Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Правова держава. Громадянське суспільство




Читайте также:
  1. Административно - правовая и уголовно-правовая защита авторских и смежных прав
  2. Англосаксонская правовая система
  3. Англосаксонская правовая система
  4. АНГЛОСАКСОНСЬКА ПРАВОВА СІМ'Я
  5. Бюджетная система в РФ: структура, правовая форма бюджетов, стадии бюджетного процесса.
  6. В 2.Системы государственного регулирования рынка ценных бумаг в РФ: органы государственного надзора, правовая база регулирования, национальные особенности.
  7. В.2. Правовое воспитание: понятие. формы и методы осуществления. Правовая культура.
  8. В.41. Правовое воспитание: понятие. формы и методы осуществления. Правовая культура.
  9. Великоморавская держава. Деятельность Кирилла и Мефодия.
  10. Вопрос 1. Понятие и виды личных неимущественных прав, их гражданско-правовая защита. Право на защиту чести, достоинства и деловой репутации.

Істотною характеристикою політичного режиму є наявність у ньому інститутів правової держави. За тоталітар­ного режиму правова держава відсутня, за авторитарного — її інститути перебувають у процесі становлення, за демокра­тичного режиму правова держава існує.

Правова держава — це тип держави, головними ознака­ми якої є верховенство права й закону, поділ влади, право­вий захист особи, юридична рівність громадянина й держа­ви. Мета правової держави — служіння закону й зумовлено­му ним соціальному та політичному ладу. Критерій для зарахування певної держави до правових — це стабільність суспільства, оперативність державного управління, задово­лення громадян діяльністю владних органів. Головне зав­дання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство, якому держава підкорюється і якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспільство, яке є основою правової держави.

Поняття «громадянське суспільство» — одне з найпоши­реніших і найскладніших у політології. Громадянське сус­пільство є основою держави, його становлення відбувається в тісному зв'язку зі становленням правової держави.

Сучасні концепції правової держави та громадянського суспільства своїм корінням сягають у глибину античності. Від часів Платона й Цицерона поняття «громадянин» по­в'язане з поняттям прав та обов'язків, а поняття «грома­дянське суспільство» якнайтісніше кореспондується з по­няттям «право». Для Аристотеля громадянське суспільство й держава взаємозамінні поняття: «держава є сукупність гро­мадян, громадянське співтовариство».

Платон і Аристотель виходили з того, що суспільне жит­тя без держави, без встановлюваного й підтримуваного нею порядку призведе до безладдя й не обіцяє нічого доброго громадянам. Із наявністю держави Аристотель пов'язував можливість функціонування права, а воно є мірилом справед­ливості й регулювальною нормою політичного спілкування. У державному устрої мислитель виокремлює три частини: перша — це законодавчий орган, друга — посади, третя — судові органи.

Творці християнської політичної теорії Середньовіччя (Аврелій Августин і Фома Аквінський) різко протиставляли церкву й державу. Вся історія людства — це грандіозне за­вершення задуму божественного творіння. Поява церкви загалом має вирішальне значення. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського виявляє себе в єдності християнської віри під егідою церкви.



Зауважимо, що в епоху Середньовіччя емпіричним бази­сом утворення поняття громадянського суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли утискам феодальної держави. Середньовічні міста з їхнім самоврядуванням, незакріпаченим працівни­ком, етнічним і релігійним розмаїттям і терпимістю були викликом феодальній політичній роздрібненості й деспотич­ним формам королівсько-царської регламентації соціально­го життя. Міста феодальної Європи, що здобули магдебурзь­ке право, не були державами в державах. їхній справжній статус був іншим — вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн.

Проте в повному обсязі ідеї правової держави й грома­дянського суспільства формуються від XVII ст. За визначен­ням професора Каліфорнійського університету Дж. Алек-сандера, розвиток ідеї та практики громадянського суспільства пройшов три стадії, названі ним «громадянське суспільство — І, II, ПІ».



Громадянське суспільство — І охоплює період від кінця XVII до першої половини XIX ст. Його провідні положення було сформульовано такими видатними філософами, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Г.-В.-Ф. Гегель, Ш. А. де Токвіль, іншими мислителями

того часу. Йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства.

