Суспільний лад Київської Русі

У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі табояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення;а бояри – також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь Ярослав Мудрий одружився вперше з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, а вдруге – з дочкою візантійського імператора Анною; його дочка Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а овдовівши, - короля Данії Свена Єстрідсена; дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а овдовівши, - регентшою упродовж 15 р. при неповнолітньому синові Філіппі І; дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І; сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира ІІІ; син Ізяслав одружився з німкенею.

– він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen– володіння) і домени місцевих князів – це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину;згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння - вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy– більший) – мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади – так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри–дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою – до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер – князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби). Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялосьна:1. чорне (монаше) – ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі;і 2. біле (мирське) – священики, диякони, дяки, паламарі, причетники;ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви;з них виділялось вище духовенство – єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння – внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством;за феодалами закріплювались особливі привілеї – посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність;вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення – станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення – “люди”, “чернь” – були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому). Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст.більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину – спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11–напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь – служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам). Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою;але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору – “ряду”. Однією з категорій рядовичів були закупи– селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр – брали у них грошову позику (“купу”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала (випасати її), тобто мав відбувати панщину. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала;у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря.

Окрему категорію людей становили ізгої (“гоїти” – “жити”) – люди, позбавлені свого попереднього стану, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої; тобто, “зжиті”, вижиті, вибулі з певного соціального стану, верстви, групи люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. Залежно від того, з якого стану вони потрапили в ізгойство, ізгої поділялись на 2 види: 1. вільні – вихідці з вільних верств суспільства: збанкрутілі купці;діти священиків, які не навчились грамоті;сини, батьки яких померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали закупами чи холопами; 2. залежні – холопи і челядь, які викупились з рабства на волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від нього, то ставали залежними ізгоями;ці вільновідпущеники здебільшого переходили у залежність від церкви.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди – селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники.

Невільними, рабамибули челядьі холопи. Джерела рабства:військовий полон (перетворення у челядь;а всі решта джерела спричинювались до холопства);купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем), продаж збанкрутілого боржника (зокрема, купця за борги), самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря. Холоп іноді наділявся певними правами – як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф);за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“урок”). Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма суспільних відносин.

Міське населенняподілялось на 2 основні групи: 1. міська аристократія – князі, бояри, вище духовенство, купці (за укладуваними ними угодами в разі їх банкрутства отримували пільги); “градини”, “купчини”, лихварі та “гості” – купці, що займались зовнішньою торгівлею; 2. міські низи – ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство. Більшість міщан були особисто вільними. Частина ремісників залежали від своїх господарів – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці оподатковувались або відробляли, беручи участь у будівництві і ремонті міських укріплень та наглядали за їх станом. Представники державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, отримували плату (грошову і продуктову) з коштів міського населення; на ці кошти будувались також церкви і утримувалась церковна парафія. Вільні ремісники були неоднорідними за складом – з-поміж них виділялись заможніші майстри, які мали залежних підмайстрів або учнів. З 12 ст. міська верхівка почала боротись за розширення прав міста і відтоді усі князі перед посіданням князівського престолу укладали “ряд” (договір) з Вічем. 3. Державний устрій Київської Русі

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою. На чолі держави стояв Великий Київський князь-суверен (з верховною, самостійною, незалежною, повною і неподільною владою), якому підпорядковувались місцеві правителі-князі – його васали; згодом між ними стали укладатись міжкнязівські договори – хрестоцілувальні грамоти. Діяльність Великого князя спрямовувалась нарадою з феодальної верхівки – Боярською думою; у разі війни чи інших надзвичайних подій скликалось Віче; у період феодальної роздробленості для вирішення найважливіших питань скликались феодальні з`їзди.

Великий Київський князь.Основними функціями перших Київських князів були організація дружини і військових ополчень та командування ними; забезпечення охорони кордонів держави, збір данини з підкорених племен, здійснення зовнішньої політики; суд над своїми васалами, дружинниками, найближчим оточенням на підставі норм звичаєвого права (юрисдикція князя лише починає поширюватсь на народні маси). Спершу Київські князі безпосередньо відали лише Київською землею, а інші території управлялись князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях Київські князі ставили у центрах поселень племен свої гарнізони: у головному місті племені і важливих центрах – великий гарнізон (тисячу) на чолі із тисяцьким, що поділявся на сотні (сотські були командувачами окремих дружин), а у менших містах – менші гарнізони, якими командували сотські і десятські (начальники десяток, на які поділялись сотні). Згодом тисяцькі, сотські і десятські стали здійснювати адміністративні і фінансові функції – наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах. Так формується перша система управлінняу Київській Русі– десяткова, яка випливала з військової організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття.

