізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.

У цьому зв'язку найзагальніші вимоги, яким повинна відпо­відати правова держава, такі:

♦ повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але й духу Основ­ного Закону країни, що розуміється як нерівна умова за­безпечення практичної реалізації принципів функціону­вання суспільства;

♦ відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-еко-

номічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

♦ обмежене включення законодавства в контекст практич­ного процесу розв'язання нагальних проблем;

♦ сувора відповідність поточного законодавства конститу­ційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;

♦ поєднання стабільності і динамізму законодавства;

♦ наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі;

♦ врахування суспільної думки;

♦ єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і право-захисної діяльності держави;

♦ всебічна гарантованість основних прав громадян, на­явність налагодженого, неважкого і легкодоступного юри­дичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;

♦ наявність юридичного механізму розв'язання спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;

♦ професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікав­леність в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;

♦ високий рівень правових знань і правової культури гро­мадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвит­ку різноманітних правових держав, можна виділити такі їхні загальні ознаки:

1. Наявність розвинутого громадянського суспільства.

2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятли­вих правових умов для господарської діяльності, відпові­дальність кожного за власне благополуччя.

3. Правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.

4. Загальність права, його поширення на усіх громадян, організації і об'єднання, в тому числі органи держав­ної влади.

5. Суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є кінце­вим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер.

6. Розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади держави, що не виключає єдності, їхніх дій на основі процедур, перед­бачених конституцією, і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

7. Пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу над засобом заборони. В пра­вовій державі діє принцип "дозволено все, що не заборо­нено законом".

8. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач свобо­ди індивіда. Правова держава не означає абсолютної сво­боди особи. Свобода кожного закінчується там, де пору­шується свобода інших.

Правова держава є важливим етапом у розширенні свобо­ди людини і суспільства. Теоретики і засновники такої держа­ви вважали, що забезпечення кожному негативної свободи і заохочення конкуренції підуть на користь усім, зроблять пооди­ноку власність доступною кожному, збільшать індивідуальну відповідальність й ініціативу та приведуть у кінцевому рахун­ку до загального благополуччя. Але цього не відбулося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держа­ви в справи громадянського товариства, проголошені у право­вих державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, поглибленню майнової нерівності і загостренню соціальної боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноп­равність і перетворювала використання конституційних прав у привілеї заможних класів.

Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спро­ба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпе-

чити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.

Соціальна держава - це держава, що прагне до забезпечен­ня кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових мож­ливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.

Діяльність такої держави направлена на загальне добро, зат­вердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона нама­гається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допо­магає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але ос­новне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.

Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і кла­сову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворен­ня в один з провідних напрямків діяльності держави.

В результаті цих процесів, приблизно у 60-х р. XX ст., виник­ли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:

♦ перерозподіл суспільного доходу на користь менш забез­печених верств суспільства;

♦ політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;

♦ соціальне страхування;

♦ турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;

♦ розвиток доступних для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.

Теорія соціальної держави стала конструктивною відповід­дю на критику недосконалості правової держави в її класично­му ліберальному варіанті, ЇЇ неспроможності забезпечити ре­альні права і добробут усім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.

Єдність 'їх у тому, що обидві вони закликані забезпечувати доб­ро індивіда. Водночас правова держава дбає про індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади. Соціальна держава створює гідні умови існування кожному.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова дер­жава за своїм задумом не повинна втручатися в питання роз­поділу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і. т. ін.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою по­рівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава оріє­нтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефек­тивності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.

Описані вище правовий і соціальний етапи розвитку сучас­ної держави не завершують процес її розвитку. Сучасні держа­ви вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини.

В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.

У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Пер­ша з них заключається в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, зміцненні самоврядування.

Друга - виявляється в підвищенні ролі держави як регулю­ючого органу усього суспільства. Держава все активніше втру­чається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стиму­лює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає про­блема громадянства.

Громадянство - це нормативно-правовий інститут, що вста­новлюється з метою упорядкування стосунків особи і суспіль­ства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.