Англійський мислитель Томас Гоббс (1588—1679) вихо­див із того, що держава виникає як результат суспільного договору з природного стану, коли люди жили розрізнено й перебували в стані «війни всіх проти всіх». У результаті суспільного договору права окремих громадян, які добро­вільно об'єднали свою свободу, було передано главі держа­ви або державним органам, на яких було покладено функцію захисту миру й забезпечення добробуту громадян. Благо народу — найвищий закон держави. Прихильник сильної державної влади (політичного абсолютизму), Гоббс проголошував інтереси держави найвищим критерієм моралі.

У своїй праці «Левіафан» (1656) Т. Гоббс так обґрунто­вує походження держави: «Це реальна єдність, утілена в одній особі шляхом згоди, укладеної кожною людиною з кожною іншою таким чином, неначебто кожна людина ска­зала іншій: я уповноважую цю людину або ці збори осіб і передаю їм моє право керувати собою на тій умові, що ти так само передаси їм своє право й санкціонуєш всі їхні дії. Якщо це здійсниться, то множина людей, чи множина, об'єднана таким чином в одній особі, називається держа­вою, латиною — civitas. Таким є народження того великого Левіафана або, точніше (висловлюючись поважніше), того смертного бога, якому ми під володарюванням безсмертно­го бога зобов'язані своїм миром і своїм захистом». Метою держави є соціальний порядок, гарантування безпеки грома­дян. Підкорення підлеглих державі — безумовне, влада дер­жави — абсолютна. У своїй праці «Левіафан» Т. Гоббс ство­рив гімн державі, що веде до влади розуму, миру, безпеки, багатства, цивілізованої впорядкованості. Т. Гоббс першим запровадив у політичну науку термін «громадянське сус­пільство», яке ототожнював із державою.



Його співвітчизник Джон Локк (1632—1704) виступав за буржуазно-конституційну монархію та поділ влади. Законо­давча належить парламенту, виконавча — суду й армії, рефе­ративна — королю й міністрам. Законодавча влада є верхов­ною. Заперечуючи Т. Гоббсу щодо абсолютного, необмеже­ного характеру державної влади, Дж. Локк доводив, що головним обов'язком держави, яка виникла на підставі «договору», є дотримання «природного права», захист осо­бистої свободи й приватної власності громадян. У роботі «Два трактати про правління» (1690) Локк розглядав широ­кий комплекс проблем державної влади й громадянського суспільства, політичних свобод, законності: «Єдиний шлях, іа допомогою якого будь-хто відмовляється від своєї при­родної свободи й одягає на себе узи громадянського сус­пільства, — це угода з іншими людьми про об'єднання в спільноту, для того, щоб зручно, благополучно й мирно спільно жити, спокійно користуватися своєю власністю й перебувати в більшій безпеці, ніж будь-хто не з членів суспільства». І далі: «Влада суспільства чи створеного людь­ми законодавчого органу ніколи не може поширюватися далі, ніж це необхідно для загального блага... І хто не во­лодів би законодавчою чи верховною владою в будь-якій державі, зобов'язаний правити відповідно до постійних за­конів, проголошених народом і відомих народові, а не шля­хом імпровізованих указів». На думку Локка, народ є безу­мовним сувереном і має право не підтримувати й навіть ски­нути безвідповідальний уряд.

Французький просвітитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689— 1755) чіткіше розвинув концепцію розподілу влади, визна­чив законодавчу, виконавчу, судову та запропонував ме­ханізм стримань і противаг. Філософ вирізняв три форми правління: республіка, монархія, деспотія. У своїй праці «Про дух законів» він стверджував: «Я припускаю три ви­значення або, точніше, три факти: республіканське прав­ління — це те, за якого верховна влада перебуває в руках або всього народу, або частини його; монархія, за якої управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; тим часом у деспотичному суспільстві все поза всякими законами і правилами рухається волею та сваволею однієї особи». Монтеск'є, подібно до інших пред­ставників французького Просвітництва, був у полоні юри­дичних ілюзій, вважаючи, що ідеальні закони спроможні змінити хід історії. Не відкидаючи існування Бога, чимало зробив для критики релігії, передусім католицизму, хоч і приймав релігію як засіб державного управління. На думку філософа, релігія зменшує деспотизм, поліпшує натуру під­даних і їхніх правителів.