З кінця 10 ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності Київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів, мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.). У 11-12 ст. вони набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом “старшинства”, стало передаватись старшому сину за принципом “отчини”;винятком було Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті поверталась старшому сину престолоспадкодавця;однак, порядок переходу князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами.

З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці замінюється на адміністративно-територіальні одиниці:землі, які поділялись на волості, а ті – на села. Управляти Київським князям допомагали намісники (посадники), волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників, мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління (посадництва).

З розвитком феодалізму виникає друга система правління Київської Русі – двірцево-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя (чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов`язків при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости;князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.

Місцеві князі.Спершу на місцях владарювали племінні князівські династії (до середини 10 ст. місцеві князі часто називались великими), які перебували “у послуху” Київському князю – виставляли йому народне ополчення, сплачували частину зібраної з підвладної їм території данини, іноді на їхній території розміщувались ополчення Київського князя; натомість, вони мали заступництво Київського князя і утримували частину зібраної данини. У разі порушення вірності Київському князю його васал втрачав своє володіння, так як князь ішов на нього війною. Після об`єднання усіх східнослов`янських земель постало завдання політичної консолідації, чому сприяли Святослав і наприкінці 10 ст. Володимир Великий, - землі і князівства, у яких владарювали залежні від Київського князя династії, були передані синам Київського князя – Святослав посадив свого сина Олега над древлянами, Володимир посадив синів у Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Пскові, Смоленську, Іскоростені, Владимирі, Тьмуторокані, а у менш важливих містах правили посадники – намісники і тисяцькі з найближчого оточення Володимира. Ця реформа ліквідувала владу місцевих племінних князів і автономію земель. Між місцевими князями і Великим Київським князем встановились відносини васалітету-сюзеренітету, які регламентувались договорами – хрестоцілувальними грамотами. Сюзерен наділяв свого васала землею, а місцеві князі-брати як нащадки Великого Київського князя мали право на його спадщину, притому першим спадкоємцем вважався старший з-поміж братів. Але в 11-12 ст. точились постійні міжусобиці за більші володіння і владу. Князівські володіння внаслідок взаємозалежності, слабких економічних зв`язків і значних феодальних імунітетів перетворились на своєрідні держави у складі Київської Русі; місцеві князі зміцнили власний політичний апарат, очолювали адміністрацію і військо та здобули повне право суду, яке здійснював князівський двір або князівські тіуни.

Феодальні з`їзди.Послаблення влади Великого Київського князя і посилення впливу феодальних землевласників спричинялось до скликання загальнодержавних феодальних з`їздів, у яких брали участь місцеві князі, їхні спільники (“брати”), васали (“сини”), бояри, іноді церковна знать. Під проводом Великого князя феодальні з`їзди розробляли нове законодавство, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, розв`язували міжкнязівські суперечки, планували заходи щодо охорони торгівельних шляхів. Тобто, це був державний орган, який вирішував питання суспільної організації, державного устрою, зовнішньої і внутрішньої політики. Так, з`їзд у Любечі (Чернігівська область) 1097 р. визнав незалежність окремих князів і водночас закликав їх спільно охороняти Київську Русь; з`їзд в Уветичах (м.Вятичів Київської області) 1100 р. здійснив розподіл ленів та позбавив князя Данила Ігоревича Володимир-Волинського князівства. Попри те, феодальні з`їзди не могли припинити процесу розпаду Київської Русі.

Рада бояр (Боярська дума)була юридично неоформленим державним органом з нечітко окресленими складом, компетенцією і функціями, але мала вплив на Великого Київського князя, спрямовувала його діяльність. До неї входили наймогутніші феодали-землевласники (бояри, “княжі мужі”), які мали посади у державному апараті, та представники духовної знаті, іноді представники міської верхівки, а у воєнний час – керівники союзників. Члени цієї Ради “кращих мужів” називались “думці”. Найважливіші рішення Великий князь приймав лише зі згоди Ради бояр – обговорював з нею питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іноземними державами. Також Рада бояр здійснювала обговорення і видання нових законів, мала судові функції та розв`язувала військові, адміністративні, фінансові та інші питання. За відсутності Великого князя чи в разі його смерті Рада бояр ставала основним органом влади, що вирішував усі питання внутрішньої і зовнішньої політики та встановлював владу майбутнього князя.