Громадянство - це приналежність особи до певної держа­ви, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархі­чною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".

Порядок набуття або втрати громадянства регулюється за­конодавством кожної держави. При цьому зазвичай розріз­няється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.

При рішенні питання про набуття громадянства в силу на­родження застосовуються два принципи: національний і тери­торіальний.

Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'яза­не з громадянством батьків.

Більшість цивілізованих країн поєднують у своєму зако­нодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.

У будь-якій державі проблеми громадянства вирішують­ся на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід зазначити, що ук-

раїнська держава принципово підходить до проблеми грома­дянства і її вирішення.

Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і дер­жави. Право на громадянство - невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавлений громадянства або права змінити громадянство.

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Ук­раїні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двос­тороннього договору з іншими державами можливе і подвійне громадянство.

Відповідно до законодавства України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового становища, расової і національної прина­лежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних пе­реконань, виду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебува­ють за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські установи України, всі службові особи зобов'язані вживати за­ходів до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебу­вання, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходів до відновлення порушених прав громадян України.

Такий зв'язок особи і держави визначається поняттям "гро­мадянство".

Закінчуючи вивчення теми "Держава, як інститут політич­ної системи суспільства, правова і соціальна держава", варто звер­нути увагу на питання еволюції держави та її перспективи.

Революційні заворушення, зміни епох змінюють типи дер­жави, розвивають її функції, змінюють форми влади і режими, але держава як політичний інститут залишається.

Марксизм поставив питання про майбутнє цього інституту як знаряддя класового домінування, що стане непотрібним у

безкласовому суспільстві і загине, коли таке суспільство виник­не. Але встановлення пролетарської диктатури після Жовтне­вого перевороту в Росії 1917 p., а після цього тоталітарної дик­татури призвело не до відмирання держави, а до безмежного множення і зміцнення ЇЇ функцій. Ідея відмирання держави виявилася передчасною і перетворилася в догму. Реально сус­пільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням мас­штабів політики.

Світ об'єктивно все більше і більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його орган­ізувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав - традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь в системі міжнародних організацій, в інтернаціо­налізації демократичного процесу, а також подолання ізоляці­онізму, відсталості, політичного й ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

В порядку самоконтролю студентам рукомендується відпо­вісти на ряд питань.

Питання для самоконтролю

1. Що таке держава і які ЇЇ основні ознаки?

2. Які причини виникнення держави?

3. Які етапи в розвитку держави Ви знаєте?

4. Які форми політичного правління Ви знаєте?

5. Чим відрізняються президентська, парламентська і зміша­на республіки?

6. Чим відрізняється федеративна держава від унітарної?

7. Що таке "громадянське суспільство"?

8. У чому відмінності правової держави від соціальної?

9. Дайте визначення громадянства.

10. Які перспективи розвитку сучасних держав?

Рекомендована література

І.Аболин О.Ю. Всемирный и европейский федерализм: вероятные перспективы //Полис. - 1994. - №2.

2. Введение в политологию. Учеб. пособие /Под ред. П.И.Горлач. - 4.2. - X., 1993. З.Ильин М.В. Государство //Полис. - 1994. - №1.

4. Бурлачук В.И. Исторические попытки моделирования украинской государственности в XX веке / Полис. - 1995. - №1.

5. Основы политической пауки: Учеб. пособие /Под ред. В.П.Пугачева. - М, 1993. - Ч. 1-2.

6. Основы политологии: Краткий словарь /Под ред. Г.А.Белова и В.П.Пугачева. - М, 1993.

7. Основы политологии: Курс лекций /Под ред. В.Д.Бабкина, Н.И. Козюбра и др. - К., 1991.

8. Пастухов В.Б. От государственности к государству: коммунистическая стадия восходящего процесса //Полис. - 1994. - №5.

9. Политология: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. - М., 1993.

10. Политология: Энциклопедический словарь/Под, ред. Ю.И.Аверь­янова. - М.. 1993.

Рудич