Стрижнем політичної теорії Жана-Жака Руссо (1712— 1778), яку він виклав у своїй найважливішій праці «Суспіль­ний договір, або Причини політичного права», є вчення про народний суверенітет як здійснення суспільної волі. Ця во­ля, своєю чергою, виступає джерелом законів, мірилом справедливості й головним принципом управління. Руссо стверджував: «Закони, власне, — це лише умови грома­дянської асоціації. Народ, який підкоряється законам, пови­нен бути їх творцем: лише тим, хто вступає в асоціацію, належить визначати умови співжиття». Жан-Жак Руссо вва­жав, що підкорюватися своїм пристрастям — означає бути їхнім рабом, а дотримуватися закону, добровільно прийня­того, означає бути цілком вільним. Філософ виступав за все­народні референдуми з ключових питань суспільного життя, сформулював ідею народного суверенітету. Визначаючи критерії правління, Руссо зробив такий висновок: «За всіх інших рівних умов таке правління, коли без сторонніх коштів, без надання права громадянства, без колоній грома­дяни плодяться й множаться, є, без сумніву, найкраще правління, а за якого народ зменшується кількісно й бід­нішає, є найгірше».

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. традиційну кон­цепцію єдиного суспільства-держави змінює уявлення про громадянське суспільство, відмінне від держави. Концепція громадянського суспільства є одним із найважливіших здобутків політичної та соціальної думки цього періоду. Вирізняють два напрями цієї концепції.

Прибічники першого напряму обстоювали ліберально-демократичну модель, виходили із саморегулювальних можливостей громадянського суспільства, в центрі якого перебуває вільна й незалежна особистість. Відзначалася можливість деструктивного впливу держави на суспільство.

Найрельєфніше цю концепцію сформулював французь­кий мислитель Ш. А. де Токвіль. Базовим елементом грома­дянського суспільства Ш. де Токвіль вважає общину. Важ­лива роль у функціонуванні громадянського суспільства належить різним асоціаціям: сімейним, професійним, релі­гійним тощо.

Прибічники другого напряму, що спирається на німець­ку філософську традицію, розвивали етатистську модель,

розглядаючи громадянське суспільство як особливу сферу соціуму, відмінну від держави, але не протилежну їй, при цьому перевага віддавалася праву й законам.

Німецький філософ, соціальний мислитель Іммануїл Кант (1724—1804), один із творців концепції «правової дер­жави» й «громадянського суспільства», вважав, що країною мають правити не люди, а закони. У своїй праці «Метафізи­ка моралі» стверджував, що у правовому суспільстві грома­дянська свобода є правом особи підкорюватися лише тим законам, зі справедливістю яких вона згодна й добровільно дотримуватися яких вона зобов'язується. За Кантом, правові атрибути суть: заснована на законі свобода кожного не коритись іншому закону, крім того, на який він дав свою згоду. Тільки загальна воля народу може бути джерелом усіх законів у правовій державі.

Оригінальне бачення діалектики громадянського суспіль­ства й держави знаходимо в представника німецької класич­ної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770— 1831). Соціальна історія, за Геґелем, — це розгортання мо­ральної ідеї на трьох головних ступенях історичного розвит­ку. Це — сім'я, громадянське суспільство й держава. Загалом Гегель тяжів до ствердження примату держави над грома­дянським суспільством. Держава представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в підлеглому стані, держава може забезпечити його свободу. За зразковий державний устрій Геґель вважав конституційну монархію, насамперед прусську.

Громадянське суспільство — в таких моделях, як лібе­рально-демократична й етатистська, — на практиці було буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні сво­боди, формувало закони, громадську думку щодо проблем, визнаних загальнозначущими. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітич-ну сферу від потреби в державній регламентації. Водночас ринок мав і антигромадянські тенденції: надмірний індиві­дуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудо­вих класів, втрату ними почуття належності до суспільства.

Громадянське суспільство — //. Його період тривав від се­редини XIX до другої половини XX ст. У цей час відбуваєть­ся усвідомлення тих негативних тенденцій, які з розвитком

оуржуазного суспільства приніс ринок, зростання стурбова­ності ними, а також соціальних антагонізмів і загострення класової боротьби. У багатьох країнах, де раніше розробля­лася й реалізовувалася теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його параметри. На практиці це вияв­ляється в пропагуванні насильницьких методів розв'язання конфліктів, стають популярними соціалістичні концепції й одна з найрадикальніших — марксизм.