Віче.Ще існували Народні збори, які з племінних сходів давніх слов`ян перетворились у збори вільних (тобто, усіх, крім рабів) дорослих чоловіків міста, у т.ч. бояр, міської феодальної верхівки (“старців градських”), купців, ремісників тощо. Віче вирішувало важливі справи життя міста, обирало і усувало посадових осіб (навіть запрошувало на престол, як Володимира Мономаха, і виганяло князя), укладало з князями “ряд” (договір, який укладався між міським населенням і князем при його вступі на престол, що передбачав взаємозобов`язання князя правити справедливо і не ущемлювати прав народу, а той, натомість, обіцяв не посягати на його владу та не чинити опорів, заворушень тощо), вирішувало питання війни і миру, комплектувало народне ополчення і обирало його ватажків, а також Віче скликалось під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом Віча була Рада;оскільки Віче збиралось рідко, то Рада не лише представляла його, а й фактично замінювала;до неї входила лише міська знать. Відомі такі скликання Віча: древляни на Вічі постановили вбити князя Ігоря за стягнення з них данини повторно; у 970 р. Новгородське Віче запросило до Новгорода князя Володимира Великого; у 997 р. - Віче у Бєлгороді (с.Білгородки Києво-Святошинського району Київської області) внаслідок оточення міста печенігами; у 1016 р. – у Новгороді, у 1068 р. Київське Віче обрало Великим князем Полоцького князя Всеслава, у 1113 р. Київське Віче запросило на престол Мономаха та ін. У різних містах значення Віча відрізнялось – у Новгороді було більш вагомим, ніж у Чернігові. Віче не набуло характеру державного інституту і не переросло в орган представництва різних станів (як у Західній Європі). З розвитком феодалізму, зміцненням влади князя і державного апарату діяльність Віча відмирає, крім деяких міст (Новгорода, Пскова та ін.).

Вервь(сільська територіальна община) – орган місцевого сільського самоврядування. Здійснювала колективну власність на общинні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов`язані круговою порукою, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліційні та інші зобов`язання. Територія верві охоплювала кілька населених пунктів.

Збройні силискладались з 3 основних частин: 1. великокнязівська дружина, дружини місцевих князів та інших феодалів (бояр); 2. народне ополчення; 3. наймані загони. Військова дружина становила ядро війська. Спершу дружинники проживали при князях на їхньому утриманні, були їхніми радниками, їхня верхівка спрямовувала діяльність князя. Основою дружини була родова знать. Зі старшої дружини виходили найважливіші представники князівської адміністрації – посадники, тисяцькі; а молодші дружинники (отроки, пасинки, дітські) постійно перебували при дворі князя і прирівнювались до його слуг, з них виходили охоронці князя та нижчі посадові особи. Згодом представники верхівки старшої дружини стають боярами - осідають на землі, відходять від князівського двору і перетворюються у землевласників. Бояри створювали свої дружини (відносини між ними і князем перетворюються у васальні) – феодальне ополчення з міського населення, слуг, холопів і залежних селян. Народне ополчення було головною силою війська;комплектувалось у разі війни із зовнішнім ворогом. Іноземні наймані загони варяг, фінських і тюркських племен залучали князі, головно, для здійснення конкретних бойових операцій (зокрема, при поході князя Олега на Візантію 907 р.). Військо поділялось на тисячі, які поділялись на сотні, а ті – на десятки;а пізніше поділялось на полки.

Судові органи.Суд не був відокремленим від адміністрації. Головним суддею був князь; князівський суд розв`язував справи, в яких хоч би однією із сторін були представники феодальної знаті; найважливіші справи князь вирішував разом із своїми боярами. Судові функції здійснювали також представники місцевої адміністрації – посадники у містах і волостелі у волостях та їхні помічники – тіуни, вірники та ін. У верві зберігався ще общинний суд. Формується вотчинний суд – суд землевласників над феодально залежним населенням, що здійснювався на підставі імунітетних жалувань. Із запровадженням християнства виникає церковний суд; судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити, а архімандрит вирішував справи щодо чернецтва і залежного від монастирів населення. Церковний суд розглядав такі категорії справ:

1. усі справи церковних людей, тобто білого і чорного духовенства та усіх приналежних до церкви (монастирів) людей, які перебували під її опікою (прочани, старці, каліки, сліпі, глухі, безпритульні, вдови, сироти тощо) або у залежності від неї (залежні селяни і задушні люди);

2. усі справи, що виникали зі шлюбно-сімейних відносин – одруження, розлучення, встановлення опіки, усиновлення, спори щодо спадщини і т.п.;

3. усі справи, пов`язані з релігією, а саме, злочини проти церкви та релігії;

4. злочини проти сім`ї і моральності.