Карл Маркс (1818—1883 pp.) слідом за Геґелем розглядав громадянське суспільство як історично закономірний про­цес і пов'язував його формування з відповідним ступенем розвитку суспільства, насамперед буржуазного. Громадян­ські зв'язки й громадянське суспільство є формою класових відносин, породженою капіталістичним способом виробни­цтва, що має загинути разом із ним. За соціалізму К. Маркс уявляв цей процес як створення сильної держави з диктату­рою пролетаріату, що, змінюючися й перетворюючися на всенародну державу, передає свої владні функції самовряду­ванню і зрештою відмирає, а на її місці з'являється грома­дянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався й В, І. Ленін. Реальна дійсність довела утопічність цієї кон­цепції. Таким чином, можна говорити, що наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувалися відмінні від попе­редніх підходи до проблематики громадянського суспільства й відповідні теоретичні конструкції. Саме відтоді інтерес до цієї проблематики спадає. Однією з причин цього є безог­лядне втручання держави, її тоталітарних режимів (в цей час виникають фашистські режими — в Італії при владі став Муссоліні, в Німеччині — Гітлер) у сферу приватного жит­тя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Громадянське суспільство — НІ. Відновлення інтересу на­уковців до проблематики громадянського суспільства від­значають у 70—80-х pp. XX ст. Загальна причина такого інтересу полягає в протесті проти одержавлення суспільства та засилля в ньому владних структур. Центр ваги в дослід­женні соціальних проблем переноситься на дослідження де­мократичних цінностей, на аналіз проблем громадянського суспільства.

З-поміж багатоманітності ідей у теоретичному розвитку громадянського суспільства, за великим рахунком, можна вирізнити два напрями. Перший: громадянське суспільство — це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий: грома­дянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою, взятою загалом. При цьому під державою маються на увазі саме владні політичні структури.

У методологічному контексті найпродуктивнішим, на наш погляд, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення пов'язане зі становленням пра­вової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство — суспільство зрілих громадян із високим рів­нем політичної культури, що спільно з державою створює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство — це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Дійове й сильне громадянське суспільство врівноважує енергію влади, яка без стримувальних факторів може перейти в стан соціальної агресії. Суть громадянського суспільства, зрештою, полягає в забезпеченні законних прав людини. Особа в такому сус­пільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи тих форм економічного й політичного буття, ідеології, світо­гляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки.

У реальному житті спостерігаємо три варіанти відносин громадянського суспільства й держави. Перший — грома­дянське суспільство придушується державою, внаслідок чого виникає тоталітарний режим. Другий — між громадянським суспільством і державою встановлюється хитка рівновага, коли виникають авторитарні режими різного ступеня жорст­кості. Третій — держава виконує волю громадянського суспільства, діє в межах права як правова. Тоді виникає й діє демократичний режим.

Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як своєрідний соціальний простір, де люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Що розвинутіше грома­дянське суспільство, то більше підстав для демократичних режимів, що менша розвинутість, то більшою є ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміноване розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щас­тя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найваж­ливішою передумовою існування і громадянського суспіль­ства, і правової держави є особа, яка володіє правом на ре­алізацію як економічних, так і культурних, духовних і політичних потенцій, здійснюючи які особа забезпечує через громадянське суспільство відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства є особа,'то його несні конструкції — всі ті соціальні інститу­ти, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інте­ресів, прагнень. У структурному плані громадянське сус­пільство — це діалектична єдність трьох основних сфер: політичної (відносини, що виникають у зв'язку із задоволен­ням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян у різних партіях, рухах, державних і громад­ських справах, асоціаціях); економічної (економічні відноси­ни, й насамперед відносини власності); духовної (процеси функціонування та розвитку громадянського суспільства у суспільній та індивідуальній свідомості — у вигляді науко­вих теорій, концепцій, а також буденної свідомості, життє­вого досвіду, традицій).

Отже, громадянське суспільство — це система забезпе­чення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духов­ної сфер, їх відтворення й передання цінностей від по­коління до покоління. Інтереси й потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства, як-от: місцеве самоврядування, політичні партії, професійні й інші об'єднання, церква, сім'я.

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 10; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.013 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты